§ 2. Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин

Метод правового регулювання цивільних процесуальних право­відносин — самостійна категорія. Поряд із предметом цивільного процесуального права він характеризує цивільне процесуальне право як самостійну галузь права.

У процесуальній науці даються різні визначення методу правового регулювання. Одні автори вважають, що метод правового регулювання, притаманний цивільному процесуальному праву, обумовлюється тим, що обов’язковим суб’єктом процесуальних правовідносин є судовий орган, який приймає владні рішення і є методом владних наказів. На думку інших, методом цивільного процесуального права є забезпечен­ня охорони і захисту цивільних прав судом за вимогами заінтересова­них осіб на основі процесуальної рівності сторін, обов’язку доказати факти, якими вони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, контролю суду за розпорядчими діями сторін і сприяння у здійсненні процесу­альних прав. У кінцевому підсумку метод цивільного процесуального права характеризується як система способів, завдяки яким здійснюєть­ся вплив на предмет правового регулювання^[1]. І він характеризується як імперативно-диспозитивний, тобто як такий, в якому владовідноси- ни поєднуються із свободою та рівноправ’ям заінтересованих у роз­гляді цивільної справи осіб^[2].

Наведені визначення методу правового регулювання є не повними. Метод — структурно складне явище і створює систему правових при­йомів регулювання, які встановлюють специфічний правовий режим у сфері правосуддя в цивільних справах. Метод правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин характеризується специфікою правового становища суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин, процесуально-юридичних фактів, засобів формування змісту правовід­носин, процесуальних санкцій і цивільної процесуальної форми.

Зміст методу правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин перш за все знаходить своє відображення у правовому становищі суб’єктів головних процесуальних правовідносин (право­відносин суду з особами, які мають матеріально-правову заінтересо­ваність у справі — сторін цивільного судочинства), оскільки ці право­відносини є первісною і необхідною основою всього цивільного про­цесу. Без головних процесуальних правовідносин цивільний процес виникнути не може. У головних процесуальних правовідносинах від­биваються особливості правового регулювання, які притаманні цивіль­ному процесуальному праву як самостійній галузі права. Ці особли­вості походять зі змісту правосуб’єктності учасників даних правовідносин — позивача, відповідача і суду та характеру їх правового зв’язку.

Найбільш істотним елементом цивільної процесуальної правосуб’єкт- ності сторін є правоздатність, що за обсягом значно ширша, ніж право­здатність інших осіб, які беруть участь у справі. Процесуальна право­здатність сторін — це правовий спосіб, який використовується зако­нодавством для приведення в дію всього механізму правового регулю­вання процесуальних правовідносин.

Згідно із ст. 28 ЦПК здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи. Зміст процесуальної правоздатності визначає значну самостій­ність і автономність сторін, що і є характерною рисою методу право­вого регулювання цивільних процесуальних правовідносин. Процесу­альна правоздатність інших осіб, які беруть участь у справі і мають особисту заінтересованість — заявники, заінтересовані особи (у спра­вах наказного та окремого проваджень), за змістом відрізняється від правоздатності сторін, але за нею залишається та сама функціональна спрямованість у механізмі правового регулювання.

Специфіка правосуб’єктності суду полягає в тому, що вона визна­чається компетенцією, а не правоздатністю. Від правоздатності компе­тенція відрізняється тим, що вона не пов’язана із задоволенням особис­того інтересу її носія і має правообов’язковий характер. У механізмі правового регулювання компетенція суду і правоздатність сторін взаємопов’ язані й доповнюють одна одну. Нерозривний функціональний зв’язок прав, які становлять зміст процесуальної правоздатності і ком­петенції, — закономірна, характерна риса цивільного судочинства.

Зміст методу правового регулювання цивільних процесуальних правовідносин визначається і специфікою юридичних процесуальних фактів. Метод правового регулювання характеризують не всі юридич­ні факти, а лише ті, які становлять юридичну основу регулювання. Такими будуть юридичні факти, що впливають на весь хід цивільного судочинства, на всі процесуальні правовідносини. Їх особливість по­лягає в тому, що ці факти є підставою виникнення, розвитку, припи­нення головних процесуальних правовідносин, однак мають значення і для інших процесуальних правовідносин.

Так, істотне значення в юридико-фактичному складі цивільного процесу мають юридичні факти, на підставі яких виникає цивільне судочинство (подання позову, заяви, скарги). Вони відбивають суть процесуальної диспозитивності та свідчать про конститутивне зна­чення ініціативи заінтересованої особи (заявника) у правовому регу­люванні. На їх основі будується вся система інших специфічних для цивільного судочинства юридичних процесуальних фактів (відмова від позову, складання мирової угоди тощо).

Конститутивне значення в цивільному процесі мають і процесу­альні дії (юридичні факти) суду, які є невід’ємним елементом юридич­ного фактичного складу головних процесуальних правовідносин. Метод правового регулювання характеризують ті дії, які здійснюють­ся по виконанню обов’язку з правосуддя: судові рішення, ухвали, по­станови вищих судів. Крім них до юридичного складу входять також процесуальні дії, правовою формою реалізації яких є не компетенція, а правова пов’ язаність у тих випадках, коли суд здійснює контроль за праворозпорядчими діями сторін — приймає або відмовляє у прийнят­ті заяви, приймає відмову від позову, затверджує мирову угоду тощо. Ці процесуальні дії перебувають у функціональному зв’язку з діями сторін, доповнюють їх.

