§ 2. Династична історія Японії

Періодизація політичної історії Японії є складною і багато в чому нагадує китайську. Тут, безумовно, присутні «родовий устрій», «Серед­ні віки», «Новий час» тощо. Але в японській історіографії на цю «єв­ропейську» періодизацію нашаровується, як і в Китаї, династійна хронологія, прив’язана або до періодів правління могутніх «домів» - династій, родових союзів, або до значних реформ, що мали місце. Найважливіші з цих періодів - Івадзюку (40 000-13 000 роки до н. е.), Дзьомон (13 000-300 роки до н. е.), Яйой (300 рік до н. е. - 300 рік н. е.), Ямато (300-710 роки, підперіоди - Кофун (300-538 роки) і Асука (538-710 роки), Нара (710-794 роки), Хейан (794-1185 роки), Кама- кура (1185-1333 роки), Муроматі (1338-1537 роки), Сенгоку Дзидай (1537-1573 роки), Адзуті Момояма (1573-1603 роки), Едо (1603-1867 роки); підперіоди - Сьогунат Токугава, Бакумацу, Мейдзі (1867­1912 роки), Тайсьо (1912-1926 роки), Сева (1926-1989 роки) та Хейсай (1989 рік - до нашого часу).

Івадзюку (період названо за іменем першої знайденої на території Японії палеолітичної стоянки поблизу села Івадзюку) охоплює час від 40 000 року до н. е. до 13 000 року до н. е. У цей період японського палеоліту він збігається із заледенінням, Японські острови ще з’єднані з материком перетинками, люди вперше заселяють територію Ніппану. Вважається, що це були предки айнів, можливо, в міграціях брали участь народи мяо-яо, які населяли південь Китаю, а також народи Океанії. Цей період представлено численними стоянками давньої людини (близько 5 тис. стоянок), яі займалися полюванням, збиранням, рибо­ловлею. Археологами знайдено грубо виготовлені кам’яні знаряддя праці - списи, піки, ножі, скрібки. Гончарні вироби ще відсутні.

Дзьомон (13 тис. років до н. е. - III століття до н. е.). Названо за найменуванням керамічних виробів з мотузяним орнаментом («дзьо- мон» - мотузка). Це період масового заселення Японських островів айнами. Основними їхніми заняттями були рибальство, полювання, збирання. В історії цей тип занять ніколи не породжував значних спільнот, тому айни жили в розкиданих один від одного поселеннях окремими локальними групами, які вони самі називали утар, або ута- ри - «люди, що живуть в одному поселенні», «на одній ріці». За тако­го способу життя державність айнам просто не була потрібна.

Яйой (III століття до н.е - III століття н.е.). Яйой - назва поселення поблизу Токіо, де було знайдено керамічні вироби, відмінні від періоду Дзьомон. У цей час на японські острови починають про­никати через Корею спочатку мігранти з Китаю, а потім - з Кореї. Масовий потік мігрантів було викликано буремними подіями в Китаї: міжусобні війни, становлення імперії Цинь, повстання і падіння Цинь, становлення імперії Хань. Переселенці принесли на Японські острови рисосіяння, культуру бронзи та заліза, ковальське ремесло, взагалі елементи більш давньої і високої культури Китаю. Основною базою для переселенців став острів Хонсю, де, як уважають, вже формувала­ся аборигенна примітивна держава Емісі. Більш висока виробнича культура викликала зростання населення на островах Хонсю, Кюсю та Сикоку; з’явилися великі родоплемінні об’єднання - клани, які стали зародками перших державних утворень У Японії. У період Яйой було закладено основи власне японської нації та японської державності. Період Яйой став переломним в історії Японії, швидко просунув її по шляху формування політичного суспільства. Але прогрес був пов’язаний з драматичними подіями, коли зіштовхнулися дві культури - культура мисливців і рибалок айнів та нова культура прибульців, які принесли більш високу цивілізацію, включаючи писемність. Айни не вписалися у культуру землеробства, їхній спосіб життя (мисливців) потребував значних вільних територій, які тепер окуповувалися під сільськогос­подарські угіддя. Між прибульцями та аборигенами-айнами виникла ворожнеча, яка супроводжувала історію Японії включно до ХІХ сто­ліття. Айни чинили відчайдушний опір тиску нової цивілізації, але змушені були відступати: частина - на північ Хоккайдо, частина - на Окінаву.

Ямато (300 - 710роки). Цей термін є багатозначним. Він походить від айнського Я ма та і - «місце, де море розсікає суходіл». Так нази­валися місцевість на заході острова Хонсю, а також союз племен, що утворився там. Звідси назва першої ймовірної держави Яматай, яка склалася на основі цього союзу. Ямато - один з «наріжних» періодів в історії Японії. Створюється союз племен Ямато і на його основі - перша справжня Японська держава - Ямато, яка поширювала свою владу з південного заходу на північний схід. Племена айнів витісня­ються на південну і північну периферії архіпелагу; всередині Ямато точиться складна боротьба за верховенство родоплемінних угрупо­вань - «домів» (дуже схожих на європейські феодальні сеньйорії).

Одночасно з цими внутрішніми процесами відбувається потужне вторгнення в Японію китайського впливу в галузі матеріальної куль­тури, системи управління, духовного розвитку. В цей період Японія виступає як учень Китаю, не втрачаючи при цьому своєї, прихованої до певного часу власної ідентичності. З періоду Ямато розпочинається власне державна історія Японії.

Джерела з історії Середньовічної Японії. Японці не мали власної писемності, її було привнесено в Японію з Китаю у 404-405 роках, тому більш рання історія Японії не має власних писемних пам’яток. На основі китайських ієрогліфів тут виникла складова абетка у двох графічних варіантах - Катакана і Хірогана, і було розроблено дві абет­кові системи: для Катакани - Годзюн, для Хірогани - Ієроха. На осно­ві цієї писемності було створено дві найважливіші японські історичні хроніки: «Кодзикі» (712 рік) та «Ніхонгі» (720 рік), а також «Фудокі» (ХІІІ століття) - опис місцевостей і населення та «Когосюї» (808 рік). Деяка інформація містилася в «Законі» принца Сьотоку Тайсі (604 рік, усього 17 статей) та храмових настінних надписах, але останні місти­ли мало історичної інформації. Основними джерелами є «Кодзикі», «Ніхонгі», «Фудокі» та «Когосюї», головні з них - «Кодзикі» та «Ніхонгі». Найважливіші відомості про ранню історію Японії міс­тять китайські джерела. Тут слід назвати хроніку «Цянь Хань Шу» (Історія Ранньої Ханьської Династії), яка містить відомості про Японію 1 століття до нашої ери, «Хоу Хань Шу» (Історія Пізньої Ханьської Династії), яка містить відомості про Японію I-II століття; докладний опис історії «важень» (японців) викладено у хроніках «Вейчжі» (ІІІ століття) і «Сун Шу» (Історія династії Сун).

Періодизація історії Японії за своїми критеріями подібна до китай­ської. Її прийнято ділити на періоди та епохи.

