§ 5. Державний устрій і право періоду феодалізму

Ми вже одержали деяке уявлення щодо характеру влади й основних рис права у зазначений період. Залишається лише підбити деякі під­сумки. Організацію влади і управління в Японії можна хронологічно та змістовно уявити в такий спосіб.

1.  Від заселення Японії до утворення родоплемінних союзів на чолі з родоплемінними вождями. Тут зіштовхуються аборигенні племена айнів та племена, що прийшли пізніше з материка через Корею і утво­рили на заході Хонсю союз Ямато. Боротьба за владу точиться усере­дині обох груп і одночасно між аборигенними племенами та союзом Ямато. Японські хроніки - «Кодзикі» і «Ніхонгі» - визначають завер­шення цього періоду і утворення держави Ямато у VI-V століттях до н. е., але насправді цей процес завершується майже на 1000 років пізніше - у V-VI столітті н. е. У період формування Японської держави вона зазнає значного впливу Китаю. Так, у 413 році імператриця Дзингу відправила до Китаю посольство з даниною, аби випросити у нього визнання її сина Одзина «королем Ва» (Ва - Японія за китайською термінологією). У 425 році аналогічні посольства відправляли до Ки­таю Одзин та його молодший брат Хансьо. Китайські імператори да­рували японським правителям звання генералів - «цзянь цзюань» за японською транскрипцією - «сьогун».

2. Легендарний імператор Дзимму починає похід на північно-східні області архіпелагу, підкорює аборигенну державу Емісі та союзи або­ригенних племен. Вожді підкорених племен і «царств» приймають інвеституру від імператора, стають його васалами і вже від його імені управляють у своїх областях; голови племен і родів стають остаточни­ми ланками управління. Слід мати на увазі, що весь цей процес су­проводжується безперервною жорстокою боротьбою айнів проти ім­мігрантів, яка триватиме до XIX століття, і суперництвом усередині самого Ямато. У цей період імператори Японії володіють реальною владою, але сама держава перебуває у васальній залежності від Китаю. У цей самий час відбувається процес формування значних впливових «маєтків» - сеньйорій на чолі з даймьо (їхньому сепаратизму значною мірою сприяє характер гористо-острівного ландшафту Японського архіпелагу). У цей період (V-VI століття н. е.) формується культ імпера­тора - нащадка богині Аматерасу.

3.  До кінця XII століття відбувається прогресуюче послаблення влади імператорів. Тепер політичний розвиток Японії визначається міжусобною боротьбою кланів і «маєтків», у перебігу якої хтось пови­нен був підкорити собі всіх інших і затвердити єдиновладдя. Імперато­рам цього зробити не вдалося, оскільки вони були змушені делегувати військову владу, а отже, і владу політичну на місця, у периферію. Цей процес у Японії повторює історію «ледачих королів» Західної Європи і взагалі історію європейського феодалізму. Політичний сепаратизм як тенденція притаманний по суті всім країнам і державам, але він врешті- решт долається там, де в суспільстві виникає сильна централізована функція будь-якої природи: іригаційне господарство, зовнішня небез­пека, необхідність усунути внутрішні суперечності тощо.

4.  У 1192 році в Японії було встановлено сьогунат клану Мінамото (1192-1333 роки) і почалася тривала боротьба із сепаратизмом вели­ких даймьо, який остаточно було подолано лише при Тойотомі Хіде­йосі та його спадкоємці Токугаві. Над імператорським двором було встановлено жорсткий контроль. Фактичним урядом держави стає Бакуфу («наметовий уряд») - військова ставка сьогуна. З 1221 року звідси до імператорського двору посилаються уповноважені сьогуна, які мали право від його імені видавати розпорядження та укази, ви­конання котрих у необхідних випадках забезпечувало самурайське військо сьогуна. Спочатку повному контролю сьогунату над імпера­торським Палацем заважала та обставина, що сьогуни в цей час були васалами Китаю, який затверджував на троні японських імператорів. У період третього сьогунату, під час правління Токугави Іеясу, полі­тичне значення імператорського двору було остаточно підірване. За­тверджувалася посада «сесі-дая» - намісника сьогуна в імператорській столиці. Під контроль сьогуна перейшли навіть релігійні функції «спад­коємця» Аматерасу. Якою б не була слабкою влада імператорів у пору сьогунату, сьогуни мусили приймати «помазання» на цю владу від імператорів подібно до того, як у Європі імператори Священної Рим­ської імперії повинні були прийняти корону з рук Римського папи.

