Печать
PDF

Розділ 2 ПРИНЦИПИ СУДОВОЇ ВЛАДИ - 2.4. Функціональні (судочинні) принципи судової влади

Posted in Право - Організація судової влади в Україні (Марочкін...)

 

2.4. Функціональні (судочинні) принципи судової влади

До функціональних принципів судової влади, які відображають основні засади здійснення судової діяльності, належать: державна мова судочинства; гласність судочинства; участь народу у здійсненні судової влади; здійснення судочинства на засадах рівності сторін; змагальність; презумпція невинуватості; забезпечення обвинуваченому, підозрюваному, підсудному права на захист; право на оскарження судового рішення; обов’язковість судового рішення.

 

2.4.1. Принцип державної мови судочинства

Судочинство в Україні провадиться державною (українською) мовою. Це означає, що ведення судового засідання, його протоколювання, постановлення рішень суду здійснюються українською мовою. Особи, які беруть участь у справі, роблять заяви, дають пояснення, виступають у суді і заявляють клопотання державною мовою, а у разі, якщо вони не володіють або недостатньо володіють нею, всі такі дії особи – учасники процесу можуть здійснювати рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача в порядку, встановленому процесуальним законом.

Такою, що не володіє мовою провадження судочинства, визнається особа, яка не розуміє або погано розуміє цю мову і не може вільно розмовляти нею.

Особам, які не володіють мовою, якою ведеться судочинство, забезпечується: 1) право на ознайомлення з усіма матеріалами справи та участь в судових засіданнях через перекладача; 2) право виступати в суді рідною мовою; 3) у кримінальному процесі слідчі та судові документи вручаються особам, що беруть участь у справі, за їх вимогою, а обвинуваченому – у будь-якому випадку в письмовому перекладі на рідну або іншу мову, якою він володіє; 4) залучення до участі в судовому процесі перекладача за рахунок держави (за винятком господарського судочинства, де витрати на перекладача при задоволенні позову покладаються на відповідача, а при відмові в позові – на позивача).

Процесуальне законодавство гарантує реалізацію права використання рідної мови не тільки в суді першої інстанції, а й у вищих судах.

 

2.4.2. Принцип гласності судочинства

Зміст цього принципу полягає в забезпеченні кожній особі, справа якої розглядається в суді, права знати про результати її розгляду. А з набуттям чинності Закону України “Про доступ до судових рішень” зміст судових рішень, розміщений на офіційному веб-порталі судової влади, може бути доступний кожному громадянину, що сприятиме підвищенню відповідальності судді за прийняте ним рішення.

Розгляд справ у всіх судах України є відкритий. Слухання справи в закритому засіданні суду допускається лише у випадках, встановлених законом, з дотриманням при цьому всіх правил судочинства, але навіть у цьому разі особі, щодо якої розглядається справа, гарантується право бути присутньою при проголошенні судового рішення у її справі, отримання копії судового рішення тощо.

Відкритий розгляд означає такий встановлений процесуальним законом порядок розгляду справ у судах, при якому судові засідання проводяться відкрито з наданням реальної та рівної можливості громадянам, які виявляють інтерес до справи, бути присутніми в залі судового засідання, стежити за ходом судового розгляду, конспектувати, стенографувати те, що відбувається, записувати на магнітофон (кіно-, фото- та відеозйомка проводяться виключно за згодою суду).

Обмеження принципу відкритого розгляду судової справи можуть бути тільки легальні, тобто передбачені законом. Для кожного виду судочинства існують спеціальні підстави таких обмежень, проте одна підстава є загальною для всіх видів – закрите судове засідання проводиться тоді, коли це необхідно для забезпечення охорони державної таємниці. Під державною таємницею розуміється вид таємної інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може заподіяти шкоди життєво важливим інтересам України та які визначені у встановленому законом порядку як державна таємниця та підлягають охороні з боку держави.

Окрім зазначеного вище, закрите судове засідання передбачається законом:

1) у конституційному судочинстві: якщо відкрите судове засідання може порушити інтереси держави;

2) у господарському судочинстві: а) з метою охорони комерційної таємниці; б) у разі наявності обґрунтованого заперечення однієї або обох сторін;

3) у цивільному судочинстві: а) для запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; б) для забезпечення таємниці усиновлення;

4) у кримінальному судочинстві: а) при розгляді справ про злочини осіб, що не досягли шістнадцятирічного віку; б) у справах про статеві злочини; в) з інших справ для запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, що беруть участь у справі; г) якщо цього вимагають інтереси забезпечення безпеки підсудних, потерпілих, свідків, інших осіб, які беруть участь у справі, а також членів їх сімей або близьких родичів.