Держава Ямато. Дзимму - імператор, якого не було. В усіх на­родів існує своя «державна» міфологія. В її фантастичних сюжетах криються відгомони дійсних процесів державотворення. Відповідно до «Кодзикі» спочатку у світі панував хаос. Але потім небо відокре­милося від землі, з’явилися чоловіче і жіноче начала. Жіноче начало було втілене в богині Ідзанамі, а чоловіче - в її чоловікові Ідзанагі.

Вони породили богиню Сонця Аматерасу, бога Місяця Цукійомі, бога Вітру і Води Сусаноо. Аматерасу перемогла Сусаноо і піднялася на небо, де стала богинею Сонця, а Сусаноо був вигнаний на землю в кра­їну Ідзумо. В Японії на відміну від багатьох інших країн богинею Сонця стала жінка. Син Сусаноо - Окунінусі став правителем земної країни Ідзумо, але Аматерасу з ним не змирилася і примусила його передати царство своєму онукові Нінігі. Останній одержав як символи царської влади три священні предмети: меч - символ могутності, дзер­кало - символ божественності та яшму - символ вірності підданих. Від Нінігі владу успадкував Пікопоподемі, син царя, який правив у царстві Хюго на острові Кюсю (а можливо, взагалі за межами Япон­ських островів).

Після низки спадкоємців Аматерасу, які змінювали один одного, влада переходить до Дзимму-тено («тено» - верховний правитель, від­повідає європейському «імператор»). Дзимму вважався правнуком богині Аматерасу. При народженні він одержав ім’я Вакамікену-но мікото («бог священної їжі»), але в історії залишився під посмертним іменем Дзимму (японці сприйняли китайський звичай давати імпера­торам після смерті нові імена). Він вважається родоначальником ди­настії японських імператорів, а меч, дзеркало та яшма стали емблемою японського імператорського дому. Відповідно до «Кодзикі» Дзимму в 667 році до н. е. відплив з великим військом на схід у пошуках кращих земель. Після семилітніх мандрів він прибув до країни Ямато, яка зна­ходилася в центральній частині острова Хонсю, де вирішив залиши­тися. Частина місцевих кланів визнала владу Дзимму, а тих, хто чинив опір, було знищено. У цій міфологічній версії відбиваються відгуки дійсних подій, пов’ язаних зі становленням держави в Японії. Сюжет з Аматерасу (вона й досі є головним божеством країни - покровитель­кою Японії) нагадує існування в Давній Японії укорінених засад ма­тріархату. Так, у китайській хроніці «Записи трьох царств» (297 рік) у розділі «Про східних варварів» (так китайці зверхньо називали дав­ніх жителів Японських островів) повідомляється про правління цари­ці Хіміко - головної шаманки країни Яматай. Про неї пишеться, що вона - «королева-шаманка» країни Яматай, яка править, «ошукуючи народ чарами». Хіміко неодноразово відправляла до Китаю, царства Вей, послів з подарунками-даниною (зазначаються 239 та 243 роки). Хіміко не залишила спадкоємців, і після її смерті розпочалася кривава міжусобиця; лише через тридцять років, з обранням на престол іншої шаманки Тойо, у країні Ямато знову зацарював мир. «Ніхон секі» повідомляє також про правління войовничої імператриці Дзингу, яка на чолі великого флоту здійснила перший морський похід до Кореї проти царства Силла. (Характерно, що з одинадцяти японських імпе­ратриць десять правили саме в перші роки японської державності, нібито продовжуючи матріархат. За межами IX століття ми зустрічає­мо лише одне ім’я правительки-жінки.) Відомості про похід Дзимму на схід відбивають дійсне вторгнення японців на територію айнів і підкорення їх прибульцями.

Стосовно хронології подій, то її в японських хроніках явно «пере­сунуто» в минуле, давнину; описані в них події віднесені до 660 року до н. е. і схожі на похід Дзимму, скоріше за все відбувалися десь у III - IV столітті нашої ери, тобто майже на тисячу років пізніше. Щодо Дзимму це швидше збірний образ кількох правителів Японії V-VI століть н. е. Як це часто трапляється, міфічний персонаж прижився в історії народу і став найважливішим елементом традиційної націо­нальної культури. З днем сходження Дзимму на престол (уважається, що це було 11 лютого 660 року до н. е.) пов’язане одне з найважливіших свят Японії - Кігенсецу, яке встановлене в 1872 році і відзначається 11  лютого. Після поразки Японії у Другій світовій війні це свято за напо­ляганням американської влади було скасовано, але знов відновлене в 1966 році як День започаткування держави. Відповідно до «Ніхон секі» після Дзимму розпочався період жорстокої боротьби за владу всередині правлячого клану, десятків кривавих двірцевих заколотів, переворотів. Політичну картину Японії було подано численними фео­дальними кланами, могутніми впливовими домами, поміж якими то­чилася жорстока боротьба.

Серед названих кланів виділялися Сога, Фудзивара, Мононобе та ін. Спадковість престолонаслідування в Ямато від богині сонця Амате- расу стала частиною політичної, релігійної системи Японії і визнава­лася непорушною (й до сьогодні). Тому японські «князі» та «герцоги» не могли претендувати на імператорський трон, і шлях до влади для них проходив через вплив на імператорський двір, імператора та його родину. Кожен впливовий дім намагався одружити імператора або його синів на своїх доньках і в такий спосіб одержати можливість впливати на державні справи. Останнім у цій низці «майордомів» став могутній «дім» Токугава, правління якого тривало понад двісті років включно до «революції Мейдзі» у 1868 р.

Після легендарного Дзимму значною віхою в політичній історії Японії стало правління імператора Котоку. Він прийшов до влади після тривалого періоду міжусобиць і розбрату в державі Ямато, викли­каних боротьбою кланів Монобе та Сога.

Монобе та Сога. Сьотоку Тайсі. Клан Монобе, який вознісся при перших імператорах (нібито при Дзимму), був прихильником тради­ційного японського синтоїзму, Сога ж покровительствували буддизму. В 587 році клан Монобе було розгромлено, а його главу Монобе-но Морія вбито. Клан Сога став необмежено правити в Японії, користу­ючись впливом при дворі. Відповідно до «Ніхонгі» рід Сога належав до переселенців з Китаю, які в Японії перебували в безправному ста­новищі (напівраби - «бе», звідси повна назва роду Согабе). При цьому китайські переселенці належали до значно вищої китайської цивіліза­ції. Влада Сога особливо посилилася при імператриці Когьоку. Сога, будучи вихідцями з Китаю, прагнули насадити в Японії буддизм, оскільки останній був більш зручним для введення в Японії китайської системи управління і знижував статус імператорської влади, що явно було на користь могутньому клану Сога.

Сетоку Тайсі. На період правління Сога припадає діяльність видатного реформатора принца Умаядо (574-622 роки), більше відо­мого під посмертним іменем Сетоку Тайсі («досконаломудрий», «до­брочинний»). Він централізував виконавчу владу і поширював буддизм, ввів китайський календар, налагодив транспортну мережу, збудував багато буддистських храмів, а також регулярно надсилав посольства в китайську імперію Суй. Замість старої назви країни Ямато принц уперше використав слово Японія («Хіномото», пізніше «Ніппон») - «Країна Сонця, що Сходить». Сьотоку належить укладення першої японської конституції - «Закону з 17 статей» (604 рік). Легко помітити, що в цьому документі відчувається присутність гуманістичних засад буддизму.