Сьогунат і даймьо. Значно складнішою, ніж оволодіння Палацем, залишалася проблема даймьо. За умови нерозвиненості державного апарату на місцях великі феодали - даймьо були природним опертям феодальної держави. Подібно до ранніх європейських герцогів, марк­графів і графів вони «тримали» державу, що формувалася, в період її становлення, але коли вони обжилися у своїх японських «вимірах», обросли імунітетами і стали там впливовими сеньйорами-власниками (даймьо) зі своїми придвірними самураями, влада центру стала зава­жати їм, вони перетворили Японію на арену безкінечних феодальних воєн. Хтось найсильніший з них повинен був військовою силою при­душити всіх інших і відновити в країні відносний мир і порядок. Як уже зазначалося, цю «роботу» виконали Ода Набунага, Тойотомі Хі- дейосі та Токугава Іеясу. Пальму першості, безумовно, слід віддати Тойотомі Хідейосі. Даймьо були поставлені під контроль силою (зга­даємо їхнє покірливе прибуття до ставки Хідейосі). Для контролю за даймьо було введено систему заручництва: всі вони повинні були по­чергово проживати в будинку сьогуна і, від’ їжджаючи до своїх воло­дінь, залишати родини в столиці сьогунату Едо (Токіо).

Державний апарат. Систему управління державою було значною мірою, як і багато чого іншого, скопійовано з китайських зразків (за винятком іспитів для чиновників, які в Японії не прижилися) і регла­ментовано кодексом «Тайхо Йоро рьо» у спеціальному розділі. Кодекс установлював систему центральних і місцевих органів світської та духовної влади, ієрархію посад та рангів, порядок та розміри винагоро­ди за службу натурою і земельними наділами, які надавалися на час зайняття посади. Вищим урядовим органом була Державна рада «Да- дзекан». Існувала також Рада у справах духів неба і землі, яка опіку­валася синтоїстськими храмами, молельнями, контролювала діяльність служителів храмів, їхнє господарство разом з приписаними до храму селянами. На чолі Державної ради стояв старший міністр (він же кан­цлер), покликаний забезпечувати мир, спокій і гармонію в країні. Він був і наставником імператора у справах державного управління. Кан­цлеру були безпосередньо підпорядковані два старші міністри - «лі­вий» (старший) і «правий» (молодший), яким було надано старших радників, що брали участь в обговоренні «великих справ», і молодших радників для вирішення поточних «малих справ». Державній раді було підпорядковано вісім міністрів і палату цензорів з роз’ їзними цензорами- контролерами. Цензори стежили за чистотою помислів, дотриманням звичаїв, розглядали справи щодо моральних порушень, інформували імператора про стан справ у країні (відомство за своїми функціями дуже нагадувало «Аль барид» - службу мухтасибів в Арабському халіфаті). Важливою ланкою державного апарату було міністерство загальних справ з його десятьма управліннями, яке завідувало двірцевими справа­ми: правлінням палацу імператриці, архівом, двірцевими сховищами, астрологією, живописом, етикетом з міністерством церемоній, яке за­відувало також державними школами, атестувало кандидатів на чинов­ницькі посади, контролювало їхнє просування по службі, завідувало їхніми нагородами, забезпечувало платнею. Крім перелічених відомств, особливо слід відзначити міністерство імператорського двору, яке скла­далося зі столового управління і тринадцяти управлінь з різних двірце- вих господарських служб. Останнє міністерство проіснувало в Японії включно до завершення Другої світової війни.

