§ 3. Цивільне процесуальне законодавство

Джерелами цивільного процесуального права є Конституція Укра­їни, ЦПК, закони та інші нормативні акти.

У Конституції містяться норми, які регламентують право громадян на судовий захист, їх правовий статус у цивільному судочинстві (стат­ті 24, 29, 30, 31, 32, 55, 59) і визначають принципи організації і діяль­ності суду (розд. VIII).

ЦПК є основним джерелом цивільного процесуального права і вста­новлює порядок провадження в цивільних справах. Він складається з дванадцяти розділів:

І Загальні положення; ІІ Наказне провадження; ІІІ Позовне про­вадження; IV Окреме провадження; V Перегляд судових рішень;

VI   Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб); VII Судовий контроль за виконанням судових рішень; ХІІ-1 Провадження у справах про оскарження рішень третейських судів та про видачу ви­конавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів; VIII Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні; ІХ Відновлення втраченого судового провадження; Х Провадження у спра­вах за участю іноземних осіб; ХІ Прикінцеві та перехідні положення.

Концептуально структура ЦПК в основному будується на системі проваджень цивільного судочинства.

До основних джерел цивільного процесуального права належить Закон України «Про міжнародне приватне право». Відповідно до ст. 2 цього За­кону він застосовується до таких питань, що виникають у сфері приват­ноправових відносин з іноземним елементом: 1) визначення застосовува­ного права; 2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; 3) підсудність судам України справ з іноземним елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів. Безпосередньо питанням цивільного процесу присвячено три розділи (розділи ХІ, ХІІ, ХІІІ), які регламентують провадження у справах за участю іноземних осіб, питання підсудності на виконання іноземних судових доручень, визнання та виконання рішень іноземних судів. Норми права, що містяться в цьому Законі, мають спеціальний характер щодо загальних правил цивільного судочинства, у тому числі й тих, які містяться в ЦПК у розділах, присвя­чених визнанню та виконанню рішень іноземних судів в Україні та про­вадженню у справах з іноземним елементом.

До основних джерел цивільного процесуального права належить також і Закон України «Про виконавче провадження», який визначає порядок примусового виконання судових рішень (виконавче прова­дження) і забезпечує реальний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів права, підтверджених судовим рішенням.

До джерел цивільного процесуального права належить Закон Укра­їни «Про судоустрій та статус суддів», яким встановлені мета і завдан­ня правосуддя, засади організації діяльності органів судової влади, а також деякі інші закони. Так, Закон України «Про прокуратуру» міс­тить норми, які регламентують питання участі прокурора у цивільному судочинстві. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає право виконавчих органів сільських, селищних, міських Рад та їх голів звертатися до суду для захисту прав відповідної тери­торіальної громади. Закон України «Про здійснення державних заку­півель» визначає особливості розгляду цивільних справ у сфері дер­жавних закупівель. Закон України «Про державний збір» регулює питання судових витрат при розгляді цивільних справ.

До джерел цивільного процесуального права належать і міжнарод­ні договори. Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЦПК якщо міжнародним догово­ром, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосову­ються правила міжнародного договору.

Специфічними джерелами цивільного процесуального права є рі­шення Конституційного Суду України. Вищий авторитет Конституцій­ного Суду України, його верховенство в судовій системі держави за­безпечується переконливістю аргументації, яка проводиться Судом, у своїх рішеннях, обґрунтованістю юридичних висновків і послідов­ністю правових позицій, тобто власної практики. Цей авторитет визна­чається також тим, що рішення Конституційного Суду України і фор­мально мають загальний характер, і поширюються на всі аналогічні випадки судової практики, є загальнообов’ язковими, не підлягають затвердженню чи підтвердженню з боку якихось органів чи посадових осіб. Це дає підстави стверджувати, що рішення Конституційного Суду України, тобто акти тлумачення конституційних положень, безумовно, можливо віднести до джерел права, якщо їх розуміти як систему фак­торів і соціальних явищ, які виступають як певний процес правотво- рення та застосування права.