Падіння Сога. Спираючись на підтримку Сетоку Тайсі, глава клану Сога Емісі присвоїв собі прерогативи імператорів. Він мав укріплений палац, свій царський мавзолей, його синів стали офіційно величати принцами. Але всевладдя Сога налаштувало проти нього інші знатні роді, і вони вчинили змову. На чолі заколотників став Накатомі - глава клану спадкових жерців синто Каматарі. Під його проводом у 644 році владу Сога було скинуто. Сигналом до перевороту послужило вбивство сина Емісі Ірука, якого заколотники закололи прямо в палаці на очах імператриці під час офіційного прийому корейських послів. Потім було страчено Емісі Сога. Імператриця Когьоку зреклася престолу на користь свого молодшого брата принца Кару. Це був імператор Котоку.

Котоку. Переворот Тайка. Девізом правління імператора Котоку були «Великі зміни» (японською «Тайка», звідси назва реформи і само­го періоду правління Котоку - 645-654 роки). У маніфесті 646 року скасовано всі приватні володіння, земля перейшла у власність держа­ви і встановилася надільна система. Населення перетворилося на утримувачів державних наділів. Японська ранньофеодальна держава, як у Китаї й Кореї, основувалася на державній власності на землю. Селяни одержували подушні наділи і були обкладені зерновим подат­ком та податком з продуктів домашнього ремесла, а також несли повин­ності на громадських роботах. Панівний клас зберіг земельні воло­діння під виглядом посадових, рангових наділів. Таким чином, для феодалів володіння землею зумовлювалося службою і мало бенефіці- альний характер. Селяни-землероби були особисто вільними, зберіга­ли своє майно і знаряддя виробництва, але були позбавлені права за­лишати свої наділи. Було створено розлогий державний апарат, який складався з центральних органів (Верховна державна рада і підпоряд­ковані їй вісім відомств) і місцевої влади (намісники провінцій і пові­тові начальники); країну було розподілено на провінції (купі) і повіти (корі). Все населення зобов’язувалося нести військову службу. Для підготування чиновників уводилася система світської освіти, побудо­вана на китайський кшталт, китайська мова стала офіційною мовою урядового вжитку і навіть увійшла в побут вищих кіл панівного класу. В 701 році цей лад зафіксовано у зводі законів - Кодексі Тайхорьо.

Рабовласницькі пережитки після перевороту Тайка. Утверджен­ня феодалізму в Японії не призвело до повної ліквідації рабовласниць­кого устрою. Були знищені категорії напіввільних томобе та какібе, категорія ж яцуко - домашніх рабів збереглася. З’явилася і нова кате­горія державних рабів - слуг в урядових установах. Володіння рабами було на той час одним із засобів одержання землі. За законом володар раба одержував на нього від держави додаткову ділянку в розмірі 1/3 вільного наділу. Тому панівна верхівка прагнула збільшувати кількість рабів. Основне джерело їхнього одержання - полон міг мати значення лише на околицях. Обернення ж у рабство членів переможених родів після припинення боротьби між ними не могло вже мати місця. Тому до­водилося вдаватися до інших засобів: насильницького виведення і викра­дення селян, особливо дітей, або придбання у голови родини її молодших членів. У рабство можна було потрапити також через злочин і несплату боргу. Існував і самопродаж у рабство людей, які не мали засобів для існування. У VII-VIII століттях кількість рабів сягала 10-20 % всього населення. Їхня праця застосовувалася більш за все на будівництві. Але вже на кінець VIII століття вона стала застосовуватися все менше і менше, а використання рабів у землеробстві й зовсім припинилося.

Надільна система. Представники панівного класу одержували землі від держави: «рангові наділи», «посадові наділи», а також «наді­ли, одержані за заслуги перед державою», тобто за участь у «перево­роті Тайка». Існували й жалувані імператором землі розміром до 250 тьо (у той час 1 тьо - близько 1,2 га). Найменший наділ феодала переви­щував за розміром наділ селянина у 40 разів, а пожалувані наділи пере­вищували селянські у 1250 разів.

Рангові і посадові наділи надавалися тільки на час служби; пожа- лувані наділи були довічними. Наділи за заслуги надавалися на одне, два чи три покоління, а на випадок значних заслуг - навічно, інакше кажучи, були фактично власністю окремих феодалів. Перетворення права користування цими наділами на право власності виявилося лише справою часу. Крім земельних угідь, представники панівного класу одержували як «кормові пожалування» (дзикіфу) ще селянські подвір’я, котрі роздавалися також відповідно до рангу (від 100 до 500 дворів) і відповідно до посади (від 800 до 3000 дворів). За заслуги перед дер­жавою могла бути пожалувана різна кількість дворів. Селяни цих дво­рів віддавали половину зернового податку в казну, іншу ж половину тому феодалові, до якого вони були приписані. Промисловий податок з селян повністю йшов на користь феодала.

Імператорський дім користувався прибутками не тільки зі своїх володінь, а й з усієї країни. Ці прибутки у формі платні ділили поміж собою й інші представники панівного класу, які становили центральний і провінційний урядовий апарат та одержали права вищого стану. Озна­кою належності до вищого стану слугувало одержання будь-якого рангу. Переворот Тайка зміцнив становище феодалів у Японії.

Правління Фудзивара. Припадає в основному на період Хейан («мир», «спокій») з 794 по 1185 рік. Дім Фудзивара належав до най- могутніших родів Японії та залишив глибокий слід у політичній і куль­турній її історії. Засновником роду став Накатомі-но Камако, ініціатор змови проти Сога, виходець з клану синтоїстських жерців, у майбут­ньому підтримав буддизм. За участь у змові проти Сога Накатомі-но Камако одержав від імператора нове «красиве» ім’я Фудзивара, що означає «поле гліциній». За правління Фудзивара тривали реформи Тайка. Посаду регента - «оомі» було скасовано, другою особою імпе­рії став принц-наступник, а третім за рангом - «утицуомі» - радник імператора і принца. Цю посаду й одержав Фудзивара.

Дім Фудзивара мав необмежений вплив на державні справи, привласнив собі право «постачати» принцам-наступникам дружин з роду Фудзивара. Останні стали офіційними регентами - кампаку навіть при дорослих імператорах. Клан Фудзивара зберіг свій вплив на весь період Хейан.

Усі найважливіші посади в уряді стали спадковими, і їх посіли члени роду Фудзивара. Було скасовано запозичену в Китаї систему просування по службі шляхом складання іспитів.

Усі государі епохи Хейан мали Фудзивара в ролі дідусів, дядьків, двоюрідних братів, шуринів, а також регентів, канцлерів і просто мен­торів; імператори посідали престол і зрекалися престолу тільки за їхньою волею. Значний вплив клан Фудзивара справляв на тено включно до середини ХІІ століття. Аби хоч якось зберегти залишки влади, імператори Японії в ХІ столітті створили систему «інсей» - мо­настирський уряд. Імператор добровільно відрікався від трону на ко­ристь спадкоємця, приймав чернечий сан і нібито віддалявся від світу. Насправді імператор-монах мав свій двір, охорону, двірню та ін. Зі свого усамітнення государ-інок намагався керувати державою, ве­дучи боротьбу з кланом Фудзивара за найважливіші посади в уряді.