Особи молодші шістнадцяти років допускаються до зали суду лише якщо вони є підсудними, потерпілими або свідками. Закон передбачає це обмеження для захисту підлітків від можливого несприятливого впливу на них судового процесу, оскільки через недостатню соціальну зрілість вони можуть неправильно сприйняти обставини розгляду справи й те, що відбувається у суді.

Закрите судове засідання допускається лише за мотивованою ухвалою суду, де вказується, чи все судове засідання буде закритим чи тільки його частина (наприклад, допит окремих свідків, оголошення документа, експертного висновку тощо). При цьому вироки, ухвали та постанови суду завжди оголошуються публічно. Слухання справи в закритому судовому засіданні здійснюється з дотриманням усіх правил судочинства.

 

2.4.3. Принцип участі народу при здійсненні судової влади

Конституція України, встановивши загальні положення судової влади, передбачила участь у її реалізації представників народу. Сутність принципу участі народу у здійсненні правосуддя розкрито в ч. 4 ст. 124 Конституції України, згідно з якою народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Участь народу у здійсненні правосуддя реалізується при розгляді справ у судах першої інстанції. Згідно зі ст. 13 Закону “Про судоустрій України” у цих судах справи розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а також судом присяжних.

Народні засідателі вирішують справи у складі суду разом з професійними суддями. Під час здійснення правосуддя народні засідателі користуються усіма правами судді.

Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя у кримінальних та цивільних справах. Зокрема, у цивільних справах щодо: обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб;  визнання фізичної особи недієздатною; поновлення дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; встановлення обов’язкової дієздатності у разі госпіталізації до протитуберкульозного закладу. Розгляд справ у цих випадках провадиться судом у складі одного судді і  двох народних засідателів.

Згідно з ч. 3 ст. 17 КПК України кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів.

Розгляд справ в апеляційному та касаційному порядку здійснюють виключно професійні судді. Народні засідателі у здійсненні правосуддя спеціалізованими судами участі не беруть.

Для сучасної моделі суду присяжних характерно: по-перше, розмежування компетенції між суддями і присяжними (присяжні визначають доведеність діяння і винність підсудного у його вчиненні, а суддя веде судове засідання і вирішує юридичні питання, включаючи призначення покарання); по-друге, організаційне відділення колегії присяжних від професійного судді; по-третє, неможливість апеляційного оскарження вердикту присяжних, який може бути скасований у касаційному порядку у разі встановлення процесуальних порушень при його ухваленні.

За результатами розгляду справи присяжні вирішують такі питання: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; 2) чи винен підсудний у вчиненні цього діяння; 3) чи заслуговує підсудний, якого вони визнали винним, на полегкість чи особливу полегкість.

Реалізація в Україні принципу участі народу у здійсненні правосуддя наближає суд до суспільства і певною мірою сприяє:

а) формуванню самостійної судової влади, незалежної від законодавчої та виконавчої влади;

б) гуманізації правоохоронної діяльності в дусі поважного ставлення до прав і свобод людини;

в) підвищенню професіоналізму суддів, державних обвинувачів та захисників на рівні, що забезпечує якісну діяльність у змагальному процесі за участю присяжних.

Крім цього, діяльність суду присяжних забезпечує більш послідовне дотримання принципів судочинства, у тому числі змагальності й рівноправності сторін, презумпції невинуватості, забезпечення обвинуваченому права на захист, об’єктивності й незалежності суддів.

 

2.4.4. Принцип здійснення судочинства на засадах рівності учасників процесу перед законом і судом

Принцип рівності усіх учасників процесу перед законом і судом є похідним від іншого конституційного принципу, який визначає рівність конституційних прав і свобод громадян та їх рівність перед законом, а тому розглянутий у Розділі ІІ ст. 24 Основного Закону України “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”.

Дія принципу поширюється не лише на громадян – сторін судового процесу, а й на інших його учасників і передбачає: а) рівність перед законом; б) рівність перед судом.

Рівність учасників судового процесу перед судом означає, що:

–  усі особи мають рівний доступ до суду, який компетентний розглядати його справу;

–  суд, до якого звертається особа, має входити до єдиної судової системи, і тому є неприпустимим створення надзвичайних і особливих судів.

Рівність учасників судового процесу перед законом означає, що:

– вони повинні мати рівний обсяг прав та обов’язків, які відображають їх процесуальне становище (обвинуваченого, державного обвинувача, захисника, потерпілого, його представника, позивача, відповідача, їх представника, свідка, експерта тощо).

Так, усі обвинувачені мають єдиний процесуальний статус, який є однаковим для них, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних поглядів тощо.

Однак, враховуючи, що фізичні особи є фактично не рівні (оскільки вони можуть бути неповнолітніми, фізично чи психічно хворими або особами, які не можуть оплатити послуги адвоката, тощо), закон містить у собі механізми, які дозволяють таким громадянам стати процесуально рівними, тобто повністю реалізувати свої права. Так, особі, яка не володіє мовою судочинства, надається перекладач, неповнолітньому підсудному обов’язково надається захисник.

