4. 6. Правовий режим майна суб’єкта господарювання. Оренда суб’єктами господарювання державного та комунального майна. Оцінка майна у господарській діяльності

Для здійснення господарської діяльності суб’єкти господарювання обов’язково повинні володіти майном, яке використовується у процесі провадження цієї діяльності.

Правовий режим майна — встановлений правовими засобами (нормативно-правовими актами, установчими документами) порядок придбання майна, його структура, джерела формування та порядок використання в процесі господарської діяльності.

Структурними елементами правового режиму майна є:

1)  речові права, насамперед, право власності у тій чи іншій формі, право господарського відання та право оперативного управління, а також права користування об’єктами оренди, лізингу;

2)  структура майна, порядок та умови розподілу майна на фонди та їх використання в процесі здійснення господарської діяльності;

3)  порядок отримання від використання майна прибутку та порядок його розподілу.

4)  джерела формування майна.

Основу правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права — право господарського відання, право оперативно­го управління.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (права володіння, права користування тощо), передбачених

ЦК України. Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено на іншому праві відповідно до умов договору із власником майна.

Основним речовим правом у сфері господарювання є право влас­ності. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складають права володіння, користування та роз­порядження об’єктом права власності. Втім відсутній єдиний погляд щодо розуміння форми власності. Одні дослідники її визначають як внутрішню організацію відносин належності, володіння, розпоряджен­ня та використання того чи іншого типу або виду відносин власності^[38]. Інші — як спосіб закріплення належності матеріальних благ за конкрет­ними суб’єктами (учасниками економічних відносин).

Відповідно до Розділу I Книги 3 (право власності та інші речові права) ЦК України право власносі в Україні існує у формах приватної, державної та комунальної власності. Однак ст. 63 ГК України формою власності окремо виділяє підприємство, що діє на основі колективної власності. Означену форму власності також виділяв раніше чинний Закон України «Про власність» (втратив чинність 20 червня 2007 р.)^[39].

Учасниками процесів колективної форми присвоєння зазвичай ви­знають не окремих суб’єктів, а відповідну множинність осіб, які пере­бувають у взаємозв’язках як між собою (внутрішніх зв’язках), так і з іншими особами (зовнішніх взаємозв’язках)^[40]. При цьому одні автори вважають, що в колективній власності кожний учасник має свою «част­ку», яка дозволяє йому отримати пропорційну частину загального до­ходу та разом з іншими учасниками управляти загальним майном. Така точка зору була найбільш поширеною за радянських часів, коли колек­тивна власність ототожнювалася із власністю усіх юридичних осіб як засобу організації діяльності людей (теорія колективу). Інші автори вва­жають, що головною відмінністю колективної власності є її цільність (неподільність), адже вона належить усьому колективу без виділу пая, частини окремих осіб. Однак, про який колектив йдеться: про юридичну особу як організаційно оформлений колектив, що виступає у правовід­носинах як єдиний суб’єкт права, чи про просту сукупність осіб — тру­довий колектив, чи осіб, які ведуть особисте селянське господарство і т. ін.? Згідно із раніше чинним Законом України «Про власність» право колективної власності виникає на підставі: добровільного об’єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонер­них товариств, інших господарських товариств і об’єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих держав­ного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань орга­нізацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Як бачимо, раніше чинний Закон України «Про власність» не опе­рував єдиним критерієм для виокремлення колективної форми власно­сті: в одному випадку акцент припадає на множинність осіб на сто­роні власника (колектив трудящих); в іншому — на спосіб виникнення такої власності (об’єднання майна декількох осіб або, навпаки, кор- поратизація майнових комплексів, що належали одному власнику — державі). Ст. 325 ЦК України усіх юридичних осіб, майнову основу господарювання яких утворює право власності, називає суб’єктами права приватної власності, а трудовий колектив взагалі не визначає як суб’єкт права власності. Відповідно до ст. 252^[41] Кодексу законів про працю України та п. 8 ст. 65 ГК України, трудовий колектив підпри­ємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підпри­ємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управ­лінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчи­ми документами відповідно до вимог ГК України, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи. Утім у сфері майнового обороту трудовий колектив не є самостійним суб’єктом права. Так, відповідно до Закону України «Про приватизацію держав­ного майна»¹ від 4 березня 1992 р. (у ред. від 19 лютого 1997 р.) для спільної участі у приватизації громадяни можуть створювати госпо­дарські товариства, у тому числі з членів трудового колективу. Згідно із Законом України «Про оренду державного та комунального майна»^[42] від 10 квітня 1992 р. (у ред. від 14 березня 1995 р.) орендарями такого майна можуть бути господарські товариства, створені членами тру­дового колективу.

