§ 3. Невиконання наказу

Стаття 403. Невиконання наказу

1. Невиконання наказу начальника, вчинене за відсутності ознак, зазначених у частині першій статті 402 цього Кодексу, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, —

карається службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до одного року, або позбавленням волі на строк до двох років.

2. Те саме діяння, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, —

карається позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

Цей злочин є різновидом невиконання наказу начальника, тому на нього повністю поширюються положення про об’єкт посягання, поняття наказу, суб’єкта злочину, наведені щодо характеристики ознак злочину, передбаченого ст. 402 КК.

Об’єктивна сторона злочину полягає у невиконанні або неналежному виконанні наказу, що спричинило тяжкі наслідки. Обов’язковими ознаками об’єктивної сторони є: 1) діяння у формі невиконання наказу начальника за відсутності ознак непокори, зазначених у ч. 1 ст. 402 КК; 2) спричинення тяжких наслідків; 3) необхідний причинний зв’язок між невиконанням наказу начальника та тяжкими наслідками.

Формою виявлення діяння є таке невиконання наказу, що не містить ознак непокори, у тому числі за відсутності відкритої заяви про небажання виконувати наказ або демонстративних дій, що свідчать про явне небажання підлеглого коритися наказу начальника.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є настання через невиконання наказу тяжких наслідків. До таких належить відносити: зрив заходів щодо забезпечення постійної бойової готовності військової частини, підрозділу, корабля; зрив бойового завдання, операції, чергування; знищення або пошкодження бойової та спеціальної техніки; загибель людей; заподіяння хоча б одному потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, тілесних ушкоджень середньої тяжкості двом або більше потерпілим; втрату керування військами; заподіяння істотної майнової шкоди тощо. Поняття тяжких наслідків у розглядуваному складі злочину є оцінним, визначення його змісту в кожному конкретному випадку пов’язано зі з’ясуванням обсягу заподіяної шкоди, її характеру, обсягу витрат та ресурсів, що слід використати для усунення заподіяної шкоди, ступеня негативного впливу на об’єкт кримінально-правової охорони тощо.

Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є необхідний причинний зв’язок між невиконанням наказу та наслідками, що настали. У разі відсутності настання саме тяжких наслідків дії винної особи, яка не виконала наказ начальника, складу цього злочину не містять. Винна особа може бути притягнена до відповідальності за нормами Дисциплінарного статуту Збройних Сил України.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини у вигляді злочинної недбалості або злочинної самовпевненості. При цьому винний не передбачає можливості настання тяжких наслідків через невиконання наказу, хоча повинен був і міг це передбачити, чи свідомо не виконує наказ, легковажно розраховуючи на конкретні обставини, завдяки яким, на його думку, тяжкі наслідки буде відвернено.

У ч. 2 ст. 403 передбачено кваліфікуючі ознаки злочину: невиконання наказу в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.

§ 4. Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків

Стаття 404. Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків

1. Опір начальникові, а також іншій особі, яка виконує покладені на неї обов’язки з військової служби, або примушування їх до порушення цих обов’язків —

караються службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років.

2. Ті самі дії, вчинені групою осіб або із застосуванням зброї, або такі, що спричинили тяжкі наслідки, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони були вчинені в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до дванадцяти років.

4. Дії, передбачені частинами другою або третьою цієї статті, якщо вони були пов’язані з умисним вбивством начальника або іншої особи, яка виконує обов’язки з військової служби, —

караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Суспільна небезпечність цього злочину полягає у тому, що він перешкоджає нормальній службовій діяльності командирів (начальників), підриває принцип єдиноначальності та авторитет військовослужбовців, на яких покладено певні службові обов’язки. При цьому посягання на встановлений у Збройних Силах України порядок підлеглості часто має відкритий, демонстративний характер. Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків поєднується із застосуванням фізичного або психічного насильства. З огляду на це даний злочин посягає разом з порядком підлеглості ще й на особу військовослужбовця. Опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків є найбільш небезпечним злочином у Збройних Силах України та інших військах. Підвищена суспільна небезпечність цих злочинів полягає у тому, що винний відкрито і зухвало втручається у службову діяльність начальника чи іншого військовослужбовця, що здійснюється в інтересах військового порядку, з метою припинити або змінити її законний характер.

