§ 2. Незалежність суддів і підкорення їх лише закону

Відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України судді при здійснен­ні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Вона відтворює міжнародні стандарти правосуддя — Загальну декларацію прав люди­ни (ст. 10), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 14), Основні принципи незалежності судових органів, схвалених VII Конгресом ООН по запобіганню злочинності і поводженню з пра­вопорушниками 1985 р.

Як зазначалося при характеристиці права на справедливий судовий розгляд, регламентований ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, незалежність суддів слід розгляда­ти у двох аспектах — суб’єктивної та об’єктивної незалежності. У пер­шому випадку суд не може демонструвати своє особисте ставлення до справи і сторін правового спору. При цьому слід виходити із презумп­ції безсторонності суду. У другому — судова незалежність означає наявність тих чи інших фактів, що свідчать про безсторонність суду з точки зору поведінки судді при вирішенні процесуальних питань та ухваленні рішення по суті справи.

Таким чином, визначальний аспект принципу незалежності суддів та підкорення їх лише закону — розгляд та вирішення цивільних справ в умовах, які виключають сторонній вплив на суддів через різні фак­тори такого впливу (зовнішня незалежність). Причому мова має йти не лише про ті чи інші зовнішні чинники опосередкованого, потенцій­ного або безпосереднього впливу на професійну правосвідомість судді, а й на внутрішню психологічну структуру та поведінковий рівень судді при здійсненні ним правосуддя — при виконанні повноважень судової влади суддя має уникати висловлювань та такої поведінки, які б на рівні обивателя могли применшити авторитет судової влади, гід­ність судді та викликати сумнів у його об’єктивності, справедливості та безсторонності (внутрішня незалежність).

Зовнішня незалежність суддів та підкорення їх лише закону забез­печується організаційними та процесуальними гарантіями. Організа­ційні гарантії незалежності передбачаються ст. 126 Конституції Укра­їни та Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Так, відпо­відно до ч. 4 ст. 47 Закону «Про судоустрій і статус суддів» незалежність суддів забезпечується:

-    особливим порядком його призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення;

-    недоторканністю та імунітетом судді;

-    незмінюваністю судді;

-    порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;

-    забороною втручання у здійснення правосуддя;

-    відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

-    окремим порядком фінансування та організаційного забезпечен­ня діяльності судів, установленим законом;

-    належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді;

-     функціонуванням органів суддівського самоврядування;

-    визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту;

-    правом судді на відставку.

Крім того, органи державної влади, органи місцевого самовряду­вання, їх посадові та службові особи, а також фізичні і юридичні осо­би та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судді і не по­сягати на неї. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Консти­туцією України гарантій незалежності судді (частини 5, 6 ст. 47«Про судоустрій і статус суддів»).

При здійсненні судочинства зовнішня незалежність суддів та під­корення їх лише закону знаходить свій прояв і у процесуальному ре­жимі «внутрішньосудових» відносин складу суду, що розглядає спра­ву, відносинах з учасниками судової справи, вищестоящими судовими органами, всіма організаціями, посадовими особами і громадянами, який унеможливлює втручання у діяльність судді при здійсненні пра­восуддя.

Принцип незалежності суддів при здійсненні правосуддя не ду­блюється і не конкретизується у процесуальному законодавстві. Разом з тим у ЦПК містяться норми, які є похідними від цього принципу. Так, незалежність суддів і підкорення їх лише закону виявляється у передбаченому порядку вирішення питань судом та процесуаль­ному порядку прийняття рішень та інших судових актів, праві судді, не згодного з рішенням більшості, на письмове викладення своєї окремої думки (ст. 19 ЦПК), підставах для відводу судді та недопустимості повторної участі судді в розгляді справи (статті 20, 21 ЦПК).

