§ 127. Рівність прав та обов'язків подружжя

Сімейним кодексом України передбачено, що кожен з подружжя користується рівними правами і несе рівні обо­в'язки. Права та обов'язки подружжя поділяються на особисті та майнові. До особистих прав і обов'язків по­дружжя належить: обрання прізвища, вільний вибір кож­ним з подружжя занять, професії і місця проживання. Питання виховання дітей та інші питання життя сім'ї вирішуються подружжям спільно.

Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбним прізвищем, а також наречена (наречений) мають право приєднати до свого прізвища прізвище наре­ченого (нареченої). Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого пріз­вища воно буде починатися. Складення більше двох пріз­вищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої (нареченого) вже є подвійним, вона (він) має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого.

Сімейний кодекс України встановлює, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивіду­альності, до своїх звичок та уподобань, право на вільний вибір місця проживання. Усі найважливіші питання життя сім'ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина і чоловік зобов'язані спільно піклувати­ся про побудову сімейних відносин між собою та з іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дру­жби, взаємодопомоги, повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім'ї, спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Чоловік зобо­в'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері. Дружина зобов'язана утверджувати в сім'ї повагу до батька.

До майнових прав подружжя належать їх права на особисту приватну власність, на спільну сумісну власність, на набуття та статус цих видів власності, права та обо­в'язки подружжя по утриманню.

Особистою приватною власністю дружини (чоловіка) є:

майно, набуте нею (ним) до шлюбу;

майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спад­кування;

майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто;

речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були при­дбані за рахунок спільних коштів подружжя;

премії, нагороди, які вона (він) одержала (одер­жав) за особисті заслуги;

страхові суми, одержані нею (ним) за обов'язко­вим або добровільним особистим страхуванням.

Суд може визнати особистою приватною власністю дру­жини (чоловіка) майно, набуте нею (ним) за час окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюб­них відносин.

Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоно­сить, дає приплід або доход (дивіденди), то він і є влас­ником цих плодів, приплоду або доходу. Той з подружжя, хто є власником майна, визначає порядок володіння, ко­ристування і розпорядження ним, але при цьому мають враховуватися   інтереси   інших   членів   сім'ї,   насамперед дітей.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, до­гляд   за  дитиною,   хвороба  тощо)   самостійного   заробітку (доходу).

Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя. Дружина, чоловік розпоряджаються май­ном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Для укладення одним із подружжя договорів, які по­требують нотаріального посвідчення і (або) державної реєст­рації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвід­чення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інте­ресах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інте­ресах сім'ї.

Подружжя має право домовитися між собою про по­рядок   користування   майном,   що   належать   чоловіку   та дружині на праві спільної сумісної власності. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Роз­порядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвлас­никами виключно за взаємною згодою, відповідно до Ци­вільного кодексу.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення. Зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішен­ням суду частка майна дружини (чоловіка) може бути збільшена, якщо з нею (з ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, якщо розмір алімен­тів, які вони одержують, недостатній для їхнього фізич­ного, духовного розвитку та лікування.

Майно ділиться в натурі, але неподільні речі прису­джуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовує їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей врахову­ється при присудженні іншого майна другому з подружжя. Коли жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за часів спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Дружина, чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. Право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надати матеріальну допомогу. Непрацездатним вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого за­коном, або інваліди І, II чи III групи. Один із подружжя є таким,, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна  плата, пенсія, інші доходи не забезпечують йому прожит­кового мінімуму, встановленого законом. Права на утри­мання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездат­ним у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом.

Після розірвання шлюбу особа має право на утриман­ня, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чо­ловік (колишня дружина) може надавати матеріальну до­помогу. Подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них, у якому може визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

§ 128. Припинення шлюбу і визнання шлюбу недійсним

Шлюб припиняється внаслідок смерті або оголошення в судовому порядку померлим одного з подружжя. За життя шлюб може бути розірваний шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або їх обох.

Розірвання шлюбу може провадитися як у судовому порядку, так і органами реєстрації актів цивільного стану.

Подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу. Цей орган виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви, якщо вона не була відкликана. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

В органах реєстрації актів цивільного стану шлюб розривається також за заявою одного з подружжя, якщо другий із подружжя:

визнаний безвісно відсутнім;

визнаний недієздатним;

засуджений за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки.

Подружжя, яке має дітей, наділене правом подати до суду   заяву   про   розірвання   шлюбу.   Суд   постановляє   рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд поста­новляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву. Позов про розірвання шлюбу може бути поданий і одним із подружжя. Але позов не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після наро­дження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив щодо другого з подружжя або дитини протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину.

