Заклад охорони здоров'я здійснює свою діяльність на підставі стату­ту, що затверджується власником або уповноваженим ним органом.

Незалежно від юридичного статусу закладу охорони здоров'я керів­ництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам. Керівникові закладу охоро­ни здоров'я має бути забезпечена незалежність у вирішенні всіх питань, пов'язаних з охороною здоров'я.

Кабінет Міністрів України та уповноважені ним органи, а також у межах своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають право вирішувати питання щодо припинення діяльності будь-якого закладу охорони здоров'я у разі порушення ним законодавства про охорону здо­ров'я, невиконання державних вимог щодо якості медичної допомоги та іншої діяльності в галузі охорони здоров'я або вчинення дій, що супе­речать його статуту.

Держава сприяє розвитку наукових досліджень у галузі охорони здо­ров'я і впровадженню їх результатів у діяльність закладів і працівників охорони здоров'я. Дослідження, що проводяться академічними наукови­ми установами, навчальними закладами та іншими науковими установа­ми і підрозділами або окремими науковцями, фінансуються на конкурс­ній основі з державного бюджету, а також за рахунок будь-яких інших джерел фінансування, що не суперечать законодавству.

Всі державні програми у галузі охорони здоров'я та найважливіші за­ходи щодо їх здійснення підлягають обов'язковій попередній науковій експертизі у провідних національних і міжнародних установах, визначе­них Кабінетом Міністрів України.

Вищою науковою медичною установою України є Академія медичних наук України.

Органи та заклади охорони здоров'я зобов'язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров'я і проведенні громадської експертизи з цих питань.

При органах та закладах охорони здоров'я можуть створюватися гро­мадські консультативні або наглядові ради, які сприятимуть їх діяльності та забезпечуватимуть інформованість населення і громадський контроль в галузі охорони здоров'я.

У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодержавних та міс­цевих програм охорони здоров'я, здійсненні відповідних конкретних за­ходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації дер­жавної діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські ор­ганізації працівників охорони здоров'я та інші об'єднання громадян, в то­му числі міжнародні.

Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання його здоров'я.

З цією метою на основі науково обгрунтованих медичних, фізіологіч­них і санітарно-гігієнічних вимог встановлюються єдині мінімальні нор­ми заробітної плати, пенсій, стипендій, соціальної допомоги та інших до­ходів населення, організується натуральне, в тому числі безплатне, забез­печення найуразливіших верств населення продуктами харчування, одя­гом, ліками та іншими предметами першої необхідності, здійснюється комплекс заходів щодо задоволення життєвих потреб біженців, безпри­тульних та інших осіб, які не мають певного місця проживання, безплат­но надаються медична допомога та соціальне обслуговування особам, які перебувають у важкому матеріальному становищі, загрозливому для їх життя і здоров'я.

Медичні, фізіологічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо життєвого рівня населення затверджуються Верховною Радою України.

Санітарно-епідемічне благополуччя територій і населених пунктів за­безпечується системою державних стимулів і регуляторів, спрямованих на суворе додержання санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідеміч­них правил та норм, комплексом спеціальних санітарно-гігієнічних і са­нітарно-протиепідемічних заходів та організацією державного санітарно­го нагляду.

В Україні встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до пла­нування і забудови населених пунктів; будівництва і експлуатації про­мислових та інших об'єктів; очистки та знешкодження промислових і ко­мунально-побутових викидів, відходів і покидьків; утримання та вико­ристання жилих, виробничих і службових приміщень та територій, на яких вони розташовані; організації харчування та водопостачання насе­лення; виробництва, застосування, зберігання, транспортування та захо-ронення радіоактивних, отруйних і сильнодіючих речовин; утримання і забою свійських та диких тварин, а також до іншої діяльності, що може загрожувати санітарно-епідемічному благополуччю територій і населе­них пунктів.

З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчан­ня, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму та професійних захворювань, отруєнь і відвернення іншої можливої шкоди для здоров'я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов'язаних з діяль­ністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, споживчих товарів та інших об'єктів, які можуть мати шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови та промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я в порядку, встановленому за­конодавством.

Власники й керівники підприємств, установ і організацій зобов'язані забезпечити в їх діяльності виконання правил техніки безпеки, виробни­чої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законо­давством про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей та навколишнє середовище.

Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громад­ському контролю з цих питань.

Медичні працівники зобов'язані подавати першу невідкладну допо­могу при нещасних випадках і гострих захворюваннях. Медична допомо­га забезпечується службою швидкої медичної допомоги або найближчи­ми лікувально-профілактичними закладами незалежно від відомчої під­порядкованості та форм власності з подальшим відшкодуванням витрат.

У невідкладних випадках, якщо подання медичної допомоги через відсутність медичних працівників на місці неможливе, підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані надавати транспорт для перевезення хворого до лікувально-профілактичного закладу. В цих ви­падках першу невідкладну допомогу також повинні надавати співробіт­ники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних за­собів і представники інших професій, на яких цей обов'язок покладено законодавством і службовими інструкціями.

У разі загрози життю хворого медичні працівники та інші громадяни мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою надання невідкладної до­помоги або транспортування його в найближчий лікувально-профілак­тичний заклад.