Державне управління. Структуру державного управління Японії періоду Хейан запозичено з Китаю. Лівий міністр володів основними владними повноваженнями, за відсутності його заміщав правий мі­ністр. Відповідно існували ліва і права ревізійні канцелярії, їм у свою чергу підпорядковувалися різні відомства - церемоніальне, податкове, військове, судове; палати - музикальна, наук і освіти, посольств і мо­настирів; управління - фінансове, кавалерійське, флоту, будівельне, мисливське, кухонне, імператорських гробниць, пахощів, вин, імпера­торської родословної, темного і світлого начал (гадально-заклинальне); відділення - нагляду за охороною двірцевих брам, двірцевого убранства, шевське, ткацьке, лакових виробів, тюрем.

Тайра і Мінамото. Становлення Сьогунату. Під владою Фудзи­вара відбулися серйозні соціальні зміни в японському суспільстві. Ще в період Нара через нестачу державних земель уряд вводив в обіг нові земельні ділянки. Заради цього підтримувалися будь-які зусилля при­ватних осіб. Унаслідок цього в руках знаті, монастирів і храмів опини­лися значні ділянки землі. В такий спосіб утратив практичне значення основний принцип реформ Тайка, ідея яких полягала у виділенні се­лянам рівних наділів на кожного члена родини в п’ятирічну оренду. Але збільшення оброблюваних земель не дало бажаного ефекту. Великі феодали ухилялися від сплати податків, віддаючи перевагу витра­чанню зібраних із селян грошей і продуктів на власні потреби. Період Хейан став часом масової втечі селян углиб країни, на північ. Феодали набирали власні приватні армії для збирання податків, під­тримання порядку у своїх володіннях і захисту північних кордонів від нападів. Іноді ці приватні армії воювали одна з одною. Об’єднуючись у союзи, вони могли становити досить грізну силу, що врешті-решт довели Тайра і Мінамото.

У 1156 році розпочалася боротьба за престол, яка остаточно розді­лила «монастирського» і «правлячого» імператорів. Стався Розбрат Хоген. Фудзивара й Мінамото підтримували одну правлячу сторону, у той час як рід Тайра підтримував іншу. За підсумками війни клан Тайра одержав перемогу і привів свій рід до влади при дворі. Але клан Мінамото знов об’єднався навколо свого молодого лідера Йоримото й остаточно розбив Тайра в 1185 році у морській битві. Лідерів клану Тайра було вбито. Зробивши резиденцією добре укріплене приморське місто Камакура, в 1192 році Йоримото одержав титул Се-і-Тай сьогун («Великий воєвода, який підкорює дикунів»), поклавши початок семи вікам військової диктатури - Сьогунату.

Сьогунат Мінамото (1185-1333 роки). Рід Мінамото, як і Сога, Фудзивара, Тайка, Токугава, відіграв видатну роль в історії Середньо­вічної Японії. Власне Мінамото - це багато родів, які мали імператор­ське коріння. В японських імператорів, що мали гареми, було багато синів та доньок і відповідно багато принців, які потенційно претенду­вали на престол. Аби не породжувати суперництво серед спадкоємців престолу й економити на витратах двору, «зайвим» потенційним прин­цам не давали титулу, а переводили в розряд підданих і надавали, за­мість імператорського, прізвище Мінамото («джерело») і титул асон («слуга династії»). Ці принци, що не відбулися, їхні родини і нащадки утворили клани, які володіли іменем Мінамото. Подібна практика імператорського уряду призвела до появи 21 роду Мінамото. Аби уникнути плутанини, ці роди називали за іменами монархів, під час правління яких засновник роду одержував нове прізвище і титул. На­приклад, рід Мінамото, який походив від дітей імператора Сага, на­зивався «Сага Гендзі», а нащадки монарха Сейва - «Сейва Гендзі». Останній був найчисленнішим. Він дав початок багатьом новим саму­райським родам.

Рід Мінамото боровся проти роду Тайра. Після повстань, відомих як Розбрат Хоген (1156 рік) і Розбрат Хейдзі (1160 рік), самураї Тайра змогли знищити більшу частину роду Мінамото і встановити в Кіото диктатуру. Але Мінамото-но Йоритомо (1147-1199 роки), що вцілів під час репресій Тайра, за підтримки імператора знищив головних пред­ставників роду Тайра і встановив у місті Камакура перший самурайський уряд - сьогунат. Оскільки Мінамото були засновниками, за ними закрі­пилося спадкове право бути сьогунами. Так, після падіння Камакурсько- го сьогунату в 1333 році новий сьогунат Муроматі було засновано родом Асикага, нащадками Мінамото, а останній Едоський сьогунат також було засновано гілкою Мінамото - родиною Токугава.

Правління Мінамото в японській історіографії одержало назву пері­оду Камакура, оскільки в цьому місті (спочатку невеличке приморське село) знаходилася ставка уряду (бакуфу) сьогуна. Для періоду Камакура правління сьогунів Мінамото характерне зростанням стану самураїв. З приходом до влади сьогуна змінився аграрний лад. Дрібні самурайські землеволодіння стають основними, хоча продовжували існувати великі володіння впливових «домів» і всесильних Мінамото.

Реставрація Кемму (1333-1336роки). Імператорський двір чинив запеклий опір наступу сьогунату. Яскравим епізодом є спроба імпера­тора Го-Дайго зламати владу сьогунів, впливових «домів» і відновити централізовану монархію часів ІХ-Х століть. Ця спроба одержала назву Кемму-но синсю - («Нове правління літ Кемму»). Влада сьогунів періоду Камакура не принесла Японії стабільності і ладу. Імператор­ський двір роздирався боротьбою двірцевих кланів; ворогували сто­лична аристократія і зростаюче провінційне самурайство. Країну за­полонила хвиля злочинності. Скориставшись ситуацією, імператор Го-Дайго, що зійшов на престол у 1318 році, вирішив організувати підготування повстання з метою відновлення порядку в країні. У 1321 році він покінчив з двовладдям в імператорському домі, скасував ін­ститут інсей і двір Верховного імператора Японії, зібрав групу одно­думців з числа аристократії і духівництва. Під прикриттям лекцій про чжусіанство імператор проводив збори, на яких обговорювалися плани повалення сьогунату. Але в жовтні 1324 року сьогун дізнався про під­готування заколоту і заарештував усіх спільників імператора. Останній не здався і продовжував таємно агітувати японське самурайство всту­пати до лав його армії з метою повалення деспотів Ходзьо. Імператор також уклав угоду з монахами-воїнами щодо спільних дій. Але у 1331 році повстання знову зірвалося через донос. Війська сьогуна заарешту­вали заколотників, але упустили імператора. Він утік зі столиці на південь у містечко Касагі, де звернувся за допомогою до місцевої знаті і розбійників. На заклик імператора відгукнувся Кусунокі Масасиге - ватажок розбійників провінції Каваті, який зібрав військо з декількох тисяч чоловік у замку Акасака. Сьогунат вислав проти Касага і Акасака двохсоттисячну армію, яка за декілька днів захопила обидва укріплен­ня і полонила монарха-бунтівника. 1332 року імператора Го-Дайго було заслано на острови Окі.