Порівнюючи японську систему державного управління з китай­ською, неважко помітити, що Японія в цій галузі дійсно виступала в ролі учня Китаю за одним винятком: у Японії не прижилася система обов’язкових іспитів для претендентів на державні посади. У цьому плані Китай, безумовно, був більш «демократичним» порівняно зі своїм учнем.

Усе викладене стосується офіційного імператорського уряду Японії. Але сьогун мав свій власний - «наметовий» уряд - Бакуфу. Він був не менш громіздким, ніж імператорський уряд. Тут були: перший радник (тайро) сьогуна, який за необхідності призначався регентом; старші радники («редзю»), які становили уряд сьогуна; декілька старших радників складали Державну раду, члени якої здійснювали контроль за п’ ятьма колегіями Бакуфу: внутрішніх справ, іноземних справ, вій­ськових справ, військово-морських справ, фінансових справ. Особливе управління завідувало карбуванням монет і рудниками. У штаті Баку- фу були молодші радники, які завідували гвардією сьогуна, охороною палацу, поліцією.

Місцеве управління. Починаючи з 645 року, коли було введено надільну систему, управління на місцях було взято під контроль дер­жави. Країну було поділено на провінції (купі) та повіти, на чолі яких стояли урядові контролери. Кінцевою ланкою управління було село на чолі із сільським старостою з місцевих жителів. Воно мусило склада­тися з 50 подвір’їв, але таких сіл було мало, тому в село об’єднувалися декілька дрібних поселень. На китайський кшталт було введено сис­тему п’ ятидвірок, пов’ язаних круговою порукою щодо сплати податків державі. Після закріплення сьогунату на місця від Бакуфу стали по­силатися військові губернатори (сюго), у розпорядженні яких знахо­дилися місцеві гарнізони. За всім населенням у державі спостерігали органи спостереження - метке (прикріплені очі).

Організація армії. У період панування родових союзів кожен з них, як це притаманно родовому ладу, становив «озброєний народ» - кожен чоловік був воїном. Коли голови родових союзів підпорядковувалися імператорові і перетворювалися на адміністраторів, військо складалося з їхніх «придвірних» дружин. Із введенням надільної системи і тери­торіальним розподілом країни було встановлено військову повинність. Кожне подвір’я мусило було надсилати одного воїна, сини і онуки володарів рангів звільнялися від повинності. У разі необхідності фор­мувалося селянське ополчення. Але в XVI столітті через часті селян­ські повстання Тойотомі Хідейосі наказав роззброїти селян. У 1588­-1590 роках було проведено «полювання за мечами» - у селян вилуче­но всю зброю. Армія будувалася за десятинною системою, на посаду тисяцьких могли призначатися тільки володарі рангів. Якщо член двору ніс службу в прикордонних військах (вона тривала три роки), то інші члени двору звільнялися від призову.

Особливим родом військ були загони самураїв при заможних ма­єтках. Наведене щодо державного устрою Японії не може дати більш- менш точного уявлення про державно-правові відносини в цій держа­ві без урахування соціальної психології японців. Уже зазначалося, що держава і право занурені в культуру. Без урахування цих обставин не­можливо зрозуміти державу «конкретно». Можна уявити собі цілком однакові органи влади, однакову процедуру їхнього формування і функ­ціонування в різних країнах, але це будуть зовсім різні держави, оскіль­ки справжній державний устрій - це не стільки абстрактні схеми за­кладів, скільки особливі стосунки між владою і людьми, заряджені притаманними тільки даному народові філософією, психологією, сис­темою цінностей, мораллю. Так, для англосакса держава - це його камердинер; для німця - це той жандарм, якого істинний німець, як говорив Фридрих ІІ, «носить у своїх грудях»; для російської держави в усі часи діяло правило «гірше татарина»; для японця - це його плоть і кров, його мати - Аматерасу і його батько - Тенно, за яких він готовий накласти головою або вчиняти над собою сепуку.

