Печать
PDF

Глава 26 Німеччина - § 2. Об’єднання Німеччини. Конституція 1871 року

Posted in История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 2. Об’єднання Німеччини. Конституція 1871 року

Об’єднання німецьких земель було закономірним явищем. Соціально-економічні і політичні передумови цієї події визрівали про­тягом попередніх десятиліть. Після ліквідації в перебігу наполеонів­ських війн Священної Римської імперії німецької нації у 1806 році під протекторатом Франції утворився Рейнський союз, до якого вхо­дили 16 монархій. Після поразки французів у 1815 році він був пере­творений на Німецький союз, який являв собою конфедерацію 35 держав. Після революції 1848 року було ухвалено франкфуртську Конституцію 1849 року. Хоча Конституція не діяла жодного дня, вона закріпила ідею федералізму, відображену в Конституції Північно- німецького союзу 1867 року і реалізовану в Конституції 1871 року.

Північнонімецький союз являв собою союзну державу. Члени со­юзу зберігали свої державно-політичні системи, включаючи уряди, але частина владних повноважень делегувалася ними загальновизнаній союзній владі. Головою союзу став прусський король, за яким закріп­лювалися зовнішньополітичні і військові повноваження. Інтереси членів союзу представляла Союзна рада, яка складалася з двох палат. Після конституювання Північнонімецького союзу об’єднувальна тен­денція стала реалізовуватися засобом уніфікованого законодавства.

Значну роль в об’єднанні Німеччини відіграв Отто фон Бісмарк. Поміщик, монархіст, людина, наділена розумом і характером, він ще у 1848 році запропонував королю Пруссії свої послуги у придушенні повстання. Тоді наляканий повстанням король відмовився від послуг Бісмарка, але після революції прийняв його на службу. Бісмарк став посланцем Пруссії в Союзному сеймі, потім послом Пруссії в Росії, після чого Фридрих Вільгельм IV призначив його міністром- президентом Пруссії. Спираючись на повноваження виконавчої влади, наданої йому Конституцією 1850 року, Бісмарк, ігноруючи Ландтаг, став проводити курс на об’єднання Німеччини «залізом і кров’ю».

Зовнішньополітичними обставинами, які сприяли створенню бла­годатних умов для остаточного об’ єднання німецьких земель, стали перемога Північнонімецького союзу у війні проти Франції і розгром Наполеона ІІІ. 18 січня 1871 року було оголошено про створення Ні­мецької імперії, державний лад якої відображено в Конституції. Вона закріпила федеративний устрій монархічної держави. До федерації входили 22 монархії (серед них чотири королівства - Пруссія, Баварія, Саксонія та Вюртемберг, 18 герцогств і графств) і три вільні міста з республіканським ладом (Любек, Бремен, Гамбург). Суб’єкти феде­рації передавали низку важливих повноважень центральній владі, зберігаючи урядову і законодавчу автономію.

На чолі об’єднаної Німеччини стояв імператор, влада якого мала спадковий характер. Він володів правом вирішального слова в законо­давчих колізіях. Імператор міг скликати і розпускати парламент, який складався з двох палат: Союзної ради (Бундесрату) і Рейхстагу. Остан­ній був нижньою палатою, яка обиралася населенням. Йому належало право законодавчої ініціативи з питань, віднесених до імперської ком­петенції: про громадянство, поліційний нагляд, торгівлю і фінанси, авторські та винахідницькі права, засоби зв’язку і повідомлення, пра­ва громадян і військове будівництво. Інтереси земель і вільних міст були представлені в Бундесраті. До його складу входили 58 представ­ників від 25 суб’єктів федерації. Пруссія була представлена 17 депута­тами і домінувала у верхній палаті, оскільки для блокування будь-якого рішення було достатньо 14 голосів. До компетенції Бундесрату входи­ли: законодавство, питання бюджету і фінансів, відносини між члена­ми союзу тощо. Беручи до уваги політичну гегемонію Пруссії у феде­рації, сучасники називали це державне утворення «союзом нерівних». Держави, які були членами союзу, могли бути відповідно до ст. 19 Конституції силувані до її виконання шляхом екзекуції (тобто застосу­вання сили), яка визначалася Бундесратом і проводилася до виконання імператором.

Фактично повнота влади належала призначеному імператором канцлеру, який був не тільки єдиним імперським міністром, а й пред­ставником Бундесрату. За умови рівності голосів у верхній палаті парламенту його голос був вирішальним.

На відміну від більшості європейських країн у Німеччині не було реалізовано принцип «відповідального уряду» і на виконавчу владу не покладалася відповідальність. Конституція 1871 року зафіксувала створення єдиної німецької держави у формі конституційної монархії. Законодавче закріплення владних повноважень імператора, канцлера, Бундесрату і Рейхстагу відбивало прогресивну тенденцію еволюції німецької державності: від абсолютної монархії до конституційної. Але державно-політичний лад, який установився після об’єднання Німеч­чини, відзначався політичним консерватизмом і не втілив багатьох передових принципів та інститутів демократичної влади.

Конституція Німецької імперії вводила звичайні «права і свобо­ди» - рівність перед законом, скасування феодальної юстиції, загальне чоловіче виборче право, скасування цензури, буржуазні принципи правосуддя. У той же час держава залишалася поміщицько-монархічною. На відміну від Франції, де клас дворян було підірвано економічно, в Німеччині юнкерство зберегло свої землі, титули, замки і залишало­ся політичним лідером. Реакційний шлях об’єднання Німеччини віді­грає потім згубну роль не тільки в її власній історії, але й в історії всієї Європи.