2.2. Інституціональні принципи судової влади

До інституціональних принципів судової влади належать: паритетність, справедливість, законність, здійснення судової влади тільки судом, доступність, незалежність і самостійність, безсторонність, процедурність. Ці принципи взаємопов’язані та взаємозалежні, нормативно закріплені на конституційному та законодавчому рівнях.

2.2.1. Принцип паритетності судової влади

Стаття 6 Конституції України закріпила, що державна влада поділяється на три гілки – законодавчу, виконавчу та судову. Жодного пріоритету одній владі стосовно інших не передбачено. Кожна гілка влади має визначену компетенцію у сфері суспільних відносин, самостійно виконує властиві лише їй функції. Судова влада покликана розглядати та вирішувати на підставі закону всі правові суперечності, що виникають у державі, незалежно від кола суб’єктів, які сперечаються. Рішення, що виносяться органами судової влади, в силу принципу паритетності не потребують будь-якого затвердження іншими гілками влади.

Принцип паритетності передбачає виключну компетенцію судової влади – це, насамперед, межі поширення судової влади, остаточність рішень, що приймаються судовою владою, їх обов’язковість.

У межах, визначених Конституцією, чинними законами України щодо вирішення спорів про право та всіх конфліктів правового характеру, що виникають у суспільстві, роль арбітра належить виключно судовій владі. У цьому сенсі судова влада поширюється на всі відносини, що виникають між різними суб’єктами (як між громадянами, так і між громадянами і державою). По всіх цих спорах судові органи приймають рішення. Рішення та інші акти органів судової влади, що набули чинності, обов’язкові для всіх без винятку органів державної влади, підприємств, установ, посадових осіб, громадян та підлягають безумовному виконанню на всій території України. Невиконання вимог суддів, актів, які постановлені органами судової влади, що набрали чинності, веде до встановленої законом відповідальності.

Принцип паритетності судової влади також передбачає певні гарантії дотримання необхідного рівня фінансування судової влади, пропорційного розподілу коштів у межах держбюджету з іншими гілками влади, належну оплату праці суддів та фінансування на утримання судових установ.

2.2.2. Принцип справедливості судової влади

Право на справедливий суд закріплено в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Прийняття цього принципу судової влади вимагає від держави дотримання наступних умов: гарантії доступу до правосуддя, матеріальних гарантій, тобто забезпечення певних вимог щодо організації судів та кількісного складу корпусу суддів, процесуальних гарантій щодо здійснення судового розгляду.

Слід зазначити, що в контексті наведених міжнародних документів, а також практики Європейського Суду з прав людини право на справедливий (належний) суд означає встановлення певних вимог (а) до організації суду: самостійність, безсторонність, створення на підставі закону, доступність, а також (б) до процедури розгляду справи: гласність, забезпечення реалізації наданих процесуальним законом прав учасників судового розгляду, змагальність, розумний строк розгляду справи, виконання остаточного судового рішення тощо.

Відповідно до природно-правового підходу до праворозуміння право і справедливість є однопорядковими категоріями – право дорівнює справедливості. Зважаючи на близькість понять “право” і “правосуддя”, у процесі розгляду судової справи мають місце пошуки права, а результат цього розгляду втілюється у конкретному рішенні суду. При цьому відповідно до чинного законодавства суду надані всі необхідні повноваження приймати рішення на підставі принципу верховенства права: можливості застосування аналогії права і закону; прямого застосування належним чином ратифікованих міжнародних договорів, у тому числі рішень Європейського Суду з прав людини; визнання пріоритетності прав і свобод особи; повноваження із скасування неправових актів органів законодавчої і виконавчої влади, надані Конституційному Суду України та адміністративним судам.

2.2.3. Принцип законності судової влади

Цей принцип виявляється у відповідності закону судових установ та судових процедур. Судові органи та судді діють на підставі закону, підкоряються лише Конституції і законам України. З іншого боку, носії судової влади (судді) не вправі відступати у своїй діяльності від вимог закону.

Нормативною підставою функціонування судової влади є Конституція України, Закони України “Про судоустрій України”, “Про статус суддів”, “Про Конституційний Суд України”, процесуальні кодекси та ін. У цих нормативних актах встановлюються: компетенція, порядок створення, структура та основні функції, а також матеріально-технічне та організаційне забезпечення судів. Деякі з них (наприклад, Закон України “Про статус суддів”) детально регламентують статус носіїв судової влади, вимоги, що ставляться до них, містять гарантії незалежності суддів. Інші – кримінально-, цивільно-, господарсько-, адміністративно-процесуальні кодекси – регулюють процедурні аспекти відправлення правосуддя.