Відповідно до частин 1, 2 ст. 209 ЦПК суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду; рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу. Згідно зі ст. 212 ЦПК при оцінці доказів суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повно­му, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності; результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводять­ся мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Проявом принципу незалежності суддів є їх незалежність від ви­щестоящих судів. При здійсненні вищестоящими судами функцій су­дового контролю вони не вправі втручатися у розгляд конкретних справ. Крім того, поки рішення суду зберігає законну силу, не можна піддавати сумніву його правосудність. Скасування в установленому порядку судових рішень не може бути підставою для притягнення судді до відповідальності, оскільки суддя діяв добросовісно за своїм внутрішнім переконанням.

Законодавство передбачає заборону втручання в діяльність судді при здійсненні правосуддя. У частинах 1, 2 ст. 47 Закону України «Про су­доустрій і статус суддів» зазначається, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняєть­ся і тягне за собою відповідальність, установлену законом. Суддя не зобов’язаний давати жодних пояснень щодо суті справ, які перебувають у його провадженні, крім випадків, установлених законом.

Принцип незалежності суддів традиційно наводиться як беззапереч­ний імператив організації і діяльності судів при розгляді справ. Однак теоретико-концептуальна складова цього принципу визначається його фундаментальністю в аспекті того, що цей принцип є виразником гли­бинної закономірності функціонування правосуддя у правовій системі, виходячи з таких визначальних положень, як його пряма кореляція та детермінованість з ідеєю правової держави, верховенства права та утвердження орієнтованого на права людини такого соціального інсти­туту, як правосуддя. У зв’язку з цим В. В. Єршов правильно зауважив, що незалежність суду у правовій державі, що характеризується владою права, не є самоціллю, а служить обов’язковим життєво важливим умовам забезпечення реального судового захисту дійсної демократії, реальності прав і свобод громадян, а незалежність суду — це не стіль­ки стан правосуддя, скільки правовий статус суду, його права та обов’ язки стосовно законодавчих та виконавчих органів влади, мож­ливість ухвалювати самостійні і незалежні рішення як щодо фізичних і юридичних осіб, так і обмежити дії органів державної влади^[1].

Незалежність суддів як принцип цивільного процесу формулю­ється як взаємозалежна складова із підкоренням суддів лише за­кону. Друга частина цього принципу, виходячи з текстуального його закріплення, визначає те фундаментальне положення, що при роз­гляді цивільних справ судді підкоряються лише закону та мають застосовувати право. Перш за все суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Крім того, і на це слід звернути особливу увагу, суд не може від­мовити у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіт­кості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (ч. 1 та ч. 8 ст. 8 ЦПК). Ця складова принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону відбиває межі автономності судді, що є похідним від його статусу як представника судової влади. Оскіль­ки суддя уособлює судову владу при розгляді цивільних справ, то його незалежність щодо цього виявляється в межах інтерпретації ним законодавства і норм права при вирішенні цивільних справ, застосування права та закону відповідно до конкретної правової ситуації як комплексу юридико-фактичних обставин справи. Влас­не кажучи, за такого розуміння судової незалежності мова йде про межі судової інтерпретації юридичних обставин справи (фактів) та межі правотлумачної діяльності судді. У першому випадку на пер­ший план виходить мета цивільного процесу та її забезпечення професійною діяльністю судді — розгляд цивільної справи та до­сягнення завдань судочинства, у другому — механізми тлумачення та застосування права, в тому числі й на підставі судового розсуду, на що особливо слід звернути увагу.

Виходячи з принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону, інтерпретація законодавства, правових норм та їх застосування здійснюються у формі тлумачення правових текстів і по суті відбиває такий важливий феномен правосуддя, як судовий розсуд. За словами А. Барака, судовий розсуд не обмежується встановленням фактичних обставин справи і застосуванням права. Судовий розсуд існує також у визначенні самого права. Тлумачення правової норми завжди залишає певне місце для судового розсуду. Отже, реальне питання не в тому, чи слід допускати існування судового розсуду. Реальне питання — це на­лежний обсяг, межі судового розсуду^[2].

^[1] Ершов, В. В. Статус суда в правовом государстве [Текст] / В. В. Ершов. - М., 1992. - С. 76-77.

^[2] Барак, Аарон. Судейское усмотрение [Текст] / Аарон Барак. - М. : НОРМА, 1999. - С. 352-353