Печать
PDF

Глава 4 Стародавня Індія - § 4. Право Стародавньої Індії

Posted in История государства и права - Історія держави і права зар. країн (Маймескулов)

§ 4. Право Стародавньої Індії

Стародавні індійські закони Наради та Бріхаспаті. Закони На­ради (нарадасмріти) - одна з пізніх дхармашастр. Їх складання при­писується мудрецю-брахману Нараді. Закони Наради - суто юридичний великий збірник, який містить встановлення державно-правового та карного характеру. На відміну від ранніх дхармашастр, Закони Наради розглядають питання права не з огляду на релігійно-етичну призму, а з суто юридичних позицій. Нарада відходить від переліку конкретних покарань за кожний вид злочину, надаючи перевагу місцевому звичаю, розсуду царя та суддів, багато уваги приділяє договору позики, шлюбно- сімейним стосункам, правосуддю, порядку управління. Нарада реко­мендує царю не обтяжувати підданих надмірними податками, «тому що, коли має місце розквіт сільської місцевості, збільшуються релігій­ні заслуги та скарбниця царя». У галузі кримінального права Нарада рекомендує царям та суддям при призначенні покарання дотримувати­ся помірності.

Закони Бріхаспаті - один з найбільш пізніх дхармашастр (IV—VII століття н. е.). На відміну від ранніх дхармашастр, які мали сакральний характер, Закони Брізаспаті вимагали застосування, разом із дхарма- шастрами, «світських» нормативних збірників - шастр. Останні явля­ли собою «науку політики», акцентуючи увагу на обов’язках царів, правителів з підтримання суспільного порядку, дотримання правил правосуддя тощо. «Судді, що засідають у царських судах, повинні бути обізнані у дхармашастрі та артхашастрі» - так звучало одне з положень Бріхаспаті. У цілому Закони Бріхаспаті відображали еволюцію старо­давнього індійського права від стародавніх сакралізованих нормативно- етичних установлень до більш практичного постановлення правового регулювання, при якому відсуваються на другий план релігійна мораль та «гріховність» як критерій злочинності діяння, і на перше місце ви­ступає державний інтерес як критерій правомірності.

Артхашастра (букв. - наука про користь) - найдавніший індійський трактат про політику і державу, мистецтво управління. За традицією вважається, що трактат було складено у IV столітті до н. е. за часів правління в Магадхі Чандрагупти Маур’я та його радника Каутільї. Можливо, що в перші століття нашої ери цей трактат було переробле­но. Артхашастра написана частково прозою, частково віршами у фор­мі повчання царю і є найважливішим джерелом відомостей про со­ціальну структуру стародавнього індійського суспільства, державний устрій, правові інститути, економіку, військові організації, зовнішню та внутрішню політику. При оцінюванні Артхашастри треба брати до уваги таке: її написано брахманом (брахманами), які добре знали та дотримувалися звичаїв, законів, правил, традицій та намагалися їх зберегти, бо збереження традиційного порядку забезпечувало їм при­вілейоване становище у суспільстві. Отже, наставляння та повчання Артхашастри - це «кодекс» традиції Індії, що давно склалися, і в цьо­му плані ми можемо йому довіряти як джерелу відомостей про життя Стародавньої Індії.

Трактат складався з 15 книг і містив наставляння із засвоєння нових земель, доходів та витрат царської скарбниці, торгівлі, прядиль­но-ткацького виробництва, штучного зрошення, становища рабів та найманих робітників тощо.

Артхашастра не є кодексом і не має імперативного характеру, її по­ложення є скоріше порадами - наставляннями. Ці поради - наставляння відображали дійсний стан справ у державі, її традиції. Даючи «поради» царю, брахмани орієнтували його на збереження традиційного порядку.

Автор Артхашастри у розділі «Освоєння нових земель» наставляє царя щодо освоєння та заселення нових земель, організації управління селами, їх захисту від зовнішнього ворога, порядку землекористування.

Жерцям при жертвоприношенні, духівникам та вченим, а також управляючим селами, рахівникам, управляючим округами, лікарям, які навчають слонів, об’їждчикам коней, посильним царя слід надава­ти як жалування землю «без права продажу та застави».