При розгляді справи про розірвання шлюбу суд пови­нен установити дійсні мотиви розлучення, з'ясувати фак­тичні взаємини подружжя і вжити заходів до примирення, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

Шлюб розривається, якщо судом буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження сім'ї стали неможливими і спільне життя подружжя суперечило б інтересам одного з них та інтересам їхніх дітей.

Жінка та чоловік, шлюб між якими було розірвано, мають право подавати до суду заяву про поновлення їхньо­го шлюбу за умови, що жоден із них не перебував після цього у повторному шлюбі.

Від розлучення подружжя слід відрізняти визнання шлюбу недійсним. Визнання шлюбу недійсним провадиться в судовому порядку і лише тоді, коли були порушені умови укладання шлюбу, зокрема: якщо шлюб зареєст­рований з особою, яка перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі; коли шлюб зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення; коли шлюб був зареєст­рований без вільної згоди жінки або чоловіка; коли такий шлюб є фіктивним, тобто без наміру створення сім'ї; коли шлюб зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

Позов про визнання шлюбу недійсним може бути пред'­явлений одним з подружжя, прокурором і особами, права яких порушені (батьками, органами опіки та піклування тощо).

Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з часу його укладення. Суд вирішує й інші питання щодо прав і обов'язків осіб, що перебувають у фіктивному шлюбі.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які  народилися   в  такому  шлюбі.   Діти,   зачаті  або  народжені в шлюбі, визнаному недійсним, мають ті самі права та обов'язки, що й діти, народжені в дійсному шлюбі.

§ 129. Взаємні права та обов'язки батьків і дітей

Стосунки в сім'ї мають складатися на взаємній повазі, любові та матеріальній підтримці. Зазвичай батьки турбу­ються про своїх дітей за велінням серця, їх ніхто не примушує виконувати свій батьківський обов'язок. Утім, є і такі сім'ї, де батьки байдужі до своїх дітей, позбавляють їх усього того, на що діти мають право.

Діти також мають піклуватися про батьків, надавати їм необхідну допомогу і в разі необхідності матеріально підтримувати та доглядати за немічними членами сім'ї.

Взаємні права та обов'язки батьків і дітей грунтуються на походженні дітей, засвідченому в установленому по­рядку. Походження дитини від батьків, які перебувають між собою в шлюбі, засвідчується записом про шлюб батьків; від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі, встановлюється шляхом подання спільної заяви батьком і матір'ю в органи реєстрації актів цивільного стану. У разі народження дитини у батьків, які не пере­бувають у шлюбі, за відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлено в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) ди­тини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, і самої дитини після досягнення нею повноліття. Діти, похо­дження яких встановлене за спільною заявою батьків або рішенням суду, мають такі ж права та обов'язки щодо батьків та їх родичів, що й діти, які народилися від осіб, що перебувають у шлюбі. Якщо хтось із батьків відмов­ляється добровільно надавати дітям матеріальну допомогу, що частіше трапляється, коли батьки вже перестали жити разом, то закон передбачає можливість стягнення з нього певної суми грошей (аліментів).

За рішенням суду кошти на утримання дитини (алі­менти) присуджуються у частці від доходу її матері (бать­ка) і (або) у твердій грошовій сумі.

При визначенні розміру аліментів суд враховує:

стан здоров'я та матеріальне становище дитини;

стан здоров'я та матеріальне становище платни­ка аліментів;

наявність у платника аліментів інших дітей, не­працездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина.

Розмір аліментів на одну дитину за жодних обставин не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум дохо­дів громадян.

Якщо місце проживання батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, їй призначається тимчасова державна допомога.

Батьки мають право укласти договір про сплату алі­ментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, встановлені Сімейним кодексом.

За загальним правилом батьки зобов'язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття. Але якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утри­мувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Батьки зобов'язані також утримувати своїх повнолітніх непраце­здатних дочку, сина, які потребують матеріальної допо­моги.

До особистих прав та обов'язків батьків щодо дітей належать право надавати прізвище, ім'я та по батькові, визначати їхнє громадянство, віросповідання, місце прожи­вання, представляти і захищати їхні інтереси, нести від­повідальність за їхні неправомірні вчинки.

Батьки і діти зобов'язані надавати взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу один одному.

Після того, як діти стають повнолітніми, а батьки непрацездатними і такими що, потребують матеріальної допомоги, діти повинні утримувати батьків. Якщо ж син або дочка не виконують цього обов'язку, то їх до цього може примусити суд. Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від за­робітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін. При визначенні розміру аліментів та додат­кових   витрат   суд   бере  до   уваги   можливість   одержання утримання від інших дітей. Повнолітні діти, які спла­чують аліменти на батьків, можуть бути притягнуті до участі в додаткових витратах, викликаних винятковими обставинами (тяжкою хворобою, каліцтвом, для оплати праці осіб, які доглядають за батьками, тощо).

<< Первая < Предыдущая 1 2 3 4 Следующая > Последняя >>