Глава 13 Середньовічна Японія - § 3. Феодальне суспільство Японії. Палац PDF Печать
История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 3. Феодальне суспільство Японії. Палац

Станово-класова структура японського суспільства набула завер­шених форм у період перших сьогунатів і виражалася формулою «Сі- но-ко-се»: самураї (сі), селяни (но), ремісники (ко), крамарі (се). На самому низі суспільства перебувала група японських паріїв - ета.

На верху всієї феодальної ієрархії знаходився імператор - тено. Перед­бачалося, що він є нащадком богині Аматерасу. В Китаї, як уже зазна­чалося, «мандат Неба» міг одержати і простий селянин (Лю Бан - за­сновник імперії Хань). В Японії трон міг належати тільки нащадку богині Аматерасу, тому наймогутніші феодали Мінамото, Фудзивара, Тойотомі Хідейосі, Токугава не могли претендувати на трон, задоволь­няючись титулом сьогуна. Палац був державою в державі з численною аристократією (куге), двірцевим урядом. Це був замкнений світ зі своїми внутрішніми стосунками, інтригами, переворотами. З цього середовища обиралися кадри для вищих ланок державного апарату, перш за все принци, яким належало стати спадкоємцями престолу. «Зайві» принци по крові титул принца не одержували, переводилися до розряду «мінамото», їхні нащадки поповнювали розряд самураїв. При імператорському дворі знаходилася особлива група - Куге - на­щадки родоплемінної аристократії. В історії Куге можна виділи три періоди. Її «золотий вік» припадає на період Хейан (ІХ-ХІІ століття), коли куге брали активну участь у державному житті, формуванні на­ціональної культури. Все придворне суспільство (безумовно, за при­кладом Китаю) було суворо рангованим.

Ранги було введено в Японії у 603 році принцем Сьотоку. В VIII сто­літті кодексом «Тайхорьо» встановлено порядок одержання рангів, який діяв до реставрації Мейдзі. Ранги вводилися як для чоловіків, так і для жінок. Для придворних існувало вісім рангів, поділених на бага­то підрозділів, що в поєднанні давало 30 градацій. Володарі перших трьох і багато володарів четвертого та п’ ятого рангів становили придвор­ну еліту. Перші п’ять рангів жалувалися безпосередньо імператором, ранги з шостого по восьмий розподілялися імператорським урядом і затверджувалися імператором. Початкові ранги перебували в цілко­витому підпорядкуванні уряду. Кожен рік п’ятого чи шостого січня на особливій церемонії у присутності імператора оголошувалися імена тих, хто одержував ранги.

Раз на два роки восьмого січня проводилася церемонія жалування рангів жінкам.

Володарі трьох перших рангів обіймали всі найвищі посади при дворі: регентів при малолітніх імператорах, канцлерів, головного мі­ністра уряду, лівого і правого міністрів. Іноді до цієї ж групи додава­лися середній міністр і радники різного рівня. Зазначена група стано­вила верхівку придворної аристократії. Володарі четвертого і п’ятого рангів служили чиновниками при міністрах, начальниками і старшими офіцерами охорони імператора, керівниками різноманітних відділів. Більш дрібні посади заповнювалися володарями нижчих рангів, що залишилися. Період ХІІ-ХІХ століть став часом панування самурай­ського стану. Імператорський двір у Кіото перестав управляти держа­вою й увібрав у себе незначну кількість шляхетних аристократичних домів - Фудзивара, Сугавара, Тайра, Мінамото, Кійовара, Абе, Урабе та ін., які мали право служити при імператорському дворі. Витіснені сьогунами і військовослуживим станом самураїв, куге вже ніякої служ­би не несли, перетворившись на двірцевий почет. Для куге було скла­дено кодекс придворної аристократії - «Куге сехато», в якому зазна­чалося, що «підвищуються в чинах поза чергою особи, які виразили поштивість, здатність до служби і таланти у віршуванні». Як повідом­ляють джерела, серед куге було чимало трансвеститів.

Третім періодом у житті придворної аристократії став час від рес­таврації Мейдзі до прийняття в 1946 р. конституції Японії. З 1869 по 1887 рік кількість придворних рангів було скорочено з 30 до 16. Імпе­раторським указом від 1872 року скасовувалися всі феодальні титули та звання і вводилися три стани: аристократія (кадзоку), дворянство (сидзоку) та простолюдини (хеймін). У 1884 році уряд ввів титули на європейський кшталт: князь, маркіз, граф, барон, які були пожалувані куге, даймьо та деяким самураям. Після 1889 року члени імператор­ської родини перестали одержувати ранги, а в 1946 році рішенням уряду придворні ранги було скасовано.