Основні риси права. Право феодальної Японії представлено таки­ми кодексами, як «Закон 17 статей» Сьотоку Тайсі, просякнутий духом буддизму і конфуціанства, який до того ж мало увібрав у себе імпе­ративних засад, «Тайхо Йоро рьо» (скорочено - Тайхорьо, або Тайхо), зібрання указів імператорів - «Збірник постанов років Енгі» (927 рік), «Уложення років Дзьоей» (1232 рік), «Кодекс років Кемму» (1334­1338 роки), «Закон вісімнадцяти статей» сьогуна Токугави Іеясу, «Ко­декс зі 100 статей» (1742 рік), які діяли у володіннях клана Токугави. Правовий масив феодальної Японії містив також норми звичаєвого права, чинне законодавство імператорів і сьогунів, неофіційні кодекси честі - Бусидо.

Серед перелічених пам’яток права чільне місце цілком слушно належить Тайхорьо. Кодекс було прийнято в 701 році при імператорі Мому (701-704 роки), девізом правління якого був Тайхо («Великі скарби»), звідси і назва кодексу. Над ним працювала комісія з 18 чоло­вік на чолі з принцем Осакабе і представником дому Фудзивара Фубі- то. Це розлогий законодавчий акт, який складався з 30 розділів і мав явні сліди китайського законодавства епохи Тан, коли китайська імпе­рія знаходилася в самому розквіті. У 718 році кодекс було перероблено і видано під новою назвою «Йоро Рицу рьо». Він містив 953 статті. Цей кодекс було введено в дію лише у 757 році.

Основа правового порядку епохи Тайхоре - тотальне одержавлен- ня суспільства і всіх суспільних відносин: вся земля належить держа­ві, все населення належить державі. Формально кодекс вважався чин­ним до епохи Мейдзі (ХІХ століття). Він не розділяв право на приват­не і публічне, а точніше - всі правопорушення в ньому мали публічний характер, немає тут і чіткого поділу на галузі права. Норми громадян­ського (речового), шлюбно-сімейного, спадкового права не виділено в самостійні розділи, і всі вони мають відблиск публічності. 1-й розділ (закон) кодексу - «Про посади і ранги» поділяв людей на благородних і неблагородних, посади - на високі і низькі. Закон 2-й «Про заклади і штати» встановлював систему державних закладів, їхню структуру і штати. Закон 7-й «Про буддійських монахів і монахінь» докладно і доволі жорстко регламентував діяльність буддійських храмів та мо­настирів, правовий статус їхніх служителів включно до переліку по­карань і стягнень для братії. Закон 8-й, присвячений селянському подвір’ю як основної господарської, військово-облікової, податкової ланки феодальної системи, докладно регламентував усі питання життя селянського подвір’я, включаючи шлюбно-сімейні і спадкові відноси­ни. Найважливішою частиною кодексу був розділ 9-й. Тут докладно регламентувався аграрний, а отже, і соціально-політичний устрій дер­жави, вводилася перейнята в Китаї надільна система, встановлювали­ся пов’язане з нею правове становище станів, розміри і порядок наді­лення землею аристократії, усіх феодалів з урахуванням рангової системи, організація управління на селі, селянське землевикористання, розміри і порядок збирання податків і повинностей. Можна сказати, що надільна система була серцевиною японського «конституційного» права часів феодалізму.

