§ 2. Конституційні екологічні права громадян

Право громадян на безпечне для життя і здоров’я навколишнє при­родне середовище належить до основних (фундаментальних), природних прав. Воно закріплене в ст. 50 Конституції України та ст. 9 Закону Укра­їни «Про охорону навколишнього природного середовища». Дане право притаманне людині з моменту її народження, незалежно від розсуду державних органів. Це фактично право кожного громадянина вимагати дотримання еколого-правових приписів, якому відповідає обов’язок кожного і держави по його забезпеченню.

Право людини на безпечне навколишнє природне середовище являє собою юридичну можливість проживати в навколишньому природно­му середовищі, яке не заподіює шкоди її здоров’ю і життю, а у випад­ку порушення цього права — вимагати його захисту у встановленому законодавством порядку. Це загальне визначення охоплює всі основні ознаки даного суб’єктивного права: по-перше, право проживання в сприятливому навколишньому природному середовищі, безпечному для здоров’ я і життя людини; по-друге, право вимагати усунення різних перешкод при здійсненні цього права у встановленому законодавством порядку; по-третє, право на звертання у відповідні органи за захистом порушеного права з метою його поновлення (відновлення); по-четверте, здійснення захисту порушеного права шляхом установлення державою певних правових гарантій.

У законодавстві, на жаль, не визначені повною мірою критерії без­печного середовища. Але саме визначення поняття «безпечне» вказує на те, що основним критерієм є відсутність небезпеки, де екологічно небезпечним вважається такий «стан навколишнього природного се­редовища, при якому забезпечується попередження погіршення еколо­гічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей» (ст. 50 Закону України «Про охорону навколишнього природного сере­довища»). На сьогодні єдиними реально визначеними критеріями якості навколишнього природного середовища, на підставі яких здійс­нюється висновок щодо безпеки довкілля, є екологічні стандарти та нормативи (статті 31-33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля за своїм характе­ром — пасивне право, бо підставою для його виникнення є норма за­кону, а тому суб’єктові не обов’язково вступати у відповідні відносини. Як для будь-якого абсолютного права, для нього характерна наявність невизначеного кола зобов’язаних осіб, що повинні утримуватися від його порушення.

Право громадян на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням права на безпечне довкілля, — це активне право особи, яке реалізуєть­ся шляхом звернення до суду з позовом до державних органів, підпри­ємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди не лише здоров’ю, а й майну внаслідок негативного впливу на навколиш­нє природне середовище^[4].

Питання, пов’язані з відшкодуванням шкоди, вимагають точного економічного розрахунку, гармонійної взаємодії в правовому регулю­ванні відшкодування екологічної шкоди загальних принципів і вимог цивільного законодавства з особливими підходами, що повинні відо­бражати специфіку природних явищ, складні природні механізми вза­ємодії цих явищ і предметів природи, впливу на здоров’ я людини, змін природних умов. Традиційні цивільно-правові категорії, такі, як при­чинний зв’язок між дією й наслідками, що настали, критерії встанов­лення факту заподіяння шкоди, методика його оцінки вимагають свого розвитку з урахуванням особливостей. Поряд із цим варто враховува­ти певні особливості цивільно-правової відповідальності, установленої екологічним законодавством. Зокрема, у деяких випадках екологічне законодавство встановлює обов’язок відшкодувати екологічну шкоду,що заподіяна у разі здійснення правомірних дій, тобто при відсутнос­ті правопорушення.

Відповідно до ст. 69 Закону «Про охорону навколишнього природ­ного середовища» шкода, заподіяна внаслідок порушення законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, у повному обсязі без застосування норм зни­ження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення на­вколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Особи, яким заподіяно таку шкоду, мають право на відшко­дування неодержаних доходів за час, необхідний для відновлення здоров’я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Відповідно до п. е ст. 9 Закону України «Про охорону навколиш­нього природного середовища» право громадян на одержання еколо­гічної інформації розглядається як «вільний доступ до інформації про стан навколишнього середовища і вільне отримання, використання, поширення і збереження такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом»¹. Це право регламентується низкою нормативно- правових актів.