Отже, для участі у майновому обороті трудовий колектив має транс­формуватися у самостійний суб’єкт права — юридичну особу у формі господарського товариства. Що ж стосується майна, яке використову­ється для ведення особистого селянського господарства (яке, до речі, не є юридичною особою), то останнє згідно із Законом України «Про особисте селянське господарство»^[43] від 15 травня 2003 р. може бути власністю однієї особи, спільною частковою або спільною сумісною власністю членів такого господарства відповідно до закону.

За Державним класифікатором України (організаційно-правових форм господарювання), затвердженим Наказом Державного комітету технічного регулювання та споживчої політики, підприємство, що діє на основі колективної власності, названо колективним. До підприємств колективної форми власності традиційно належать кооперативи. Втім, окремі дослідники вважають, що найглибшою сутністю кооперативної форми власності є її пайова колективно-приватна природа, тобто на­лежність кооперативу факторів виробництва у цілому і відповідної частки його членів. Ця сутнісна риса визначає особливість відносин привласнення, які притаманні лише кооперативній власності, і відрізняє її від інших форм власності спільної (колективної) і приватної — у їх чистому вигляді. Головною відмінною рисою кооперативної власності є суб’єкт належності засобів виробництва: якщо ним є, з одного боку, кооператив як єдине ціле, а з іншого — окремі його члени, то коопера­тивну власність, як зауважує В. О. Рибалкін, слід визначити як форму, що поєднує сутнісні властивості і спільної (колективної), і приватної власності, тобто як «змішану» форму власності. З цих підстав учений дійшов висновку, що підхід до приватної власності як протилежної спільній (колективній) формі власності існує лише там, де засоби пра­ці і зовнішні умови праці належать приватним особам. Пайовий капілал (майно) кооперації має двоїстий характер: він залишається власністю осіб, що його внесли, і водночас є спільною, колективною власністю всього кооперативу. В загальній масі кооперативної власності кожен член має свою частку, яка належить йому на засадах приватної влас­ності. Власність кооперативу, що є результатом його господарської ді­яльності, являє собою спільну групову власність даного складу членів, але тільки до того часу, доки вони не відмовилися від свого членства^[44]. Так само акціонерна (корпоративна) власність за своєю суттю є колективно-приватною власністю: колективною — коли мова йде про саме товариство, яке під час створення було наділено майном, що до цього часу належало різним власникам; приватною власністю акціоне­ра — коли мова йде про його корпоративні права. При цьому збільшен­ня ринкової (мінової) вартості корпоративних прав, як об’єкта ринко­вого обміну, напряму залежить від збільшення вартості самого акціо­нерного капіталу товариства.

Визначення колективне, зауважує В. С. Щербина, означає, що підприємство належить колективу співвлісників (засновників, учас­ників), які діють як один суб’єкт права колективної власності. Правосуб’єктність колективу власників, організованих у колективне підприємство, з правами юридичної особи, підкреслює вчений, реалі­зується через юридичну особу, а саме право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління^[45]. У свою чергу, О. Загнітко, В. Малига визначають колек­тивну власність як суспільні відносини щодо належності матеріальних (чи пов’язаних з матеріальними) благ окремому, в певний спосіб орга­нізованому колективу, що виступає як юридична особа та єдиний суб’єкт привласнення^[46].

Отже, колективна власність є інтегрованою власністю, яка первіс­но виникає в процесі об’єднання майна декількох власників та їх «пере­творення» на одного колективного власника, тобто власника, створе­ного на корпоративних або кооперативних засадах. Останній у про­цесі свого функціонування стає власником виготовленої ними продук­ції; майна, придбаного під час укладення договорів; доходів, одержаних від провадження господарської діяльності тощо. Отже, проблема фор­ми власності не в самій власності, а в суб’єкті, якому вона належить^[47]. Якщо такий суб’єкт є юридичною особою, майнову основу господарю­вання якого первісно сформовано шляхом об’єднання грошових та матеріальних внесків його засновників (кожен з яких має частку у ста­тутному фонді), то власність належить йому як єдиному колективному власнику (особі, створеної декількома засновниками — «колективом»), а засновники — громадяни та унітарні підприємства перетворюються на суб’єктів права приватної власності корпоративних прав (прав за­сновника); засновникам — корпоративним підприємствам такі права належать на праві колективної власності.

І. Суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм право­вого режиму майна, передбачених чинним законодавством. Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спіль­ній власності двох або більше власників. Власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах гос­подарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб’єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб’єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господар­ської діяльності заснованих ним суб’єктів господарювання відповідно до законодавства.

Природні ресурси можуть надаватися суб’єктам господарювання для використання або набуватися ними у власність лише у випадках та по­рядку, передбачених законом. Суб’єкти господарювання використовують у господарській діяльності природні ресурси в порядку спеціального або загального природокористування відповідно до ГК України та інших за­конів. Суб’єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загальнопоширеними корисними копалинами, що знаходяться в ній, у тому числі громадянам для ведення фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприєм­ствам — для господарської діяльності. Порядок надання землі у власність визначається виключно законом з урахуванням необхідності визначення гарантій ефективного використання землі суб’єктами господарювання, запобігання її безгосподарному використанню та псуванню.

Для здійснення господарської діяльності суб’єктам господарюван­ня надаються в користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природні ресурси (в тому числі за плату або на інших умовах). Порядок надання у корис­тування природних ресурсів громадянам і юридичним особам для здійснення господарської діяльності встановлюється земельним, вод­ним, лісовим та іншим спеціальним законодавством.

Власник має право особисто або через уповноважені ним органи засновувати господарські організації та закріплювати за ними майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення неко- мерційної господарської діяльності — на праві оперативного управлін­ня, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарю­вання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) уста­новчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встанов­лених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої орга­нізації та припиняти її діяльність відповідно до ГК України та інших законів.

II. Право господарського відання є речовим правом суб’єкта підпри­ємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, за­кріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обме­женням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК України та іншими за­конами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповно­важений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяль­ність підприємства. Щодо захисту права господарського відання за­стосовуються положення закону, встановлені для захисту права влас­ності. Суб’єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх май­нових прав також від власника. Майно може належати на праві госпо­дарського відання як державним і комунальним, так і приватним під­приємствам.

III.  Право оперативного управління є речовим правом суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здій­снення некомерційної господарської діяльності, у межах, установлених ГК України та іншими законами, а також власником майна (уповнова­женим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оператив­ного управління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб’єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за при­значенням. Право оперативного управління захищається законом від­повідно до положень, установлених для захисту права власності.

Щодо майна, яке є державною власністю та передане суб’єктам господарювання на праві господарського відання або оперативного управління, Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним ор­ганами, іншими суб’єктами, визначеними чинним законодавством, здійснюється управління (повноваження щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб) відповідно до вимог Закону України «Про управління об’єктами державної власності»^[48] від 21 вересня 2006 р.

Згідно із ст. 4 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» об’єктами управління державної власності є: майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним комерційним підприємствам, установам та орга­нізаціям; майно, яке передане державним господарським об’єднанням; корпоративні права, що належать державі у статутних фондах госпо­дарських організацій; державне майно, що забезпечує діяльність Пре­зидента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів Укра­їни, управління яким здійснюється в порядку, визначеному окремими законами; державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію; дер­жавне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних фондів або залишилося після ліквідації під­приємств та організацій; державне майно, передане в безстрокове без­оплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.

Суб’єктами управління об’єктами державної власності є: Кабінет Міністрів України; Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади; органи, які здійснюють управління дер­жавним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації (господарські струк­тури); юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави; Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Законом чітко визначені повноваження Кабінету Міністрів України у сфері управління об’єктами державної власності, а також повнова­ження уповноважених органів управління Фонду державного майна України, Національної академії наук України, галузевих академій наук, господарських структур.

IV. Майно, що використовується суб’єктом господарювання, може належати йому на правах оренди. Орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Організаційні відносини, пов’язані з передачею в оренду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у ко­мунальній власності їх структурних підрозділів, регулюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна»^[49] від 10 квіт­ня 1992 р. (у ред. від 14 березня 1995 р.). Відносини оренди рухомого та нерухомого майна, об’єктів майнового комплексу Національної ака­демії наук України та галузевих академій наук регулюються цим За­коном з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національ­ної академії наук України та галузевих академій наук»^[50] від 7 лютого 2002 р. (в ред. від 29 червня 2004 р.). Відносини оренди рухомого та нерухомого майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які ведуть його облік у спеціальному порядку, регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про господарську ді­яльність у Збройних Силах України»^[51] від 21 вересня 1999 р.

