Глава ХХIX ЗАОЧНИЙ РОЗГЛЯД СПРАВИ

§ 1. Моделі заочного розгляду справи

§ 2. Умови заочного розгляду справи

§ 3. Порядок заочного розгляду справи

§ 4. Порядок перегляду заочного рішення

§ 5. Оскарження заочного рішення

Питання для самоконтролю

 

§ 1. Моделі заочного розгляду справи

Цивільний процесуальний кодекс України передбачає заочний роз­гляд справи як специфічну процедуру позовного провадження цивіль­ного судочинства. Інститут заочного розгляду справи існує в різних процесуальних системах. Як правило, його функціональну ефектив­ність пов’язують із поширенням судового захисту суб’єктивних прав громадян та юридичних осіб, пришвидшенням вирішення спорів, а також рівнем відповідальності сторін за свої дії (бездіяльність), за­побіганням навмисному затягуванню розгляду справи та зловживанням процесуальними правами сторонами судового процесу. Крім того, надання суду можливості розгляду справи за відсутності сторони окре­мі автори розглядають як засіб, що перешкоджає судовій тяганині, або характеризують як спрощену процедуру цивільного судочинства на відміну від повномасштабного змагального процесу^[1].

Виходячи із того, що заочне провадження та заочне рішення існу­ють у різних правових системах, їх законодавча регламентація у ЦПК України не є чимось новим. Заочне рішення регламентувалось ЦПК УРСР 1924 р. Так, ст. 98 ЦПК УРСР 1924 р. передбачала, що нез’явлення сторін, про яких судові відомо, що їм повістку було вручено, не стано­вить перешкод для розгляду та розв’ язання справи. Суд вправі був вдатися до позавічного присуду.

Заочне провадження та заочне рішення можна характеризувати у різних аспектах. Останнім часом їх дедалі частіше характеризують з огляду на ефективність судочинства під кутом зору його спрощення. Такі пропозиції містяться у Рекомендації № R (81) 7 щодо шляхів по­легшення доступу до правосуддя, прийнятій Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 р. У пункті 9 Рекомендації пропонується роз­робка заходів щодо неопротестованих або безспірних позовних вимог для того, щоб остаточне рішення ухвалювалось швидко, без зайвих формальностей, явок сторін до суду і зайвих витрат. У Рекомендації № R (84) 5 від 20 лютого 1984 р. «Принципи цивільного судочинства, спрямовані на вдосконалення судової системи» також звертається увага на необхідність передбачити в законодавствах країн конкретні правила, що прискорюють вирішення спорів^[2].

В Узагальненні практики ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах, підготовленому Верховним Судом Укра­їни, зазначається, що заочне провадження у цивільних справах широ­ко застосовується у зв’язку з необхідністю забезпечувати ефективність та своєчасність цивільного судочинства^[3].

Ефективність інституту заочного рішення значною мірою залежить від його правової регламентації та моделі, що втілюється в законодав­стві. Існують різні моделі інституту заочного рішення. У цьому аспек­ті зазначимо, що історично інститут заочного рішення ґрунтувався на двох визначальних засадах: 1) заочне рішення можливе лише проти, так би мовити, пасивної сторони процесу (позивача, відповідача); 2) заочне рішення суд може ухвалювати в межах самостійного заочного провадження як автономної процедури цивільного судочинства або в межах загальної процедури позовного провадження цивільного про­цесу. Ці визначальні моменти мають суттєве значення для законодавчих конструкцій заочного провадження та заочного рішення.

З огляду на перший чинник заочне рішення може бути ухвалене проти відповідача. Можливим також є варіант, коли заочне рішення може бути ухвалене і проти позивача, і проти відповідача. Так, згідно з § 330 ЦПК Німеччини заочне рішення проти позивача ухвалюється, якщо позивач не з’ явиться для усного розгляду і є клопотання про ухвалення заочного рішення про відмову позивачу в позові. Параграф 331 ЦПК Німеччини передбачає умови ухвалення заочного рішення і проти відповідача.

Що стосується процедур ухвалення заочного рішення, то в націо­нальних законодавствах втілені різні підходи, які, на наш погляд, без­посередньо пов’язані зі змагальними моделями судочинства та кон­струкціями цивільного процесу в аспекті наявних та регламентованих судових проваджень і окремих автономних процедур, що існують у межах проваджень судочинства. Власне, йдеться про те, що в окремих національних системах цивільного процесу допускається можливість ухвалення заочних судових рішень, втім законодавець не регламентує умови та процедуру його ухвалення як самостійного заочного прова­дження. У деяких процесуальних системах, навпаки, ухвалення заочно­го рішення здійснюється у межах процедури самостійного заочного провадження. Цивільний процесуальний кодекс Німеччини містить розділ 3 «Заочне рішення» як складову книги 2 ч. 1 «Провадження у судах землі». У Цивільному процесуальному кодексі Російської Фе­дерації глава 22 називається «Заочне провадження» та містить норми, які регламентують умови, порядок заочного провадження, а також ви­несення заочного рішення.