2.2.4. Принцип здійснення судової влади тільки судом

Засади, що вказують на виключне місце суду, особливість здійснюваної функції, ґрунтуються на положеннях, закріплених в ч.1 ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України “Про судоустрій”, згідно з якими ніякий інший орган, крім суду, не може здійснювати судову владу. Навіть якщо діяльність того чи іншого органу зовнішньо буде імітувати процедуру здійснення правосуддя, визнати її правосуддям не можна, оскільки її виконав не суд. Конституція України, гарантуючи здійснення правосуддя виключно судом, вказує, що судочинство здійснюється лише Конституційним судом та судами загальної юрисдикції. Створення особливих та надзвичайних судів не допускається.

Вимога про те, щоб судова влада здійснювалася лише судом, має важливе значення. Акти судової влади (рішення, ухвали, вироки, постанови) не можуть бути скасовані або змінені жодним іншим органом, а лише вищим судом і за наявності передбачених законом підстав. Крім того, вони підлягають обов’язковому виконанню всіма органами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Отже, складовими елементами цього принципу судової влади є наступні:

1) ніякий інший орган державної влади та управління не має права приймати на себе компетенцію судової влади. Цей принцип зумовлює виключну підсудність справ щодо вирішення юридично значущих справ, що мають юридичні наслідки, суду та суддям (а у випадках, визначених законом, і представникам народу);

2) постановлення рішення з конкретної справи є прерогативою суду, і це положення підкреслює виключність судових рішень. Держава довіряє лише суду право вирішення питань щодо законності та доцільності використання примусових повноважень держави, зокрема: в установленому законом порядку застосовувати цивільно-правові санкції з цивільної справи; визнавати особу винною у вчиненні злочину; призначати кримінальне покарання з кримінальної справи. Лише суд має право прийняти рішення щодо застосування заходів, що обмежують конституційні права та свободи людини і громадянина щодо застосування заходів медичного характеру тощо. Рішення суду з конкретної справи обов’язкові для виконання всіма державними та посадовими особами.

Принцип здійснення судової влади тільки судом передбачає такий правовий режим, за яким скасування або зміна судових рішень можливі лише вищим судом і відповідно до певної процедури. Жодне рішення не може бути скасовано або змінено іншим органом державної влади;

3) особливе правове становище суду в системі державних органів визначається Конституцією України та нормативними актами. Формування системи органів судової влади, порядок їх організації і діяльності належать до відання законодавчої влади. Виключаючи можливість створення надзвичайних судів, законодавство про судоустрій припускає певну спеціалізацію судових органів у вирішенні визначених ним категорій справ. Суди відрізняються предметною підсудністю та процесуальною формою реалізації судової влади;

4) судова влада характеризується і особливим порядком формування суддівського корпусу носіїв судової влади, притягнення суддів до відповідальності. Вимоги, що ставляться до судді, його обов’язки при здійсненні правосуддя та поза судовою діяльністю специфічні, вони чітко визначені у чинному законодавстві;

5) судова влада функціонує в режимі дотримання процесуальних гарантій статусу учасників судочинства. Саме в стадії судового розгляду права та обов’язки учасників процесу детально регламентовані та забезпечені відповідними процесуальними гарантіями. Згідно з положеннями Конституції України визнати особу винною та застосувати до неї заходи кримінального покарання може лише суд. Цьому передує ретельне дослідження судом обставин справи, при якому враховуються як пом’якшуючі, так і обтяжуючі вину обставини, тим самим підкреслюється виключність правового становища особи підсудного.

Виключне право суду здійснювати судову владу зумовлюється тим, що діяльність суду відбувається в особливому правовому порядку, який передбачає такі переваги при розгляді та вирішенні правових конфліктів, які не передбачено для жодної державної діяльності. Зміст зазначеного порядку складають найбільші гарантії для винесення по справі законного та справедливого рішення.

Принцип здійснення судової влади тільки судом не обмежується судовим розглядом у суді першої інстанції, а характеризує всі судові стадії. У кожній із них розгляд справи здійснюється в тих формах, що відповідають змісту й меті завдань, які вирішуються на даній стадії.

2.2.5. Принцип доступності судової влади

Принцип передбачає нормативне закріплення та реальне забезпечення можливості безперешкодного звернення до суду за захистом своїх прав, відсутність невиправданих правових і фактичних ускладнень при цьому. Принцип доступності випливає із п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, хоча текстуально там не закріплений, але розтлумачений практикою Європейського Суду з прав людини.