Об’єктами оренди згідно із Законом України «Про оренду держав­ного та комунального майна» є:

-   цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозді­лів (філій, цехів, дільниць). Цілісним майновим комплексом є госпо­дарський об’єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачан­ня, нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств;

-    майно, що не увійшло до статутних фондів господарських това­риств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Не можуть бути об’єктами оренди: цілісні майнові комплекси державних підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, діль­ниць), що здійснюють діяльність, на провадження якої встановлено державну монополію; цілісні майнові комплекси казенних підприємств; цілісні майнові комплекси структурних підрозділів (філій, цехів, діль­ниць) казенних підприємств; об’єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», а також об’єкти, включені до переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, затвердженого Законом України «Про перелік об’єктів права державної власності, що не під­лягають приватизації», які випускають підакцизну продукцію, крім ці­лісних майнових комплексів, які випускають підакцизну продукцію, переданих в оренду до набрання чинності Закону України «Про внесен­ня змін до Закону України «Про оренду державного та комунального майна»» від 29 червня 2004 р. Законодавчими актами України може бути доповнено перелік підприємств, майнові комплекси яких не можуть бути об’єктами оренди.

-    Орендодавцями є: Фонд державного майна України, його регіо­нальні відділення та представництва — щодо цілісних майнових комп­лексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських това­риств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є держав­ною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та ор­ганами місцевого самоврядування управляти майном, — щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та не­рухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності; підприємства — щодо окремо­го індивідуально визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 кв. м на одне підприємство, а з дозволу відповідних органів, визначених у чинному законодавстві, — також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 кв. м.

-   Орендарями можуть бути господарські товариства, створені чле­нами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Фізична особа, яка бажає укласти договір оренди державного май­на з метою використання його для підприємницької діяльності, до укладення договору зобов’язана зареєструватись як суб’єкт підприєм­ницької діяльності.

Фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України, відповідному орендодавцеві. Орган, уповноважений управляти держав­ним майном, розглядає подані йому матеріали і протягом п’ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про умови договору оренди або про відмову в укладенні договору оренди. Якщо орендодавець не одержав у встановлений термін висновків органу, упо­вноваженого управляти державним майном, дозволу, відмови чи пропо­зицій від органу, уповноваженого управляти відповідним майном, уклас­ти договір оренди нерухомого майна з бюджетною установою, організа­цією, висновків органу Антимонопольного комітету України, укладення договору оренди вважається з цими органами погодженим.

Якщо на укладення договору оренди потрібен дозвіл Фонду дер­жавного майна України, його регіонального відділення чи представни­цтва, державне підприємство у п’ятиденний термін після отримання висновків органу, уповноваженого управляти державним майном, ор­гану Антимонопольного комітету України надсилає орендодавцям, зазначеним в абзаці другому статті 5 цього Закону, копії проекту до­говору та інших документів, висновки зазначених органів, розрахунок орендної плати. За наявності заяв про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу (за умови від­сутності заяви господарського товариства, створеного членами трудо­вого колективу підприємства, його структурного підрозділу) або заяв про оренду нерухомого майна (за умови відсутності заяви бюджетної установи, організації) від двох або більше фізичних чи юридичних осіб орендар визначається орендодавцем на конкурсних засадах. Порядок проведення конкурсу визначається: Фондом державного майна Украї­ни — для об’єктів, що перебувають у державній власності; органами, визначеними Верховною Радою Автономної Республіки Крим, — для об’єктів, що належать Автономній Республіці Крим; органами місце­вого самоврядування — для об’єктів, що перебувають у комунальній власності.

У разі проведення конкурсу орендодавець надсилає копії проекту договору та інших матеріалів відповідним органам, зазначеним у час­тині другій цієї статті, у п’ятиденний термін після дати затвердження результатів конкурсу.

-    Істотними умовами договору оренди є: об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); термін, на який укладаєть­ся договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення; виконання зобов’язань; забезпечення виконання зобов’язань — неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо; порядок здійснення орендодавцем контролю за станом об’єкта оренди; відповідальність сторін; страхування орендарем взято­го ним в оренду майна; обов’язки сторін щодо забезпечення пожежної безпеки орендованого майна. За згодою сторін у договорі оренди мо­жуть бути передбачені й інші умови.

Укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов по­винен відповідати типовому договору оренди відповідного майна. Ти­пові договори оренди державного майна розробляє і затверджує Фонд державного майна України, типові договори оренди майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, затверджують відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Умови договору оренди є чинними на весь строк дії договору і у випадках, коли після його укладення (приведення у відповідність з цим Законом) законодавством встановлено правила, які погіршують стано­вище орендаря.

Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов чи розі­рвання договору оренди. Договір оренди вважається укладеним з мо­менту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору. Передача об’єкта оренди орендодавцем орендареві здійснюється у строки і на умовах, визначених у договорі оренди. Термін договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Після закінчення тер­міну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов’язки, має переважне право, за інших рівних умов, на продовження договору оренди на новий термін. За договором оренди орендаря може бути зобов’язано використовувати об’єкт оренди за цільовим призна­ченням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду, та виробляти продукцію в обсягах, необхідних для задоволення потреб регіону. Орендар зобов’язаний ви­користовувати та зберігати орендоване майно відповідно до умов до­говору, запобігати його пошкодженню, псуванню, а також вносити орендну плату своєчасно і у повному обсязі. Строки внесення орендної плати та її розмір визначаються у договорі.

Передача цілісних майнових комплексів у суборенду забороняється. Орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме ін­дивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспорт­ні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено дого­вором оренди. При цьому строк надання майна у суборенду не може перевищувати терміну дії договору оренди. Плата за суборенду цього майна, яку отримує орендар, не повинна перевищувати орендної плати орендаря.

Передача майна в оренду не припиняє права власності на це майно. В разі переходу права власності до інших осіб договір оренди зберігає чинність для нового власника. Ризик випадкової загибелі чи пошко­дження об’єкта оренди несе орендодавець, якщо інше не встановлено договором оренди. Орендоване майно страхується орендарем на користь того учасника договору оренди, який бере на себе ризик випадкової загибелі чи пошкодження об’єкта оренди. Одностороння відмова від договору оренди не допускається.

Договір оренди припиняється в разі: закінчення строку, на який його було укладено; приватизації об’єкта оренди орендарем (за участю орендаря); банкрутства орендаря; загибелі об’єкта оренди. Договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду, арбітражного суду у разі невиконання сторонами своїх зобов’язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України. У разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов’язаний повер­нути орендодавцеві об’єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди. Якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його вини.

• Елементом правового режиму майна підприємства є також до­зволені чинним законодавством джерела його формування.

Джерелами формування майна підприємства є:

-   грошові та матеріальні внески засновників;

-   доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності;

-   доходи від цінних паперів;

-   кредити банків та інших кредиторів;

-   капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

-   майно, придбане в інших суб’єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку;

-   інші джерела, не заборонені законодавством України.

• Наступним елементом правового режиму майна суб’єкта госпо­дарювання є склад такого майна, який репрезентовано основними (ви­робничими, невиробничими) та оборотними фондами, а також іншими цінностями (спеціальними фондами, грошовими засобами), вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Основні виробничі фонди — це засоби виробництва, що використову­ються в процесі виробництва протягом декількох виробничих циклів та поступово (по частинах) переносять свою вартість на продукцію, що ви­робляється, і зберігають свою початкову натуральну форму. До основних виробничих фондів належать обладнання, транспортні засоби тощо.

Основні невиробничі фонди — це майно підприємства, що не бере участі у процесі виробництва. До основних невиробничих фондів на­лежать житлові приміщення, санаторії, спортивні комплекси тощо.

Оборотні виробничі фонди — це майно підприємства, що викорис­товується у кожному виробничому циклі, протягом якого повністю переносить свою вартість на готову продукцію. До оборотних вироб­ничих фондів належать сировина, матеріали, напівфабрикати.

Готова продукція та грошові засоби й цінні папери утворюють фонд обігу.

До спеціальних фондів належить фонд накопичення (заробітної плати), фонд розвитку виробництва, науки та техніки, амортизаційний фонд тощо.

Для суб’єктів господарювання певних організаційно-правових форм чинне законодавство висуває вимоги стосовно:

-   формування відповідних спеціальних фондів (наприклад, вироб­ничий кооператив повинен мати пайовий фонд, що утворюється з па­йових внесків членів кооперативу);

-    мінімального розміру відповідних спеціальних фондів та/або мінімального розміру щорічних відрахувань до них (у господарському товаристві створюються резервний (страховий) фонд у розмірі, вста­новленому установчими документами, але не менш 25 % статутного фонду; розмір щорічних відрахувань до цього фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим за 25 % від суми прибутку товариства).