Особливістю рішень Конституційного Суду України є те, що вони є джерелами права України з тієї точки зору, що, вирішуючи питання конституційності нормативно-правових актів, суд не створює норми, а визнає нечинними ті чи інші нормативно-правові акти або ту чи іншу їх частину. Те саме стосується і рішень Конституційного Суду України щодо тлумачення чинного, у тому числі й цивільного процесуального законодавства. Для практики застосування цивільного процесуального законодавства принципово важливими стали, наприклад, такі рішення Конституційного Суду України: від 22 квітня 2008 р. (справа про мову судочинства); від 27 січня 2010 р. (справа про апеляційне оскарження ухвал суду); від 28 квітня 2010 р. (справа про забезпечення апеляційно­го оскарження ухвал суду); від 9 вересня 2010 р. (справа щодо відпо­відності Конституції України (конституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних з соціальними виплатами»).

Джерелами цивільного процесуального права також є рішення Єв­ропейського суду з прав людини, особливо що стосується застосування ст. 6 ЄКПЛ щодо права на справедливий судовий розгляд. З точки зору їх впливу на судову практику та правової дії у правовій системі рішення ЄСПЛ можуть розглядатися за певною аналогією з рішеннями Консти­туційного Суду України. Разом із тим між цими рішеннями мають місце і деякі суттєві відмінності, які визначаються різними статусами цих судів. Якщо функція Конституційного Суду України полягає в нормо- контролі у національній правовій системі, то Європейський суд з прав людини вирішує питання застосування конвенційних норм і не здійснює судовий нормоконтроль за національним законодавством.

Правовою підставою прецедентності рішень ЄСПЛ є офіційне ви­знання державою як джерела права рішення цього Суду. Україна ви­знала обов’ язковою юрисдикцію ЄСПЛ у всіх питаннях тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї. Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» суди України застосовують Конвенцію та рішення Європей­ського суду як джерело права.

Враховуючи реальний вплив на національну судову практику рі­шень ЄСПЛ і Конституційного Суду України, не виключається їх певна конкуренція. Мова, власне, йде про проблему співвідношення рішень Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини. Деякі автори обґрунтовано вважають, що правотлумачення ЄСПЛ необхідно застосовувати не лише загальними судами, а й у кон­ституційному судочинстві в разі тлумачення Основного Закону та на­віть інших законів^[1], що, природно, означає, що рішення ЄСПЛ мають формальний пріоритет щодо рішень конституційних судів. Разом з тим існує й інша точка зору — судова система України не є другорядною стосовно Страсбурзького суду і їх взаємодія повинна будуватися на принципах взаємодії, а не підпорядкування, а тому Конституційний Суд України і загальні суди зв’язані тільки Конституцією України. Ви­ходячи з цього на відповідність Конституції України мають перевіря­тися всі нормативні акти, які діятимуть в Україні, і може виникнути проблема у тлумаченні положень рішення Європейського суду з прав людини щодо їх відповідності Конституції України^[2].

Рішення і висновки Конституційного Суду України, як і рішення ЕСПЛ, рівною мірою є обов’язковими до виконання. Формально на законодавчому рівні це питання вирішено, і цивільне процесуальне законодавство передбачає механізми корегування судової практики у зв’язку з прийняттям рішень як ЄСПЛ, так і Конституційним Судом України. Відповідно до ст. 355 ЦПК судове рішення у цивільних спра­вах може бути переглянуто Верховним Судом України з мотивів вста­новлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирі­шенні справи судом. Що стосується рішень Конституційного Суду України, то вони мають застосовуватися при розгляді цивільних справ, їх незастосування може бути підставою для оскарження рішення в апе­ляційному або касаційному порядку.

У реальній практиці вже мають місце окремі випадки конкуренції рішень Конституційного Суду України та рішень ЄСПЛ, в яких даєть­ся різна інтерпретація тих самих положень стосовно реалізації прин­ципу верховенства права щодо права власності. Це означає, що у по­дальшому національний цивільний процес дедалі більше буде інтер­націоналізуватися завдяки універсалізації прав людини та функціону­ванню універсального міжнародно-правового механізму їх захисту^[3].