Однією з правових передумов забезпечення доступу до суду є наявність суб’єктивного права особи на судовий захист, яке прямо випливає із конституційного положення про судовий захист прав і свобод людини (ч. 3 ст. 8, ч. 1 ст. 55 Конституції України). Крім того, право на судовий захист набуває подальшої деталізації у процесуальних кодексах (статті 3, 4 Цивільного процесуального кодексу, ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства). Це право являє собою універсальний юридичний засіб відстоювання людиною своїх прав у будь-якій життєвій ситуації, зокрема пов’язаній з незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, у тому числі адміністрації державних підприємств, установ, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та службовців названих структур. Воно виконує роль загальної юридичної гарантії прав і свобод людини і одночасно потребує створення власних механізмів забезпечення.

Другою правовою передумовою реальної доступності суду є нормативне закріплення і реальне утвердження рівності громадян перед законом і судом, що полягає у наступному:

а) не встановлюється жодних обмежень для осіб за будь-якими ознаками (майновим цензом, освітою, мовою, належністю до певної соціальної групи тощо) у разі звернення до суду;

б) можливість особистого звернення до суду залежить від наявності у особи, що звертається, процесуальної правоздатності та дієздатності, при цьому за законом відмова від права або скасування права на звернення до суду є недійсним;

в) в Україні немає судів, які б формувалися за будь-якою з наведених ознак: статтю, національністю, професією, соціальним статусом тощо. Усі судові справи, за деякими винятками, розглядаються по суті місцевими судами. Підсудність справ вищим судам, як правило, предметна, а не персональна, вона визначається тяжкістю злочинів або виключною важливістю справи; наявність системи військових судів також не суперечить цьому принципу, оскільки вони застосовують ті ж матеріальні і процесуальні закони, що й загальні суди, тільки стосовно військовослужбовців. Слід мати на увазі, що дислокація військових формувань, яка визначає систему військових судів, не збігається з адміністративно-територіальним поділом України, це й зумовлює необхідність існування військових судів.

Рівний доступ до суду також означає, що громадяни в суді користуються рівними процесуальними правами і до них застосовуються однакові норми матеріального права та однакові правила судочинства. Користуються принципом рівного доступу до суду так само, як і громадяни України, іноземці, особи без громадянства, за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України.

До гарантій реалізації принципу доступності судової влади слід віднести:

– організаційно-правові: а) судоустрійні – територіальна наближеність судів до населення; добір висококваліфікованих спеціалістів для здійснення судової діяльності; належне забезпечення судів матеріально-технічною базою; раціональна організація роботи апарату суду тощо; б) судочинні – порядок порушення судового провадження; процедура судового розгляду справи, що передбачає зменшення бюрократизму, спрощення процедури по нескладним справам, безперешкодна можливість процесуальних прав сторонами, розумні строки судового розгляду; можливість оскарження рішень суду та їх реальне виконання тощо;

– матеріальні (економічні): а) розумність судових витрат і створення процесуального механізму відстрочення або часткового чи повного звільнення від оплати судових витрат на користь держави; б) фінансування судової діяльності, що забезпечує незалежність судової діяльності; в) надання кваліфікованої юридичної допомоги на пільгових умовах уразливим верствам населення.

2.2.6. Принцип незалежності судової влади

Структура незалежності судової влади може бути представлена двома рівнями: зовнішнім і внутрішнім.

Зовнішній рівень незалежності судової влади виявляється в політичній та соціально-економічній незалежності. Рівень політичної незалежності суду зумовлений характером суспільно-політичного життя. Важливо при цьому зазначити, що реальна незалежність суду абсолютно виключає будь-який вплив політичних партій, громадських рухів та їх лідерів на судову владу. Це положення набуває актуальності в умовах багатопартійності та політичного плюралізму. Зовнішній рівень незалежності знаходить своє відображення в ст. 11 Закону України “Про статус суддів”, яка закріплює, що всі державні органи, установи, організації, органи місцевого та регіонального самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані поважати незалежність судових органів та не посягати на неї.

Забезпечення прогресивних перетворень в напрямку побудови правової держави потребує і соціально-економічної незалежності судової влади. Вказаний рівень незалежності гарантується особливим порядком фінансування судів, матеріальним та побутовим забезпеченням суддів та їх соціальним захистом.

Відповідно до ст. 44 та ст. 45 Закону України “Про статус суддів” суддям гарантується заробітна плата, яка складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та ін. Суддям також надається щорічна відпустка. Не пізніше ніж через шість місяців після обрання суддя, який потребує покращення житлових умов, забезпечується упорядкованим житлом у вигляді окремої квартири або будинку. У разі незабезпечення судді житлом у вказані строки суд за рахунок державного бюджету може придбати квартиру або будинок за ринковими цінами та передати їх у користування судді.