Статутний фонд (складочний капітал) підприємства — грошовий вираз вартості майна, яке повинно мати підприємство при його ство­ренні та нижче рівня якого не повинна зменшуватися вартість чистих активів діючого підприємства.

Статутний фонд підприємства складається з вартості вкладів заснов­ників, унесених під час створення підприємства та вкладів учасників, унесених в процесі функціонування підприємства.

Основними функціями статутного фонду^[52] є:

1)  забезпечувальна — забезпечення матеріальної основи господа­рювання підприємства;

2) гарантійна — розмір статутного фонду є величиною, в межах якої підприємство гарантує відповідальність за своїми зобов’язаннями;

3)  функція визначення частки участі кожного із засновників (учас­ників).

Вкладами до статутного фонду підприємства можуть бути: будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею та іншими природними ресурсами, будинками, спо­рудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об’єкти інтелектуальної власності), кошти, в тому числі в іноземній валюті.

Законодавчі обмеження щодо формування статутного фонду суб’єкта господарювання — юридичної особи пов’язані з її організаційно- правовою формою; формою власності майна, яке становить майнову основу її господарської діяльності; видом діяльності, який буде нею проваджуватися.

Відповідно до ч. 3 ст. 86 ГК України забороняється використовува­ти для формування статутного фонду товариства бюджетні кошти, ко­шти, одержані в кредит та під заставу.

За статтею 11 Закону України «Про управління об’єктами державної власності»^[53] від 21 вересня 2006 р. корпоративні права держави не мо­жуть передаватися для формування статутних фондів господарських товариств, крім передачі до статутних фондів державних акціонерних товариств та державних холдингових компаній.

Згідно із Законом України «Про страхування»^[54] від 7 березня 1996 р. при створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. Дозволяється формування статутного фонду страховика цінни­ми паперами, що випускаються державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначеному спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю, але не більше 25 % загального розміру статутного фонду. Забороняєть­ся використовувати для формування статутного фонду векселі, кошти страхових резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи.

Крім того, чинне законодавство встановлює строки внесення вкла­дів до статутних фондів певних суб’єктів господарювання. Приміром, до моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідаль­ністю його учасники повинні сплатити не менше ніж 50 % від суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишається несплаче- ною, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Залежно від форми вкладу (кошти, майно) різними є механізми формування статутного капіталу.

Загальний порядок внесення засновниками коштів у статутний капітал створюваної юридичної особи регулюється Інструкцією «Про порядок відкриття, використання і закриття рахунків в національній та іноземній валютах», затвердженою Постановою Правління НБУ від 12.  11. 2003 р. № 492. За п. 4. 2 Інструкції — під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу, пайового або неподільного фонду) суб’єкта господарювання — юри­дичної особи (крім банків) подаються:

-   заява про відкриття поточного рахунку, що підписана уповнова­женою засновниками (учасниками) особою;

-   один примірник оригіналу установчого документа або його копія, засвідчена нотаріально;

-   рішення засновників (учасників) про визначення особи, якій на­дається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у формі довіреності, за­свідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників (учасників) є фізична особа);

-   картка із зразками підписів і відбитка печатки, у якій наводиться зразок підпису особи, якій засновниками (учасниками) надано право розпорядчого підпису. Картка приймається без відбитка печатки та за­свідчується підписом уповноваженого працівника банку.

У разі відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу) господарського товариства, засновником (учасником) якого є одна особа, подаються:

-   заява про відкриття поточного рахунку;

-   один примірник оригіналу установчого документа або його копія, засвідчена нотаріально; картка із зразками підписів і відбитка печатки; довіреність або копія довіреності на ім’я особи, яка має право відкрит­тя та розпорядження рахунком, засвідчена нотаріально. Якщо рахунок відкривається особисто засновником (учасником), то цей документ не вимагається.

Кошти на цей рахунок перераховуються засновниками (учасниками) для формування статутного фонду (статутного або складеного капіталу, пайового або неподільного фонду) суб’єкта господарювання — юри­дичної особи до його державної реєстрації як юридичної особи. Цей рахунок починає функціонувати як поточний тільки після державної реєстрації юридичної особи, а до того часу за ним може бути здійснено лише зарахування вкладів, та повернення коштів засновникам у ви­падку відмови в державній реєстрації юридичної особи.