Метод правового регулювання цивільних процесуальних право­відносин характеризують і прийоми формування змісту процесуальних правовідносин, ступінь і характер участі в цьому їх суб’єктів. Прийоми формування змісту процесуальних правовідносин різноманітні. Так, у деяких випадках зміст процесуальних правовідносин визначається за допомогою наказів, заборон, позитивного зобов’язування. Однак ці прийоми не розкривають специфіки методу правового регулювання цивільних процесуальних відносин, оскільки не є характерними для головних правовідносин, що складаються у цивільному судочинстві. Для характеристики методу правового регулювання істотним є форму­вання прав і обов’язків заінтересованих осіб (позивача, відповідача тощо) і суду, який здійснює правосуддя.

У головних процесуальних правовідносинах специфічним для здійснення і формування суб’єктивних прав і обов’язків заінтересо­ваних осіб є диспозитивність. Вона є відображенням цивільної про­цесуальної правоздатності у сфері реалізації права, свідчить про автономію цих суб’єктів у процесуальних правовідносинах. З дис- позитивністю як прийомом формування змісту головних правовідно­син тісно пов’ язана активність суду при розгляді цивільних справ. Вона відбивається в судовому розсуді, який здійснює суд при реалі­зації диспозитивних прав сторін або при реалізації своїх компетен- ційних повноважень. Наприклад, відповідно до ч. 5 ст. 174 ЦПК суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє. Відповідно до ст. 202 ЦПК суд має право зупинити провадження у справі з передба­чених у ній підстав. Поряд із диспозитивністю судовий розсуд також є показником ступеня і характеру участі головних суб’єктів цивільно­го процесуального права у формуванні змісту правовідносин, але його межі визначені законом.

Зміст методу правового регулювання цивільних процесуальних відносин відбивається і в особливості процесуальних санкцій. Типо­вими для цивільного судочинства є процесуальні санкції, які забезпе­чують належне здійснення правосуддя і захист судом порушених, не­визнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів суб’єктів права. До них належать санкції скасування або зміни судових постанов. Вони мають найбільшу вагу, максимально сприяють реалізації завдань ци­вільного судочинства. Ці санкції належать до заходів захисту, а не процесуальної відповідальності.

В юридичній літературі правові санкції інтерпретуються не тільки як засоби правового примусу, але і як передбачені законом правові наслідки, необов’язково пов’язані з примусом. Серед процесуальних санкцій, які є наслідками неналежного здійснення заінтересованими особами своїх процесуальних прав, — відмова у прийнятті заяви, за­лишення заяви без руху, залишення заяви без розгляду, закриття про­вадження у справі внаслідок відсутності у заявника права на звернен­ня до суду тощо. Вказані санкції називаються процесуальними тяжко­стями. Вони покладаються на особу, якщо вона здійснила належне їй право поза передбаченими законом умовами, тобто не у формах судо­чинства. Функція процесуальних тяжкостей полягає не тільки в тому, щоб викликати здійснення процесуальної дії, а й забезпечити додер­жання заінтересованими особами умов і порядку реалізації своїх про­цесуальних прав, використання судового захисту тільки у формах су­дочинства.

Для здійснення цивільного судочинства достатньо лише мінімуму примусових санкцій — скасування або зміни неправосудних постанов. До сторін же, як правило, ніякого правового примусу не застосовується. Щодо засобів процесуального примусу (попередження, видалення із зали судового засідання, тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, привід — статті 90-94 ЦПК), то вони зовсім не характеризують метод правового регулювання, мають допоміжний характер.

Специфічність методу правового регулювання цивільних процесу­альних правовідносин як правового режиму полягає і в тому, що він характеризується цивільною процесуальною формою. Регулювання процесуальної діяльності при здійсненні правосуддя в цивільних спра­вах неможливе, якщо закон не передбачає певного порядку, послідов­ності процесуальної діяльності й суду, і осіб, які беруть участь у спра­ві, та інших учасників цивільного процесу. Процесуальна форма — на­стільки специфічна риса правового регулювання цивільних процесу­альних відносин, що деякі автори проблему методу правового регулю­вання зводять повністю до проблеми процесуальної форми^[3]. Однак процесуальна форма не охоплює всього змісту методу правового регу­лювання цивільних процесуальних правовідносин і характеризує його лише в сукупності з правовим становищем суб’єктів правовідносин, прийомами формування їх змісту, юридичними процесуальними фак­тами та процесуальними санкціями.

Основними характеристиками цивільної процесуальної форми є її нормативність; єдність; системність гарантій процесуальної діяльнос­ті суду, сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, осіб, що сприяють здійсненню судочинства; формалізація процесуальної діяльності та процесуально-документальне оформлення результатів процесуальної діяльності; особливі якості актів правосуддя, які мають силу закону та забезпечують правову визначеність правовідносин і стабільність пра­вопорядку.

^[1] Курс советского гражданского процессуального права [Текст] : в 2 т. / Т. 1 : Те- оретические основьі правосудия по гражданским делам / отв. ред. А. А. Мельников. - М. : Наука, 1981. - С. 43-47.

^[2] Гражданское процессуальное право [Текст] : учебник / С. А. Алехина, В. В. Блажеев и др. ; под ред. М. С. Шакарян. - М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. - С. 11-12.

^[3] Див.: Горшенев, В. М. О системе процесуального права в советском государстве [Текст] / В. М. Горшенев, П. С. Дружков // Вопр. правоведения. - Новосибирск, 1970. - С. 15-16