Основою надільної системи були введена в перебігу реформи Тай- ка державна власність на землю, її рангово-посадовий розподіл серед аристократії і служилого феодального люду та подвірно-подушний розподіл серед селян. Слід відзначити, що кодекс вводив основну оди­ницю виміру земельної площі в один тан - 0,12 га. Для вільного на­селення середній подушний наділ становив 2 тани (0,24 га) для чоло­віка і 1/3 тан для жінки; такі самі наділи одержували державні раби (їх було досить небагато, наприклад, у провінції Ямато - не більше 200 - 300 чоловік); приватні раби одержували 1/3 наділа вільних. На випадок поганої землі наділи могли подвоюватися. Наділи надавалися не кожній окремій особі, а сукупно - на все селянське подвір’я. Наділи арис­тократії і рангового чиновництва в десятки, сотні і тисячі разів пере­вищували наділи селян. Але при цьому вони не ставали власністю володарів. Зазначимо, що надільна система через свою економічну неспроможність проіснувала історично досить недовго - до середини Х століття, коли вона переродилася у класичну феодально-посівну систему.

Цивільне право. Для державного суспільства, у якому всі суспіль­ні відносини регулюються диктатом держави, практично не залиша­ється місця договору, а тому власне цивільне право в законодавстві представлено слабко. Не слід забувати, що Японія в галузі права була учнем Китаю, а останній, маючи масу карних уложень у ньому, не мав свободи громадських законів включно до ХХ століття. Це стосується і Японії. При властивому феодалізму нечіткому розподілі права на галузі його окремі елементи було вкраплено в різноманітні джерела, іноді вони сусідили з нормами адміністративного і карного права.

Основним предметом регулювання права власності була земля. Значна частина проблем тут розв’ язувалася законодавством про на­дільну систему. Земля, що знаходилася в розпорядженні окремого подвір’я, переходила у володіння трьом поколінням родини. Приса­дибні або садові ділянки були рівними за розмірами як у «підлих», так і в «добрих» родин і не залежали від їхньої кількості. Заборонялися безпідставний розподіл подвір’я, самовільний вихід з родини та ін. Той, хто бажав виділитися, мусив одержати запевнення від п’ ятидвірок. Казенні землі призначалися для роздавання посадових і рангових наділів. Існував особливий резервний фонд державних земель, з яких видавалися «нагороджувальні» ділянки. За значні заслуги земельна ділянка передавалася у власність з правом необмеженого успадку­вання, за інші заслуги - у володіння з правом успадковування одним чи двома поколіннями. Серед казенних земель були і двірцеві поля, які оброблялися у вигляді трудової повинності. Продавати можна було тільки приватну землю, але практикувалася оренда землі як державної (з резервного фонду), так і чиновницької. Селянські наділи могли зда­ватися в оренду тільки у виключних випадках з дозволу начальства. Садову ділянку можна було здати в оренду на будь-який строк, а орну - на один рік. Суворо заборонялося дарувати, продавати не тільки поля, а й садові ділянки буддійським храмам. Надра з відома влади віддава­лися у приватне розроблення для видобутку міді, заліза на умовах виконання натуральних повинностей. З ліквідацією надільної системи і розвитком васально-ленних відносин все більшого поширення на­бувають спадковий феод і бенефіцій самурая-воїна, замінений у по­дальшому сплатою «рисової частки». Недостатній розвиток товарно- грошових відносин призвів до того, що у середньовічній Японії зобов’язання породжувалися не договором, а законом.

У «Тайхо Йоро рьо» присвячено тільки декілька статей договорам: купівлі-продажу, наймання, позики, застави та ін., які жорстко регла­ментувалися державою і порушення яких призводило, як правило, до карного покарання.

Торгівля в Японії вважалася непрестижною навіть для селянина, заборонялася чиновникам, починаючи з п’ ятого рангу, і буддійським монахам. Зовнішня торгівля була прерогативою держави і майже зве­дена нанівець у період третього сьогунату, коли здійснювалася політи­ка самоізоляції країни. Заборонялася торгівля зброєю, жорсткому контролю держави підлягали торгівля на ринках, ринкові ціни.