Шкода, заподіяна особі, безпосередньо впливає на ступінь суспільної небезпечності вчиненого військового злочину, а характер цієї шкоди може бути визнаний однією з кваліфікуючих обставин. Цей злочин за своєю конструкцією є двохоб’єктним, в якому безпосереднім об’єктом виступає встановлений порядок підлеглості та військової честі, що забезпечує нормальну службову діяльність командирів (начальників) або інших осіб, що виконують обов’язки по військовій службі^[14]. Додатковим, факультативним об’єктом цього злочину є життя, здоров’я, тілесна недоторканність начальників або інших осіб, що виконують покладені на них обов’язки з військової служби.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 404 КК, може виявлятися у таких альтернативних формах: 1) опір начальникові, а також іншій особі, яка виконує покладені на неї обов’язки військової служби; 2) примушування цих осіб до порушення покладених на них обов’язків по військовій службі. Потерпілими від злочину можуть бути начальники та інші особи, які виконують обов’язки з військової служби.

Начальником є особа, якій постійно чи тимчасово підлеглі інші військовослужбовці.

Іншими особами, які виконують обов’язки з військової служби, є військовослужбовці: особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці строкової і надстрокової служби та військової служби за контрактом Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Служби безпеки України, військ цивільної оборони, а також інших військових формувань, які створюються Верховною Радою України, стратегічних сил оборони, які дислокуються на території України, військовослужбовці-жінки, курсанти військових навчальних закладів, які проходять військову службу (ст. 401 КК). До інших осіб, що виконують покладені на них обов’язки з військової служби, належать також військовослужбовці, що перебувають у складі караулів, патруля або нарядів внутрішньої служба, а також інші обов’язки по військовій службі.

Опором є активна фізична протидія здійсненню названими особами покладених на них службових обов’язків або обов’язків з військової служби. При цьому дії того, хто чинить опір, можуть бути спрямовані безпосередньо проти особи, наприклад начальника (винний перешкоджає військовому начальнику здійснювати заходи щодо забезпечення дисципліни у військовому підрозділі та підтримання належної боєздатності), або проти предметів, необхідних для виконання названими особами своїх обов’язків (винний знищує письмовий наказ, який військовий начальник передав у підрозділ для виконання; засоби зв’язку та оперативного керування підпорядкованим начальнику підрозділом). Він може і не супроводжуватися насильством, а виражатися у створенні перепон, спробі вирватися під час затримання та ін.

Опір характеризується такими ознаками: 1) полягає в активних діях; 2) дії спрямовані на організм потерпілого та виявляються у застосуванні фізичної сили до нього або проти предметів, необхідних для виконання ним своїх обов’язків; 3) перешкоджає (протидіє) виконанню потерпілим своїх функцій, реалізації повноважень; 4) дії винного вчиняються під час виконання потерпілим покладених на нього обов’язків.

Для об’єктивної сторони необхідно, аби опір виявлявся при виконанні зазначеними працівниками службових обов’язків чи обов’язків з військової служби. При опорі винний намагається не допустити виконання начальником або іншою особою службових обов’язків, не дати йому можливості діяти в даній конкретній ситуації відповідно до закону, вимог військових статутів або наказу начальника. Як правило, перед опором відбувається якесь порушення військової дисципліни, а сам опір є реакцією підлеглого на правомірні дії начальника (особи, яка виконує певні обов’язки з військової служби) по припиненню порушень. Це, наприклад, випадки перешкоджання інспектору ВАІ затримати військовослужбовця, який порушив Правила дорожнього руху, командиру — відправити підлеглого, якого заарештовано в дисциплінарному порядку, на гауптвахту тощо.