Передача майна до статутного капіталу під час створення юридич­ної особи може здійснюватися в такому порядку:

1. Прийняття рішення про заснування юридичної особи (та/або укладення засновницького договору), яке містить обов’язок засновни­ків (засновника) передати певне майно в статутний фонд юридичної особи (таке рішення містить елементи попереднього договору на ко­ристь третьої особи).

2.  Вчинення передаточного акта:

-   або до державної реєстрації юридичної особи шляхом здійснення актів передачі-приймання, де зазначається склад та вартість майна, яке передається засновниками (засновником) до статутного капіталу юри­дичної особи;

-    або після державної реєстрації юридичної особи (якщо немає імперативної вимоги щодо формування статутного капіталу до момен­ту державної реєстрації юридичної особи певної організаційно-правовї форми) шляхом здійснення двохсторонніх правочинів (договорів між засновниками та юридичною особою) з передачі майна юридичній осо­бі на праві власності чи іншому речовому праві.

3.  Державна реєстрація переходу від засновника (засновників) до юридичної особи права власності на нерухоме майно чи іншого речо­вого права.

Згідно зі ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» від 1 липня 2004 р. обов’язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держа­ви, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, інозем­них юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме:

1) право власності на нерухоме майно;

2)  речові права на чуже нерухоме майно:

а) право володіння;

б) право користування (сервітут);

в) право постійного користування земельною ділянкою;

г) право користування земельною ділянкою для сільськогосподар­ських потреб (емфітевзис);

ґ) право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

д) право користування нерухомим майном строком більш як один рік.

Законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже неру­хоме майно, які підлягають державній реєстрації згідно з цим Зако­ном.

Державна реєстрація прав на нерухоме майно, що є у державній власності, здійснюється за заявою органу, уповноваженого в установ­леному порядку управляти нерухомим майном, що є у державній влас­ності.

Державна реєстрація прав на нерухоме майно територіальної гро­мади здійснюється за заявою органу, уповноваженого управляти кому­нальним майном.

Реєстрація права власності повинна передувати реєстрації інших речових прав на таке майно та їх обмежень і проводитися в разі вчи­нення правочину щодо такої нерухомості, встановлення обмежень ре­чових прав на таку нерухомість.

Порядок оцінки вкладів учасників до статутного фонду визначаєть­ся установчими документами суб’єкта господарювання, якщо інше не визначено законом (вклади оцінюються в гривнях). Майном, яке може оцінюватися, вважаються об’єкти в матеріальній формі, будівлі та споруди (включаючи їх невід’ємні частини), машини, обладнання, транспортні засоби тощо; паї, цінні папери; нематеріальні активи, в тому числі об’єкти права інтелектуальної власності; цілісні майнові комплекси всіх форм власності. Майновими правами, які можуть оціню­ватися, визнаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власнос­ті (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специ­фічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. Під оцінкою майна, майнових прав слід розуміти процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою установчими документами чи нормативно-правовими акта­ми, зазначеними у Законі України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» ¹ від 12 липня 2001 р. Цим За­коном визначаються випадки оцінки майна з обов’язковим залученням професійних оцінювачів. Методичне регулювання оцінки майна в таких випадках здійснюється згідно із відповідними нормативно-правовими актами з оцінки майна: положень (національних стандартів) оцінки майна, що затверджуються Кабінетом Міністрів України, методик та інших нормативно-правових актів, які розробляються з урахуванням вимог по­ложень (національних стандартів) і затверджуються Кабінетом Міністрів України або Фондом державного майна України.

Професійними суб’єктами оціночної діяльності є: суб’єкти госпо­дарювання — зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, а також юри­дичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких пра­цює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб’єкта оціноч­ної діяльності відповідно до чинного законодавства; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноважен­ня на здійснення оціночної діяльності в процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі.

Проведення оцінки майна професійними суб’єктами оціночної ді­яльності є обов’язковим у разі:

-   створення підприємств (господарських товариств) на базі держав­ного майна або майна, що є у комунальній власності;

-    реорганізації, банкрутства, ліквідації державних, комунальних підприємств та підприємств (господарських товариств) з державною часткою майна (часткою комунального майна);

-   виділення або визначення частки майна у спільному майні, в яко­му є державна частка (частка комунального майна);

-   визначення вартості внесків учасників та засновників господар­ського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника або засновника із складу такого товариства;

-   приватизації та іншого відчуження у випадках, встановлених за­коном, оренди, обміну, страхування державного майна, майна, що є у комунальній власності, а також повернення цього майна на підставі рішення суду;

-   переоцінки основних фондів для цілей бухгалтерського обліку;

-   оподаткування майна згідно із законом;

-   визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, уста­новлених законом;

-   в інших випадках за рішенням суду або у зв’язку з необхідністю захисту суспільних інтересів.

