§ 3. Принцип одноособового і колегіального розгляду цивільних справ

Згідно з ч. 2 ст. 129 Конституції судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Ця норма має за- садничий характер, оскільки визначає склад суду при розгляді судових справ у різних видах судочинства. Вона конкретизується у процесу­альному законодавстві. У статті 18 ЦПК передбачено, що цивільні справи в судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У випадках, встановлених цим Кодексом, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначається в установленому законом порядку. Цивільні справи у суді касаційної інстанції розгля­даються колегією у складі не менше трьох суддів. Цивільні справи у Верховному Суді України розглядаються колегіально. Під час пере­гляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявле- ними обставинами суд діє в такому самому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Колегіальним складом суду за участю народних засідателів роз­глядаються справи про обмеження цивільної дієздатності, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення її цивільної дієздатності, визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення помер­лою, усиновлення, надання особі психіатричної допомоги у примусо­вому порядку, обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (ч. 4 ст. 234 ЦПК).

Феномен складу суду з точки зору одноособовості чи колегіальнос­ті розгляду судових справ розглядається як очевидна даність. Залежно від форм колегіального складу суду (суд шефенів або суд присяжних) колегіальність інтерпретується як форма участі народу у здійсненні правосуддя. В історичній ретроспективі, у тому числі в період останніх процесуальних кодифікацій, очевидна суттєва еволюція процесуаль­ного законодавства у бік одноособового розгляду цивільних справ. При цьому мотиви прийняття таких законодавчих рішень особливо не дис­кутувались і можна навіть сказати є невідомими.

Перш за все чинне процесуальне законодавство зорієнтоване в основному на одноосібний розгляд цивільних справ. Теоретично можна виходити з того постулату, що склад суду і відповідні моделі одноосібного чи колегіального розгляду цивільних справ мають забез­печити досягнення мети правосуддя, яка природно визначається професіоналізмом представників судової влади. І тому принцип одно­особового чи колегіального розгляду справи має забезпечувати про­фесіоналізм судової практики у тому розумінні, що засновується на презумпції достатності процесуальних засобів.

Уявляється, що різні моделі складу суду, незважаючи на необмежений розсуд законодавця у цьому питанні, мають визначатися чинниками справедливого судового процесу, правом сторін на належні процедури з точки зору їх уявлень про справедливе судочинство, які мають аксіо­матичний та апріорний характер. Такий підхід гарантує сприйняття в непрофесійній свідомості ординарних громадян та суспільства право­суддя як системи процесуальних гарантій, що унеможливлюють будь-які випадки недобросовісності, обмежень доступу до суду та процесуальних зловживань, зокрема, і з боку суддів. І тому, на наш погляд, сучасний стан правового регулювання складу суду не можна визнати абсолютно задовільним. Правильнішим було б, по-перше, за наявності існуючого правового регулювання надати сторонам право вибору складу суду, що безперечно підвищить довіру до легітимності його рішень. По-друге, є практично доцільним та теоретично можливим, коли за наявності за­гального правила розгляду цивільних справ одноосібно надати повно­важення судді-доповідачу вирішувати питання про необхідність не одно­осібного, а колегіального розгляду тієї чи іншої цивільної справи. Між іншим така законодавча мультиплікація цієї проблеми віддзеркалює особливу сутність та особливу функцію судової влади як влади не над народом, людьми, на відміну від інших гілок влади.

За наявного стану правового регулювання складу суду як одноосіб­ного чи колегіального очевидною є кваліфікація порушення норми про колегіальність розгляду цивільної справи. У судовій практиці вирішен­ня суддею одноособово цивільної справи, яка відповідно до закону підлягає розгляду колегіальним складом суддів, є розглядом її неправо­мочним складом суду і рішення по справі підлягає скасуванню. Так, постановою президії Київського обласного суду від 6 квітня 2000 р. було скасовано попереднє рішення у справі від 16 листопада 1999 р., направлено її на новий розгляд у колегіальному складі та прийнято до провадження обласного суду. Незважаючи на вимоги ст. 341 ЦПК 1963 р., суддя розглянув справу, яка підлягала колегіальному розгляду, одноособово, тобто її було розглянуто неправомочним складом суду. Згідно з ч. 2 ст. 314 ЦПК 1963 р. це стало обов’язковою підставою для скасування постановленого у справі рішення. Враховуючи викладене, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України касацій­ну скаргу П. В. задовольнила, рішення Київського обласного суду від 23 червня 2000 р. скасувала і направила справу до суду першої інстан­ції для розгляду іншим складом суду^[1].

Особливо слід наголосити також на тому, що принцип одноособового та колегіального розгляду цивільних справ є органічною частиною права на належний суд у контексті практики Європейського суду з прав людини. Право на належний суд за своїм обсягом охоплює не лише право на ком­петентний суд, але і право на суд з точки зору його складу як органу судо­вої влади при розгляді конкретних цивільних справ. Тому не випадково цивільне процесуальне законодавство, регламентуючи підстави для ска­сування рішення суду і передачі справи на новий розгляд, передбачає, що такою підставою може бути розгляд справи неповноважним суддею або неповноважним складом суду (п. 1 ч. 1 ст. 311, п. 1 ч. 1 ст. 338 ЦПК).

^[1] Рішення Верховного Суду України : Щорічник / за заг. ред. В. Ф. Бойка. - К., 2001. - С. 34-35.