Японському праву були відомі договори приватної і казенної по­зики зерна, грошей, у тому числі процентної. Лихварство забороняло­ся лише буддійському кліру. Позика забезпечувалася заставою і по­рукою. Кредитор не міг збирати проценти, які перевищували суму боргу. Не можна було безвідмовно вимагати борг з поручителя, само­вільно розпоряджатися заставою. Боржник міг відпрацювати борг, але боргове рабство було категорично заборонене. Не дозволялися само­вільні правочини, у тому числі договір позики рядових членів родини, оскільки право розпоряджатися родинним майном мав тільки голова родини.

Шлюбно-сімейне право. Шлюби укладалися родинами, згода батьків і найближчих родичів була обов’язковою умовою законності шлюбу. Вимагалися також рівний становий статус нареченого і наре­ченої, «непорочність» їхніх дошлюбних стосунків. Вік шлюбного повноліття для чоловіка визначався у 15 років, для жінки - у 13 років. Шлюбу передували змова батьків і заручини, безпідставне розривання яких каралося. Вони розривалися, якщо наречений не з’являвся про­тягом одного місяця або якщо шлюб не було укладено протягом трьох місяців після заручин. Підставою для розривання заручин могло слу­жити і вчинення злочину нареченим або нареченою.

Заборонялися шлюби не тільки між вільними і рабами, «добрими» і «підлими», а й між окремими категоріями «підлих». У цьому разі діяв своєрідний кастовий принцип. Обов’язковість родинної ендогамії, яка дотримувалася в Китаї, в Японії не закріпилася, як і левірат.

Не настільки безправним було і становище жінки в родині. Шлюб у принципі був моногамним, наложниці не враховувалися. Як і в Китаї, жінка знаходилася під опікуванням чоловіка: батька, чоловіка, сина; однак це опікування було значно легшим і регулювалося законом. Чоловік не міг порівнювати дружину з наложницею, не міг він нав’язати дружині і розлучення через наложницю. Безпідставне розлучення оберталося забороною нового шлюбу.

Розлучення, як і в Китаї, не тільки дозволялося, а й безпосередньо заохочувалося без урахування волі подружжя, на випадок убивства, побиття батьків та інших родичів чоловіка чи дружини. При розлучен­ні за ініціативою чоловіка або дружини вимагалася згода батьків обох членів подружжя. Батьки повинні були підписати «розлучувальний папір». У японському праві позначилася певна терпимість до незакон- нонароджених дітей і дітей, батьки яких були нерівними за своїм со­ціальним статусом. Як правило, діяла фікція, що батьки не знали про істинний «підлий» статус свого партнера, тоді дитина ставала рьомі- ном. Незаконнонароджені діти передавалися на виховання до родини одного з батьків, які мали більш високий соціальний статус, але бать­ка і матір такої дитини розлучали. Статус рьоміна одержувала й дитина, яка з’являлася на світ через насильство над рабинею.

Бездітним родинам з метою продовження роду надавалося право всиновлення дитини з числа близьких родичів, яка набувала всіх прав законнонародженої.

В японських кодексах відносно докладно було розроблено інститут успадкування за законом. До спадкового масиву входили поля, будівлі, інше майно. Якщо йшлося про поля і майно, даровані за заслуги, спадкові частки синів і доньок були рівними. В інших випадках частка першої дружини, а також старшого сина була удвічі більшою, ніж в ін­ших синів; доньки ж мали право на чверть частки старшого сина. Пи­тання щодо заповіту в праві Японії не було достатньо розробленим, оскільки переважала великородинна власність. За заповітом можна було передати тільки особисто нажиту чи особисто успадковану власність.

Карне право. Карне право Японії більшою мірою, ніж будь-яка інша галузь, зазнало впливу китайського законодавства. Крізь карний кодекс «Тайхо рицу ре» явно проглядається «Тан люй шу і» танського Китаю, філософію якого безпосередньо перенесено в «Рицу ре».