Глава Палацу - імператор після встановлення сьогунату виконував суто церемоніальні функції (за винятком короткого правління Го - Дайго): слухняно наділяв могутніх даймьо титулом сьогуна, здійснював функції жерця, як «священноцар» відкривав початок польових робіт, збирання врожаю.

Даймьо. Основу феодального ладу становили сильні «доми» - синьйорії - даймьо і підвладні їм васали, нижчий поверх яких стано­вили самураї. Основою могутності даймьо були земельні володіння і власні військові формування. Середньовічна історія Японії являла собою війну «всіх проти всіх». Це був зоряний час самурайства, кожен даймьо мав загони відданих йому воїнів. Даймьо також були поділені на ранги, найвищим з яких був «сьогун».

Самураї (бусі). У широкому розумінні самураями вважалися світ­ські феодали, починаючи від великих впливових князів (даймьо) і за­вершуючи дрібними дворянами; у вузькому і найчастіше вживаному значенні - це військово-феодальний стан дрібних дворян. Слово «самурай» походить від дієслова «самурау», що означає «служити вищій особі»; тобто самурай - служива людина. Самураї не просто воїни- лицарі, вони були тілоохоронцями свого даймьо і в той же час його слугами у повсякденному житті. Найпочесніша посада - доглядач меча свого пана, але були і такі посади, як «доглядач парасольки», «подавач води вранці після сну».

Самурайство зародилося у VIII столітті на сході, північному сході і крайньому півдні Японії, де здавна осілі тут племена айну відчайдуш­но захищали свої землі від імператорських військ. Селяни-втікачі та мисливці («люди довгої волі»), які також осідали тут, подібно до дон­ських і запорізьких козаків, проводили життя у безкінечних походах і сутичках з войовничими айну, захищаючи державні кордони. Небез­печним було життя і в інших провінціях тодішньої Японії. Вже декіль­ка століть у прибережних водах розбійничали пірати. У внутрішніх районах, лісах і на горах бешкетували розбійницькі банди. По всій країні періодично спалахували повстання селян. Губернатори і знать провінцій, особливо прикордонних, не хотіли, та й не могли, поклада­тися на імператорський уряд і війська, а вважали за краще своїми си­лами наводити порядок. Для цього вони з боєздатних чоловіків ство­рювали невеличкі військові формування, які перебували під їхнім безпосереднім командуванням.

Військовими загонами командували представники знаті, володарі великих маєтків, якими їх наділяв імператорський уряд. У Х-ХІІ сто­літтях під час феодальних міжусобиць остаточно оформилися впли­вові роди, які очолювали значні військові сили, що лише номінально вважалися на імператорській службі. До того часу сформувалися і принципи неписаного морального кодексу самурая «Шлях лука і ска­куна» (Кюба-но міті), який пізніше перетворився на зібрання заповідей «Шлях Воїна» (Бусидо). Становище самураїв одержало чітке оформ­лення під час правління в Японії сьогунів з феодального дому Токуга- ви (1603-1867 роки). Найпривілейованіший прошарок самураїв ста­новили так звані хатамото (буквально - «під прапором»), які були безпосередніми васалами сьогуна. Основна маса самураїв була васа­лами князів (даймьо); найчастіше вони не мали землі, а одержували від князя жалування рисом. Частина самураїв перетворювалася на ронінів - декласованих самураїв. Роніни часто переходили на стано­вище городян, займалися ремеслом, торгівлею та іншою діяльністю. Інші самураї поповнювали ряди ніндзя - найманих убивць. Багато самураїв, навіть не переходячи на становище ронінів, займалися торгівлею, ремеслами. Рядові самураї відіграли значну роль у незаверше­ній буржуазній революції Мейдзі 1867-1868 років. Після неї стан самураїв та інші феодальні стани було скасовано. Значна частина ко­лишніх самураїв після аграрних законів 1872-1873 років стала юри­дичними власниками землі, увійшовши до складу так званих «нових поміщиків». Із середовища колишніх самураїв поповнювалися кадри чиновників, з них формувався в основному офіцерський склад армії і флоту. Кодекс «Бусидо», прославлення самурайської звитяги і тради­цій, культ війни - все це стало складовою частиною ідеології міліта­ристської Японії до початку Другої світової війни.

Надільна система і селяни. Селяни поряд з ремісниками стано­вили розряд простолюдинів - бонге, але вважилися вищими за купців. Як і в європейських країнах, селяни об’єднувалися в общини. Їх ста­новище залежало від системи аграрних відносин. Спочатку це була надільна система, коли в перебігу реформ Тайка імператорським указом від 646 року було введено надільну систему землекористування.

