Розділ ІІ. Злочини проти порядку підлеглості та військової гідності

§ 1. Загальна характеристика злочинів проти порядку підлеглості та військової гідності

Суспільна небезпечність цієї групи злочинів полягає у заподіянні істотної шкоди суспільним відносинам, що забезпечують належну злагодженість та впорядкованість у військових частинах, боєготовність та боєздатність військових формувань на підставі врегульованого нормативними актами порядку підлеглості та військової честі. Безпосереднім об’єктомзлочинів, передбачених ст. 402 (непокора), ст. 403 (невиконання наказу), ст. 404 (опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків), ст. 405 (погроза або насильство щодо начальника) та ст. 406 (порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями) КК України, є порядок підлеглості та військової гідності.

Специфіка цього об’єкта визначається особливостями завдань, вирішення яких покладено на Збройні Сили України. Їх ефективне розв’язання потребує встановлення і забезпечення спеціального порядку відносин між військовослужбовцями, зміст якого перш за все виявляється у вигляді неухильного додержання принципу єдиноначальності та спеціальних обов’язкових правил підлеглості. Тому життя та діяльність Збройних Сил України побудовано на принципі повної єдиноначальності командирів і начальників. Військова дисципліна зобов’язує кожного військовослужбовця додержуватися Конституції та законів України, Військової присяги, неухильно виконувати вимоги військових статутів, накази командирів; бути пильним, зберігати державну та військову таємницю; додержуватися визначених військовими статутами правил відносин між військовослужбовцями, зміцнювати військове товариство; виявляти повагу до командирів і один до одного, бути ввічливими і додержуватися військового етикету; поводитися з гідністю і честю, не допускати самому і стримувати інших від негідних вчинків^[8].

За стан дисципліни у військовому об’єднанні, з’єднанні, частині (підрозділі), закладі та установі відповідає начальник (командир). Інтереси захисту Вітчизни зобов’язують командира постійно підтримувати військову дисципліну, вимагати її дотримання від підлеглих, не залишати поза увагою жодного дисциплінарного правопорушення. Проте діяльність командира щодо підтримання військової дисципліни оцінюється не кількістю накладених ним дисциплінарних стягнень, а належним виконанням обов’язків з додержанням вимог законів і військових статутів, повним використанням дисциплінарної влади для становлення і підтримання порядку, запобігання порушенням військової дисципліни. Командир, який не забезпечив додержання військової дисципліни та не вжив заходів щодо її відновлення, несе встановлену законом відповідальність. Кожний військовослужбовець зобов’язаний сприяти командирові у відновленні та постійному підтриманні порядку і дисципліни, тобто командир має право видавати накази і розпорядження, а підлеглий зобов’язаний їх виконувати сумлінно, точно та у встановлений строк.

У разі непокори чи опору підлеглого командир зобов’язаний для відновлення порядку вжити всіх передбачених законами та військовими статутами заходів примушування, аж до арешту винного і притягнення його до кримінальної відповідальності. Випадки невиконання підлеглими наказів командирів (начальників), що були видані в інтересах служби, опір або примушування командирів до порушення службових обов’язків, фізичне або психічне насильство над ними є нетерпимими в лавах збройних сил, оскільки заподіюють безпосередню шкоду інтересам забезпечення постійної бойової готовності збройних сил, військової дисципліни, що вимагає рішучої боротьби з такими злочинами.

Серйозну небезпечність для військового правопорядку становить і порушення статутних правил взаємовідносин військовослужбовців за відсутності відносин підлеглості, що перешкоджає виконанню потерпілими службових обов’язків, порушує нормальну життєдіяльність збройних сил.

Злочини проти порядку підлеглості та військової гідності у більшості випадків супроводжуються застосуванням різних видів насильства, оскільки посягають не тільки на військовий правопорядок, а й на життя, здоров’я, честь та гідність військовослужбовців. Тому боротьба з цими злочинами поряд з охороною встановленого порядку несення військової служби має на меті захист прав і свобод військовослужбовця як людини і громадянина.

§ 2. Непокора

Стаття 402. Непокора

1. Непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу —

караються службовим обмеженням на строк до двох років або триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі діяння, якщо вони вчинені групою осіб або спричинили тяжкі наслідки, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

3. Непокора, вчинена в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, —

карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.