Екологічна інформація — це будь-яка інформація в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі, зокрема, про таке: стан навколишнього природного середовища чи його об’ єктів — землі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного і тва­ринного світу та рівні їх забруднення; біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи генетично видозмінені організми та їх взаємо­дію із об’єктами навколишнього природного середовища; джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фізичні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впли­вають або можуть вплинути на стан навколишнього природного сере­довища та здоров’я людей; загрозу виникнення та причини надзвичай­них екологічних ситуацій, результати ліквідації цих явищ, рекоменда­ції щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об’єкти та здоров’я людей; екологічні прогнози, плани і про­грами, заходи, у тому числі адміністративні, державну екологічну по­літику, законодавство про охорону навколишнього природного сере­довища; витрати, пов’язані зі здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, інших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у про­цесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Основними джерелами такої інформації є дані моніторингу дов­кілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, гро­мадськими організаціями, окремими посадовими особами.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, його органи на місцях, орга­ни місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, діяльність яких може негативно вплинути або впливає на стан навко­лишнього природного середовища, життя і здоров’я людей, зобов’язані забезпечувати вільний доступ населення до інформації про стан на­вколишнього природного середовища. Екологічне інформаційне забез­печення здійснюється органами державної влади та органами місце­вого самоврядування в межах їх повноважень шляхом: а) підготовки спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів і подання на розгляд Верховної Ради України щорічної Національної доповіді про стан навколишньо­го природного середовища в Україні, а після її розгляду Верховною Радою України — опублікування окремим виданням та розміщення в системі Інтернет; б) щорічного інформування Радою міністрів Авто­номної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, Київською та Севастопольською міськими державними адміністра­ціями відповідних рад та населення про стан навколишнього при­родного середовища відповідних територій; в) систематичного ін­формування населення через засоби масової інформації про стан навколишнього природного середовища, динаміку його змін, джере­ла забруднення, розміщення відходів чи іншої зміни навколишнього природного середовища і характер впливу екологічних факторів на здоров’я людей; г) негайного інформування про надзвичайні еколо­гічні ситуації; ґ) передачі інформації, отриманої в результаті прове­дення моніторингу довкілля, каналами інформаційних зв’язків орга­нам, уповноваженим приймати рішення щодо отриманої інформації; д) забезпечення вільного доступу до екологічної інформації, яка не становить державної таємниці і міститься у списках, реєстрах, архі­вах та інших джерелах.

Екологічна інформація — відкриті, повні та достовірні відомості про природні явища, події, предмети, процеси та осіб у сфері прина­лежності природних ресурсів, використання, забезпечення екологіч­ної безпеки, відтворення й охорони навколишнього природного се­редовища, які надаються своєчасно. Повна інформація означає, що відомості, які до неї входять, є вичерпними, у них повною мірою відображені всі факти. Достовірною є інформація, яка відповідає об’єктивно існуючому стану довкілля та здоров’я людей, а також іншим показникам. Строки отримання інформації передбачені в За­конах України «Про інформацію» та «Про звернення громадян». Відповідно ж до наказу Міністерства охорони навколишнього при­родного середовища України від 18 грудня 2003 року № 169 «Про затвердження Положення про порядок надання екологічної інформації»¹ екологічна інформація надається у строки, визначені Законом України «Про інформацію», але не пізніше одного місяця після подання запиту, якщо тільки обсяги та складність збору запи­таної інформації не виправдовують продовження цього строку до двох місяців після подання запиту. У разі необхідності продовження стро­ків зацікавлена особа повинна бути повідомлена не пізніше десяти днів з моменту надходження запиту.

Загальною умовою одержання екологічної інформації є її від­критий характер. Відповідно до ст. 28 Закону України «Про інфор­мацію» інформація за своїм поширенням поділяється на відкриту і з обмеженим доступом (конфіденційну і таємну). Інформація про стан навколишнього природного середовища, його вплив на здоров’я людей завжди є відкритою і не може бути визнана конфіденційною чи таємницею. Деяка інформація екологічного характеру, що пере­буває у віданні суб’єктів господарської діяльності, може бути ко­мерційною.

Законом України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» передбачена відповідальність: за порушення прав громадян на екологічно безпечне природне середовище; відмову від надання своє­часної, повної та достовірної інформації про стан навколишнього при­родного середовища, а також про джерела забруднення, у приховуван­ні випадків аварійного забруднення навколишнього природного середо­вища або фальсифікації відомостей про стан екологічної обстановки чи захворюваності населення (пп. а, л. ч. 2 ст. 68).