Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК України, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не має права ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 травня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 37—38

(витяг)

Вироком Іршавського районного суду Закарпатської області від 15 лю­того 2006 р. М. засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України на 8 років позбавлення волі.

Цим вироком М. засуджено за те, що він 22 жовтня 2005 р. близько 22 год., будучи у стані алкогольного сп’яніння, за місцем свого проживання на ґрунті неприязних стосунків, що раптово виникли, умисно завдав своїй матері М. М. три удари руками по голові та численні удари ногами в груди, спричинивши їй тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала смерть потер­пілої.

Ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 31 травня 2006 р. вирок щодо М. залишено без зміни.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи обґрунтованості виснов­ків суду про доведеність винуватості засудженого та призначення йому міри покарання, вважає, що судове рішення стосовно М. підлягає зміні у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону. Звертає увагу на те, що суд на порушення вимог ст. 67 КК України визнав кваліфікуючу ознаку складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України (настання тяжких на­слідків) обставиною, яка обтяжує покарання.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення про­курора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у поданні доводи, колегія суддів вважає, що воно під­лягає задоволенню на таких підставах.

Висновки суду щодо доведеності винуватості М. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України, ґрунтуються на сукупності зібраних у справі доказів, вони є правильними і в касаційному поданні не заперечую­ться.

При призначенні покарання засудженому суд урахував характер і ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про його особу, пом’якшуючі та обтяжуючі покарання обставини. Призначене покарання є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів.

Одночасно заслуговують на увагу доводи подання про безпідставне вра­хування судом настання тяжких наслідків обставиною, яка обтяжує покаран­ня засудженого, оскільки ця обставина визначена у ч. 2 ст. 121 КК України як кваліфікуюча ознака складу злочину, за яким засуджено М. Тому відпові­дно до ч. 4 ст. 67 КК України суд не може ще раз враховувати її при призна­ченні покарання як таку, що його обтяжує.

З огляду на наведене з вироку суду належить виключити посилання суду на обставину, що обтяжує покарання, — настання тяжких наслідків. Однак колегія суддів вважає, що це не дає підстав для пом’якшення покарання.

Враховуючи, що ця помилка не була виправлена при апеляційному роз­гляді справи, належить внести відповідні зміни і в ухвалу апеляційного суду.

На підставі викладеного і керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Закарпатської області за­довольнила.

Вирок Іршавського районного суду Закарпатської області від 15 люто­го 2006 р. щодо М. та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 31 травня 2006 р. — змінила.

Виключила з цих судових рішень посилання суду на настання тяжких наслідків як на обставину, що обтяжує покарання.

В іншій частині вирок та ухвалу апеляційного суду залишила без зміни.

Призначення м'якого покарання особі, яка раніше неодноразово була судима за вчинення умисних злочинів і знову вчинила небезпечний злочин

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 10 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 38—39

(витяг)

Вироком Краматорського міського суду Донецької області від 3 березня 2006 р. С. засуджено за ч. 1 ст. 122 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України С. від призначеного покарання звільнено з випробуванням на іспитовий строк 1 рік з покладенням на нього обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.

С. визнано винним у тому, що він 17 листопада 2005 р., близько 25 год. 30 хв., перебуваючи у дворі свого домоволодіння, під час сварки зі своїм бра­том С. М. на ґрунті особистих неприязних стосунків завдав останньому обрі­зком металевої труби не менше трьох ударів по різних частинах тіла, заподія­вши йому тілесні ушкодження середньої тяжкості.

В апеляційному порядку вирок залишено без зміни.

У касаційному поданні прокурор, який брав участь у справі, порушив питання про скасування судових рішень щодо С. і передачу справи на новий судовий розгляд у зв’язку з істотними порушеннями судом кримінального і кримінально-процесуального закону, невідповідністю призначеного засу­дженому покарання тяжкості вчиненого ним злочину і даним про його особу, який раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення умисних злочинів, і судимості не були погашені.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав подання, пе­ревіривши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вбачає, що касаційне подання підлягає задоволенню.

Із  матеріалів справи видно, що С. раніше був 8 разів судимий за вчинен­ня умисних злочинів, знову скоїв умисний злочин, характер і обставини вчи­нення якого свідчать про значну суспільну небезпечність особи засудженого, який в судовому засіданні свою винуватість у скоєнні злочину не визнав, не­гативно характеризується за місцем проживання, на момент вчинення зло­чину ніде не працював.

За таких обставин, враховуючи те, що суд не навів пом’якшуючих по­карання засудженого обставин, вирок суду, яким засудженого С. звільнено від відбування покарання з випробуванням, не відповідає тяжкості злочи­ну, ступеню його суспільної небезпечності й даним про його особу внаслі­док м’якості такого покарання, а рішення апеляційної інстанції про залишен­ня без задоволення апеляції прокурора на цих підставах — необґрунтованим, підлягають скасуванню, а кримінальна справа — передачі на новий судовий розгляд.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного суду України ухвалила касаційне подання прокурора, який брав участь у справі, задовольнити.

Вирок Краматорського міського суду Донецької області від 3 березня 2006 р. і ухвалу апеляційного суду Донецької області від 9 червня 2006 р. щодо С.  скасувати, а кримінальну справу передати до того самого місцевого суду на новий розгляд.

У кожному випадку застосування ст. 69 КК України суд зобов'язаний у мотивувальній частині вироку зазначити, які саме обставини спра­ви або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижу­ють ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 13 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 39—41

(витяг)

Вироком Новотроїцького районного суду Херсонської області від 6 серп­ня 2004 р. К. Н. засуджено за ч. 2 ст. 121 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України К. Н. від відбування покарання звільнено з випробуванням на іспитовий строк 3 роки з покладенням на неї обов’язків, передбачених ст. 76 КК України.

К. Н. визнано винною у тому, що вона 24 грудня 2002 р., близько 13 год., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, під час розпивання спиртних напоїв зі своїм співмешканцем К. В. за місцем свого проживання у смт Ново- троїцьке Херсонської області на ґрунті особистих неприязних стосунків на­несла йому кілька ударів дерев’яною качалкою в різні частини тіла, заподіяв­ши йому тяжкі тілесні ушкодження, від яких той помер у лікарні.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

У касаційному поданні порушувалося питання про скасування вироку суду і передачу справи на новий розгляд у зв’язку з порушенням судом ви­мог закону при призначенні засудженій покарання та невідповідністю пока­рання тяжкості злочину і даним про особу засудженої.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав подання, перевірив­ши матеріали кримінальної справи і обговоривши доводи касаційного подан­ня, колегія суддів вбачає його таким, що підлягає задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 69 КК України і роз’яснень Пленуму Верховно­го Суду України, які містяться у п. 8 його постанови «Про практику призна­чення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7 призна­чення основного покарання, нижчого від найнижчої межі, передбаченої зако­ном за такий злочин, може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяж­кості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного. У кожному випадку застосування ст. 69 КК України суд у мотивувальній частині вироку зобов’я­заний зазначити, які саме обставини справи або дані про особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом’якшення покарання.

Однак на порушення зазначених вимог суд, призначаючи засудженій К. Н. покарання із застосуванням ст. 69 КК України, не навів у вироку обста­вин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого нею злочину і вплива­ють на пом’якшення покарання.

Крім того, при призначенні засудженій К. Н. покарання суд визнав од­нією з пом’якшуючих обставин те, що на її утриманні перебувають четверо дітей, однак з наявної у справі довідки про склад сім’ї К. Н. вбачається, що дітей на її утриманні немає, не встановлено таких даних і в судовому засі­данні.

При призначенні засудженій покарання судом не враховано і ступінь тяжкості скоєного нею злочину, зокрема те, що злочин, передбачений ч. 2 ст. 121 КК України, відноситься до категорії тяжких злочинів, а також дані про особу засудженої, яка за місцем проживання характеризується негатив­но, зловживає спиртними напоями і злочин вчинила у стані алкогольного сп’яніння.

За таких обставин призначене засудженій К. Н. за ч. 2 ст. 121 КК Украї­ни покарання із застосуванням ст. 75 КК України не можна вважати достат­нім для її виправлення і попередження вчинення нею нових злочинів, а тому вирок щодо неї підлягає скасуванню, а кримінальна справа — передачі на но­вий судовий розгляд.

Якщо при новому розгляді справи буде встановлено винність К. Н. у вчи­ненні зазначеного злочину, то призначене їй покарання із застосуванням ст. 75 КК України слід вважати таким, що не відповідає ступеню тяжкості злочину і даним про її особу внаслідок його м’якості.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Херсонської області задовольнила.

Вирок Новотроїцького районного суду Херсонської області від 6 серпня 2004 р. щодо К. Н. скасувала, а кримінальну справу стосовно неї направила до того самого суду на новий розгляд.

З вироку виключено призначення покарання за сукупністю злочинів за правилами ч. 4 ст. 70 КК України

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 1 червня 2007  р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 41—42

(витяг)

Вироком Вовчанського районного суду Харківської області від 24 лис­топада 2003 р. К., раніше судимого 24 вересня 1998 р. за ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 140, ч. 3 ст. 81 КК України на 4 роки позбавлення волі, засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі зі звільненням від відбування пока­рання на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком на 2 роки.

Згідно з вироком суду К. засуджено за те, що він навесні 2002 року, пере­буваючи в с. Хотомля Вовчанського району, повторно вчинив крадіжку май­на Р. на загальну суму 39 грн 5 коп.