Цивільний процесуальний закон, як і будь-який закон, діє в часі, просторі й за колом осіб. Дія цивільного процесуального закону в часі пов’язана перш за все з проблемою зворотної сили закону. В законо­давстві існує загальне правило про те, що закон зворотної сили не має. Відповідно до частин 3, 4 ст. 2 ЦПК провадження в цивільних справах у судах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учас­никам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зво­ротної дії в часі. Щодо припинення дії цивільного процесуального закону, то воно, як правило, відбувається в результаті офіційного його скасування, тобто прийняття нового закону.

Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК цивільне судочинство здійснюється відпо­відно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право». Тобто законодавство про цивільне судо­чинство застосовується всіма судами України при розгляді ними ци­вільних справ відповідно до судової юрисдикції і підсудності цивільних справ.

Правила дії цивільного процесуального законодавства визначають його дію і за колом осіб. Цивільне процесуальне законодавство поши­рюється на фізичних осіб, юридичних осіб України, іноземців, а також осіб без громадянства. Разом з тим дія цивільного процесуального за­конодавства за колом осіб має особливості. Воно діє тільки відносно учасників цивільного процесу та осіб, які мають будь-яке відношення до справи, що розглядається судом, хоча і не залучених до процесу. Так, згідно із ст. 137 ЦПК суд може витребувати докази у тих осіб, які не є учасниками цивільного процесу, але утримують письмові або речові докази.

Певні правила цивільного процесуального законодавства діють відносно всіх або тільки щодо окремих суб’єктів цивільного судочин­ства. Так, ст. 7 ЦПК, яка передбачає правило про державну мову судо­чинства, стосується всіх учасників цивільного судочинства, а ст. 60 ЦПК, яка передбачає обов’ язок доказування та подання доказів, сто­сується лише сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Принагідно відзначити, що чинне законодавство не передбачає можливості застосування цивільного процесуального закону за анало­гією. Якщо допустима аналогія у застосуванні матеріального права при розгляді цивільних справ, то аналогія процесуального закону не до­пускається. Порядок правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин, процедур цивільного судочинства є дозвільним, який забезпечує єдність правового регулювання і тим самим єдність режиму судочинства. Процесуальна діяльність передбачена тільки законом. Незважаючи на це, окремі науковці та практики пропонують можли­вість аналогії в цивільному процесуальному праві, а в деяких процесуальних законодавствах це питання вже вирішене. Наприклад, відпо­відно до ч. 4 ст. 1 ЦПК Російської Федерації у випадках відсутності норми процесуального права, що регулює відносини, які виникають у ході цивільного судочинства, федеральні суди загальної юрисдикції і мирові судді застосовують норму, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такої норми діють, виходячи з прин­ципів здійснення правосуддя в Російській Федерації (аналогія права)^[4].

^[1] Див.: Євграфов, П. Правотлумачна діяльність Європейського суду з прав люди­ни і її значення для України [Текст] / П. Євграфов, В. Тихий // Юрид. вісн. України. - 2005. - № 44. - С. 4.

98

^[2] Див.: Фурса, С. Я. Науково-практичний коментар до Закону України «Про ви­конання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» [Текст] / С. Я. Фурса, Є. І. Фурса. - К. : Вид. Фурса С. Я., 2007. - С. 7.

^[3] Див.: Проблеми теорії та практики цивільного судочинства [Текст] : монографія / В. В. Комаров, В. І. Тертишніков, В. В. Баранкова та ін. ; за заг. ред. проф. В. В. Ко­марова. - Х. : Харків юрид., 2008. - С. 28-38.

^[4] Прихильниками аналогії у процесуальному праві були О. Т. Боннер та деякі інші автори (див.: Боннер, А. Т. Законность и справедливость в правоприменительной де- ятельности [Текст] / А. Т. Боннер. - М. : Рос. право, 1992. - С. 212-247).