§ 10. Час відпочинку

Кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст. 45 Консти­туції України 1996 p.). Це право забезпечується різними засо­бами, найголовніші з яких: а) надання днів щотижневого відпо­чинку; б) щорічна оплачувана відпустка; в) встановлення ско­роченого робочого дня.

Час відпочинку — частина календарного часу, коли праців­ник вільний від виконання трудової функції й має право використовувати його за власним розсудом. До видів часу відпо­чинку належать:

—перерви протягом робочого дня чи зміни;

—щоденний відпочинок між робочими днями (змінами);

—щотижневі вихідні дні;

—щорічні святкові та неробочі дні;

—щорічні відпустки.

Найтривалішою та найпоширенішою є щорічна відпустка, до якої належать: а) основна; б) додаткова за роботу в шкідливих та важких умовах праці та за особливий характер праці; в) інші додаткові, передбачені законодавством¹.

Основна щорічна відпустка не може тривати менше 24 кален­дарних днів. Надається вона працівникові за відпрацьований ро­бочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Право на основну чи додаткову відпустку в перший рік ро­боти працівник має після шести місяців безперервної праці на даному підприємстві, а за другий і наступні роки щорічні відпу­стки надаються в будь-який час відповідно до графіка черговості надання відпусток. Виняток з цього правила становлять такі працівники, молодші 18 років; інваліди; жінки у зв'язку з вагіт­ністю та пологами та ін.