Сутнісні ознаки заочного провадження та заочного рішення осо­бливо виявляються при порівнянні континентальної та англосаксонської систем цивільного процесуального права. Якщо в континентальній сис­темі права характерною ознакою розгляду та вирішення справ у поряд­ку заочного провадження є те, що при цьому діють загальні правила судового розгляду з деякими особливостями, передбаченими законодав­ством, то в англосаксонській системі права, перш за все в США та Англії, характерним для заочного провадження є те, що це провадження є авто­номною судовою процедурою, не пов’язаною нормативно і функціональ­но із судовим розглядом. При цьому особливостями процедури заочно­го розгляду є те, що вона не передбачає дослідження доказів за умов відсутності сторони судового процесу. Заочний розгляд справи спрощує процедури судочинства та спрямовується на ухвалення рішення проти сторони, яка не з’явилась у судове засідання^[4].

Очевидно, що український законодавець, передбачивши можли­вість ухвалення заочних рішень, виходив концептуально з тієї моделі заочного рішення, для якої характерними є такі умови, як пасивність, тобто неявка відповідача у судове засідання, та визначення певних особливостей процедури заочного розгляду справи при дотриманні загальних правил судового розгляду. Власне кажучи, такий підхід по суті означає, що ЦПК України регламентує інститут заочного рішення, а не інститут заочного провадження.

Незважаючи на різні форми регламентації заочного рішення в про­цесуальних законодавствах, заочному рішенню притаманні певні озна­ки, що відрізняють його від звичайного рішення, яке ухвалюється з дотриманням загальних правил позовного провадження. Перш за все заочне рішення ухвалюється за наявності певних умов. Воно характе­ризується, крім того, специфічністю змісту як акта правосуддя, а також специфічністю форм його перегляду за ініціативою сторони, проти якої рішення ухвалене.

Головною умовою ухвалення заочного рішення далі є процесуаль­на бездіяльність сторони. Формами процесуальної бездіяльності як підстави заочного рішення можуть бути неявка сторони у судове за­сідання (власне судове засідання, підготовче судове засідання, поперед­нє судове засідання тощо). При цьому мова йде про неявку до суду з неповажних причин.

Умовою ухвалення заочного рішення є також належне повідомлен­ня сторони, за відсутності якої відповідно до процесуального законо­давства може бути постановлене заочне рішення. Що стосується по­рядку викликів та повідомлень, то він передбачається законодав­ством.

Однією з фундаментальних умов заочного рішення обов’язково є ініціатива однієї зі сторін (позивача чи відповідача), яка є активною у процесі. У разі неявки обох сторін ухвалення заочного рішення є не­можливим.

Заочне рішення, як зазначалося, характеризується специфічністю змісту як акта правосуддя. Саме в цьому аспекті і можна виокремити певні особливості заочного рішення. Насамперед при ухваленні заочно­го рішення суд не дотримується та об’єктивно не може дотримуватися принципу audiatur et altera pars (вислухай також іншу сторону). Це озна­чає, що заочне рішення не може повністю базуватися на усній змагаль­ності сторін, а процесуальна бездіяльність пасивної сторони (неявка на усний розгляд своєї справи) може бути підставою для використання за­конодавцем юридичної фікції її неправоти або фікції правоти сторони, яка з’явилася до суду. Фікція базується на принципі «чистої» змагаль­ності і є характерною для англосаксонської системи цивільного процесу. Такий підхід законодавця відбиває мету спрощення цивільного процесу і логічно потребує моделювання спеціальної автономної процедури за­очного провадження як альтернативи позовному провадженню цивіль­ного процесу. Більше того, заочне рішення, ухвалене в такий спосіб, можна кваліфікувати як дійсно заочне рішення.

У більшості європейських країн фікція неправоти сторони, що не з’явилася у судове засідання, не застосовується і процесуальне зако­нодавство передбачає необхідність оцінки всіх доказів по справі. Це означає, що дослідження доказів має здійснюватися відповідно до за­гальних правил позовного провадження. Специфіка такого дослідження виявляється лише в тому, що воно здійснюється за відсутності од­нієї зі сторін.

Крім зазначених характерних ознак, заочне рішення як акт право­суддя характеризується також специфічністю форм його перегляду за ініціативою сторони, проти якої таке рішення ухвалене. При цьому обов’язковим інструментом виступає спрощений порядок перегляду заочного рішення, який притаманний усім моделям заочних рішень. Він є абсолютно необхідним, коли заочне рішення ґрунтується на фік­ції неправоти сторони, яка не з’явилась. Утім законодавча практика свідчить про те, що спрощені форми перегляду заочних рішень вико­ристовуються і при тій моделі заочного рішення, що ґрунтується на механізмах усунення перешкод для зловживання суб’єктивними про­цесуальними правами стороною, що не з’являється для усного судово­го розгляду.

Спрощений порядок перегляду заочного рішення характеризується тим, що він можливий за ініціативою відсутньої на усному судовому розгляді сторони та суб’єктом перегляду, як правило, виступає суд, який ухвалив заочне рішення. Разом з тим у національних законодав­ствах на основі цих засад передбачаються специфічні процедури та правила перегляду заочних рішень. Так, можуть передбачатися апеля­ційний та касаційний порядок перегляду цих рішень, неможливість апеляційного перегляду тощо. Наприклад, Цивільний процесуальний кодекс Латвійської Республіки не надає стороні, щодо якої ухвалене заочне рішення, права на апеляційне оскарження. Можуть бути й інші особливості процедур перегляду заочних рішень (підстави скасування, підстави поновлення судочинства при скасуванні рішення тощо).