Глава 23 Англія - § 5. Розвиток загального права і «права справедливості» в Англії в післяреволюційний період (друга половина XVII-ХІХ століття) PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 5. Розвиток загального права і «права справедливості» в Англії в післяреволюційний період (друга половина XVII-ХІХ століття)

Після буржуазної революції в англійській правовій системі збері­гався дуалізм джерельної бази. Правовідносини у країні регулювалися загальним правом, виробленим системою королівських судів, і «правом справедливості», яке функціонувало в межах Суду лорда-канцлера. Загальне право, яке виникло в епоху Середньовіччя, і «право справед­ливості» становили кістяк англійського права, переважаючи за зна­ченням статутне право, тобто писане законодавство, навіть після його модернізації у другій половині XVII століття.

Гармонійному розвиткові острівного права у післяреволюційний період перешкоджали суперечності між прецедентним правом і суд­дівським правотворенням. Незважаючи на те що загальне право ви­никло у межах королівських судів і у свій час сприяло зміцненню ко­ролівської влади, після революції середини XVII століття спостеріга­ється зростання його авторитету і впливу. Загальне право на той час сприйняло принцип прецеденту, який протидіяв посиленню абсолю­тизму. Самі королівські судді стали вважати себе не «слугами короля», а «слугами права». Що стосується «права справедливості», то воно не було обмежено рамками прецедента і тому активно використовувало­ся королем при проведенні відповідної політики у галузі права і судо­чинства. Голова «суду справедливості» - лорд-канцлер - був одночас­но вищим судовим чиновником короля. У межах цього джерела права діяло правило: «судді повинні бути левами, але левами при троні».

Зміни, які відбувалися після революції 1640-1660 років, торкнулися обох джерел. У межах «суду справедливості» розвивається інститут «довіреної власності» (траст), що означало розширення прав власників стосовно розпорядження своїм майном. Ця обставина мала особливе значення в умовах збереження феодальних конструкцій власності, які обмежували можливість розпоряджатися «реальними речами».

У загальному праві в післяреволюційний період спостерігаються відходження від жорсткого принципу судового прецеденту і розширен­ня суддівського правотворення. Найчіткіше ця тенденція виявилася при головному судді Мансфілді (1756-1788 роки), який став автором низки судових доктрин, що застосовуються і в сучасній судовій прак­тиці. Його називали першим національним суддею, який говорив мо­вою живого права. У цей період були скасовано багато феодальних пережитків, які перешкоджали закріпленню приватної власності. Ка­нули в лету найархаїчніші норми, що регулювали спадкове і договірне право в період феодалізму. Припинило існувати корпоративне купець­ке право. Мансфілд заклав основи сучасного судочинства шляхом введення апеляційного суду і права сторін надавати докази в суді.

У процесі своєї еволюції загальне право набуло раціоналізму, гнуч­кості та значного ступеня стабільності. Але у XVIII столітті воно стало застигати як джерело права, втративши адаптивну здатність. За­лишаючись джерелом середньовічного права, воно не змогло регулю­вати правовідносини в буржуазному суспільстві, яке будувалося на принципово інших основах. Його модернізація в післяреволюційний період дала лише тимчасові результати. Тепер воно неодмінно мало поступитися парламентському законодавству - єдиному джерелу пра­ва в демократичній державі, тому основною тенденцією розвитку англійського дуалістичного права у XVIII - ХІХ століттях стало спо­чатку зближення загального права і «права справедливості», а потім їхнє злиття.

Реалізації цієї тендеції сприяла судова реформа 1873-1875 років. Вона ввела одноманітність правової системи Англії шляхом усунення не тільки суперечностей між загальним правом і «правом справедли­вості», а й між іншими джерелами феодального права: статутами парламенту, нормами канонічного права, торговельним купецьким правом тощо. Реформа включала два закони щодо судоустрою від 1873 та 1875 років, які одночасно набули чинності 1 листопада 1875 року. Реформа об’єднала систему королівських судів з Судом лорда-канцлера, створивши єдиний Високий суд. Він міг застосовувати у своїй практи­ці норми як загального права, так і «права справедливості». Таким чином виникла єдина система прецедентного права. Найбільшою мірою злиття торкнулося організаційно-судових і процесуальних норм, які тепер відзначалися одноманітністю.

Для розгляду дрібних справ було створено суди графств, де судді призначалися лордом-канцлером з числа досвідчених адвокатів, стаж практичної роботи яких мав перевищувати сім років.

У перебігу реформи виникли суди у справах щодо спадщини і роз­лучень, виведені з-під церковної юрисдикції.

Закони 1873 і 1875 років оформили створення Верховного суду, якому було передано юрисдикцію всіх вищих судів загального права і «права справедливості». Він включав Високий суд та Апеляційний суд. До компетенції першого входили юрисдикція судів загального права: суду казначейства, суду королівської лави і суду загальних позовів, а також розгляд апеляцій на рішення судів графств. Апеляційний суд спочатку розглядав скарги на рішення Верховного суду, а потім одержав право приймати позови щодо повторного розгляду справ у порядку повного перегляду.

Отже, у другій половині ХІХ століття в Англії остаточно склалася нова судова система, заснована на доктринах верховенства права і су­дового прецеденту. Верховенство права означало, за концепцією Е. Кока, що ідея права є вищою за будь-який закон, від кого б він не походив. Цю ідею можна розглядати як аналог більш загальної теорії правової держави. Доктрина судового прецеденту зводилася до того, що рішення Високого суду, які становили прецедент, були обов’язковими для юридичної практики нижчих судових інстанцій.