Навіть із заслання імператор продовжував підтримувати зв’ язки зі своїми прихильниками. У грудні 1332 року вони знову повстали під керівництвом сина Го-Дайго принца Морийосі. Від імені батька принц розіслав звернення до монастирів і місцевої знаті із закликом разом виступити проти Камакури. На цей раз повстання поширилося по всій Японії, що дозволило імператору втекти із заслання і в березні 1333 року прибути в порт Нава провінції Хокі. Тут він видав рескрипт, у якому закликав японських військових повалити Камакурський сьо- гунат. Вислана проти повстанців армія на чолі з полководцем Асикагою Такаудзі перейшла на бік імператора; до повстанців приєдналися впли­вові роди Юкі з провінції Муцу, Огасавара з провінції Синано, Симадзу з провінції Сацума та ін. Війська Асикага Такаудзі захопили японську столицю Кіото. Сьогунат Камакури було ліквідовано. У липні 1333 року імператор Го-Дайго тріумфально повернувся до столиці. Він ви­дав накази щодо повернення конфіскованих сьогунатом земель їхнім колишнім володарям, а потім здійснив курс на централізацію держави і відновлення авторитету імператорського двору.

Було видано рескрипт, відповідно до якого володарі земельних наділів повинні були пройти в індивідуальному порядку перереєстра­цію земельних володінь. Імператор як першоволодар усієї землі ви­давав підданим за службу дозвіл на користування земельними наділами на невизначений строк. Але це викликало обурення значної частини провінційної знаті і призвело до хаосу в японській столиці, куди без­перестанно прибували самураї різних чинів з метою перереєстрації своїх земельних володінь. Унаслідок цього імператор Го-Дайго видав новий указ-виправлення, за яким питанням щодо підтвердження прав на володіння старими землями займалися провінціали кокусу, а імпе­ратор тільки надавав нові землі із земельного фонду знищеного роду Ходзьо. На початку реставрації в 1333 році було засновано нові органи центральної влади: відомство записів, яке займалося судовими позо­вами щодо підтвердження прав на землеволодіння, відомство скарг, яке вирішувало майнові і фінансові спори поміж учасниками анти- сьогунського повстання, відомство воїнів, яке забезпечувало охорону правопорядку в Кіото та охорону імператорського палацу. В регіонах імператор відновив провінційні адміністрації кокуго й адміністрації військових губернаторів сюго, які займалися збиранням данини і спо­стереженням за правопорядком.

Але могутній союзник імператора Асикага Такаудзі був невдово- лений тим, що його не включили до складу уряду. Поміж ним та імпе­ратором назрівав конфлікт. Самураї були невдоволені розміром вина­городи за участь в антисьогунському повстанні, селяни й міщани скар­жилися на збільшення податків, в уряді тривали міжусобиці. Країна поступово ставала некерованою, продовжувалися селянські завору­шення, а в листопаді 1333 року за підозрою в державній зраді було заарештовано принця Морийосі. У червні 1335 року імператорська служба безпеки викрила підготування державного перевороту під про­водом аристократа Сайондзі Кінмуце, а наступного місяця на сході Японії відбулося повстання учасників ліквідованого сьогунату на чолі з Ходзьо Такаюкі, якому вдалося захопити Камакура.

Скориставшись цим, Асикага Такаудзі у вересні 1335 р. самовільно відправився на схід з військом і звільнив Камакура. Він проігнору­вав наказ імператора повернутися в Кіото і в грудні цього ж року повстав проти чинного режиму. Розбивши імператорські війська, у лютому 1336 року Такаудзі увійшов до столиці країни, але його армію було розбито у вуличних боях.

Такаудзі втік на захід, зібрав нову армію й одержав від екс- імператора Когена наказ скинути владу імператора Го-Дайго. У 1336 році Такаудзі розбив імператорські війська і захопив Кіото. Імператор Го-Дайго втік до пристоличного монастиря Енрякудзі, але був повер­нутий до столиці. У листопаді його примусили зректися влади і пере­дати трон з монаршими регаліями новому імператорові Комьо. Хоча реставрацію Кемму було завершено, колишній імператор Го-Дайго не хотів миритися з поразкою, втік зі столиці на південь у район Йосино, де проголосив себе єдиним легітимним імператором Японії і заснував нову Південну династію. Країна вступила в епоху двох династій і гро­мадянської війни.

Період Муроматі. Сьогунат Асикага (1336-1573 роки). Муро- маті - місцевість у районі Кіото. Тут сьогуни Асикага заснували свою ставку (бакуфу), звідси назва періоду, інколи він називається періодом Асикага. Рід Асикага є відгалуженням могутнього роду Мінамото. За­сновником роду є Мінамото-но Есимсу. Своє ім’я рід одержав від місцевості Асикага, де знаходилися володіння цієї гілки Мінамото. Рід Асикага у свою чергу утворив нові численні самурайські роди. Спочатку Асикага слугували Камакурському сьогунату, заснованому родом Мінамото, згодом підтримували імператора Го-Дайго, а потім виступили проти імператора й заснували свій сьогунат.

Період в історії Японії з 1336 року і до початку XVII століття мож­на назвати «війною всіх проти всіх». Сьогунат дому Асикага не приніс Японії політичної стабільності, проте вона залишилася монархією, збереглися імператорський двір і численна двірцева аристократія. У самому роді сьогунів Асикага відбувалося жорстоке протиборство за владу; повстали провінційні дайме, кожен з яких мав численні за­гони самураїв; тягар міжусобиць і війн лягав на плечі селян, які також повстали. Японія потребувала сильної централізованої влади або ім­ператора, або сьогуна, який би придушив і підім’яв під себе весь цей феодальний хаос.

Період Адзуті - Монояма (1573-1603роки). Об’єднання Японії. Тоетомі Хідеесі. У цей період (названий за іменем Адзуті і Монояма) у перебігу жорстоких внутрішніх воєн відбувається об’єднання Японії. Наприкінці XVI - на початку XVII століття на завершенні правління остаточно заслаблого сьогунату Асикага на політичну арену вийшли три діячі, які визначили долю Японії включно до ХХ століття. Це були Ода Нобунагі, Тоетомі Хідейосі та Токугава Іеясу. На перше місце серед них слід поставити Тоетомі Хідейосі з його дивною долею селя­нина, який став об’єднувачем Японії. Його батько був простим піхотинцем-селянином, мати - зі збіднілої аристократичної родини. Майбутній полководець народився у рік мавпи і сам був схожий на мавпу: невеликого зросту, рухливий, свавільний, неслухняний. Його кар’єра багато в чому нагадувала кар’єру китайського Лю-Бана, се­лянина, який заснував імперію Хань. У 15 років самовпевнений юнак покинув дім. По дорозі його підібрав і взяв на службу васал дайме Імагава Есимото - Мацусита Кохей. Юнак виявив організаторський та військовий хист і швидко просунувся по службі. Доля зіштовхнула його з іншим видатним і схожим на нього за характером діячем Ода Набунага, сином правителя і володаря Оварі - Ода Набухіе. Крихкоті­лий Ода Набунага з дитинства готував себе до кар ’ єри воїна-полководця: вправлявся зі зброєю і у верховій їзді, купався взимку в річці, мало спав, вів аскетичний спосіб життя, йому були притаманні честолюб­ство, пихатість, він не пробачав образ, зневажав імператорів, князів, духів та богів. Не соромився у засобах (звинуватив у зраді і стратив свого брата). Використовуючи свій військовий хист, Ода розбив одно­го за одним своїх суперників.