1.  Уся земля належала державі, її розпорядником був імператор (тено).

2.  Усе населення також оголошувалося державним і підвладним імператору.

3. Ліквідовувалися всі попередні форми володіння землею, а також усі попередні форми податків і повинностей.

4.  Вводилася нова адміністративна система: країна поділялася на провінції (куни) з управліннями (кокусі) на чолі з губернатором (коку-сю) та повіти (гун) з управлінням (гундзі) та повітовими начальниками (тайре). Державна земля розподілялася у вигляді наділів, розмір яких залежав від соціального статусу володаря. У 701 році було прийнято кодекс Тайхоре, ІХ розділ якого становив земельний закон (та-норе), що визначав порядок землекористування. У кодексі також містилися розділи VIII - закон про подвір’я, Х - про податки і повинності. У су­купності ці положення регулювали весь земельний лад Японії, а також правове становище селян.

Одиницею земельної площі встановлювався 1 тан (близько 0,12 га), 10 тан складали 1 ре, тобто близько 1,2 га. Основним наділом був подуш­ний (кубунден), все населення наділялося у розмірах, залежних від стану. Для повноправних - «доброго народу» - ремін, до числа яких належали селяни, встановлювалися наділи: для чоловіків - 2 тан (0,24 га), для жінок - 1,3 тан (0,16 га). Для державних рабів установлюва­лися такі самі наділи; приватні раби одержували 1/3 від наділів вільних селян. Обліковою одиницею, з якою мав справу закон, було подвір’я (ко), земля видавалася на подвір’я. Створювалися подвірні реєстри, в яких члени подвір’я поділялися на вікові категорії: до 3-х років - немовлята, а від чотирьох до 16-ти - отроки, від 17 до 20 - підлітки, від 21 до 60 - повнолітні, від 61 до 65 - старики, від 66 і вище - пре­старілі. Оподатковувалися три віки - підлітки, повнолітні та старики.

Крім земельного податку, встановлювалися податки залізом, за­лізними мотиками, сіллю, мушлями, барвниками, тканинами та інши­ми предметами залежно від місцевих умов. Крім того, на сільське населення накладалися трудові повинності протягом 10 днів («підліт­ки» до повинності не залучалися). Повинності можна було змінити на додаткові подаяння. Дозволялися понадурочні трудові повинності, але не більше ніж на 40 днів. За кожен понадурочний день повинності зменшувався розмір подаяння; якщо трудова повинність тривала 30 днів, людина звільнялася від земельного податку і подаянь. Крім пере­лічених подаянь і повинностей, населення залучалося до громадських робіт з ремонту зрошувальних каналів, але не більш ніж на 60 днів. Крім того, сільське населення залучалося на службу в державних уста­новах. Від 50 подвір’їв брали двох чоловіків на строк у три роки; жінок «залучали» до державних установ як прислугу від однієї до чотирьох від кожної провінції. Здійснювалися набори на будівельні роботи стро­ком від 30 до 50 днів. Установлювалися і «пільги» - звільнялися від повинностей і подаянь «шанобливі сини», «слухняні онуки», «вірні дружини». Зрозуміло, що «поштивість» і «слухняність» визначалися адміністрацією. Відповідно до податків і повинностей формувалося управління сільським населенням.

У «Тайхоре» подвір’я поділялися на ті, що підлягали повинностям (како), і ті, що не підлягали (фукако). Головою подвір’я був голова сім’ї (кате), який відповідав за всі обов’язки подвір’я. Потім ішли «п’ятидвірки» (гохо) на чолі зі старшиною. Кожні 50 подвір’їв стано­вили поселення (ри) на чолі зі старостою. Сільськими справами управ­ляли два урядові відомства: мімбусе - міністерство у справах населен­ня та окурасе - міністерство скарбів. Все це стосується тільки сіль­ського населення - селян і частково рабів.

Крім селянських (подушних податків), існували ще наділи аристо­кратії: рангові, посадові, за заслуги, жалувані. Наділи аристократії також підлягали поземельному обкладанню - податком з одиниці пло­щі. Стосовно ж подаянь і повинностей, то від них звільнялися члени імператорської сім’ї, особи перших вісьми рангів, батьки і сини перших п’яти рангів, діди, батьки, брати, сини та онуки перших трьох рангів, тобто вся рангова аристократія. Зрозуміло, що аристократи не рили і не орали, вони посилали за себе слуг, рабів або найманих працівників. Слід сказати, що всю надільну систему в середньовічній Японії, включаю­чи правовий статус населення, майже повністю «списано» (як і багато іншого) з аграрного устрою «великого вчителя» Японії Китаю.