Механізм притягнення громадян до кримінальної відповідальності не завжди однаковий для всіх категорій громадян. Деякі особи, зважаючи на їх соціальний статус, потребують дотримання певної (додаткової) процедури притягнення до кримінальної відповідальності. Зокрема, народні депутати України не можуть без згоди Верховної Ради України бути притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Судді не можуть без згоди Верховної Ради України бути затримані чи заарештовані до винесення обвинувального вироку судом. Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міст Києва та Севастополя.

Наведене положення передбачає не привілеї, а необхідні гарантії для забезпечення діяльності цих осіб, захисту від штучного створення перешкод виконання ними службових обов’язків. У судовому процесі всім особам, які виступають сторонами у справі, надаються рівні права та покладаються рівні обов’язки, передбачені процесуальним законодавством.

 

2.4.5. Принцип змагальності в судочинстві

Принцип змагальності характеризує таку організацію процесу, коли функції обвинувачення та захисту, підтримання цивільного позову та заперечення проти нього відокремлені від судової діяльності, виконуються суб’єктами, які користуються рівними правами для відстоювання своїх інтересів, а суд виступає головним суб’єктом, який здійснює розгляд справи та вирішує її.

За своєю сутністю принцип змагальності передбачає рівні можливості та умови для виконання функцій обвинувачення та захисту, підтримання цивільного позову та відповіді на нього. Процесуальна рівність означає, що всі заходи, які вправі вжити обвинувач для доказування обвинувачення, має право застосовувати й захист для його спростування; все, що вправі робити цивільний позивач для підтримання позову, може робити цивільний відповідач для його заперечення.

Так, у кримінальному судочинстві прокурор, підсудний та його захисник чи законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники беруть участь у судовому засіданні як сторони і користуються рівними правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом, а суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав.

Змагальність вимагає, щоб суб’єкти обвинувачення та захисту, цивільний позивач та цивільний відповідач мали однакову можливість переконати суд у своїй правоті. Разом з тим це не означає, що суд взагалі не зважає на думку учасників процесу щодо їх вимог. Так, адміністративний суд може вийти за межі позовних вимог, але тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

 

2.4.6. Принцип презумпції невинуватості

Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. У разі скасування вироку суду як неправо-
судного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Отже, зміст принципу презумпції невинуватості полягає в тому, що особа вважається винною не тоді, коли відносно неї винесено обвинувачення, а лише тоді, коли її винність доведена в установленому законом порядку вироком суду. Закон забороняє домагатися свідчень обвинуваченого або інших осіб, що беруть участь у справі, шляхом насилля, погроз та інших незаконних засобів.

Згідно з цим принципом закон, суспільство, держава вважають обвинуваченого (підсудного) невинним доти, доки особи, які висувають обвинувачення (особа, що проводить дізнання, слідство, прокурор), не доведуть, що обвинувачений (підсудний) дійсно винний, і з цими висновками погодиться суд у своєму вироку. Твердження слідчого та прокурора про винність обвинуваченого (підсудного) – це їх думка, висновок, правильність якого ще потрібно довести суду, і лише обвинувальний вирок суду, винесений у встановленому законом порядку, означає визнання обвинуваченого (підсудного) винним у вчиненні злочину.

Відповідно до принципу презумпції невинуватості на обвинуваченого (а також на його захисника) не може бути покладено обов’язку доводити свою невинність, наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність. Цей обов’язок покладається на органи, що висунули обвинувачення (особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора), але це не виключає прав обвинуваченого доводити свою повну невинність або меншу вину. Усі обставини, що наводяться ним на свій захист, повинні бути ретельно досліджені слідчими органами, прокурором і судом.

Презумпція невинуватості має декілька правил:

1) обов’язковість доказування вини обвинуваченого покладається на обвинувачів (особу, що проводить дізнання, слідчого, прокурора);

2) будь-який неусунений сумнів у невинуватості тлумачиться на користь обвинуваченого;

3) недоведена вина у юридичному розумінні дорівнює доведеній невинуватості.

Отже, з позиції вимоги презумпції невинуватості обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях та постановляється лише за умови, що в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена повністю. Всі сумніви, не усунені судом, тлумачаться на користь підсудного.

Принцип презумпції невинуватості тісно пов’язаний з принципом забезпечення обвинуваченому права на захист. Обвинуваченого наділено широкими правами для захисту від пред’явленого обвинувачення. Органи держави (слідчий, прокурор, суд) зобов’язані забезпечити ці права саме тому, що до постановлення вироку обвинувачений вважається невинним.