Безпосереднім об’єктом злочину є встановлений порядок підлеглості та військової гідності, честі, порушення якого спричиняє неорганізованість та безлад у військових частинах, негативно позначається на їх боєготовності та боєздатності. Суспільна небезпечність цього злочину визначається тим, що він порушує закріплений у військових статутах порядок керування військами, який встановлюється з метою забезпечення їх постійної бойової готовності, перешкоджає нормальному виконанню військовими частинами та підрозділами покладених на них завдань, чим спричиняє шкоду інтересам служби.

Виконання покладених на Збройні Сили завдань неможливе без забезпечення належної військової дисципліни. Військова дисципліна зобов’язує кожного військовослужбовця додержуватися Конституції та законів України, неухильно виконувати вимоги військових статутів, накази командирів, додержуватися визначених правил відносин між військовослужбовцями, виявляти повагу до командирів і один до одного. Життя і діяльність Збройних Сил України побудовані на принципі повної єдиноначальності командирів і начальників. Сутність єдиноначальності полягає у зосередженні у командира всіх функцій управління ввіреним йому підрозділом. Він повністю відповідає за бойову підготовку, військову дисципліну, стан озброєння, бойової техніки, транспорту, матеріально-побутове і медичне забезпечення військової частини. Єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України, що полягає у наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих^[9].

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, затверджений Законом України від 24 березня 1999 р., дає визначення поняттям «начальники» та «підлеглі», «старші та молодші за військовим званням». За своїм службовим становищем і військовим званням військовослужбовці можуть бути начальниками або підлеглими стосовно інших військовослужбовців. Начальником визнається особа, якій постійно чи тимчасово підлеглі інші військовослужбовці. Начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником^[10]. У ст. 32 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України міститься визначення начальників залежно від їх військових звань. Військовослужбовці, які за своїм службовим становищем і військовим званням (статті 31 і 32 цього Статуту) не є стосовно інших військовослужбовців начальниками або підлеглими, можуть бути старшими чи молодшими за військовим званням. Старші за військовим званням військовослужбовці мають право вимагати від молодших за військовим званням військовослужбовців додержання військової дисципліни, громадського порядку і форми одягу, а також правил поведінки і військового вітання. Молодші за званням військовослужбовці повинні беззастережно виконувати зазначені вимоги старших за військовим званням військовослужбовців.

Начальник має право одноособово приймати рішення, віддавати накази та розпорядження, зобов’язаний перевіряти їх виконання^[11], а підлеглий зобов’язаний їх виконувати сумлінно, точно та у встановлений строк. Наказом є обов’язкова до виконання вимога начальника про вчинення або невчинення підлеглим певних дій за службою. Він може бути звернений до одного або до групи військовослужбовців і має за мету досягнення конкретного результату. Накази віддаються, як правило, в порядку підпорядкованості, тобто безпосереднім начальником. За крайньої потреби командир (начальник), старший за службовим становищем, ніж безпосередній начальник, може віддати наказ підлеглому, минаючи його безпосереднього начальника, про що повідомляє безпосереднього начальника підлеглого чи наказує підлеглому особисто доповісти своєму безпосередньому начальникові.

Наказ може бути відданий у будь-якій формі: письмово, усно, засобами електронного зв’язку, телефоном, телеграфом, радіозв’язком або в інший спосіб. Він може бути переданий безпосередньо підлеглому чи доведений до його відома через інших осіб. З деяких питань військової служби законодавством України встановлено тільки письмову форму віддання наказів (наприклад, з питань витрати грошових коштів^[12]). Наказ має бути сформульовано чітко, не допускати подвійного тлумачення і не викликати сумнівів у підлеглого. Військовослужбовець, отримавши наказ, відповідає «Слухаюсь» і розпочинає його виконання, зобов’язаний неухильно виконати його. Про виконання наказу військовослужбовець зобов’язаний доповісти начальнику. Підлеглий зобов’язаний беззастережно виконувати накази начальника, крім випадків віддання явно злочинного наказу.

Для правильної юридичної кваліфікації цього злочину необхідно достовірно і точно встановити, чи перебували винний та потерпілий між собою у відносинах підлеглості по військовій службі. Як правило, це не викликає істотних труднощів, тому що службове становище військовослужбовців визначено військовими статутами та відповідними наказами командування.

З об’єктивної сторони цей злочин може виявлятися у двох альтернативних формах: 1) відкритої відмови виконати наказ начальника (непокора) або 2) іншого умисного невиконання наказу.