Опір може вчинятися тільки під час виконання начальником або іншою особою того чи іншого обов’язку з військової служби. Він може і не супроводжуватися насильством, а виражатися у створенні перепон, спробі вирватися під час затримання тощо.

Правильно кваліфіковано як опір начальнику за ч. 1 ст. 404 КК України дії рядового С., який спочатку не виконав вимоги чергового по полку та його помічників — офіцерів Т. та К. і відмовився залишити приміщення казарми сусіднього підрозділу, а потім, коли останні спробували виштовхнути його з підрозділу, завдав кожному з них по декілька ударів рукою^[15]. 1

Опір слід відрізняти від непокори, відповідальність за яку передбачено ст. 402 КК. Відмінність опору від непокори полягає у тому, що опір — це активна фізична протидія законній діяльності потерпілих, а непокора — пасивна поведінка.

Склад аналізованого злочину відсутній у випадках учинення опору начальникові при здійсненні ним явно незаконних дій. До такого опору слід застосовувати правила необхідної оборони. Злочин вважається закінченим з моменту активної протидії.

Примушуванням є протиправний фізичний або психічний вплив з метою приневолити потерпілого виконати, усупереч його бажанню, явно незаконні дії. Для складу примушування входять такі обов’язкові ознаки: 1) застосування до начальника чи іншої особи, яка виконує обов’язки по військовій службі, психічного чи фізичного насильства; 2) пред’явлення до зазначених осіб конкретних протизаконних вимог, спрямованих на припинення або зміну характеру їх службової діяльності.

Примушування може стосуватися службових дій, які виконуються як у момент протиправного впливу на потерпілого, так і дій, що повинні (або можуть) виконуватись у майбутньому.

Якщо під час застосування фізичного або психічного насильства до начальника або іншого військовослужбовця не ставитимуться конкретні вимоги щодо порушення обов’язків по військовій службі, то подібні дії можуть бути кваліфіковані як погроза начальникові або насильництво стосовно начальника (ст. 405) чи як опір (ст. 404).

Під фізичним насильством розуміють незаконне позбавлення волі, зв’язування, заподіяння зазначеним особам ударів, побоїв, тілесних ушкоджень, інші насильницькі дії, мучення, зв’язування, шмаргання тощо. Погроза застосування насильства — це дії або висловлювання, що доводяться до відома потерпілого, виражають намір винного застосувати фізичне насильство стосовно цих самих осіб.

Рядовий А. під час виконання обов’язків вартового у стані алкогольного сп’яніння з хуліганських мотивів став бити вартових, а коли розвідний сержант В. почав вимагати від А. припинити протиправні дії та намагався відібрати автомат, А. вчинив йому опір. Органи досудового слідства кваліфікували дії А. як особливо злісне хуліганство за ознаками особливої зухвалості, опору особі, яка намагалася припинити хуліганські дії, та спроби застосування зброї. Але така кваліфікація була помилковою, оскільки В. був начальником А. та у цьому випадку було вчинено злочин проти порядку підлеглості^[16].

Як примушування слід кваліфікувати випадки, коли військовослужбовці строкової служби, які були призвані на службу раніше, шляхом застосування різних форм насильства намагаються примусити сержантів та старшин, які були призвані на військову службу пізніше, створювати їм полегшені умови військової служби, не призначати в наряди, не вимагати виконання денного розпорядку, не призначати до господарських робіт тощо.

По-перше, примушування відрізняється від опору тим, що передбачає пред’явлення начальнику конкретної вимоги про вчинення або утримання від здійснення яких-небудь дій, які військовослужбовець повинен здійснити згідно зі статутними правилами або наказом. Відсутність таких вимог виключає можливість кваліфікації дій винного як примушування. Тому застосування насильства до начальника на підставі незадоволення його службовою діяльністю, але без пред’явлення конкретних вимог не може бути визнано примушуванням, навіть якщо підлеглий цим намагається змінити службову діяльність начальника. Такі дії слід кваліфікувати за ст. 405 КК.