 

2.4.7. Принцип забезпечення обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) права на захист

Відповідно до кримінально-процесуального законодавства підозрюваний, обвинувачений, підсудний має право на захист. Цей принцип означає, що на органи (посадових осіб): слідчого, прокурора, особу, що проводить дізнання, та суд  покладено обов’язок реалізувати право обвинуваченого (підозрюваного, підсудного) на захист.

Забезпечення права на захист є важливою гарантією об’єктивного розгляду справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинних.

У змісті принципу можна виділити окремі аспекти. По-перше, закон передбачає значний обсяг прав, що дозволяють обвинуваченому (підозрюваному, підсудному) за умови їх умілого використання самостійно захищатися від пред’явленого обвинувачення. Обвинувачений (підозрюваний, підсудний) має право: 1) знати, у чому він обвинувачується; 2) давати пояснення по суті пред’явленого обвинувачення або відмовитися від дачі свідчень та відповідей на запитання; 3) надавати докази; 4) заявляти клопотання; 5) мати захисника та побачення з ним наодинці до першого допиту; 6) знайомитися з усіма матеріалами справи; 7) заявляти відводи; 8) подавати скарги на дії та рішення особи, що проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; 9) підсудний має право на останнє слово.

По-друге, на органи, які висунули обвинувачення, покладається обов’язок: 1) упевнившись в особі обвинуваченого, оголосити йому постанову про притягнення його як обвинуваченого, роз’яснити суть пред’явленого обвинувачення; 
2) до першого допиту обвинуваченого (підозрюваного, під-
судного) пояснити йому право мати захисника; 3) надати можливість обвинуваченому захищатися встановленими законом способами; 4) особа, що проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд зобов’язані забезпечити охорону особистих та майнових прав обвинуваченого (підозрюваного, підсудного). Таким чином, принцип забезпечення обвинуваченому права на захист значною мірою спирається на обов’язок посадових осіб реалізувати ці права.

По-третє, свої права обвинувачений може реалізувати через запрошення захисника (або призначення захисника у випадках, коли його участь є обов’язковою за законом).

Закон містить норму, яку також можна трактувати як реалізацію принципу забезпечення обвинуваченому права на захист, а саме: суд, прокурор, слідчий та особа, що проводить дізнання, повинні використовувати всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи, виявити обставини, які не тільки викривають, але й виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що не тільки обтяжують, але й пом’якшують його відповідальність.


2.4.8. Принцип права на оскарження судового рішення

Встановлення такої важливої засади судочинства має на меті забезпечення виправлення вищестоящим судом помилок і порушень вимог закону, допущених при провадженні по справі, гарантування прав і охоронюваних законом інтересів учасників судового процесу, утвердження законності та справедливості судочинства.

Зміст цього принципу полягає в праві апеляційного і касаційного оскарження судового рішення заінтересованою особою. За наявності бажання учасники судового розгляду та інші особи у випадках та порядку, передбаченому процесуальним законодавством, подають до вищого суду апеляційну або касаційну скаргу (подання), а відповідний суд зобов’язується розглянути скаргу і перевірити законність, обґрунтованість і справедливість постановленого у справі судового рішення.

Розглянувши судову справу за апеляцією або касацією, суд апеляційної або касаційної інстанції вправі скасувати або змінити постановлене у справі судове рішення, або залишити його без зміни. Підстави для скасування і зміни судового рішення передбачені процесуальним законодавством.

Крім апеляційного та касаційного перегляду судових рішень, процесуальне законодавство передбачає також можливість перегляду судових рішень, які набрали законної сили, за нововиявленими обставинами (обставинами, що не були відомі на момент розгляду справи по суті й спростовують висновки, вказані в судовому рішенні, яке набрало законної сили), а також за виключними обставинами.

 

2.4.9. Принцип обов’язковості судового рішення

Судове рішення, яким закінчується розгляд справи, є найважливішим актом судової влади, воно постановляється іменем України незалежно від того, до якого рівня судової системи або юрисдикції належить суд і в якому складі суддів (одноособово чи колегіально) розглянуто справу.

Обов’язковість судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону в справі, в якій вони постановлені. Тому вони обов’язкові для виконання на території України всіма фізичними і юридичними особами, яких ці рішення стосуються.

За невиконання судового рішення може настати кримінальна, адміністративна або дисциплінарна відповідальність. Обов’язкове й точне виконання судових рішень державними і недержавними організаціями, установами, підприємствами, службовими особами і громадянами забезпечується системою державних органів, на які покладено виконання судових рішень у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення (органи Державної виконавчої служби України, Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.).

Обов’язковий характер судового рішення, постановленого іменем держави, підкреслює авторитет судової влади і сприяє утворенню в Україні режиму законності.