§ 3. Письмові докази

У законі передбачається, що письмовими доказами є будь-якого роду документи, акти, довідки, листування службового або особисто­го характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи (ст. 64 ЦПК).

У науці є найбільш поширеним погляд, згідно з яким письмові до­кази визначаються як предмети, на яких за допомогою знаків закріпле­ні думки, що містять свідчення про факти, необхідні для вирішення справи. Таке визначення відбиває головні ознаки письмового доказу.

Істотною ознакою письмового доказу є те, що відомості про факти закріплюються в об’єктивній формі на тих або інших матеріальних предметах. Предмет, який може бути використаний для закріплення думок, повинен бути придатним для письма, щоб нанесені знаки могли зберегтися протягом певного часу (папір тощо).

Ознакою письмового доказу є й те, що закріплення людиною на предметі своїх думок здійснюється за допомогою певних знаків. Засіб нанесення знаків повинен бути таким, щоб на предметі утворювалися матеріальні сліди цих знаків, доступні для сприйняття. Знаки нано­сяться певними хімічними засобами або шляхом механічної зміни поверхні предмета.

Відомості про факти можуть бути виражені або у формі думки, або у вигляді певних слідів на матеріальних предметах. Тільки своїм зміс­том письмові докази можуть підтверджувати наявність або відсутність фактів, які слід встановити для розгляду справи.

Письмові докази за своїм джерелом належать до доказів особистих, внаслідок чого їм притаманний процес формування особистих доказів. На їх формування впливають особисті якості людини: освіта, спеці­альність, вік, спостережливість, заінтересованість, розвиненість орга­нів чуття, душевний стан тощо. Сукупність цих факторів визначає достовірність і повноту одержання і закріплення відомостей. Особли­вість письмового доказу полягає в тому, що при закріпленні відомостей можливі будь-які неточності, перекручення, неповнота, що нерідко виявляються при подальшій перевірці документа за допомогою пока­зань осіб, які його склали.

У судовій практиці використовуються різні види письмових доказів, яким притаманні певні особливості, що необхідно враховувати при їх дослідженні. Вони класифікуються за такими ознаками: за суб’єктом (джерелом) формування; за характером змісту; за формою закріплення; за засобом формування.

За суб’єктом письмові докази поділяються на офіційні та неофіцій­ні. Офіційні письмові докази — це документи, акти, які виходять від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, дер­жавних установ, підприємств, службових осіб і громадських об’єднань. Неофіційні — це документи, які виходять від громадян.

Розмежування письмових доказів на офіційні та неофіційні зумов­лює не однаковий порядок їх дослідження. Дослідження офіційних документів потребує з’ясування наявності повноважень органів і служ­бових осіб, які склали документ, дотримання передбаченого законом порядку складання документів і перевірки достовірності викладених у документах відомостей.

Оспорювання офіційних документів у ряді випадків можливе лише у встановленому законом порядку.

До офіційних письмових доказів належить велика група докумен­тів, у складі якої можна виділити певні підгрупи, у тому числі доку­менти, що виходять від органів державної влади та місцевого само­врядування; службових осіб; судово-прокурорських органів; органів громадських організацій тощо.

У судовій практиці часто зустрічаються неофіційні документи. У всіх випадках особа, яка склала документ, виступає тільки як громадянин. До неофіційних документів належать листування ділового і особистого характеру, різні записи, щоденники, рукописи, договори тощо.

Дослідження неофіційних документів допускає перевірку досто­вірності відомостей, які містяться в документі, або волевиявлення суб’єкта. Неофіційні документи мають доказове значення для правиль­ного вирішення спору, тому що вони можуть містити позасудове ви­знання певних фактів.

За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі й інформа­тивні. Розпорядчі докази визначаються як документи, які містять ви­раження волі (акти органів державної влади, письмові правочини тощо). Інформативні документи містять відомості про наявність або відсутність певних фактів.

Різноманітність розпорядчих документів пояснюється характером суб’єкта і його функціями, що має враховуватися при дослідженні цих доказів. Розпорядчі документи характеризуються наявністю двох голов­них ознак: правомірністю волевиявлення і наявністю дійсної волі суб’єкта, вираженої в документі.

У судовій практиці часто використовуються інформативні письмо­ві докази (довідки, звіти, акти, листи, повідомлення). Істотною ознакою інформативного документа є те, що в ньому повідомляється лише про певні факти, їх наявність або відсутність. У таких документах головним при дослідженні доказів є встановлення відповідності закріплених відомостей самим фактам дійсності.

Наведений поділ документів має умовний характер, тому що в од­ному й тому ж документі можуть бути закріплені одночасно і волеви­явлення особи, і відомості інформативного характеру.

За формою письмові докази поділяються на прості й нотаріально засвідчені, або документи простої письмової форми і кваліфікованої письмової форми.

Для документів простої письмової форми є характерним те, що порядок їх викладу не має значення, вони не мають обов’язкових рек­візитів. Ці документи можуть бути використані як докази з урахуван­ням вимог допустимості. Форма таких документів довільна і визна­чається їх суб’єктами.

Для документів кваліфікованої форми характерно те, що для них встановлена визначена форма з наявністю необхідних реквізитів.

Письмові докази можуть бути кваліфіковані також за засобом і характером формування. За цією ознакою їх можна поділити на оригінали і копії. Оригіналами є перші примірники. Такий документ має більшу вірогідність, тому що відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала цей документ. При ви­рішенні справи передусім мають бути використані письмові докази в оригіналі.

Письмові докази або протоколи їх огляду, складені в порядку, пе­редбаченому статтями 140, 185 ЦПК, оголошуються в судовому засі­данні й надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у спра­ві, а в необхідних випадках — експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу.

З метою охорони таємниці зміст особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб може бути оголошений і досліджений у відкритому судовому за­сіданні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом України (ст. 186 ЦПК). Наприклад, відповідно до ст. 269 ЦК кожна фізична осо­ба має особисті немайнові права від народження або за законом, якими вона володіє довічно. Стаття 270 ЦК передбачає види особистих немай- нових прав, до яких, зокрема, відносить право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Особа, яка порушує клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна докладно зазначити, який письмовий доказ вимагається, підстави, за яких вона вважає, що до­каз знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ. Докази, які за певних умов може витребувати суд, направля­ються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінте­ресовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для надан­ня його суду.

Особи, які не мають можливості подати доказ, якого вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов’язані повідомити про це із зазначенням причин протягом п’ яти днів з дня отримання ухвали. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за не­подання доказів, у тому числі з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом. Притяг­нення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов’ язку подати суду докази (ст. 137 ЦПК).

Якщо подання письмових доказів до суду ускладнено, наприклад, через їх численність або внаслідок того, що тільки частина з них має значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці.

Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи має право, в разі потреби, вимагати подання оригіналу.

Оригінали письмових доказів, які є у справі, на прохання осіб, що їх подали, можна повернути після того, як рішення суду набере закон­ної сили. Проте у справі залишається засвідчена суддею копія письмо­вого доказу.