Карне право Японії ґрунтувалося на вимогах законності: щодо не­ухильного наслідування настанов закону, щодо відстороненості суддів і слідчих, щодо чіткого діловиробництва, ретельної перевірки і переперевірки (включно до імператорської) застосування покарань, особли­во смертної кари, щодо врахування пом’якшувальних вину обставин.

«Тайхо рицу рьо» складається з 12 розділів: карного закону про покарання, розбійництво, грабежі, поранення під час бійки тощо. Не всі положення кодексу дійшли до нас, частину з них було відновлено за китайським кодексом танської династії.

Кодекс починається з переліку покарань і тяжких злочинів. Відпо­відно до конфуціанських уявлень про найважчі порушення моралі (лі) в Японії виділялися «8 негараздів» (в Китаї - «10 негараздів»), до числа яких входили перш за все злочини проти імператорської влади: заколот (руйнування державних приміщень та усипальниць тощо), державна зрада (вбивство найближчих родичів імператора, а також замах на їхнє вбивство, побиття та ін.), жорстоке вбивство (вбивство трьох членів однієї родини, своїх найближчих родичів, убивство дру­жиною чи наложницею родичів чоловіка, а також їхнє побиття та ін.), велика непоштивість (руйнування храмів, священних ритуальних пред­метів тощо), лихослів’я і непоштивість стосовно можновладця, просто неповажання батька чи найближчих родичів (порушення проти них судових справ або виголошення на їхню адресу прокляття, вихід із родини при живих батьках, самовільне укладання шлюбу та ін.), по­рушення боргу (вбивство господаря, начальника, наставника тощо). Всі ці статті безпосередньо списано з «Тан люй шу і».

П’ ятичленна система покарань включала смертну кару через пові­шення або відсікання голови, висилання з каторжними роботами і без них, каторгу, побиття палицями (від 60 до 100 ударів), побиття різками (від 10 до 50 ударів). Смертна кара простолюдина здійснювалася на міській площі, жінки і чиновники публічно не каралися, а чиновникам високих рангів надавалася можливість покінчити життя самогубством. Висилання залежно від відстані до місця призначення могло бути ближнім, середнім і дальним. Дружини і наложниці засуджених ви- силалися разом з ними в обов’ язковому порядку. Каторга виражалася у примусових роботах, як правило, за місцем проживання. «Тайхо Йоро рьо» передбачає і такі покарання, як конфіскація майна, штраф та ін. Конфісковане майно злочинця ділилося навпіл між казною і його най­ближчими родичами, якщо вони не були співучасниками злочину. Від покарання, навіть від смертної кари, можна було відкупитися. Цим правом користувалися родичі імператора, знатні вельможі з «6 катего­рій гідних». Спеціальні покарання було передбачено для військових і цивільних чинів. Чиновник, що здійснив злочин або провину, незалежно від того, засуджувався він до смертної кари чи помилував­ся імператором або відкупався від покарання, позбавлявся тією чи іншою мірою своїх посадових прав: понижався в посаді або в ранзі, розжалувався або звільнявся. Особливо тяжким покаранням вважало­ся звільнення з виключенням з чиновницьких списків, що означало неможливість у майбутньому повернутися на службу. Передбачалася і можливість пом’якшення покарання для членів родин чиновників, котрі, як і в Китаї, могли скористатися покровительством «тіні» своїх знатних родичів. Специфічною рисою карного права Японії було по­ширення його норм на представників буддійської церкви; визнання поряд зі світськими покараннями і покарань релігійних (єпитимій), які могли застосовуватися, замінюючи світські, до монахів і монашок за­лежно від характеру вчинених ними злочинів і провин; застосування звичайних карних покарань за деякі релігійні провини кліру. Пред­ставники буддійського духівництва, засуджені за вбивство, зґвалтуван­ня, крадіжку тощо, попередньо позбавлялися сану.