Крім того, суддя та члени його сім’ї мають право на безоплатне медичне обслуговування в державних установах охорони здоров’я.

Також життя та здоров’я судді підлягає обов’язковому державному страхуванню за рахунок державного бюджету на суму десятирічного утримання за останньою посадою.

Внутрішній рівень незалежності судової влади виявляється через: 1) процедуру здійснення судової влади; 2) статутні гарантії суддів; 3) побудову судової системи. Характеризуючи цей рівень, зазначимо, що процедура здійснення судової влади повинна бути захищеною від будь-якого втручання для створення умов, які забезпечать справді незалежний розгляд справ по суті.

Правовими гарантіями режиму незалежного здійснення судової влади є, насамперед, Закон України “Про статус суддів”, чинне цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуальне та інше законодавство, що передбачають відповідальність за втручання в діяльність суду, таємницю нарадчої кімнати суддів та заборону вимагати її розголошення. Судді, крім того, не зобов’язані давати будь-яких пояснень по суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в провадженні, а також надавати їх для ознайомлення інакше як у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом.

Норми цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуального законодавства, що належать до загальних положень, а також регулюють провадження в судових стадіях процесу, являють собою в тій чи в іншій мірі гарантії незалежності суддів. Усі вони забезпечують рух справи в раніше визначеному законом напрямку, виключають ексцеси, передбачають процесуальні санкції за невиконання закону і тим самим створюють умови, які дозволяють суддям розглядати та вирішувати справи за внутрішнім переконанням, спираючись тільки на досліджені в суді докази, незалежно від будь-яких впливів.

Статутні гарантії суддів передбачають особливий порядок зайняття посади, переводу на іншу та звільнення з посади, вичерпний перелік підстав звільнення суддів; особливий порядок притягнення суддів до кримінальної та дисциплінарної відповідальності; гарантії щодо матеріального, побутового, житлового забезпечення суддів; пільги щодо соціального та пенсійного забезпечення; статутні гарантії судді у відставці тощо.

Судоустрійні складові незалежності судової влади визначають принципи формування судової системи, порядок і строки обрання та призначення суддів. Існуючий порядок формування суддівського корпусу є оптимальним, забезпечує незалежність носіїв судової влади і дозволяє виключити вплив на суддів з боку місцевих органів влади, особливо відповідних органів місцевого самоврядування. Принцип незалежності судових органів дає їм право та вимагає від них забезпечення справедливого здійснення судового розгляду та дотримання прав сторін.

2.2.7. Принцип безсторонності судової влади

Здійснювати правосуддя може суддя, який не має особистої заінтересованості в справі та спроможний виконати роль безстороннього арбітра, що вирішує правовий спір незалежно, підкоряючись лише закону. Функції суду та сторін організаційно й функціонально розмежовані. Суд не повинен ставати на сторону будь-кого з учасників процесу, а захищати закон і сприяти припиненню його порушення. Якщо суддя має будь-яку заінтересованість щодо предмета судового розгляду, або він знаходиться у будь-яких стосунках з однією із сторін, або є інші підстави поставити під сумнів його об’єктивність при розгляді судової справи, він зобов’язаний заявити про свій відвід, і справа передається іншому судді. Право зробити відвід судді є у кожної сторони по справі. Судова справа має бути розглянута об’єктивно, на підставі закону, щоб жодні уподобання, особисті погляди судді не змогли завадити винесенню справедливого рішення.

2.2.8. Принцип процедурності судової влади

Судова влада функціонує в межах певної процедури, реалізується лише в спеціальній процесуальній формі. Судові рішення, прийняті всупереч або з порушенням визначеної процедури, визнаються незаконними і повинні бути скасовані, а умисні дії судді з цього приводу повинні стати підставою для притягнення судді до відповідальності. Процедура здійснення судової влади передбачена цивільно-, кримінально-, господарсько-, адміністративно-процесуальним законодавством і включає не лише права та обов’язки суду та суддів при здійсненні судочинства, а й гарантії організації судового процесу (відкритість судового розгляду, участь представників народу в розгляді та вирішенні судової справи по суті тощо), гарантії процесуального статусу учасників судового процесу (рівність сторін перед законом та судом, рівність прав щодо надання доказів, заявлення клопотань, оскарження рішень суду, змагальність процесу тощо).

Додержання процедури судового розгляду здійснюється судом, вищестоящим судом в порядку апеляційного або касаційного перегляду справи, учасниками процесу шляхом заявлення клопотань, заперечень, оскарження дій та рішень суду.