Відкрита відмова від виконання наказу є найбільш зухвалою формою його невиконання. При непокорі підлеглий або у категоричній формі заявляє про те, що він не виконуватиме наказ, або може мовчки демонстративно вчиняти дії, які явно свідчать про те, що наказ не виконуватиметься. Відмова може бути заявлена віч-на-віч або прилюдно. Публічна непокора, особливо перед строєм, як правило, свідчить про підвищену суспільну небезпечність злочину.

Суперечка підлеглого з приводу отриманого наказу, його обговорення не створюють складу злочину, якщо наказ виконано. У цьому разі суперечка може тягти за собою лише дисциплінарну відповідальність.

Інше умисне невиконання наказу ззовні може виявлятися в будь-яких діях чи бездіяльності. Невиконання наказу підлеглим може бути виявлено у формі явній, очевидній для інших військовослужбовців, або прихованій від них. Інше умисне невиконання наказу визначається тим, що підлеглий відкрито не заявляє, що не виконуватиме наказ начальника, наказ начебто приймається до виконання, але насправді умисно не виконується. Поняттям «невиконання наказу» охоплюються: невиконання дій, передбачених наказом; вчинення дій, заборонених наказом; неналежне виконання наказу, тобто відхилення від його припису в часі, місці та характері дій.

Відповідальність за ст. 402 КК настає за невиконання наказу, що містить конкретну вимогу. Невиконання вимог загальних обов’язкових норм, що містяться у статутах, посібниках, інструкціях, не може розглядатися як непокора. Відповідальність за невиконання таких загальних норм може наставати як за недбале ставлення до військової служби. За порушення ж статутних правил вартової, внутрішньої служби, правил водіння або експлуатації машин відповідальність настає за спеціальними нормами чинного КК.

Однак невиконання відданого начальником або старшим за військовим званням наказу, спрямованого на припинення підлеглим чи молодшим за військовим званням дій щодо порушенням загальних вимог військової служби та повернення до належного виконання ними своїх обов’язків, підпадає під ознаки ст. 402 КК.

Особа, яка одержала законний наказ, зобов’язана його виконати. За своєю природою виконання військовослужбовцем законного наказу начальника є виконанням юридичного обов’язку.

Разом з тим злочинність діяння відсутня, якщо непокора являє собою відмову від виконання явно незаконного наказу. У ч. 3 ст. 41 КК передбачено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження. Це положення цілком відповідає ч. 1 ст. 60 Конституції України, в якій закріплено, що ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні накази і розпорядження. За віддання і виконання явно злочинного наказу або розпорядження настає кримінальна відповідальність. Злочинним визнається наказ, що передбачає вчинення не тільки діяння, передбаченого КК, а й діяння, що є злочином відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями (ч. 2 ст. 7 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Вочевидь, виконавець наказу повинен оцінити його з точки зору того, приписує він вчинення злочину або ні. Виконавець наказу лише в тому разі має право відмовитися від його виконання, якщо для нього очевидно, у нього немає ніяких сумнівів, він достеменно усвідомлює, що наказ приписує йому вчинення саме злочину. Якщо для особи це є неочевидним, небезспірним, то вона не має права відмовитися від виконання наказу, навіть якщо він приписує вчинення правопорушення.

Якщо особа помиляється в оцінюванні наказу як злочинного (наприклад, вважає, що наказ приписує вчинення злочину, а в дійсності наказ приписує заподіяння правомірної шкоди правоохоронюваним інтересам), то при вибачальній помилці, коли особа в обстановці, що склалася, не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, вона внаслідок казусу не підлягає відповідальності за відмову виконати законний наказ. Якщо ж помилка була невибачальною, тобто особа хоча і помилялася в оцінюванні законного наказу як злочинного, але за обставинами справи могла не припуститися такої помилки, то вона підлягає відповідальності за необережне невиконання наказу (наприклад, за ст. 403 «Невиконання наказу»).

За віддання і виконання злочинного наказу кримінальній відповідальності підлягають як особа, яка видала такий наказ, так і особа, яка виконала явно злочинний наказ. Службова особа, яка віддала злочинний наказ, підлягає відповідальності за зловживання владою або службовим становищем (ст. 423 КК) чи перевищення влади (ст. 424 КК) і за підбурювання чи організацію вчинення злочину, передбаченого в наказі.

Особа, для якої було очевидно, що наказ є злочинним, і вона, проте, виконала такий наказ, підлягає кримінальній відповідальності за вчинення злочину на загальних підставах як виконавець злочину. Це положення сформульовано в ч. 4 ст. 41 КК: «Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних засадах». При цьому вчинення злочину на виконання такого наказу є обставиною, що пом’якшує покарання (п. 6 ч. 1 ст. 66 КК).