Карне право Японії не знало чітко сформульованих загальних принципів і норм щодо форм вини (умисна і через необережність), замаху, співучасті у різних формах тощо, які все ж таки фігурували при розгляді конкретних злочинів.

Замах і умисел на випадок жорстокого вбивства каралися так, як і завершене вбивство. Більш суворо каралася така форма співучасті, як підбурювання.

Пом’якшували вину: добровільне відшкодування збитків, усунення шкоди, поява з повинною, допомога у розкритті злочину, вчинення злочину під погрозою або силування. Крім «8 негараздів» (аналог ки­тайських «10 негараздів»), кодекс знав просте вбивство, заподіяння тяжких ушкоджень, обмову. Серед злочинів проти власності виділялися крадіжка, грабіж, розбій та крадіжка при пожежі, що дорівнювалося до грабіжу, а також домагання майна шляхом письмових погроз.

У разі вторгнення в чужий будинок господар мав право вбити того, хто увірвався. При несамовитому стані покарання пом’якшувалося, при вчиненні злочину неповнолітнім, престарілим, душевнохворим їм надавалося право відкуплення.

Принципи законності було послаблено після встановлення сьогу- нату. Необмеженого поширення набула позаправова розправа. Самурай міг безкарно вбити простолюдина за приниження, допускалося вбив­ство чоловіком невірної дружини та її коханця, дозволялося вбити на місці злочину або через помсту вбивцю власних батьків.

У «Кодексі 100 статей» крадіжка на незначну суму в 10 ієн карала­ся на тілесне покарання і таврування, на більшу суму - стратою через відсікання голови з обов’язковими спотворенням трупа та публічним показом голови страченого. Страта передбачалася і за дрібну крадіжку у разі рецидиву. Особливістю карного права Японії була відсутність такого покарання, як позбавлення волі. Тримання під арештом практи­кувалося лише на час розслідування й очікування вироку. Тому і не було в’язниць як таких. За дуже незначними винятками всіх в’язнів чекала смертна кара. В Японії, як правило, були два види покарання: за незнач­ні злочини - тілесне покарання, за всі інші - смертна кара. Тілесні покарання стосовно самураїв заборонялися законом, а страта для них вважалася найстрашнішою ганьбою. Через це у них залишався тільки один гідний вихід - ритуальне самогубство. Як правило, у разі здій­снення такого ритуалу родина самурая не позбавлялася майна і при­бутків, а самогубець не тільки заслуговував на почесне поховання, а й виглядав виправданим в очах своєї родини та нащадків.

Судовий процес. Відповідно до закону ХХІХ «Про в’язниці» (із «Тай­хо йоро рьо») процес мав обвинувачувально-інквізиційний характер. Судова справа розпочиналася із заяви як державної установи, так і окремої особи. Широко практикувалися доноси «публічні» й «таємні». Донос був обов’язковим для близьких родичів жертви. Якщо вони не доносили протягом 36 днів про вбивство, то піддавалися покаранню як співучасники. Якщо йшлося про заколот, «приниження величності», то доносителя безпосередньо доставляли до імператора. Але не можна було доносити на близьких родичів.

На випадок учинення тяжких злочинів практикувалося попереднє взяття під варту і доносителя, і підозрюваного. Чиновник, який вів слідство, повинен був переконатися в повноцінності обвинувачення. При тяжких злочинах, незрозумілості обвинувачення, мовчанні того, хто перебував під слідством, дозволялося застосовувати тортури, але не більше трьох разів з інтервалом у 20 днів. Особливо ретельне («по­трійне») слідство здійснювалося, якщо йшлося про заколот.

Суд не був відокремлений від адміністрації. Судова справа пору­шувалася за місцем прописки позивача, наприклад, у повітовому управ­лінні чи в найближчій державній установі.