Царю також рекомендувалося передавати землю, підготовлену до об­роблення, у довічне володіння «платникам податків». З наставлянь у га­лузі господарства вимальовується активна роль держави у цій галузі: «нехай насаджує виробництво у рудниках, полях, лісах, розплід­никах слонів, тваринництві, торгівлі»;

«нехай споруджує резервуари з (дощовою) водою та проточною водою»;

«нехай цар використовує право власності стосовно рибальства, переправ і торгівлі зеленню, яка росте у штучних водних басейнах»;

«того, хто ігнорує (потреби) рабів, найманих робітників та родичів, цар нехай змусить дотримуватися доброчесної поведінки».

Артхашастра докладно описує джерела доходів царської скарбниці. Головний збирач податків повинен збирати податки з міст, сільських громад, рудників, лісів, черед худоби та торговельних шляхів.

Докладно описуються доходи скарбниці з міст. Це мита з хмільних напоїв, забою худоби, пряжі, рослинної олії, тваринного масла, цукру, золотих виробів. Доход державі надавали також проститутки, ігорні заклади, будівництво, податки з ремісників, виїзні мита.

Артхашастра перелічує й основні витрати держави. Це утримання армії, арсеналів зброї, державні запаси товарів, металів, оплата дер­жавних найманих робітників.

Як випливає з Артхашастри, держава тримала під контролем ринок, ціни на ньому, сама брала активну участь у торговельних операціях. Торговельні збори на користь царя (тобто скарбниці) встановлювалися для товарів, що вимірювались об’ ємними та лінійними мірами, - одна шістнадцята міри, мірами ваги - одна шістнадцята, мірами рахунку - одна одинадцята.

Цікаво, що Артхашастра виступала проти монополізму у торгівлі, особливо предметами першої необхідності, монополізм розглядався як «зло зосередження».

Артхашастра проливає світло на соціально-кастові відносини в Індії. Як видно із їх тексту, все населення поділялося на аріїв та варварів - млечхів. Уже серед аріїв відбувалося розділення на брах­манів, кшатріїв, вайшіїв та шудр. Поза варнами знаходилися чандала - «недоторканні». Що стосується рабів - «даса», «дас’ю», то вони могли бути із будь-якої варни (якщо були аріями) і, будучи рабами, зберіга­ли свій варновий статус.

Згідно із Артхашастрою арій у принципі не повинен бути рабом. Продаж арія у рабство карався штрафом. Якщо хто-небудь продавав (за­кладав) у рабство свого неповнолітнього родича шудру та якщо той, кого продавали, не був уроджений раб, то продавець сплачував штраф у 21 пан; за вайшію - удвічі, за кшатрія - утричі і за брахмана - у чотири рази більше. Якщо те саме робив не родич, то штрафи збільшувалися удвічі, а за продаж брахмана передбачалася смертна кара. Таке саме покарання передбачало­ся і покупцям, і свідкам, які скріплювали договір. «Не злочин для млечхів продавати або закладати нащадків, але арій не може бути рабом».

Проте у виключних випадках при необхідності можна було за отриманий кредит закладати арія, але в такому разі при першій мож­ливості його потрібно було викупити. Той, хто заклав сам себе, при першій спробі втечі залишався довічним дасою, закладений іншим - ставав вічною дасою, якщо тікав удвічі. Однак гарантувалися і деякі права рабів - дас’ю. Не передбачалося віднімати у них майно, той, хто віднімав у раба-арія, сплачував штраф. Сплата викупу робила дасу вільним. Нащадки самозакладача залишалися вільними; діти гос­подаря від жінки-дасу ставали вільними разом із матір’ю, вільними стають її мати, брати та сестри. Заборонялося змушувати заручника обслуговувати мерця, прибирати нечистоти, залишки їжі, мити голо­го. При побитті заручника, насильстві над жінкою-заручницею гос­подар утрачав заставу, а потерпілий ставав вільним. Якщо слуга (даса) був високого походження, то для нього передбачався догляд.

У цілому Артхашастра наставляла правителя на шлях справедли­вості, помірності, турботи про державу та його підданих і пропонува­ла йому при вступі на престол дати клятву: «Нехай я буду позбавлений небом життя та нащадків, якщо буду вас пригноблювати».

Правове становище населення у Стародавній Індії. У Стародавній Індії у ведичний період (друга половина ІІ тисячоліття до н. е. - сере­дина І тисячоліття до н. е.) формується система варн - особливих станових груп. У Законах Ману згадуються чотири варни: брахмани (жерці), кша- трії (воїни, правителі), вайшії (хлібороби, ремісники) та шудри (слуги). Крім того, у Законах є відомості про недоторканних, які фактично ста­новили найнижчу, п’ яту варну. Імовірно, вона поповнювалася нащадка­ми від «неправильних» шлюбів, вигнаними їз своєї варни. За Законами Ману «недоторканним» наказувалася праця гробарів, катів. Вони жили поза селищами, будь-яке спілкування із ними заборонялося.