Надання безплатної допомоги громадянам в екстремальних ситуаці­ях (стихійне лихо, катастрофи, аварії, масові отруєння, епідемії, епізоотії, радіаційне, бактеріологічне і хімічне забруднення тощо) покладається на­самперед на спеціалізовані бригади постійної готовності служби екстре­ної медичної допомоги з відшкодуванням необхідних витрат місцевих за­кладів охорони здоров'я у повному обсязі за рахунок централізованих фондів.

Громадянам, які під час невідкладної або екстремальної ситуації бра­ли участь у рятуванні людей і сприяли наданню медичної допомоги, га­рантується у разі потреби в порядку, встановленому законодавством, безплатне лікування та матеріальна компенсація шкоди, заподіяної їх здо­ров'ю та майну.

Відповідальність за несвоєчасне та неякісне забезпечення надання медичної допомоги, що призвело до тяжких наслідків, несуть органи вла­ди і спеціальні заклади, які обслуговують лікувальні заклади.

На заклади охорони здоров'я покладено виконання експертних функ­цій щодо: а)експертизи тимчасової непрацездатності громадян; б) вій­ськово-лікарської експертизи; в) судово-медичної і судово-психіатричної експертизи; г) патологоанатомічних розтинів трупів.

Експертиза тимчасової непрацездатності громадян здійснюється у закладах охорони здоров'я лікарем або комісією лікарів, які встановлю­ють факт необхідності надання відпустки у зв'язку з хворобою, каліцт­вом, вагітністю та пологами, для догляду за хворим членом сім'ї, у період карантину, для протезування, санаторно-курортного лікування, визнача­ють необхідність і строки тимчасового переведення працівника у зв'язку з хворобою на іншу роботу у встановленому порядку, а також приймають рішення щодо направлення на медико-соціальну експертну комісію для визначення наявності та ступеня тривалої або стійкої втрати працездат­ності.

Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності здійснюється медико-соціальними експертними комісіями, які встановлюють ступінь і причину інвалідності, визначають для інвалідів роботи та професії, до­ступні їм за станом здоров'я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють віднов­ленню працездатності інвалідів.

Висновки органів медико-соціальної експертизи щодо умов і харак­теру праці інвалідів є обов'язковими для власників та адміністрації під­приємств, установ і організацій. Порядок організації та проведення меди­ко-соціальної експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Військово-лікарська експертиза визначає придатність до військової служби призовників, військовослужбовців і військовозобов'язаних, вста­новлює причинний зв'язок захворювань, поранень і травм з військовою службою та визначає необхідність і умови застосування медико-соціаль­ної реабілітації та допомоги військовослужбовцям.

Військово-лікарська експертиза здійснюється військово-лікарськими комісіями, які створюються при військових комісаріатах і закладах охо­рони здоров'я Міністерства оборони України, Служби безпеки України та інших військових формувань.

Порядок організації та проведення військово-лікарської експертизи встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи призначається особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором або судом у порядку, встановленому законодавством, для вирішення питань, що потребують спеціальних знань у галузі судової медицини або судової психіатрії.

Організаційне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною службами здійснює Міністерство охорони здоров'я України.

До медико-експертних дій належать і патологоанатомічні розтини.

Патологоанатомічні розтини трупів проводяться з метою встановлен­ня причин і механізмів смерті хворого.

В обов'язковому порядку патологоанатомічні розтини здійснюються за наявності підозри на насильницьку смерть, а також якщо смерть хво­рого настала в закладі охорони здоров'я.

За наявності письмової заяви близьких родичів або задокументова­ного волевиявлення покійного та відсутності підозри на насильницьку смерть, виходячи з релігійних та інших поважних мотивів, патологоана-томічний розтин може не проводитися.

Порядок проведення патологоанатомічного розтину визначається Міністерством охорони здоров'я України.

У разі незгоди громадянина з висновками державної медичної екс­пертизи та в інших передбачених законодавством випадках на вимогу громадянина проводиться альтернативна медична (медико-соціальна, військово-лікарська) експертиза або патологоанатомічний розтин.

Альтернативна медична експертиза здійснюється фахівцями відпо­відного профілю та кваліфікації. Громадяни самостійно обирають екс­пертну установу та експертів.

Порядок та умови проведення альтернативної медичної експертизи визначаються Кабінетом Міністрів України.

Україна — учасник міжнародного співробітництва в галузі охорони здоров'я, член Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) та інших міжнародних організацій.

Держава гарантує зазначеним організаціям належні умови діяльності на території України, сприяє розширенню і поглибленню участі України у заходах, що ними вживаються.

Відповідно до своїх міжнародно-правових зобов'язань держава бере участь у реалізації міжнародних програм охорони здоров'я; здійснює об­мін екологічною та медичною інформацією; сприяє професійним і науко­вим контактам працівників охорони здоров'я, обміну прогресивними ме­тодами і технологіями, експорту та імпорту медичного обладнання, лі­карських препаратів та інших товарів, необхідних для здоров'я, діяльно­сті спільних підприємств у галузі охорони здоров'я; організує спільну підготовку фахівців, розвиває і підтримує всі інші форми міжнародного співробітництва, що не суперечать міжнародному праву і національному законодавству.

Заклади охорони здоров'я, громадяни та їх об'єднання мають право відповідно до чинного законодавства самостійно укладати договори (контракти) з іноземними юридичними і фізичними особами на будь-які форми співробітництва, брати участь у діяльності відповідних міжнарод­них організацій, здійснювати зовнішньоекономічну діяльність.

Неправомірні обмеження міжнародного співробітництва з боку дер­жавних органів і посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому порядку, в тому числі й до суду.