По-друге, вчинення опору можливо лише безпосередньо в момент виконання потерпілим конкретного службового завдання, а примушування може виконуватись як у цьому випадку, так і відносно особи, яка зараз не виконує службові обов’язки, але в майбутньому їх виконуватиме. Тобто диспозицію ст. 404 КК у частині, яка стосується опору начальнику чи іншій особі, викладено таким чином, що кваліфікувати за цією статтею можливо лише у випадках вчинення злочину під час виконання потерпілим своїх обов’язків з військової служби. При цьому можливе примушування начальника чи іншої особи до майбутнього порушення обов’язків з військової служби, наприклад примушування начальника в майбутньому не включати підлеглого до вартової служби. Під обов’язками з військової служби за ст. 404 КК слід розуміти не тільки факт перебування на військовій службі, а конкретні службові обов’язки, що їх виконує військовослужбовець на підставі вимог статутів або наказу начальника з інтересів військової служби.

За ч. 1 ст. 404 КК насамперед слід кваліфікувати опір, вчинений без насильства. За цією ж частиною мають кваліфікуватись опір та примушування, які супроводжуються загрозою застосування насильства, включаючи загрозу вбивством. Частина 1 ст. 404 охоплює також опір та примушування, яке супроводжується фізичним насильством над начальником або особою, яка виконує обов’язки з військової служби, у вигляді нанесення ударів, побоїв, насильницького позбавлення волі, спричинення легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження. Зазначені види фізичного насильства над особою потерпілого не виходять за межі ч. 1 ст. 404 згідно із санкцією цієї частини (позбавлення волі на строк від двох до п’яти років). Тому вони поряд з іншими обставинами опору чи примушування можуть бути зараховані в порядку індивідуалізації покарання.

Заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження повинно визнаватись як тяжкий наслідок опору чи примушування, що потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 404 КК. Якщо опору чи примушуванню передували хуліганські дії, які не охоплюються ознаками інших військових злочинів, має місце реальна сукупність двох злочинів, передбачених статтями 296 та 404.

Вчинення військовослужбовцем опору представнику влади або представнику громадськості, що охороняють громадський порядок, і опір працівнику міліції або члену громадського формування з охорони громадського порядку, а також військовослужбовцю при виконанні цими особами покладених на них обов’язків з охорони громадського порядку кваліфікуються за ст. 342 КК.

Примушування працівників правоохоронних органів з числа військовослужбовців до порушення ними обов’язків, пов’язаних з відправленням правосуддя, розкриттям злочинів або інших правопорушень чи запобіганням їм, слід кваліфікувати за статтями, що передбачають відповідальність за злочини проти правосуддя та порядку управління. Якщо такими діями було вчинено ще й посягання на порядок несення військової служби, скоєне треба кваліфікувати за сукупністю злочинів: проти правосуддя чи порядку управління та за ст. 404 КК.

Злочини визнаються закінченими з моменту фактичного вчинення опору або примушування незалежно від досягнення винним своїх цілей перешкодити військовослужбовцю виконати покладені на нього обов’язки по службі або примусити їх порушити.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює, що чинить опір саме визначеним у ч. 1 ст. 404 КК потерпілим і бажає тим самим перешкодити виконанню ними своїх обов’язків чи примусити до їх порушення. Якщо особа не усвідомлювала, що чинить опір названим особам, склад даного злочину відсутній.

При примушуванні потерпілих до порушення обов’язків по військовій службі обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета — припинення або зміна характеру правомірної діяльності потерпілого.

Суб’єктом злочинів можуть бути військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, прапорщики і мічмани, а також особи офіцерського складу.