У 1554 році до Набунага приходить на службу Тоетомі Хідейосі. Спочатку він одержує ранг «носія сандалей», але, виявивши блискучі організаторські й полководницькі здібності, незабаром отримує чин генерала і великі земельні пожалування. Його покровитель - Ода На- бунага тріумфально йшов до влади, захоплюючи одну провінцію за другою. Але жорстокості Набунагі у захоплених ним 33 провінціях призвели до повстання проти його влади. Оточений бунтівниками, Набунагі як справжній самурай здійснює сепуку, тобто харакірі. Для колишнього «носія сандалей» відкрилася вакансія правителя всієї Японії. Але тепер назрівала боротьба за першість із союзниками. Бага­то залежало від того, хто перший захопить столицю в бунтівників. Хідейосі терміново уклав перемир’я зі своїм супротивником Морі і кинув власну 40-тисячну армію на столицю. 12 червня 1582 року війська бунтівників було розгромлено. Хідейосі в ореолі «месника» за смерть шефа набув авторитету у широких колах самураїв. На нараді в замку Кіесу зібралися спадкоємці Набунагі і генерали, аби вирішити питання успадкування влади і володінь Нобунагі. Головним конку­рентом Хідейосі був син Нобунагі - Оду Набутакі. Підтриманий гене­ралами, Хідейосі «переконав» Набутакі покінчити життя самогубством. Одержавши відповідно до рішення ради більшу частину володінь Но- бунагі, Хідейосі став регентом - радником нового глави роду Ода трирічного Ода Хіденобу. Тепер розпочиналася боротьба за верховен­ство у самому таборі покійного Нобунагі. Першим проти Хідейосі виступив генерал Сибатакацуне. Але його війська зазнали поразки, його замок було оточено, а сам Сибата вчинив харакірі. Тепер перед Хідейосі постав головний конкурент - колишній союзник Оди Нобу- нагі і самого Хідейосі - Токугава Іеясу.

У 1584 році обидва полководці зійшлися у битві при Нагакуте, в якій загони самураїв Токугави вийшли переможцями. Але економіч­ний і військовий потенціал Хідеесі був настільки потужним, що Іеясу пішов на мирні переговори, приславши свого старшого сина як заруч­ника. Хідейосі відправив його назад, вимагаючи від Токугави особис­то з’явитися в Кіото і визнати свою залежність. Аби примусити Току - гаву до покірливості, Хідейосі видав за нього свою сестру Асахі і від­правив до нього заручницею свою стару матір.

У 1586 році Токугава прибув до Кіото, де присягнув на вірність новому сюзеренові. У такий спосіб Хідейосі закріпив за собою статус єдиного спадкоємця Оди Нобунагі. У 1585 році Хідейосі одержав ранг регента-кампаку. Наступного року йому були пожалувані аристократичне прізвище Тойотомі і посада головного міністра-дайдзьодайдзин, найвища при імператорському дворі. Це було початком легітимного правління того, хто за японськими звичаями ніколи не міг керувати країною через своє плебейське походження.

Тепер уже ніхто не міг протистояти Хідейосі, який мав 200-тисячну армію. В 1578 році Хідейосі захопив острів Кюсю. Вся Західна Японія опинилася під його контролем. На завойованих землях він заборонив поширювати християнство (1587 рік) і вилучив зброю у місцевого на­селення (1588 рік). У 1590 році Хідейосі наказав усім володарям Схід­ної Японії з’явитися в його ставку, аби довести свою лояльність. Май­же всі самураї прибули до штабу Хідейосі і визнали свою залежність від нього. До 1590 року Тойотомі Хідейосі фактично став одноособо­вим правителем Японських островів.

Столітній період міжусобиць і війн закінчився. Новий правитель Японії передав титул правителя кампаку своєму племіннику Хідецугу, а сам прийняв звання тайко (регента у відставці). Хідейосі продовжив економічний курс свого попередника Оди Нобунагі, головним прин­ципом якого була свобода торгівлі. Він збирався здійснити грошову реформу, почав карбувати першу японську золоту монету. Хідейосі також уклав загальнояпонський земельний кадастр і закріпив землю за селянами, які обробляли її. Його політика вилучення зброї (включа­ючи навіть коси, серпи, вили та ножі) у мирного населення сприяла формуванню класового суспільства, яке тепер було розділене на адмі­ністраторів з військового класу (самураїв) і цивільних підданих (селян, міщан, крамарів). Для підтримання 200-тисячної армії і розгалужено­го бюрократичного апарату Хідейосі ввів високий податок на селян­ство, який становив 2/3 врожаю. Завершення періоду воєн призвело до економічної стабілізації: площі оброблюваних земель зросли на 70 %, а річне збирання рису в країні досягло 3,5 млн тонн.

Імперська політика. Виявивши військовий хист, хитрість, упер­тість та жорстокість, притаманні, до речі, всім його сучасникам, ко­лишній селянин Хедейосі завершив історично прогресивну справу: шляхом війни припинив війну «всіх проти всіх». Але попереду на нього чекав супротивник більш могутній, ніж усі полководці світу, - оп’ яніння і переродження владою, які загубили багатьох героїв історії. У 1592 році Хідейосі проголосив, що збирається завоювати Корею, Китай, а якщо вийде, - й Індію. Причини початку війни не зовсім зро­зумілі. Історики пояснюють їх намаганнями Хідейосі вивести з Японії потенційно небезпечних самураїв. Існує й інша думка, відповідно до якої головною причиною початку конфлікту був стан ментального здоров’я Хідейосі. Сп’янілий від свої успіхів при завоюванні Японії, він поступово втрачав здоровий глузд: організував гарем з 300 на­ложниць, переважно 12-13-літніх дівчаток, перебував у постійній параної через загрози бунтів і заколотів, виганяв сотні тисяч селян на будівництво непотрібних з військового боку фортець. Урешті-решт диктатор утратив зв’язок із реальністю і став вважати себе богом ві­йни Хатиманом.