Проведення незалежної оцінки майна є обов’язковим у разі застави державного та комунального майна, відчуження державного та кому­нального майна способами, що не передбачають конкуренцію покупців у процесі продажу, або у разі продажу одному покупцю, визначення збитків або розміру відшкодування, під час вирішення спорів та в інших випадках, визначених законодавством або за згодою сторін.

Чинним законодавством встановлені обмеження щодо проведення оцінки майна. Так, не допускається проведення оцінки майна суб’єктами оціночної діяльності — суб’єктами господарювання у таких випадках:

-   проведення суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господа­рювання оцінки майна, що належить йому або оцінювачам, які працю­ють у його складі, на праві власності або на яке зазначені особи мають майнові права;

-   проведення оцінки майна фізичної особи-замовника або керівни­ків юридичної особи, яка є замовником оцінки, оцінювачем, який має родинні зв’язки з зазначеними особами, або суб’єктом оціночної ді­яльності — суб’єктом господарювання, керівництво якого має зазна­чені зв’язки;

-   проведення оцінки майна своїх засновників (учасників).

Під час оцінки майна, що здійснюється органами державної влади, у тому числі Фондом державного майна України, та органами місцево­го самоврядування, встановлюються такі обмеження:

-    не може передбачатися виключне право її проведення органами державної влади та органами місцевого самоврядування або оцінюва­чами, які працюють в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, за винятком випадків, передбачених законом;

-    не можуть передбачатися будь-які форми виключного права на проведення оцінки майна суб’єктами оціночної діяльності, які створе­ні зазначеними органами державної влади та органами місцевого само­врядування.

Результати оцінки майна, проведеної з порушеннями зазначених обмежень, визнаються недійсними та підлягають обов’язковому скасу­ванню.

Оцінка майна у разі її обов’язкового проведення, виконана суб’єктами, які не є суб’єктами оціночної діяльності, визнається не­дійсною.

Оцінка майна проводиться на підставі договору між суб’єктом оці­ночної діяльності — суб’єктом господарювання та замовником оцінки або на підставі ухвали суду про призначення відповідної експертизи щодо оцінки майна.

Договір на проведення оцінки майна укладається в письмовій фор­мі та може бути двостороннім або багатостороннім. Під час укладання багатостороннього договору, крім замовника оцінки, стороною догово­ру може виступати особа-платник, якщо оплату послуг суб’єкта оціноч­ної діяльності здійснює інша особа, а не замовник. У цьому випадку на платника як сторону договору поширюються обмеження, зазначені в статті 8 цього Закону.

Замовниками оцінки майна можуть бути особи, яким зазначене майно належить на законних підставах або у яких майно перебуває на законних підставах, а також ті, які замовляють оцінку майна за дору­ченням зазначених осіб. Замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб’єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення його оцінки.

Істотними умовами договору на проведення оцінки майна є: зазна­чення майна, що підлягає оцінці; мета, з якою проводиться оцінка; вид вартості майна, що підлягає визначенню; дата оцінки; строк виконання робіт з оцінки майна; розмір і порядок оплати робіт; права та обов’язки сторін договору; умови забезпечення конфіденційності результатів оцінки, інформації, використаної під час її виконання; відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; по­рядок вирішення спорів, які можуть виникнути під час проведення оцінки та прийняття замовником її результатів. Законодавством або за згодою сторін договору в ньому можуть бути передбачені інші істотні умови.

Документом, що містить висновки про вартість майна та підтвер­джує виконані процедури з оцінки майна суб’єктом оціночної діяльно­сті — суб’єктом господарювання відповідно до умов договору є звіт про оцінку майна. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо про­водили оцінку майна, і скріплюється печаткою та підписом керівника суб’єкта оціночної діяльності. Вимоги до змісту звіту про оцінку майна, порядку його оформлення та рецензування встановлюються положення­ми (національними стандартами) оцінки майна. Зміст звіту про оцінку майна повинен містити розділи, що розкривають зміст проведених про­цедур та використаної нормативно-правової бази з оцінки майна.