Три найвищі варни (брахмани, кшатрії, вайшії) за своїм походжен­ням були пов’ язані із завойовниками індоаріями - засновниками дер­жави. Вони іменувалися двічінародженими. Друге народження - обряд ініціації (посвячення), пов’язаний із початком вивчення священних книг, складав привілею цих варн. Обряд посвячення для брахмана здійснювався у 8-річному віці, для кшатрія - в 11 років, для вайшія - у 12 років. Вивчення Вед без такого посвячення розглядалось як кра­діжка. Шудри - «народжені один раз» - усувалися від участі у жерт­воприношеннях та ритуалах.

За кожною варною закріплялося спадкове коло занять. Брахманам та кшатріям заборонялося займатися ремісництвом, торгівлею та землероб­ством. Брахманам потрібно було вивчати Веди, здійснювати жертвопри­ношення, роздавати та отримувати милостиню. Кшатрії - військова аристократія - повинні були здійснювання управлінські функції. Для вайшіїв передбачалися торгівля, лихварство, землеробство. Шудри зобов’язані були зі смиренністю слугувати вищим варнам. Поведінку варн було жорстко регламентовано, між ними були проведені чіткі релігійно-правові межі. Чоловік, який народився у певній варні, належав до неї завжди, як і його дружина та нащадки. Народження у певній варні залежало від карми - результату поведінки у минулих існуваннях. Вва­жалося, що в процесі численних перероджень людина може погіршити чи покращити карму.

Релігійне освячення системи варн із часом ставало жорсткішим та перетворилося в кінці І тисячоліття до н. е. на систему каст - вузьких професійних груп, яких налічувалося декілька сотен.

Шлюбно-сімейні стосунки за Законами Ману. Шлюбно-сімейні стосунки у Стародавній Індії визначалися нормами звичаєвого права. Закони Ману вказують на вісім форм шлюбу. Правильними формами шлюбу визнавалися ті, що укладалися між представниками однієї варни за взаємною згодою. У таких шлюбах батько видавав доньку заміж та наділяв її приданим. Шлюби, пов’язані із купівлею або викраденням нареченої, із насильством над нею, а також шлюби без згоди батьків хоча і визнавалися законами, але засуджувалися. Міжварнові шлюби вважа­лися вкрай небажаними. Закони Ману припускали одруження чоловіка із вищої варни на «низьконародженій» жінці, але такі шлюби заслуго­вували на засудження та зводили подружжя до становища шудри. Брах­ман, який одружувався із шудрянкою, позбавлявся брахманства.

Закони Ману закріплювали патріархальну владу батька. Голова родини міг карати членів родини, припускався продаж дружини та ді­тей (але така практика засуджувалася). Продані сини не ставали раба­ми, а отримували права родичів у нових родинах, оскільки нащадки вважалися головним багатством. Становище жінки визначалося її по­стійною залежністю від чоловіка: у дитинстві - від влади батька, у мо­лодості - від чоловіка, після смерті чоловіка - від сина. Дружина вважалася продовженням свого чоловіка, його власністю. Чоловік зберігав на неї права як за життя (навіть якщо він кидав або продавав дружину), так і після смерті. Тому повторні шлюби удів заборонялися. Другий шлюб для жінки вважався ганебним, а діти від таких шлюбів не визнавалися. Чоловік після смерті дружини мав право укласти новий шлюб. Закони Ману забороняли розлучення, проте чоловіку дозволя­лося взяти іншу дружину в таких випадках: якщо жінка була хворою, марнотратною, порочною, дурного норову, не народжувала дітей або народжували тільки дівчат.

Права на спадок мали тільки сини. Не мали прав на спадок жінки, ізгої, недоумкуваті або каліки. Між синами від «правильних» шлюбів спадок ділився нарівно, але старшому сину виділялася додаткова част­ка. Син шудрянки та «двічінародженого» прав на спадок не мав, він задовольнявся тим майном, що йому виділив батько. Припускалося позбавлення спадку.

На закінчення слід зазначити, що в Індії, як і в інших країнах та в на­родів, нерідко траплялося так, що до верхівок влади проривалися пред­ставники низів. Наприклад, династія Нандів вела свій родовід від шудр.