Війна стала черговою примхою Тойотомі, якому було надто тісно в мирній Японії. У квітні 1592 року очолюваний Укітою Хідеіе 160- тисячний самурайський експедиційний корпус, споряджений Хідейосі, переплив на тисячі кораблів Японське море і висадився в Пусані на Корейському півострові. Перші місяці війни були успішними для японців, які захопили головні корейські міста і вийшли на кордон із Китаєм. 3 травня 1592 року японці були вже в Сеулі, тодішній столиці Кореї, а корейський Ван Сончжо з династії Чосон утік до Пхеньяна, який також капітулював у червні 1592 року. На остаточне завоювання Кореї японський диктатор відводив чотири-п’ять місяців. При його дворі з’явилися «губернатори» не тільки Кореї, а й Китаю. Окупаційні японські війська влаштували в Кореї жорстокий терор, свідченням чого стала «Могила вух» - Мімідзука на території Кіото, в якій було похо­вано 200 000 відрізаних вух у варварськи вбитих корейців. Колишню столицю династії Силла Кьонджу японці зрівняли із землею.

Але незабаром японські агресори наштовхнулися на відчайдушний опір корейського народу, який розгорнув у тилу ворога справжню пар­тизанську війну, очолювану підпільною «Армією справедливості». Корейці активно застосовували свої передові винаходи - «вогненні візочки» (хвачхі) і броньовані кораблі (кобуксони). У той же час корей­ський адмірал Лі Сунсін, використовуючи кобуксони, за перші три місяці війни потопив понад 300 кораблів супротивника, відрізавши в такий спосіб армію нападників від баз постачання.

Виступ китайської армії під командуванням Лі Жусуна на допо­могу корейській державі, яка формально перебувала у васальних від­носинах з Китаєм, різко змінив ситуацію на фронті. Самураї були змушені відступити на околиці сучасного Сеула, і Корейський півост­рів виявився фактично розділеним на північну (китайську) і південну (японську) частини. Командувачі обох армій уклали тимчасове перемир’я, домовившись щодо відправлення посольства до Хідейосі і обговорення умов остаточного миру.

Тим часом у 1593 році в Японії наложниця похилого Тойотомі на­родила йому сина Хідейорі. Бажаючи передати владу синові перед своєю смертю, Хідейосі позбавив власного племінника посади кампа- ку, яка вважалася головною в родині Тойотомі, і наказав йому здійсни­ти харакирі. Відчуваючи близький кінець, Хідейосі зібрав впливових володарів Японії і створив опікунську раду п’ яти старійшин і раду п’яти управителів (тайро), завданням яких була допомога його синові Хідейорі в управлінні державою після смерті батька.

В 1596 році в Осаку прибуло китайське посольство з умовами миру. Династія Мін визнавала Хідейосі «государем Японії» і вимагала ви­вести війська з Кореї - її васальної держави. Амбіційний Хідейосі не тільки не прийняв цих умов, а й вилаяв посольство й особисто китай­ського імператора Вань. У 1597 році війна на Корейському півострові відновилася, до того ж на користь японців склалися самі обставини - обмовленого недоброзичливцями флотоводця Лі Сунсіна було відлу­чено від посади, яку він обіймав, а його наступники втратили кон­троль над морем. Але японці не змоги просунутися на північ. Навіть більше - вони були не в змозі утримувати завойовані території і від­ступили на південне узбережжя. Вже після смерті Хідейосі Лі Сунсін у листопаді 1598 року розгромив японський флот у бухті Норянчжин, позбавивши японців останньої надії на сприятливе завершення війни. Між тим 18 вересня 1598 року Тойотомі Хідейосі помер. Звістка про це долетіла до експедиційних військ у Кореї практично одночасно з повідомленням щодо втрати флоту при Норянчжині, і втомлені саму­раї негайно розпочали відступати додому. Смерть Хідейосі також стала сигналом для дій Токугави Ійясу, члена опікунської ради п’яти старійшин, який, ставши сьогуном, одержав одноособову владу над Японією.

Період Едо. Сьогунат Токугава (1603-1868 роки). Цей період іменується за назвою міста Едо (Токіо), де була ставка сьогуната То - кугава. Токугава - рід, близький до імператорського через рід Мінамо- то і Фудзивара, які у свою чергу пішли від імператорських синів-ізгоїв, котрі не одержали статусу принців. Після смерті Хідейосі і перемоги у битві в Секігахарі верховна влада перейшла до рук Токугави Іеясу. В 1603 р. імператор призначає його сьогуном. Одержавши фактично об’ єднану Японію з рук Хідейосі, Токугава на всяк випадок старанно знищив усіх його родичів.

У 1605 році Токугава передав титул сьогуна своєму синові Хідеа- таде, але зберіг у власних руках всю повноту влади включно до своєї смерті. Навколо сина попереднього правителя Хідейорі об’єдналися численні супротивники Токугави, які за підтримки християнських країн готували переворот. Але Іеясу випередив їхні наміри і в 1615 році розгромив ставку претендента на верховний пост в Осаці: майже всіх змовників було вбито, а сам Хідейорі покінчив життя самогубством. Так, нарешті, в Японії завершився «смутний час» і утвердилися дов­гоочікуваний мир і стабільність.

Реформи Токугава. Найперше Іеясу впорядкував систему управ­ління країною: імператор і його наближені втратили будь-яку можли­вість повернутися до влади. Тепер головним у країні став сьогун, у якого був перший міністр, що виконував роль головного радника, а також регента при неповнолітніх спадкоємцях Токугави. Ця посада називалася тайро; було засновано міську раду старійшин - родзю, які спілкувалися з сьогуном тільки через посередництво собайорі - своє­рідних камергерів правителя. Крім того, у великих містах було введе­но посаду самостійного правителя - гундай. Суспільство поділялося на чотири стани: самураї, селяни, ремісники та купці. Крім того, іс­нували і свої маргінали: ета (парії), хінін (жебраки) та мандрівні акто­ри. Було визначено кодекс поведінки для кожного стану, недотримання якого суворо каралося. Головним станом були воїни-самураї, які ста­новили десяту частину всього населення. Вони володіли значною кількістю привілеїв, а відмінною ознакою, яка вказувала на статус самурая, було носіння двох мечів.

Початок періоду Токугави став епохою розквіту самурайства: за найменший недбалий жест з боку представника нижчого стану вони мали право скарати його на місці. У той же час самураї займалися тільки війною і нічого іншого робити не вміли, а утримувати таку ве­лику армію в умовах досягнутого миру було безглуздо, тому незабаром починається занепад самурайства. Змушені заробляти собі на життя, вони або перетворювалися на найманих убивць - ронінів, або ставали розбійниками, або долали власне презирство до мирських занять і ста­вали чиновниками чи крамарями. Незначна частина самураїв знайшла себе у викладанні основ військової майстерності: було відкрито школи, де хлопчиків зі знатних родин навчали військовому мистецтву, а також специфічному кодексу «Бусидо». Здеморалізовані самураї не бажали миритися з подібним станом речей, унаслідок чого режиму Токугава неодноразово доводилося придушувати повстання ронінів, які прагну­ли повернути собі колишню славу і привілеї. В цілому до кінця прав­ління Токугави в суспільстві панували відносна стабільність і спокій.

Міське населення посідало останні ступені в соціальній ієрархії. Це були ко - ремісники і сьо - крамарі. Зростання внутрішньої торгів­лі, розвиток транспорту і сполучення між різними провінціями при­звели до розростання старих міст і виникнення нових - центрів полі­тичного й економічного життя. В Японії періоду Токугави великих міст налічувалося сімнадцять, серед яких особливе становище посідали Едо, Осака, Кіото, Сакаі, Нагасакі. В Осаці купецтво могло розвивати­ся безперешкодно, не оглядаючись ні на імператора (Кіото), ні на сьогунат (Едо). Могутні кабунакама (професійні об’єднання купців) і ремісничі спілки (дза) перетворили Осаку на головний економічний центр, який одержав назву дайдокоро, що означало «кухня» країни. В Осаці був головний ринок Японії, де концентрувалася продукція з усієї країни (рис, шовк, бавовняні тканини, лаковані вироби, фарфор, папір, віск та ін.). Все більшого поширення набували гроші. Єдиний ринок, що формувався, сприяв об’єднанню країни. У XVII столітті в окремих галузях японського виробництва виникли перші мануфак­тури, що свідчило про наближення завершення феодальної епохи. Що стосується ремісників, то у них зберігалося залежне становище. Реміс­ники були організовані в цехи, які володіли монополією на свою про­дукцію.

У цей період серед міського населення формується новий стан - інтелігенція, яка викликала найбільше занепокоєння у верховної влади, котра всіляко перешкоджала розвитку цього прошарку. За правовим становищем міста Японії поділялися на три категорії: дві, що належа­ли сьогунату, і володарські (князівські), що так чи інакше залежали від держави. Було декілька вільних міст: Сакаї, Хаката, які зросли і збага­тіли на зовнішній торгівлі ще у XVI столітті, Нагасакі - торговельний центр, який тримав усю торгівлю з іноземцями, та Осака - «кухня» країни. Але і вони знаходилися під постійним контролем сьогунських чиновників. Купці й ремісники намагалися протистояти владі сьогунату. Зростаючий вплив торговельно-лихварського капіталу змусив сьогуна офіційно визнати статус кабунакама (об’ єднання купців і ремісників), тобто подальше посилення буржуазії, що формувалася.

Сьогунат і провінції. Феодальна політична система у період Едо в Японії мала назву бакухан тайсей. «Баку» - це скорочення від баку- фу (військовий уряд Японії, сьогунат). «Хан» - провінція, яку очолю­вав даймьо. Васали володіли спадковою землею, несли військову службу і присягали їхньому панові. Але на відміну від європейського феодалізму ця система мала досить розвинену бюрократію. В Японії існували два рівні уряду: сьогунат в Едо та уряди в кожному хані по всій країні. Провінції, або гади, в обмін на вірність сьогуну мали пев­ний рівень суверенітету - незалежну адміністрацію, а сьогунат відпо­відав за стосунки з іноземними державами і національну безпеку. Сьогун і правителі ханів походили зі стану даймьо, мали власну бю­рократію і землі. Сьогун був найбільшим, найсильнішим та найвпли- вовішим серед даймьо, відповідальним за свою територію, - володін­ня клану Токугави. Правитель кожного хану самостійно здійснював економічну політику і збирання податків.

Сьогунат мав право ліквідовувати і трансформовувати хани. Існу­вала система заручництва - кожен даймьо був зобов’язаний залишати в Едо заручників із свого клану. Це могли бути спадкоємці або дружи­ни. Самі даймьо зобов’язувалися чергувати місце свого мешкання - проводити один рік в Едо, один - у своєму хані. Це потребувало досить значних для економіки провінції витрат і було ще одним важливим засобом контролю за лояльністю даймьо. Кількість гадів змінювалася протягом періоду Едо, у середньому становлячи порядку 250. Значу­щість гада визначалася розміром посівів рису і територією, на якій він вирощувався. Поряд з кількістю рису іншим критерієм впливовості даймьо були їхні стосунки з сьогуном. Серед даймьо існував поділ на тих, хто був васалом Токугави Іеясу, засновника династії, до битви при Секі- гахарі, і на тих, хто став ним після цього. Цей поділ існував протягом усього періоду Едо. Даймьо, які стали васалами Токугави після цієї битви, Тодзама розглядалися як потенційно ненадійні. Врешті-решт саме «тодзама» - Сацума, Тьосю та Тоса відіграли головну роль у по­валенні влади сьогунату в перебігу реставрації Мейдзі.

Сьогун та імператор. Незважаючи на те що реальна влада в Япо­нії належала сьогуну, імператор у Кіото однаково вважався законним правителем Японії. Право управління країною було офіційним чином делеговано імператорським двором клану Токугави, а наприкінці Едо під час реставрації Мейдзі також офіційно повернено імператорському двору. Сьогунат призначав спеціального посередника до двору імпе­ратора «Кіото Сьосидаі», аби мати справу з імператорським двором та аристократією.

В цілому сьогунат Токугави виконав у Японії ту саму місію, яку в Європі здійснила абсолютна монархія: консолідував країну, припинив безкінечні міжусобні війни феодалів, сприяв розвитку торгівлі, зрос­танню міст. Але, виконавши цю місію, як і європейський абсолютизм, він став перепоною на шляху подальшого розвитку країни і мав по­ступитися новим буржуазним порядкам. До кінця правління сьогунату Японія була відсталою, ізольованою феодальною країною. Сьогунат Токугави, відігравши в минулому позитивну роль у стабілізації держа­ви, нічого не міг дати країні. Влада вислизала з рук сьогунів, у країні господарювали 250 великих феодалів-даймьо.

Революція Мейдзі (1868-1912 роки). Слово «мейдзі» (мейдзі дзи- дай) означає «преосвященний уряд». Це ім’я взяв собі імператор Муцу- хіто (1852-1912 роки), з яким пов’язані падіння сьогунату, відмова Японії від самоізоляції, вступ країни на «європейський» шлях розвитку. Словом Мейдзі називають і саму реформу, іноді революцію Мейдзі, і період, коли вона відбувалася. Реставрація Мейдзі відкрила шлях до бурхливої індустріалізації Японії. До 1900 року Японія увійшла до складу найсильніших світових військових держав.

Періоду Мейдзі передував період Бакумацу (1853-1869 роки). У цей час європейські держави проривають самоізоляцію Японії, в її портах з’являються «чорні кораблі» адмірала Перрі. Сьогунат змушений піти на поступки, укладає низку нерівноправних договорів. Іноземні держа­ви одержують право екстериторіальності своїх місій, для них відкрива­ються морські порти Японії, знижуються митні збори. Населення, не- вдоволене капітулянтською позицією сьогунату, покладало надії на ім­ператора, який повинен був вигнати «європейських варварів» з країни. Створюється об’єднання супротивників сьогунату «Санно дзеі» («Хай живе імператор, геть варварів»); на тлі зростаючої ксенофобії в 1860 році вчиняються масові вбивства іноземців. Спроби сьогунату придушити опозицію виявилися марними, оскільки бунтівні князівства отримували збройну підтримку від європейських держав.

Імператор був символічним лідером реставрації Мейдзі, революції, під час якої було повалено уряд сьогунату Токугави. Після революції розпочався бурхливий процес знищення феодалізму і побудови сучас­ного суспільства. Основні важелі влади зосередилися в руках тих даймьо, які були лідерами революції Мейдзі. Японія в такий спосіб керувалася олігархією, до якої входили видатні військові, політичні та економічні діячі.