Особа, яка одержала злочинний наказ, може і не усвідомлювати його злочинного характеру. Однак, якщо за обставинами справи вона повинна була і могла це усвідомлювати, то вчинене розглядається як необережний злочин, якщо, звичайно, таке необережне заподіяння шкоди передбачене в КК як злочинне.

Якщо ж особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу (казус), то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу, кримінальній відповідальності підлягає тільки та особа, яка віддала злочинний наказ (ч. 5 ст. 41). У цьому разі особа, яка виконала злочинний наказ, виступає своєрідним знаряддям у руках того, хто видав злочинний наказ (так зване посереднє заподіяння). Останній підлягає відповідальності як виконавець того умисного злочину, вчинення якого приписувалося в наказі і який він вчинив «руками» невинуватого «виконавця».

На можливість правильного оцінювання законності або незаконності наказу впливають різні обставини, а саме: професійний досвід, ступінь усвідомлювання реальної обстановки та деякі інші чинники^[13]. У деяких ситуаціях, коли існує різний ступінь обізнаності про конкретні обставини реальної обстановки, протиправність виконання наказу об’єктивно може бути усвідомлена лише підлеглим, а не начальником, який віддав наказ. Невиконання підлеглим наказу, протиправність якого відома лише йому, не можна кваліфікувати як злочин.

Непокору слід вважати закінченим злочином із моменту відкритої відмови виконати наказ або з моменту його умисного невиконання незалежно від настання наслідків.

Із суб’єктивної сторони відкрита відмова виконати наказ начальника здійснюється тільки з прямим умислом. Інше умисне невиконання наказу може бути здійснено також тільки з прямим умислом.

Мотиви вчинення цього злочину можуть бути різними і для його кваліфікації значення не мають.

Суб’єктом злочину може бути військовослужбовець чи військовозобов’язаний під час проходження зборів, який за своїм службовим становищем чи військовим званням є підлеглим начальникові, який віддав наказ.

У ч. 2 ст. 402 КК передбачено відповідальність за непокору, вчинену групою осіб або яка спричинила тяжкі наслідки.

Групова непокора передбачає злочинну дію двох або більше осіб, об’єднаних спільністю умислу. Вчинення злочину групою осіб визначене у ч. 1 ст. 28 КК і має місце тоді, якщо у ньому беруть участь декілька (два чи більше) виконавців без попередньої змови між собою. За цієї форми співучасті всі виконавці (співвиконавці) виконують у повному обсязі чи частково об’єктивну сторону складу злочину. У цих випадках діяльність одного виконавця приєднується до діяльності іншого (інших) у процесі вчинення злочину, коли злочин уже розпочався, але ще не закінчився. У разі непокори, вчиненій групою осіб, кожний, хто відмовився виконати наказ начальника, усвідомлює, що непокора здійснюється ним разом з іншою особою у складі групи. Для групової непокори наявність попередньої змови не є обов’язковою. За цією нормою кваліфікуються також дії винних осіб, які вчинили злочин за попередньою змовою (ч. 2 ст. 28 КК) чи у складі організованої групи осіб (ч. 3 ст. 28 КК). Якщо група осіб вчинила злочин з попередньою змовою, це означає, що у ньому брали участь особи, які заздалегідь домовилися про спільне вчинення злочину. Злочин вважається вчиненим організованою групою, якщо у його вчиненні брали участь декілька осіб (три та більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання.

До тяжких наслідків невиконання наказу слід відносити: зрив виконання бойової операції чи завдання, пошкодження бойової техніки та устаткування, утворення реальної небезпечності для життя та здоров’я особового складу підрозділу, спричинення тяжкого або середньої тяжкості пошкодження, загибель людей, заподіяння великої матеріальної шкоди, зниження боєздатності військових частин та підрозділів тощо. Зазначене поняття є оцінним, і його зміст у кожному конкретному випадку вчинення злочину залежить від обсягу заподіяної шкоди, її характеру, обсягу витрат та ресурсів, які слід використати для усунення заподіяної шкоди, ступеня негативного впливу на об’єкт кримінально-правової охорони тощо.

Для притягнення до кримінальної відповідальності завжди слід установити наявність необхідного причинного зв’язку між непокорою та настанням тяжких наслідків.

Психічне ставлення до тяжких наслідків може виявлятися лише в необережній формі вини.

У ч. 3 ст. 402 КК передбачено підвищену кримінальну відповідальність за непокору, вчинену в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці.