§ 4. Духовний світ японського суспільства

Держава і право занурені в культуру. Без уявлень про духовні під­валини суспільства неможливо зрозуміти життя «держави» і «права». Духовний світ Японії покоїться на трьох «китах» - синтоїзм, буддизм, бусидо.

Синтоїзм - «шлях богів». На відміну від конфуціанства і буддизму синтоїзм притаманний тільки японцям. В його пантеоні знаходяться понад вісім мільйонів богів (камі), духи померлих, духи річок, гір, озер та покровителі ремесел. Відповідно до цього вчення люди після смер­ті можуть стати камі, від яких вони виникли. Ця релігія не вимагає від своїх прихильників молитов або читання священних текстів. Досить лише брати участь у храмових святах і церемоніях. Ритуали (церемонії) відіграють тут не меншу роль, ніж у конфуціанстві. Кожна деталь, дрібниця побуту - привітання або чаювання - обертаються у три­валу церемонію. Мета людини - гармонійно існувати з природою, звідси звичай - у японських житлах майже відсутні меблі, і кожна будівля, за можливістю, прикрашається хай іноді маленьким, але са­дочком, чи галявинкою, чи мальовничими крихітними озерцями з мі­ніатюрними хаосами (нагромадженням каменю), тобто елементами дикої природи.

У зводі законів «Тайхоре» синтоїзм одержав статус державної ідео­логії. В його основу покладено проголошення божественної природи влади японського імператора, родословна якого уходила до богів. «В імператорах живуть боги, які і керують усією їхньою діяльністю», - проголошує кодекс. Божества живуть у кожному японці, здійснюючи через нього свою волю. Всі японці через свого імператора сягають богині Аматерасу як її кревні родичі. Будь-яка людина будь-якої нації може бути християнином, буддистом, мусульманином, але син- тоїстом може бути тільки японець і ніхто інший. Аби бути «синто», треба перебувати у спорідненості з Аматерасу, а її діти - тільки япон­ці. Зрозуміло, що синтоїзм у разі необхідності є зручною основою націоналізму, яким він став у ХХ столітті. Синтоїзм чинив жорстокий опір буддизму, християнству та конфуціанству. Як уже згадувалося, при Тоетомі Хідейосі християни зазнавали жорстоких гонінь. Дещо більше поталанило буддизму і конфуціанству, оскільки японський етнос і японська цивілізація формувалися під могутнім впливом «ве­ликого вчителя» Китаю. Починаючи з Сетоку Тайсі, який інтенсивно культивувався в Японії, прихильники буддизму будують сотні храмів, що з часом набули вагомої сили і зазнали значної уваги в державному житті Японії. Органічною частиною духовної культури Японії стало й конфуціанство з його близькою японському менталітету етикою і ритуалами.

Уявлення про японське суспільство в цілому було б неповним без згадування про кодекс честі самураїв «Бусидо» та звичай «Сепуку» (харакірі). В історії Японії та її суспільства сепуку, мабуть, найбільш «японське». В Бусидо багато що нагадує кодекс честі європейського лицарства, в якому закріплено ідеальні стосунки між сеньйором і ва­салом (згадаймо славетну «Пісню про Роланда»). Щоправда, в Європі сеньойрально-васальні стосунки дещо «загримовано», уведено жорсткі рамки права. Знамените «Саксонське Зерцало» встановлювало жорсткі норми відповідальності лицаря за порушення присяги й вірності. Для японського лицаря-самурая така регламентація здавалася б образли­вою. Тут слугування лицаря сеньйору є безвідмовним і ґрунтується не на страху помсти за невірність, а на синівському обов’язку слугування «батькові».

Бусидо навіть не можна назвати вченням у прямому розумінні, це скоріше одна із форм вираження феодальної ідеології, її основні по­ложення та принципи, які передавалися з покоління в покоління про­тягом тривалого часу. Бусидо - це особлива мораль, вироблена станом воїнів, які належали панівному класу Японії, що являла собою систему поглядів, норм та оцінювань, які стосувалися поведінки самураїв, спо­собів виховання самурайської молоді, створення і закріплення певних моральних якостей та відносин.

Основні постулати.

Істинна хоробрість полягає у тому, аби жити, коли є можливість жити, і померти, коли потрібно померти.

До смерті треба іти з чітким усвідомленням того, що належить робити самураєві і що принижує його гідність.

Слід зважувати кожне слово і неодмінно ставити собі запитання, чи правда те, що збираєшся сказати.

Необхідно бути стриманим у їжі й уникати розпусти.

У справах повсякденних слід пам’ятати про смерть і зберігати це слово в серці.

Поважати правило «стовбура і гілки». Забути його - означає ніколи не досягти доброчинності, а людина, яка зневажає доброчинність си­нівської поштивості, не є самураєм. Батьки - стовбур, діти - його гілки.

Самурай повинен бути не тільки добропорядним сином, а й вірно­підданим. Він не залишить пана навіть у тому разі, якщо кількість його васалів скоротиться зі ста до десяти і з десяти до одного.

На війні вірність самурая виявляється в тому, аби без остраху іти на ворожі стріли і списи, жертвуючи життям, якщо того потребує обов’ язок.

Вірність, справедливість та мужність - суть три природні добро­чинності самурая.

Під час сну самураю не слід лягати ногами у бік резиденції сюзе­рена. В бік пана не годиться націлятися ні при стрільбі з лука, ні при вправах зі списом.

Якщо самурай, лежачи в ліжку, чує розмову про свого пана або збирається сказати щось сам, він повинен піднятися й одягнутися.

Сокіл не підбирає кинуті зерна, навіть якщо помирає з голоду. Так і самурай, користуючись зубочисткою, повинен показати, що не голод­ний, навіть якщо він нічого не їв.

Якщо на війні самураєві випаде програти бій і він повинен буде накласти головою, йому слід гордо назвати своє ім’я і померти з по­смішкою без принизливого поспіху.

Будучи смертельно пораненим, коли вже жодні засоби не можуть його врятувати, самурай має поштиво звернутися зі словами пробачен­ня до старших за становищем і спокійно випустити дух, підкоряючись невідворотному.

Той, хто володіє лише грубою силою, не гідний звання самурая. Не говорячи вже про необхідність вивчення наук, воїн повинен викорис­тати дозвілля для вправляння в поезії й осягненні чайної церемонії.

Біля свого будинку самурай може спорудити невеличкий чайний павільйон, в якому належить використати нові картини - какемоно, сучасні скромні чашки та налакований керамічний чайник.

Кодекс честі рекомендував: «Бусидо - шлях воїна - означає смерть. Коли для обирання є два шляхи, обирай той, який веде до смерті. Не роз­мірковуй! Спрямуй думку на шлях, який ти обрав, і йди. Мимоволі ви­никає запитання: «Чому я повинен померти, коли це невигідно? Чому я повинен заплатити життям за ніщо?» Це звичайні розмірковування само­закоханих людей. Коли належить зробити вибір, не дозволяй думкам про вигоду коливати твій розум. Бери до уваги, що всі ми прагнемо краще жити, ніж померти, ця перевага визначає і наше обрання. Думай про без­честя, яке очікує тебе, коли ти, прагнучи вигоди, раптом помилишся. По­думай про негідну долю людини, яка не досягла своєї мети і продовжує жити. Коли ти зазнав фіаско у своїх намірах і розплачуєшся за свою не­оглядність смертю, отже, твоє життя проведене марно; але пам’ятай, що твоя смерть не принизила твою гідність. Смерть не збезчещує».

Сепуку. Апофеозом самурайської філософії гідності є звичай сепу- ку - ритуального вбивства шляхом розпорювання шлунка. Феномен ритуальних самовбивств виник дуже давно: близько двох тисячоліть тому подібні язичеські обряди практикувалися не тільки на Японських чи Курильських островах, а й у Маньчжурії і Монголії. Давні предки самураїв вели тривалі і жорстокі війни з племенами айну, які населяли в ті часи Японські острови, і не тільки запозичили у них сам кривавий звичай, а й генетично всотали його войовничий дух. Спочатку ритуаль­ний обряд практикували тільки в одному значенні - як самогубство, вчинене за власним бажанням. Цей ритуал був відомий уже на початку І тис. н. е. І тільки багато віків потому виникає і стає традиційним схожий ритуал, який здійснюється за наказом. Історично самогубство за власним бажанням є старшим своїх аналогів за наказом принаймні на 10 століть. І тільки десь з XVI століття обряд, який здійснюється за наказом вищої влади, широко поширюється у середовищі військової аристократії. Тре­ба пояснити, що для військового стану самураїв такою владою наділя­лися безпосередні чи вище поставлені в їхній військовій ієрархії на­чальники - включно до даймьо і сьогуна. Такою самою владою корис­тувався і голова будь-якої самурайської родини стосовно інших її членів, включаючи родичів, що сукупно проживали, дружину, наложниць, дітей та слуг. І для того, аби позбавити життя когось з недбалих чи таких, що припустилися якоїсь провини домочадців, йому не було потрібно ніяко­го дозволу з боку начальства: питання про життя і смерть будь-якої людини з його родини цілком належало голові дому. На відміну від при­чин «добровільно-примусового» характеру самогубства за наказом, причини, через які здійснювався добровільний ухід із життя, були більш різноманітні: через відчай, несправедливість, на знак протесту, на знак солідарності, через якусь трагічну подію чи смерть імператора, іншого поважного самурая тощо. Інакше кажучи, сепуку було універсальним засобом для виходу з будь-якого складного становища в житті самурая,  його родини або всього клану в цілому. Але і в тому, і в іншому разі життя самурая в його власних очах нічого не було варте і нічого не зна­чило: «Життя - всього лише сон метелика». Траплялося, що доходило до абсурду. Наприклад, збереглося описання інциденту, коли два самураї почали сперечатися поміж собою через те, що їхні мечі випадково за­чепили один одного, коли вони проходили вузькою двірцевою сходин­кою. Нетривала суперечка завершилася тим, що обидва зробили сепуку. Найпоширенішою формою сепуку для чоловіків було саме розпорюван­ня шлунка, а коли самурай закінчував ритуал, помічник допомагав йому «зберегти обличчя», відрубаючи голову. В цілому самурай міг учинити цей акт тільки з дозволу пана.

З часом сепуку перетворилося на ретельно регламентований риту­ал. На випадок, якщо самогубство вчинялося не на полі бою і плану­валося заздалегідь, воно здійснювалося при глядачах.

Самурай приймав ванну, одягався в біле кімоно, споживав улюбле­ну їжу, а коли завершував останні приготування, перед ним клали ритуальний короткий меч. Одягнений урочисто, сидячи перед мечем, самурай готувався до останнього дійства у своєму житті і писав свій передсмертний вірш.

Перед проведенням ритуалу майбутній самогубець міг обрати собі помічника (кайсякуніна), котрий, як правило, був його близьким другом або родичем і повинен був відрубати йому голову. Голова відсікалася в той момент, коли самогубець протикав собі живіт за допомогою танто. При цьому кайсякунін міг продемонструвати найвищу майстерність, відрубавши голову таким чином, аби вона повисла на тонесенькій смуж­ці шкіри. Цей удар називався «дакікубі» і вимагав від виконавця високої майстерності. Коли сепуку перейшло з полів битв у судову практику, кайсякунін уже не обов’ язково був близьким другом самогубця. Якщо воїн, який зазнав поразки, виявив хоробрість, супротивник міг віддати данину поваги його мужності і виступити для нього в ролі кайсяку.