За ч. 2 ст. 404 кваліфікується опір або примушування, вчинене з обтяжуючих обставин: вчинення злочину групою осіб або із застосуванням зброї, чи якщо ці протиправні дії потягли за собою тяжкі наслідки. Для складу будь-якого із названих злочинів досить хоча б однієї із цих обтяжуючих обставин.

Для наявності групи осіб як кваліфікуючої ознаки не обов’язково, аби між винними була попередня домовленість. Наявність попередньої змови свідчитиме про більш небезпечну форму опору. Спільність умислу і сумісність дій можуть виникнути під час вчинення опору чи примушування. Необхідно тільки, аби кожна особа усвідомлювала, що вона чинить опір чи примушування разом з іншими особами.

Під зброєю слід розуміти предмети та пристрої, що призначені для ураження живих цілей, кораблів, літаків (вертольотів) та інших об’єктів і не мають іншого призначення, — штатна армійська зброя (автомат, гвинтівка, пістолет, кулемет, карабін, багнет, кортик та ін.)^[17], а також іншу зброю^[18], виготовлену як заводським, так і кустарним способом (мисливська рушниця, фінський ніж, кастет, зброя, уражаюча сила якої ґрунтується на використанні електричної енергії, радіоактивних випромінювань, біологічних та хімічних чинниках тощо). Питання про віднесення тих чи інших предметів до певних видів зброї вирішується з урахуванням об’єктивних і суб’єктивних критеріїв. За об’єктивними ознаками зброєю є предмети, здатні заподіяти шкоду життю та здоров’ю людини з урахуванням їх форми, маси, міцності, зокрема твердості матеріалу, з якого виготовлено вражаючі частини, конструктивних особливостей. Суб’єктивно вони призначені для ураження живої сили — ушкодження тіла іншої людини, тобто не повинні мати іншого призначення: господарського, побутового, спортивного, обрядового тощо. Використання при опорі предметів господарського призначення, наприклад сокири, палиці і под., не дає підстав кваліфікувати ці дії за ч. 2 ст. 404 КК.

У разі виникнення сумніву щодо належності того чи іншого предмета до зброї слід призначати відповідну судову експертизу.

При визначенні понять вогнепальної та холодної зброї слід мати на увазі роз’яснення, що містяться в пп. 4 та 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 3 «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами»^[19].

Застосування зброї означає фактичне використання її для фізичного або психічного насильства над начальником або іншою особою. Погроза оголеною зброєю, розмахування нею повинні визнаватися застосуванням зброї. Погроза словами застосувати зброю без вчинення за допомогою неї конкретних дій (демонстрація зброї, виконання пострілу вгору тощо) не є обтяжуючою обставиною, передбаченою ч. 2.

Про поняття тяжких наслідків див. ст. 402 КК. При цьому навіть умисне заподіяння під час опору чи примушування тяжкого тілесного ушкодження хоча б одній людині або середньої тяжкості декільком особам, а також необережне заподіяння смерті не тягне за собою додаткової кваліфікації за статтями про злочини проти особи. Опір або примушування, унаслідок якого було умисно заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, що потягли за собою смерть потерпілого, необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів — за ч. 2 ст. 404 та ч. 2 ст. 121 КК.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Ставлення до тяжких наслідків (ч. 2) може бути як умисним, так і з необережності.

За ч. 3 ст. 404 КК кваліфікуються дії, передбачені ч. 1 або ч. 2 цієї статті, якщо вони були вчинені в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.

Про поняття воєнного стану та бойової обстановки див. ст. 401 КК.

За ч. 4 ст. 404 КК опір або примушування кваліфікуються у випадках, коли є хоча б одна із ознак, передбачених частинами 2, 3. Крім того, треба, аби діяння було пов’язане з умисним вбивством начальника чи іншої особи, що виконували обов’язки з військової службі. У цьому разі опір чи примушування, пов’язані з умисним вбивством, не потребують додаткової кваліфікації за ст. 115 КК.