Вироком Вовчанського районного суду Харківської області від 29 берез­ня 2004 р. К. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення во­лі за те, що він 4 листопада 2003 р. (тобто ще до постановлення вироку від 24 листопада 2003 р.) у зазначеному вище селі повторно, з проникненням у приміщення, викрав майно С. на загальну суму 113 грн 4 коп.

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно призначено 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

На підставі ст. 96 КК України К. призначено примусове лікування від алкоголізму.

В апеляційному порядку вирок не оскаржувався.

У клопотанні, поданому в порядку ст. 400⁹ КПК України, засуджений К. порушив питання про перегляд вироків Вовчанського районного суду Хар­ківської області від 24 листопада 2003 р. та від 29 березня 2004 р. щодо нього у зв’язку з тим, що вирок від 24 листопада 2003 р. необхідно привести у від­повідність до Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення» від 2 червня 2005 р., а з вироку від 29 бе­резня 2004 р. необхідно виключити застосування судом ч. 4 ст. 70 КК Украї­ни, у зв’язку із чим він підлягає звільненню з місць позбавлення волі.

У поданні, підписаному п’ятьма суддями Верховного Суду України, кло­потання засудженого К. підтримано. На думку суддів, необхідно виключити з вироку застосування ч. 4 ст. 70 КК України.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, міркування про­курора, який підтримав клопотання та просив виключити із судових рішень також застосування ст. 96 КК України, перевіривши матеріали справи, Вер­ховний Суд України вважає, що зазначене клопотання та подання п’яти суд­дів підлягають задоволенню на таких підставах.

З матеріалів справи вбачається, що постановою Вовчанського районно­го суду Харківської області від 19 жовтня 2005 р. К. звільнено від покарання, призначеного вироком Вовчанського районного суду Харківської області від 24  листопада 2003 р. у зв’язку з декриміналізацією вчиненого ним злочину.

Однак зазначена постанова суду не виконана, і К. продовжує відбувати покарання в місцях позбавлення волі на підставі ч. 4 ст. 70 КК України, тоб­то за сукупністю злочинів (за вироком від 24 листопада 2003 р. та вироком від 29 березня 2004 р.).

Як видно з довідки Харківської виправної колонії від 23 березня 2007 р. № 43, умовно-дострокове звільнення від покарання щодо К. не застосовува­лося і подання з цих підстав внесене не було. У цей час К. відбуває покаран­ня в зазначеній колонії за вироком Вовчанського районного суду Харківсь­кої області від 29 березня 2004 р.

Проте суд при призначенні покарання К. безпідставно застосував ч. 4 ст. 70 КК України.

У зв’язку з цим із вироку Вовчанського районного суду Харківської об­ласті від 29 березня 2004 р. підлягає виключенню застосування ч. 4 ст. 70 КК України, оскільки цим вироком приєднано покарання за вироком від 24 лис­топада 2003 р., від якого К. звільнено.

Також до К. було незаконно застосоване примусове лікування від алко­голізму на підставі ст. 96 КК України, оскільки ця хвороба не є такою, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Керуючись статтями 400⁴ і 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України ухвалив клопотання засудженого К., внесене за поданням п’яти суддів Вер­ховного Суду України задовольнити: вирок Вовчанського районного суду Хар­ківської області від 29 березня 2004 р. щодо К. змінити.

Виключити з вироку рішення суду про призначення покарання на під­ставі ч. 4 ст. 70 КК України та застосування щодо К. КК України і вважати його засудженим за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

У зв’язку з відбуттям покарання станом на 29 березня 2007 р. К. звільне­но з місць позбавлення волі.

Призначення засудженому, визнаному винним в умисному вбивстві із незаконно придбаної вогнепальної зброї, покарання із застосу­ванням ст. 69 КК України визнано м'яким і таким, що не відповідає сту­пеню тяжкості злочину та особі засудженого

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 15 березня 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 64—66

(витяг)

Вироком Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетров­ської області від 2 листопада 2005 р. Т. засуджений:

— за ч. 1 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 ро­ків позбавлення волі;

— за ч. 1 ст. 263 КК України на 2 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів остаточно визначено 5 років по­збавлення волі.

Постановлено стягнути із засудженого Т. на користь потерпілої Л. О. 324 грн 51 коп. на відшкодування матеріальної шкоди та 52 500 грн мораль­ної шкоди.

За вироком суду Т. визнано винним у тому, що він у вересні 2004 р., пе­ребуваючи біля будинку по вул. 50 років Жовтня у м. Кривому Розі, без пе­редбаченого законом дозволу придбав у невстановленої слідством особи об­різ рушниці, виготовлений саморобним способом, що є нестандартною глад- коствольною вогнепальною зброєю, а також два патрони 16-го калібру до цієї рушниці. Після придбання зазначеної вогнепальної зброї Т. переніс і збері­гав її на своїй дачній ділянці в кооперативі «Інгулець» у м. Кривому Розі.

25  квітня 2005 р., близько 18 год. 30 хв., Т., перебуваючи на своїй дачній ділянці, за обставин, встановлених судом та детально наведених у вироку, на ґрунті особистої неприязні, що раптово виникла, висловлюючи претензії з приводу перебування Л. А. та Л. В. на території зазначеного кооперативу, здійснив постріл з обріза рушниці у праву частину черевної порожнини у Л. В. і у такий спосіб позбавив його життя.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2006 р. вирок щодо Т. залишено без зміни.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про скасування су­дових рішень та направлення справи на новий судовий розгляд, посилаючись на невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засу­дженого. Звертає увагу на те, що місцевий суд безпідставно застосував до Т. ст. 69 КК України, не мотивувавши належним чином своє рішення.

У касаційній скарзі потерпіла Л. О. зазначає, що дії Т. необхідно пере­кваліфікувати з ч. 1 ст. 115 КК України на п. 7 ч. 2 ст. 115 КК України, оскі­льки він вчинив вбивство Л. В. з хуліганських мотивів. Стверджує також про необґрунтоване застосування щодо Т. ст. 69 КК України, наводячи відповід­ні доводи стосовно цього. Звертає увагу на неправильне розв’язання судом цивільного позову в частині відшкодування моральної шкоди.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора на підтримання касацій­ного подання та скарги потерпілої Л. О., перевіривши матеріали справи та об­говоривши доводи касаційного подання та касаційної скарги, колегія суддів вважає, що подання прокурора підлягає задоволенню, а касаційна скарга по­терпілої — частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 65 КК України при призначенні покарання суд має врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Відповідно до ст. 69 КК України суд має право призначити покарання нижче нижчої межі, передбаченої законом за цей злочин, лише за наявності декількох обставини, що пом’якшують покарання та істотно знижують сту­пінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного.

Проте суд, визнавши Т. винним в умисному вбивстві потерпілого Л. В., при призначенні йому покарання із застосуванням ст. 69 КК України не вра­хував належним чином суспільну небезпечність та ступінь тяжкості вчине­ного ним злочину, який згідно зі ст. 12 КК України є особливо тяжким.

За таких обставин призначене судом Т. покарання із застосуванням ст. 69 КК України слід вважати м’яким, таким, що не відповідає тяжкості вчинено­го ним злочину.

Тому зазначені судові рішення підлягають скасуванню, а справа — на­правленню на новий судовий розгляд, під час якого серед іншого належить врахувати наведене вище і перевірити інші доводи скарги потерпілої.

Якщо при новому судовому розгляді справи суд дійде висновку про до­веденість винності Т. у вчиненні зазначених злочинів, то покарання йому має бути визначене з дотриманням положень, передбачених ст. 65 КК України.

На підставі викладеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Дніпропетровської облас­ті задовольнила, касаційну скаргу потерпілої Л. О. задовольнила частково. Вирок Інгулецького районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської об­ласті від 2 листопада 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2006 р. щодо Т. скасувала за м’якістю призначеного йому покарання, а справу направила на новий судовий розгляд до того самого міс­цевого суду в іншому складі суддів.

Ухвала апеляційного суду скасована у зв'язку з призначенням осо­бам, які вчинили розбій за обтяжуючих обставин, надмірно м'якого покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 квітня 2007р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 82—84

(витяг)

Вироком Комсомольського районного суду м. Херсона від 13 січня 2006 р. засуджені Ш., М., Л., X. кожний за ч. 2 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженим на праві власності.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 16 травня 2006 р. вирок суду в частині призначеного покарання змінено: Ш., М., Л., X. кожний вважаються засудженими за ч. 2 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України Ш., М., Л., X. кожний звільнені від призначеного покарання з випробуванням та іспитовим строком 1 рік. Відповідно до ст. 76 КК України на Ш., М., Л., X. кожного покладено обов’язок не виїжджати за межі України на постійне міс­це проживання без дозволу органів кримінально-виконавчої системи.

За вироком суду Ш., М., Л., X. визнані винними та засуджені за те, що 22 жовтня 2003 р. приблизно о 24 год., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння на зупинці громадського транспорту в м. Харкові, за попередньою змовою вчинили розбійний напад на Б., заподіявши потерпілому матеріаль­ну шкоду на суму 1080 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Херсонської області, не оспорюючи правильності кваліфікації та обґрунтованості засудження, пору­шив питання про скасування ухвали апеляційного суду, оскільки вважає, що суд апеляційної інстанції без достатніх підстав пом’якшив засудженим Ш., М., Л., X. призначене районним судом покарання.

Заслухавши доповідача, прокурора, яка підтримала подання, пояснення засуджених Ш., X., які вважали ухвалу апеляційної інстанції законною, роз­глянувши матеріали справи, колегія суддів вважає, що воно підлягає задово­ленню.

Ухвала апеляційного суду щодо визначення міри покарання Ш., М., Л., X. підлягає скасуванню з направленням справи на новий апеляційний роз­гляд через невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та осо­бі засуджених.

Відповідно до вимог ст. 398 КПК України підставами для скасування або зміни вироку, ухвали чи постанови є, зокрема, невідповідність призначе­ного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.

За змістом ст. 372 КПК України невідповідним ступеню тяжкості злочи­ну та особі засудженого визначається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК України, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим — як внаслідок м’якості, так і суворості.

Як видно із вироку, висновок про доведеність винності Ш., М., Л., X. у вчиненні злочину, за який їх засуджено, суд зробив на підставі показань са­мих засуджених, потерпілого та інших доказів, яким дана оцінка, що не оспо­рюється у поданні.

Проте, обираючи засудженим Ш., М., Л., X. міру покарання, апеляційний суд достатньою мірою не врахував, що останні визнані винними і засуджені за вчинення корисливого злочину, який відповідно до ст. 12 КК України від­носиться до категорії тяжких. Зазначений злочин вчинено за попередньою змовою групою осіб із застосуванням насильства, яке було небезпечним для життя та здоров’я потерпілого Б. У результаті злочинних дій потерпілому за­подіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження.

Крім того, колегією суддів не враховано, що Ш., М., Л., X. вчинили за­значений злочин у стані алкогольного сп’яніння, що згідно з п. 4 ст. 67 КК України є обставиною, яка обтяжує покарання.

Посилання суду на одну з обставин, яка пом’якшує кримінальне пока­рання засуджених, — добровільне відшкодування завданих збитків, не відпо­відає дійсності, оскільки майно потерпілого, яким заволоділи засуджені, було у них виявлено, вилучено працівниками міліції та повернуто потерпілому.

За таких обставин звільнення Ш., М., Л., X. від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України є необгрунтованим та немоти­вованим і суперечить принципам призначення покарання і вимогам постано­ви Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7.

Таким чином, слід визнати, що покарання, визначене Ш., М., Л., X., є яв­но несправедливим, не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засу­джених.

Отже, оскільки суд визначив покарання всім засудженим всупереч ви­могам закону, ухвала щодо них в цій частині підлягає скасуванню.

Якщо при новому розгляді апеляційний суд дійде висновку про винність Ш., М., Л., X. у вчиненні злочину за аналогічних обставин, визначене їм по­карання слід вважати м’яким.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила касаційне подання заступника прокурора Херсонської області задовольнити. Ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 16 травня 2006 р. щодо Ш., М., Л.,

X. скасувати на підставах невідповідності призначеного покарання тяжкос­ті злочину та особі засуджених у зв’язку з м’якістю призначеного покарання.

Кримінальну справу направити на новий апеляційний розгляд до того самого суду в іншому складі суду.

Покарання за хуліганство, як і за інші злочини, повинно визначатися з урахуванням не тільки характера і ступеня суспільної небезпечості вчиненого, а й особи винного і обставин справи, що пом'якшують і об­тяжують покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 лютого 2007 р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 102—103

(витяг)

Вироком Чернігівського районного суду Запорізької області від 12 травня 2006 р. Б. Д. засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки позбавлення волі.

Р., раніше судимого 28 травня 2004 р. Мелітопольським районним судом за ч. 1 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі з випробуванням з іс­питовим строком на 2 роки, засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки позбавлення волі;

Б. Ю. засуджено за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки позбавлення волі.

Постановлено стягнути в солідарному порядку із Б. Д., Р на користь по­терпілого П. на відшкодування матеріальної шкоди 1837 грн та моральної — 7000 грн.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 19 липня 2006 р. ви­рок щодо Б. Ю. та Р. змінено. Р. пом’якшено покарання до 1 року 6 місяців, Б. Ю. на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування покарання з ви­пробуванням з іспитовим строком на 2 роки. Вирок щодо Б. Д. залишено без зміни.

Як визнав суд, 21 жовтня 2003 р. близько 23 год. 30 хв. Б. Д., Р. та Б. Ю., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, на літньому майданчику кафе- бару «Нетков» у смт Чернігівка Чернігівського району Запорізької області умисно вчинили за попередньою змовою між собою хуліганські дії. Грубо по­рушуючи громадський порядок, з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю, розпочали з відвідувачами кафе- бару бійку, під час якої Б. Ю., Б. Д. та Р. завдали удари руками й ногами по голові та різних частинах тіла П. і С., а Н., який намагався припинити непра­вомірні дії засуджених, Б. Д. наніс удар кулаком в обличчя. Внаслідок чого П. та Н. були заподіяні легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я, а С. — легкі тілесні ушкодження.

У касаційній скарзі захисник З. в інтересах Б. Д. звернув увагу на те, що судом при постановленні вироку належним чином не враховані характер і сту­пінь тяжкості вчиненого злочину та дані про особу засудженого. Просив су­дові рішення щодо Б. Д. змінити, урахувати усі пом’якшуючі покарання об­ставини та застосувати ст. 75 КК України.

Заслухавши доповідача, пояснення прокурора, яка просила касаційну скаргу задовольнити частково, перевіривши матеріали справи, колегія суд­дів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Висновки суду щодо доведеності винуватості Б. Д. у вчиненні злочину, за який його засуджено, підтверджені дослідженими в судовому засіданні до­казами, яким суд дав належну оцінку, є обґрунтованими і в касаційній скарзі не оспорюються.

Що стосується доводів про пом’якшення призначеного Б. Д. покарання, то вони, на думку колегії суддів, заслуговують на увагу.

При призначенні Б. Д. покарання суд першої інстанції, з висновками яко­го погодився і апеляційний суд, не повною мірою врахував обставини, за яких був вчинений злочин, роль кожного із засуджених, те, що від злочинних дій тяжких наслідків не настало, молодий вік Б. Д., його позитивну характерис­тику за місцем проживання, перше притягнення до кримінальної відпові­дальності, думку потерпілого Н.

З урахуванням усіх цих обставин колегія суддів вважає можливим по­м’якшити засудженому покарання.

З огляду на наведене та керуючись статтями 395, 396 КІЖ України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни ухвалила касаційну скаргу захисника З. задовольнити частково.

Вирок Чернігівського районного суду Запорізької області від 12 травня 2006 р. та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 19 липня 2006 р. щодо Б. Д. змінити, пом’якшити йому покарання за ч. 2 ст. 296 КК України до 1 року позбавлення волі.

В іншій частині судові рішення щодо Б. Д. залишити без зміни.

Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК України якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 червня 2007р. //ВВСУ. — 2007. — № 10. — С. 20—21

(витяг)

Каланчацький районний суд Херсонської області вироком від 3 серпня 2006  р. засудив П. А. і П. І. за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 185 цього Кодексу — на три роки позбавлення волі та від­повідно до ст. 70 того ж Кодексу за сукупністю злочинів шляхом часткового складання призначених покарань остаточно визначив три роки один місяць позбавлення волі кожному. На підставі ст. 75 КК засуджених звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки и по­кладено на них обов’язки, передбачені пунктами 3, 4 ч. 1 ст. 76 цього Кодексу.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком П. А. і П. І. визнано винними в тому, що вони 29 груд­ня 2005 р. за попередньою змовою між собою проникли на територію молоч­нотоварної ферми відкритого акціонерного товариства, звідки таємно викра­ли майно на загальну суму 748 грн, а 9 січня наступного року — на загальну суму 1 тис. 501 грн. 10 січня 2006 р. ці особи із метою вчинення крадіжки проникли на тери­торію ферми, але свій злочинний намір до кінця не довели, оскільки були за­тримані працівниками міліції.

У касаційному поданні заступник прокурора Херсонської області пору­шив питання про скасування вироку щодо П. А. і направлення справи щодо нього на новий судовий розгляд у зв’язку з невідповідністю призначеного су­дом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого внаслідок його м’якості та неправильного застосування кримінального зако­ну. Крім того, прокурор указав на те, що суд усупереч ч. 4 ст. 67 КК врахував вчинення П. А. крадіжок повторно як обставину, що обтяжує покарання.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з та­ких підстав.

Відповідно до вимог ст. 65 КК при призначенні покарання суд повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне і достатнє для її виправлення та запо­бігання вчиненню нових злочинів.

Згідно з вимогами ст. 75 КК якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість зло­чину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можли­вість виправлення засудженого без відбування покарання, то він може прий­няти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Суд, визнавши П. А. винним у вчиненні злочину, який належить до ка­тегорії тяжких, призначив йому покарання у виді позбавлення волі та звіль­нив його від відбування покарання з випробуванням.

Проте з таким рішенням суду не можна погодитись, оскільки воно супе­речить принципу справедливості покарання.

Так, рішення про звільнення П. А. від відбування покарання з випробу­ванням, суд належним чином не мотивував і не врахував, що ця особа двічі засуджувалася за вчинення умисних злочинів, протягом року з дня звільнен­ня з місць позбавлення волі знову вчинила злочини та не відшкодувала в по­вному обсязі завдану товариству шкоду.

Таким чином, суд неправильно застосував кримінальний закон.

Висновок суду про доведеність винності П. І. у вчиненні злочинів відпо­відає фактичним обставинам справи та підтверджується дослідженими судом доказами.

Дії П. І. кваліфіковано за ч. 3 ст. 185 і ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК правиль­но, а покарання йому призначено відповідно до вимог ст. 65 цього Кодексу.

Разом з тим, суд усупереч вимогам ч. 4 ст. 67 КК визнав вчинення П. І. крадіжок повторно як обставину, що обтяжує покарання, тоді як повторність була врахована як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Херсонської області задовольнила: вирок Каланчацького районного суду Херсонської області від 3 серпня 2006 р. щодо П. А. скасувала, а справу в цій частині направила на новий судовий розгляд. Вирок щодо П. І. у порядку, передбаченому ст. 395 КПК, змінено — виключено з нього визнання повтор­ності як обставини, що обтяжує його покарання.

Згідно з вимогами ст. 65 КК України при призначенні покарання суд повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу вин­ного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й до­статнє для її виправлення та попередження нових злочинів

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22листопада 2005р.// Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 67—71

(витяг)

Вироком апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2005 р. засу­джено: П. за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі з конфіска­цією всього належного йому майна; Б. за ч. 4 ст. 187 КК України на 9 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна; за ч. 1 ст. 263 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Б. призначено ос­таточне покарання у вигляді 9 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.

За пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України виправдано Б. на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю в його діях складу злочину.

Стягнуто з засуджених П. і Б. солідарно на користь В. 652 902 грн.

Б. та П. визнано винними у злочині, вчиненому за таких обставин.

Улітку 2002 р. на території дитячого табору «Молода Гвардія», розташо­ваного в м. Одесі на вул. Миколаївська дорога, 172, Б. за 1000 дол. США у не- встановленої особи незаконно придбав пістолет системи «Макаров» калібру 9 мм з глушником та 48 патронів до вказаного пістолета. Зазначений пістолет Б. постійно носив з собою.

П., займаючись скупкою доларів США на промисловому ринку «7-й кі­лометр» м. Одеси, маючи відомості про наявність великої суми грошей у сво­го знайомого Г., який мешкав у м. Києві та займався продажем доларів на вказаному ринку, керуючись корисливим мотивами, а також наміром позба­витися конкурента, вирішив заволодіти грошима потерпілого.

Вчинити зазначений злочин він запропонував Б., який погодився з про­позицією П., оскільки мав борг перед ним; залучив до участі у скоєнні свого знайомого Б. І., справа щодо якого закрита на підставі п. 8 ст. 6 КПК України у зв’язку з його смертю, якому пообіцяв винагороду у сумі 10—15 тис. дол. США.

Діючи згідно із заздалегідь розробленим планом та розподілом ролей, у першій половині дня 17 травня 2004 р., маючи відомості про те, що Г. з вели­кою сумою доларів США займається скупкою гривні, П. повідомив про це Б. та особу, справу щодо якої закрито на підставі п. 8 ст. 6 КПК України, на рин­ку показав їм потерпілого Г. Крім того, П. пообіцяв Г. підвезти його з м. Оде­си в м. Київ, домовився з потерпілим зустрітися близько 12 год. цього самого дня біля «Клеверного моста» на автотрасі Одеса—Київ.

Діючи узгоджено і згідно з домовленістю, близько 12 год. Б. і особа, справа щодо якої закрита на підставі п. 8 ст. 6 КПК України, на автомобілі ВАЗ-2107 під керуванням Б. приїхали в район «Клеверного мосту». Залишив­шись в салоні автомобіля, Б. передав особі, справу щодо якої закрито на під­ставі п. 8 ст. 6 КПК України, заряджений бойовими патронами пістолет «ПМ» з метою вчинення розбійного нападу на Г. і заволодіння належними йому грошима.

Побачивши Г., який чекав на П., особа, справу щодо якої закрито у зв’яз­ку зі смертю, виходячи за межі злочинної домовленості з П. і Б., з метою уми­сного вбивства з корисливих мотивів з відстані 5—6 м зробив 5 прицільних пострілів у потерпілого, заподіявши вогнепальні поранення з пошкодженням внутрішніх органів грудної і черевної порожнин, внаслідок яких Г. помер на місці злочину.

Застосувавши до потерпілого небезпечне для його життя і здоров’я на­сильство, особа, справу щодо якої закрито на підставі п. 8 ст. 6 КПК Украї­ни, вихопила з рук Г. спортивну сумку, в якій знаходилися гроші в сумі 532 000 грн, і, заволодівши таким чином майном потерпілого в особливо ве­ликому розмірі, разом із Б. з місця злочину зникли.

Вирок суду оскаржено.

У касаційній скарзі та численних доповненнях до неї засуджений П. за­значає, що висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, до­казів його причетності до вчинення розбійного нападу на потерпілого Г. у су­довому засіданні не зібрано. Посилається на те, що Б. і Б. І. на досудовому слідстві обмовили його, що умислу на заволодіння майном потерпілого він не мав. Крім того, зазначає, що під час розгляду справи у судовому засіданні було порушено його право на захист, оскільки, на його думку, адвокат належ­но виконував свої функції, що призначене покарання є надто суворим і при­значено без урахування обставин, що пом’якшують відповідальність. Просить вирок скасувати, справу направити на додаткове досудове розслідування.

У касаційній скарзі потерпілі X. і Г. М. — батьки загиблого — просять вирок щодо П. і Б. скасувати за м’якістю призначеного покарання та необ- ґрунтованим виключенням з їх обвинувачення пунктів 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України. Крім того, вони посилаються на те, що суд безпідставно не стягнув на їх користь моральну шкоду в сумі 200 000 грн, допустив низку порушень кримінально-процесуального закону, що вплинуло на правильність прийня­того рішення.

У касаційному поданні прокурор М. просить вирок скасувати за м’якіс­тю призначеного покарання та у зв’язку з тим, що суд без будь-яких мотивів не розглянув цивільний позов потерпілих X. і Г.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав доводи касаційного подання, пояснення засудженого П., захисника В. та адвоката З., які підтри­мали касаційну скаргу П. з доповненнями до неї; потерпілих X., Г. та їх пред­ставника В. О., які підтримали скаргу потерпілих; представника потерпілої

В. — адвоката Б., який просив касаційну скаргу засудженого П. залишити без задоволення, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи каса­ційних скарг і подання, колегія суддів вважає, що подання підлягає задово­ленню, а касаційні скарги засудженого П. і потерпілих X. та Г. — частковому задоволенню на таких підставах.

Згідно з вимогами ст. 65 КК України при призначенні покарання суд по­винен враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та об­ставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила зло­чин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Як встановлено вивченням справи, суд неналежно виконав зазначені ви­моги закону.

Так, суд недостатньо врахував ступінь тяжкості вчиненого П. і Б. злочи­ну, роль та ступінь участі кожного з них у його скоєнні. Крім того, судом за­лишено поза увагою розмір та суму майна, яким вони заволоділи внаслідок розбійного нападу. Посилаючись на добровільне часткове відшкодування шкоди, суд не зіставив ту частку грошей, яку відшкодували, з розміром за­гальної шкоди, заподіяної діями винних.

Розцінюючи визнання П. своєї вини та його щире каяття, обставини, що пом’якшують покарання, суд не мотивував свої висновки в цій частині. Ра­зом з тим, згідно з матеріалами кримінальної справи, протоколом судового засідання П. вину не визнавав і спростовував свою причетність до вчинено­го злочину. У касаційній скарзі та численних доповненнях до неї П. також оспорює висновки суду щодо доведеності його винності у вчиненні злочину, вважає вирок незаконним та необґрунтованим. Таким чином, висновки суду стосовно наведених пом’якшуючих покарання обставин не відповідають фак­тичним обставинам справи, як і посилання суду, на думку представника по­терпілих, оскільки адвокат Б. висловив лише думку потерпілої В., а думку потерпілих X. та Г. М. суд не з’ясовував.

Органами досудового слідства батьки загиблого Г. — X. і Г. М. — були визнані потерпілими. В матеріалах справи є заява про стягнення на їх ко­ристь з винних осіб моральної шкоди в сумі 200 000 грн. У судове засідання X. і Г. М. (мешканці м. Києва) з’явитись не змогли через відсутність коштів на проїзд та проживання у готелі, але вони підтримали свої позовні вимо­ги і просили суд стягнути з засуджених моральну шкоду в сумі 200 000 грн. Однак вимоги потерпілих у порушення вимог статей 28, 328, 335 КПК Украї­ни взагалі не розглядалися і будь-яких мотивів з цього приводу у вироку не наведено.

Отже, за наведених обставин вирок щодо П. і Б. підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий судовий розгляд, під час якого суду необхід­но усунути зазначені недоліки та прийняти відповідне рішення. Якщо суд під час нового розгляду справи дійде висновку про доведеність винності П. і Б. у вчиненні злочину, за який їх засуджено, то цим вироком призначене покарання слід вважати м’яким.

Наведені у скаргах потерпілих X. і Г. М. доводи про необхідність квалі­фікації дії П. і Б. за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України та доводи, що міс­тяться у касаційній скарзі П. та численних доповненнях до неї, мають бути перевірені судом під час розгляду справи.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання прокурора задовольнила.

Касаційні скарги засудженого П. та потерпілих X. і Г. М. задовольнила частково.

Вирок апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2005 р. щодо П. і Б. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд у той самий суд в іншому складі суддів.

Міру запобіжного заходу П. і Б. залишила попередню — тримання під вартою.

Невідповідність призначеного судом покарання тяжкості злочину й особі засудженого призвела до скасування вироку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 жовтня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 72—74

(витяг)

Вироком апеляційного суду Запорізької області від 21 червня 2005 р. О. засуджено: за пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК України на 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; за ч. 4 ст. 187 КК України на 10 років по­збавлення волі з конфіскацією всього майна; за ч. 2 ст. 194 КК України на 5  років позбавлення волі; за ч. 2 ст. 289 КК України на 6 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України остаточно призначено покарання за су­купністю злочинів у вигляді позбавлення волі строком на 15 років з конфіс­кацією всього майна.

Постановлено стягнути з О. на користь потерпілого Б. Д. 21 920 грн на відшкодування матеріальної і 10 000 грн — моральної шкоди.

За вироком суду О. визнано винним в умисному вбивстві з корисливих мотивів, вчиненому під час розбійного нападу, незаконному заволодінні транс­портним засобом, що завдало потерпілому значної матеріальної шкоди, а та­кож у вмисному знищенні майна шляхом підпалу.

Як визнав суд, 27 грудня 2003 р., близько 19 год., О. з метою заволодіння майном своїх далеких родичів — подружжя Б. — прийшов в оселю останніх, розташовану в с. Степанівка-2 Приазовського району Запорізької області, де в той час на кухні знаходилась Б. І. На відмову останньої дати грошей О., по­валивши потерпілу на підлогу, почав завдавати їй численні удари кришкою від стола по голові і таким чином позбавив Б. І. життя. Смерть потерпілої на­стала від відкритої черепно-мозкової травми. В цей час додому приїхав Б. П., якого О. також позбавив життя під час розбійного нападу з корисливих мо­тивів, завдаючи йому численні удари в різні частини тіла ніжкою від жур­нального стола, кришкою від цього стола та дерев’яним табуретом. Смерть Б. П. настала від відкритої проникаючої черепно-мозкової травми.

Позбавивши потерпілих життя, О. заволодів їхніми грошима в сумі 1000 грн і, залишаючи місце злочину, з метою приховання їх, за обставин, детально наведених у вироку, підпалив будинок подружжя Б. Внаслідок по­жежі знищено і пошкоджено вказане у вироку майно потерпілих на загальну суму 16 920 грн. Після цього, незаконно заволодівши автомобілем потерпі­лого Б. П. ВАЗ-2106 вартістю 4236 грн, О. покинув місце події.

На вирок подані касаційні скарги:

— засуджений О. зазначає, що під час розслідування справи і при її судо­вому розгляді обставини того, що сталось, з достатньою повнотою встанов­лені не були, що призвело до безпідставного засудження його за умисне вбив­ство потерпілих. Порушує питання, за змістом скарги, про скасування вироку в частині засудження його за ч. 4 ст. 187 та ч. 2 ст. 194 КК України і закриття справи за недоведеністю його участі у вчиненні цих злочинів, а також про­сить перекваліфікувати його дії з ч. 2 ст. 115 КК України на ч. 2 ст. 121 КК України, і, відповідно, пом’якшити йому покарання.

Захисник засудженого О. — адвокат Г. — по суті приводить такі самі до­води і порушує питання аналогічного змісту.

Потерпілі Б. Д. та В. Р. порушують питання про скасування вироку і направлення справи на новий судовий розгляд з мотивів невідповідності призначеного О. покарання тяжкості вчинених ним злочинів та особі засу­дженого.

Заслухавши доповідача, засудженого О. на підтримання касаційних скарг, потерпілих Б. Д., В., міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що касацій­ну скаргу потерпілих слід задовольнити, а касаційні скарги засудженого та його захисника — задовольнити частково.

За вироком суду О. визнано винним у вмисному вбивстві двох осіб, вчи­неному під час розбійного нападу, та у вчиненні інших тяжких злочинів.

Відповідно до ст. 65 КК України, призначаючи покарання, суд має вра­хувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність. Суд, призначивши О. покарання за пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК України, а також за сукупністю злочинів, до­статньою мірою не врахував характер і ступінь суспільної небезпечності ско­єних ним злочинів, а також конкретні обставини їх вчинення і дані про осо­бу засудженого. Він учинив ряд особливо тяжких злочинів, зокрема умисне вбивство двох осіб пенсійного віку з корисливих мотивів під час розбійного нападу, а потім підпалив оселю потерпілих, в якій знаходились останні, а та­кож заволодів їхнім транспортним засобом.

Тому доводи касаційної скарги потерпілих про м’якість призначеного О. покарання є обґрунтованими і постановлений у справі вирок підлягає скасу­ванню у зв’язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості злочи­ну та особі засудженого з направленням справи на новий судовий розгляд в апеляційний суд.

Якщо при новому розгляді справи буде встановлена винність О. у вчи­ненні злочинів, за які він засуджений, і в тому самому об’ємі, то призначене йому покарання слід визнати м’яким.

Під час нового судового розгляду суду слід перевірити також доводи, ви­кладені у касаційних скаргах засудженого та його захисника.

На підставі викладеного, керуючись статтями 395—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу потерпілих Б. Д. та В. задовольнила, а касаційні скарги засудженого О., його захисника — адвоката Г. — задовольнила част­ково.

Вирок апеляційного суду Запорізької області від 21 червня 2005 р. щодо О. скасувала за м’якістю призначеного йому покарання, а справу направила на новий судовий розгляд.

Згідно зі ст. 67 КК України, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочину, що впливає на кваліфікацію, суд не може ще раз вра­ховувати її при призначенні покарання як таку, що обтяжує відпові­дальність винної особи

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 25 січня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 75—78

(витяг)

Вироком Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 3 серпня 2004 р. засуджено Л. за ч. 2 ст. 286 КК України до позбавлення во­лі строком на 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засоба­ми строком на 2 роки і на підставі ст. 75 КК України звільнено від відбуття основного покарання з випробуванням строком на 3 роки.

Л. засуджено за порушення правил безпеки дорожнього руху, що спри­чинило заподіяння потерпілому Р. тяжких тілесних ушкоджень.

Як визнав суд, вранці 11 жовтня 2002 р., керуючи мікроавтобусом «Фольк- сваген-Транспорт», який належить на правах власності Р-ко, та рухаючись по автодорозі Запоріжжя — Дніпропетровськ — Бориспіль, Л. на 438 км про­явив неуважність до дорожньої обстановки, не врахував особливості погоди і не вибрав безпечну для руху швидкість, внаслідок чого вчинив наїзд на пі­шохода Р., який ішов у попутному напрямку, і заподіяв йому тяжкі тілесні ушкодження.

Потерпілий, отримавши тяжкі тілесні ушкодження, став інвалідом 2-ї групи.

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2004 р. цей вирок у частині призначення покарання скасовано і засудженому за ч. 2 ст. 286 КК України призначено покарання у вигляді позбавлення волі строком на 4 ро­ки з позбавленням права керувати транспортними засобами протягом двох років без застосування ст. 75 КК України.

У решті вирок залишено без зміни.

На вирок апеляційного суду подана касаційна скарга, в якій засуджений Л. просить зазначене судове рішення змінити, застосувати до нього ст. 75 КК України і звільнити від відбування покарання з випробуванням, вважаючи, що апеляційний суд безпідставно дійшов висновку про необхідність відбут­тя призначеного покарання реально, оскільки при цьому не враховані всі да­ні про його особу та обставини справи.

Заслухавши доповідача, вислухавши пояснення засудженого Л. на під­тримання касаційної скарги, думку прокурора, перевіривши матеріали спра­ви, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню на та­ких підставах.

Фактичні обставини події злочину встановлено правильно і його висно­вок про доведеність вини засудженого Л. у порушенні правил безпеки руху, внаслідок чого потерпілому Р. заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, відпові­дає доказам у справі.

Цей висновок суду не оспорюється в касаційні скарзі засудженого.

Кваліфікація дій засудженого за ч. 2 ст. 286 КК України є правильною.

Відповідно до санкцій цієї статті, конкретних обставин справи, даних про особу засудженого, суд першої інстанції прийняв рішення про можли­вість застосування до засудженого ст. 75 КК України і звільнив його від від­бування призначеного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуван­ням та відповідним іспитовим строком.

Розглядаючи зазначену справу за апеляціями, апеляційний суд визнав, що суд першої інстанції належно не мотивував застосування до засудженого ст. 75 КК України і що саме застосування цієї статті і звільнення Л. від відбу­вання покарання не відповідає вимогам ст. 65 КК України.

У зв’язку з цим він скасував вирок суду першої інстанції в частині засто­сування ст. 75 КК України.

При цьому він послався на те, що вчинений Л. злочин віднесено до тяж­ких і що від дій засудженого настали тяжкі наслідки у вигляді того, що потер­пілий став інвалідом 2-ї групи.

Колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції при розгляді цієї справи сам допустив помилку, коли вирішував питання про відповідність визначеного засудженому покарання.

Згідно зі ст. 67 КК України якщо будь-яка з обставин, що обтяжує пока­рання, передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака злочи­ну, що впливає на кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при при­значенні покарання як таку, що обтяжує відповідальність винної особи.

Цю вимогу закону апеляційним судом було порушено, оскільки, моти­вуючи неможливість застосування до Л. ст. 75 КК України, суд послався на те, що від злочину, який він учинив, настали тяжкі наслідки — потерпілий став інвалідом 2-ї групи.

Проте настання саме таких наслідків є кваліфікуючою ознакою ч. 2 ст. 286 КК України і вони ще раз враховуватися при обранні покарання не можуть, а тому таке посилання суду як на обтяжуючу обставину підлягає виключенню з вироку.

Керуючись тим, що Л. хоч і вчинив злочин, який відповідно до ст. 12 КК України віднесено до тяжких, але з урахуванням всіх обставин справи, даних про особу засудженого (Л. раніше до кримінальної відповідальності не при­тягувався, визнав себе винним, суд першої інстанції розглянув справу в по­рядку ст. 299 КПК України, засуджений позитивно характеризується, на мо­мент вчинення злочину він працював у приватному підприємстві з пере­везення вантажів), колегія суддів вважає, що для його виправлення буде необхідним і достатнім покарання, визначене судом, але зі звільненням від його відбування з випробуванням, як це визнав суд першої інстанції.

За таких обставин вирок апеляційного суду в частині визначення засу­дженому Л. більш суворого покарання, ніж його визначив районний суд, під­лягає зміні, а касаційна скарга засудженого — задоволенню.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційну скаргу засудженого Л. задовольнила.

Вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Дніпропетровської області від 4 листопада 2004 р. щодо Л. змі­нила: виключила з мотивувальної частини вироку посилання суду як на об­ставину, що обтяжує покарання, — настання від злочину тяжких наслідків, застосувала ст. 75 КК України і звільнила засудженого від відбування основ­ного покарання у вигляді позбавлення волі строком на 4 роки, визначеного за ч. 2 ст. 286 КК України, з випробуванням та іспитовим строком на 2 роки.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 67 КК України, якщо будь-яка з обста­вин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої части­ни цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 травня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 78—80

(витяг)

Вироком Суворовського районного суду м. Херсона від 17 червня 2004 р. З. засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України на 4 роки позбавлення волі.

Судом постановлено стягнути з З. на користь Ж. на відшкодування ма­теріальної шкоди 817 грн.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 12 жовтня 2004 р. вирок щодо З. залишено без зміни.

З.  визнано судом винним і засуджено за те, що він 19 жовтня 2003 р., близько 0 год. 10 хв., будучи в стані алкогольного сп’яніння та перебуваючи в приміщенні кафе по пр-ту Сенявіна, 156 у м. Херсоні, за попередньою змо­вою з невстановленою особою, з погрозою застосування насильства, що не бу­ло небезпечним для життя та здоров’я, відкрито заволоділи майном К. на су­му 993 грн.

6 листопада 2003 р., близько 19 год. 40 хв., З., перебуваючи неподалік буд. 166 (корпус 6) по пр-ту Сенявіна та буд. 48 (корпус 2) по пр-ту 200-річчя Херсона, відкрито заволодів майном Ж. на суму 817 грн.

У касаційному поданні прокурора порушується питання про зміну ви­року суду щодо З. через неправильне застосування судом кримінального за­кону. Свою вимогу прокурор мотивує тим, що судом при призначенні пока­рання З. було враховано як обтяжуючі покарання обставини кваліфікуючі ознаки злочину — «повторність та вчинення злочину за попередньою змо­вою групою осіб». Тому ці обставини повинні бути виключені з вироку як обтяжуючі покарання.

Заслухавши доповідача, прокурора, яка підтримала касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши доводи каса­ційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на та­ких підставах.

З огляду на матеріали справи З. засуджено за ч. 2 ст. 186 КК України за грабіж, вчинений за обтяжуючих обставин, зокрема за попереднім зговором групою осіб та повторно, тобто ці обставини враховані судом для кваліфіка­ції дій засудженого. Урахування їх ще й як обставин, що обтяжують покаран­ня, є незаконним. Відповідно до вимог ч. 4 ст. 67 КК України, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його об­тяжує.

Тому зазначені обставини мають бути виключені з вироку як обтяжуючі покарання, про що правильно зазначено в касаційному поданні прокурора. Однак колегія суддів вважає, що виключення цих обставин не впливає на розмір і вид покарання, призначеного З.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника Генерального прокурора України задовольнила.

Вирок Суворовського районного суду м. Херсона від 17 червня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 12 жовтня 2004 р. щодо З. змінила, виключила з цих судових рішень посилання як на обтяжуючі по­карання обставини — «вчинення злочину за попереднім зговором групою осіб та повторно». У решті зазначені судові рішення залишила без зміни.

Вирок змінено у зв'язку з неправильним застосуванням судом поло­жень статей 71 і 72 КК України при призначенні покарання і скла­денні покарань за сукупністю вироків

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 10 березня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 80—82

(витяг)

Вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 2 квітня 2004 р. К., який раніше неодноразово судився, останній раз 28 жовтня 2003 р. за ч. 1 ст. 309 КК України на 1 рік обмеження волі, засуджений за ч. 2 ст. 309 КК України на 3 роки позбавлення волі і на підставі статей 71, 72 КК України до призначеного покарання частково приєднано невідбуте покарання за попе­реднім вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2003 р., остаточно призначено 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

За вироком К. визнано винним у тому, що він 20 листопада 2003 р., близь­ко 13 год., в особи, матеріали справи щодо якої виділені в окреме проваджен­ня, у кв. 10 на вул. Селецькій, 21 у м. Житомирі, повторно незаконно придбав без мети збуту для власного вживання наркотичний засіб — макову соломку вагою 53,521 г.

Крім того, К. у період з 22 листопада 2003 р. по 11 січня 2004 р. в осо­би, матеріали справи щодо якої виділено в окреме провадження, в буд. 6 по пров. Ясному в м. Житомирі 8 разів повторно незаконно придбав без мети збуту для власного вживання наркотичний засіб — макову соломку — вагою по 53,521 г кожного разу.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи фактичних обставин справи та правильності кваліфікації дій К., просить судові рішення щодо ньо­го змінити, посилаючись на неправильне застосування кримінального зако­ну при призначенні покарання засудженому за сукупністю вироків.

Так, у поданні зазначено, що суд, застосовуючи на підставі ст. 71 КК України принцип часткового приєднання відбутого засудженим покаран­ня за попереднім вироком Корольовського районного суду м. Житомира від 28 жовтня 2003 р., за яким його було засуджено на 1 рік обмеження волі, фактично повністю приєднав це покарання (з урахуванням, що два дні обме­ження волі прирівнюються одному дню позбавлення волі) і призначив К. 3  роки 6 місяців позбавлення волі. Прокурор вважає, що, не змінюючи прин­цип часткового складання покарань за вироками, слід зменшити строк оста­точно призначеного К. покарання на 2 місяці.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та викладені в касаційному поданні прокурора доводи, колегія суддів касаційного суду вважає, що подання підлягає задоволенню.

Як видно із мотивувальної частини вироку, суд при визначенні К. оста­точного покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України вка­зав про застосування принципу часткового складання покарань, тобто про часткове приєднання невідбутого засудженим покарання за ч. 1 ст. 309 КК України у вигляді 1 року обмеження волі за попереднім вироком від 28 жовт­ня 2003 р. до призначеного покарання у вигляді 3 років позбавлення волі за ч. 2 ст. 309 КК України вироком у зазначеній справі.

Водночас, визначене у резолютивній частині вироку покарання К. на під­ставі ст. 71 КК України свідчить, що суд фактично повністю приєднав пока­рання за попереднім вироком від 28 жовтня 2003 р., оскільки відповідно до ст. 72 КК України 1 рік обмеження волі при переведенні в позбавлення волі складає 6 місяців позбавлення волі, що суд повністю приєднав до призначе­ного покарання за ч. 2 ст. 309 КК України у вказаній справі.

Отже, у касаційному поданні прокурором обґрунтовано зазначено не­правильне застосування судом положень статей 71, 72 КК України під час призначення остаточного покарання засудженому.

За таких обставин колегія суддів касаційного суду вважає необхідним, не погіршуючи становища засудженого К., усунути допущені судом супере­чності у вироку при вирішенні питання про остаточне покарання засудже­ному на підставі ст. 71 КК України шляхом пом’якшення йому покарання при застосуванні принципу часткового складання покарань за сукупністю вироків.

Виходячи з викладеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Житомирської області за­довольнила, вирок Корольовського районного суду м. Житомира від 2 квітня 2004 р. щодо К. змінила, шляхом часткового приєднання невідбутого пока­рання за попереднім вироком від 28 жовтня 2003 р. пом’якшила визначене засудженому на підставі ст. 71 КК України остаточне покарання за сукупніс­тю вироків до 3 років 3 місяців позбавлення волі.

Відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України, якщо після постановлення ви­року в справі буде встановлено, що засуджений винний ще в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, суд призначає засудженому покарання за правилами, передбаченими в час­тинах 1—3 цієї статті.

Згідно з ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України вста­новлення періодичності та днів проведення реєстрації засуджених осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, віднесено до компетенції кримінально-виконавчих інспекцій

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 квітня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 83—85

(витяг)

Вироком Народицького районного суду Житомирської області від 2 че­рвня 2004 р. засуджено: Б., судимого: 1) 7 червня 1993 р. Макарівським ра­йонним судом за ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 215, ст. 42 КК України на 2 роки виправ­них робіт, 1 червня 1994 р. на підставі ст. 30 КК України виправні роботи за­мінено на 11 місяців позбавлення волі; 2) 23 липня 1996 р. цим самим судом за ч. 2 ст. 140, ч. 3 ст. 193, ст. 42 КК України на 2 роки позбавлення волі; 3) 11 липня 2000 р. Народницьким районним судом за ч. 3 ст. 81, ч. 2 ст. 140, ст. 42, ст. 14 КК України на 3 роки 1 місяць позбавлення волі з конфіскацією майна; 4) 24 березня 2004 р. цим самим судом за ч. 2 ст. 185 КК України на 3  роки 9 днів позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки 6 місяців позбавлення волі та на підставі ст. 71 КК України частково приєднано невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно призначено покарання — 4  роки позбавлення волі; Ш. за ч. 3 ст. 185 КК України засуджено на 3 ро­ки позбавлення волі, звільненої на підставі ст. 5 КК України з призначенням іспитового строку на 2 роки.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Як визнав суд, 13 грудня 2003 р., близько 1 год., Б. та Ш. проникли у ма­газин приватного підприємця К. у с. Молотниця, звідки таємно викрали май­но останнього на загальну суму 2011 грн 20 коп.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про зміну вироку, стверджує, що суд неправильно призначив Б. покарання за сукупністю виро­ків, оскільки засуджений учинив злочин до постановлення попереднього ви­року, а тому останньому слід призначити покарання за сукупністю злочинів, на підставі ч. 4 ст. 70 КК України, вважає, що суд безпідставно визначив пе­ріодичність реєстрації в органах кримінально-виконавчої системи засудже­ної Ш.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши до­води касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задово­ленню.

Доведеність вини Б. і Ш. у вчиненні таємного викрадення чужого майна з проникненням у приміщення, що завдало шкоди потерпілому, за поперед­ньою змовою групою осіб, вчинене Б. повторно, підтверджена сукупністю зі­браних у справі доказів, що правильно оцінені та обґрунтовано покладені су­дом в основу вироку, і, по суті, у поданні не заперечується.

Кваліфікація дій Б. і Ш. за ч. 3 ст. 185 КК України є правильною і також не оспорюється.

З огляду на матеріали справи Б. 13 грудня 2003 р. учинив злочин, за який його засуджено цим вироком, до постановлення попереднього вироку щодо нього від 24 березня 2004 р.

За таких обставин суд першої інстанції мав призначити Б. покарання за сукупністю злочинів і керуватися правилами ч. 4 ст. 70 КК України, чого у зазначеній справі зроблено не було, а тому вирок щодо нього в цій частині підлягає зміні.

Разом із тим колегія суддів визнає обґрунтованими доводи касаційного подання про неправильність вироку в частині визначення періодичності яв­ки засудженої Ш. на реєстрацію в органи кримінально-виконавчої інспекції щопонеділка.

Згідно з ч. 3 ст. 13 Кримінально-виконавчого кодексу України таке пи­тання до компетенції суду не відноситься і покладається на кримінально-ви­конавчу інспекцію, а тому таке посилання у вироку підлягає виключенню.

На переконання колегії суддів, міра покарання призначена засудженим з урахуванням даних про їх особи та усіх обставин, що обтяжують і пом’як­шують покарання, відповідає характеру і ступеню тяжкості вчиненого ними злочину.

Істотних порушень органами досудового слідства чи судом норм кримі­нально-процесуального закону, які були б підставою для сканування судо­вих рішень, не встановлено.

Керуючись статтями 494, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила.

Вирок Народицького районного суду Житомирської області від 2 черв­ня 2004 р. змінила та постановила вважати Б. засудженим за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185 КК України та ч. 2 ст. 185 КК України, за які Б. було засуджено 24  березня 2004 р., призначила вважати його засудженим на 4 роки позбав­лення волі. Виключила з резолютивної частини вироку посилання про пері­одичність явки засудженої Ш. для реєстрації в органи кримінально-виконав­чої інспекції щопонеділка.

У разі, коли особа була засуджена до позбавлення волі та звільнена від відбування покарання умовно-достроково, і в період умовно- дострокового звільнення вчинила новий злочин, суд зобов'язаний ви­значити остаточне покарання у виглядіпозбавлення волі, зокрема тоді, коли останнім за часом вироком призначаються більш м'які види пока­рання.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 71 та ч. 5 ст. 107 КК України остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини пока­рання за попереднім вироком

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 квітня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 86—88

(витяг)

Вироком Корецького районного суду Рівненської області від 6 травня 2004 р. Д., раніше судимий, засуджений за ст. 128 КК України на 1 рік обме­ження волі.

На підставі ст. 71 КК України Д. за сукупністю вироків призначено 2 ро­ки позбавлення волі.

Відповідно до ст. 75 КК України його звільнено від відбування покаран­ня з випробуванням та іспитовим строком терміном на 1 рік.

Відповідно до ст. 76 КК України на Д. покладено обов’язок не виїжджа­ти за межі України на постійне проживання без дозволу органу криміналь­но-виконавчої системи та повідомляти ці органи про зміну місця проживан­ня, роботи або навчання.

Д. визнано винним у тому, що він 19 вересня 2003 р., близько 2 год., пе­ребуваючи на вулиці в с. Крилів Корецького району Рівненської області, на ґрунті особистих неприязних стосунків наніс один удар у груди С., від якого останній впав на землю, вдарившись об кузов автомобіля ГАЗ-51, внаслідок чого отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості.

У касаційному поданні прокурор, посилаючись на неправильне застосу­вання кримінального закону, просить вирок суду скасувати, а справу напра­вити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, перевіривши матеріали справи та ознайомившись з доводами подання, колегія суддів вважає, що во­но підлягає задоволенню на таких підставах.

Суд, визнавши Д. винним у необережному заподіянні С. середньої тяж­кості тілесних ушкоджень, призначив йому покарання без урахування роз’яс­нень п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику при­значення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р., відповідно до якого у разі, коли особа засуджена до позбавлення волі та була звільнена від відбування покарання умовно-достроково, і в період умовно-достроково­го звільнення вчинила новий злочин, суд зобов’язаний визначити остаточне покарання у вигляді позбавлення волі, зокрема тоді, коли останнім за часом вироком призначаються більш м’які види покарання.

Крім цього, відповідно до вимог ч. 5 ст. 107 та ч. 4 ст. 71 КК України остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покаран­ня, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

У справі встановлено, що Д. 23 березня 2001 р. був осуджений за ч. 2 ст. 81 КК України 1960 р. та за сукупністю вироків на 3 роки позбавлення волі, а 3 вересня 2002 р. був умовно-достроково звільнений на 1 рік 4 місяці 15 днів.

Таким чином суд, визнаючи Д. винним за ст. 128 КК України і признача­ючи йому відповідно до ст. 107 КК України покарання за сукупністю виро­ків, повинен був призначити йому покарання у вигляді позбавлення волі та з урахуванням вимог ч. 4 ст. 71 КК України.

На підставі наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила, вирок Корецького ра­йонного суду Рівненської області щодо Д. скасувала, а справу повернула на новий судовий розгляд.

З вироку виключено рішення суду про призначення засудженому по­карання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 травня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 88—90

(витяг)

Вироком Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської об­ласті від 4 червня 2004 р. П., раніше судимого 17 травня 2000 р. за ч. 3 ст. 81; ч. 2 ст. 17 і ч. 3 ст. 81; ч. 1 ст. 89 КК України до позбавлення волі на 3 роки 6 місяців; постановою від 21 червня 2002 р. умовно-достроково звільненого на 1 рік 1 місяць 25 днів, засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України до позбавлення волі на 3 роки; за ч. 1 ст. 309 КК України до позбавлення волі на 3 роки 6 мі­сяців, а відповідно до ст. 71 КК України за сукупністю вироків — до позбав­лення волі на 4 роки.

Цим самим вироком засуджено М., вирок суду щодо якого не оскаржено.

В апеляційному порядку вирок суду не переглядався.

П. засуджено за крадіжки, вчинені повторно та за попередньою змовою групою осіб, поєднані з проникненням у житло, та за незаконне придбання, виготовлення та зберігання наркотичних засобів без мети збуту.

Як визнав суд, у листопаді 2003 р. П. та М. за попередньою змовою між собою, перебуваючи у м. Переяславі-Хмельницькому Київської області, в ра­йоні дачного кооперативу «Меліоратор», шляхом розбиття віконного скла проникли через вікно в дачний будинок, який належить Р., звідки вчинили крадіжку його майна на загальну суму 700 грн.

Повторно, в цей самий день у листопаді 2003 р. П. за попередньою змо­вою з М., знаходячись у м. Переяславі-Хмельницькому в районі дачного ко­оперативу «Меліоратор», шляхом розбиття віконного скла проникли через вікно в дачний будинок, який належить Г., звідки викрали його майно на за­гальну суму 478 грн 50 коп.

16  лютого 2004 р., близько 18 год., П. за попередньою змовою з М., зна­ходячись у м. Переяславі-Хмельницькому Київської області, розбили скло у вікні сараю, розташованого на вул. Героїв Дніпра, 45а, який належить Ч., звідки вчинили крадіжку його майна на загальну суму 376 грн.

У вересні 2003 р. П., перебуваючи в м. Переяславі-Хмельницькому Київ­ської області в районі «Ефіроолійного заводу», нарвав дикоростучі росли­ни коноплі, які приніс до себе додому, де висушив та подрібнив, а 12 лютого 2004  р. приніс у квартиру на вул. Набережна, буд. 8, кв. 6, що належить Ф. (де тимчасово проживав), 73,7 г сухої коноплі, що згідно з висновком судо­во-криміналістичної експертизи є особливо небезпечним наркотичним засо­бом — каннабісом, яку зберігав без мети збуту для власного вживання.

У касаційному поданні заступник прокурора Київської області просить вирок суду змінити у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону: виключити застосування ст. 71 КК України і вважати П. засудженим за ч. 1 ст. 309 КК України до 1 року позбавлення волі, за ч. 3 ст. 185 КК Украї­ни — до 3 років позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупніс­тю злочинів — до позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання заступника прокурора Київської області підлягає задоволенню на таких підставах.

Вирок підлягає зміні у зв’язку з неправильним застосуванням криміна­льного закону при призначенні П. покарання.

Так, відповідно до постанови Краснолуцького міського суду Луганської області від 21 червня 2003 р. П. звільнено умовно-достроково на невідбутий строк — 1 рік 1 місяць 25 днів.

Строк умовно-дострокового звільнення закінчився 15 серпня 2003 р.

Як видно з вироку, нові злочини П. учинив у вересні-листопаді 2003 р. та у лютому 2004 р., тобто після закінчення строку умовно-дострокового звіль­нення.

Таким чином, суд неправильно застосував ст. 71 КК України, частко­во приєднавши невідбутий строк покарання, у зв’язку з чим вирок підлягає зміні.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Київської області задовольнила.

Вирок Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської облас­ті від 4 червня 2004 р. щодо П. змінила, виключила з вироку рішення суду про призначення засудженому покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України і призначила вважати П. засудженим за сукупністю злочи­нів, передбачених ч. 3 ст. 185 та ч. 1 ст. 309 КК України, на підставі ст. 70 КК України до позбавлення волі строком на 3 роки 6 місяців.

Вирок змінено у зв'язку з неправильним застосуванням судом ст. 71 КК України при призначенні покарання за сукупністю вироків

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 9 червня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 90—92

(витяг)

Вироком Бєлозерського районного суду Херсонської області від 7 липня 2004 р. С., раніше судимого 1)6 червня 2001 р. за ч. 3 ст. 81, ч. 1 ст. 89, ст. 461 КК України на 3 роки позбавлення волі з відстрочкою на 1 рік 6 місяців; 2) 11 липня 2003 р. за ч. 4 ст. 185, ч. 5 ст. 185, статтями 70, 71 КК України на 7  років 6 місяців позбавлення волі, засуджено за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 71 КК України частково приєднано 4 роки 8 місяців не- відбутого покарання за вироком від 11 липня 2003 р. і остаточно С. призна­чено 7 років 8 місяців позбавлення волі.

На підставі ч. 3 ст. 42 КК України 1960 р. вирок від 6 червня 2001 р. що­до С. постановлено виконувати самостійно. В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком С. засуджено за те, що він 16 січня 2001 р. о 4-й год. ранку за попередньою змовою із Г. у с. Чорнобаївка Білозерського району, на вул. Жовтневій викрали із меморіального комплексу «Слава» на честь вої­нів, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, що перебуває на балансі ПОК «Зоря», 6 табличок з написами і 15 літер, виготовлених із бронзового сплаву, заподіявши ПОК «Зоря» матеріальні збитки на суму 991 грн 76 коп.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи доведеності вини і пра­вильності кваліфікації дій С., зазначає, що суд, призначаючи йому відбувати покарання, призначене вироком Снігурівського районного суду від 6 червня 2001 р., самостійно, припустився помилки, оскільки це покарання вже було враховано при постановлені вироку Великолепетиського районного суду від 11 липня 2003 р.

Просить скасувати вирок суду щодо нього внаслідок неправильного за­стосування кримінального закону, а справу направити на новий судовий роз­гляд.

Заслухавши доповідача, прокурора, який частково підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає частковому задоволенню, а вирок — зміні.

Як видно із матеріалів справи, С. раніше двічі судимий: вироком Снігу- рівського районного суду Миколаївської області від 6 червня 2001 р. за ч. 3 ст. 81, ч. 1 ст. 89, КК України 1960 р. на 3 роки позбавлення волі з відстроч­кою виконання вироку, на підставі ст. 461 КК України 1960 р. строком на 1 рік 6 місяців, вироком Великолепетиського районного суду Херсонської області від 11 липня 2003 р. за частинами 4, 5 ст. 185 КК України на 7 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власніс­тю, а в силу ст. 71 КК України за сукупністю вироків остаточно на 7 років 6  місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особис­тою власністю.

Тобто, вироком Великолепетиського районного суду Херсонської облас­ті від 11 липня 2003 р. С. засуджено за злочини, який він учинив у період від­строчки виконання за попереднім вироком, і йому було призначено покаран­ня за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України.

За таких обставин, призначаючи С. відбувати покарання, визначене йому вироком Снігурівського районного суду Миколаївської області від 6 червня 2001 р., самостійно, суд припустився помилки, оскільки це покарання вже було враховано при постановленні вироку від 11 липня 2003 р. Великолепе- тиським районним судом Херсонської області.

На підставі наведеного вирок щодо С. підлягає зміні з виключенням із нього рішення про самостійне виконання вироку щодо нього Снігурівського районного суду Миколаївської області від 6 червня 2001 р.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання першого заступника прокурора Херсонської області задовольнила частково.

Вирок Бєлозерського районного суду Херсонської області від 7 липня 2004 р. щодо С. змінила, виключила з нього рішення про виконання щодо

С. вироку Снігурівського районного суду Миколаївської області від 6 червня 2001 р. самостійно.

Районний суд, призначивши засудженому покарання за кожен зло­чин окремо у вигляді обмеження волі, визначаючи остаточне пока­рання за сукупністю злочинів, в порушення вимог ст. 70 КК України призначив інший вид покарання — позбавлення волі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 липня 2005р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 93—94

(витяг)

Вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 20 вересня 2004 р. Ц. засуджено за ч. 2 ст. 190 КК України на 2 роки обмеження волі; за ч. 3 ст. 358 КК України — на 1 рік обмеження волі, а на підставі ст. 70 КК України остаточно визначено покарання за сукупністю злочинів — 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України Ц. звільнено від відбування покарання з випробуванням, і встановлено іспитовий строк на 2 роки.

Постановлено стягнути з Ц. на користь ЗАТ «Страхової компанії «Укр- соцстрах» 1905 грн 44 коп. на відшкодування матеріальної шкоди.

За вироком суду Ц. визнано винним, зокрема в тому, що він 6 травня 2003  р. з метою отримання кредиту надав в Основ’янське відділення Харків­ського філіалу АК «Укрсоцбанк», що розташоване на вул. Гагаріна, 244 у м. Харкові, вказаний у вироку завідомо підроблений документ та з його ви­користанням отримав у банку кредит на суму 1980 грн.

Крім того, 16 травня 2003 р. Ц., використовуючи той самий завідомо під­роблений документ, знову отримав в АК «Укрсоцбанк» кредит у сумі 1890 грн.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

У касаційному поданні прокурор порушує питання про зміну вироку, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону. Зазначає, що місцевий суд на підставі ст. 70 КК України неправильно визначив оста­точне покарання за сукупністю злочинів, оскільки за кожною статтею було призначено покарання у вигляді обмеження волі, а остаточне — у вигляді по­збавлення волі.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора на підтримання касацій­ного подання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи каса­ційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню.

З огляду на резолютивну частину вироку місцевий суд призначив Ц. по­карання за кожен злочин окремо у вигляді обмеження волі, а, визначаючи остаточне покарання за сукупністю злочинів, у порушення вимог ст. 70 КК України призначив інший вид покарання — позбавлення волі.

Таким чином, місцевий суд допустив щодо Ц. неправильне застосування кримінального закону під час призначення покарання за сукупністю злочи­нів, що відповідно до вимог ст. 398 КПК України є безумовною підставою для зміни вироку.

На підставі викладеного і керуючись статтями 394—396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Харківської області задо­вольнила.

Вирок Червонозаводського районного суду м. Харкова від 20 вересня

2004  р. щодо Ц. змінила. Призначила вважати Ц. засудженим на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 190 та ч. 3 ст. 358 КК України, на 3 роки обмеження волі. В решті цей вирок залишено без зміни.

Вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд у зв'язку з порушенням судом при призначенні покарання правил, передбачених статтями 70, 71 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від24листопада2005р.//Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 95—97

(витяг)

Вироком Святошинського районного суду м. Києва від 29 вересня 2004 р. П. засуджено за ч. 2 ст. 393 КК України на 5 років позбавлення волі.

На підставі ст. 71 КК України до призначеного покарання приєднано частково невідбуте покарання за попереднім вироком і остаточно до відбу­вання призначено 5 років 6 місяців позбавлення волі.

П. визнано винним у тому, що, будучи притягнутим 4 червня 2004 р. Святошинським районним управлінням ГУ МВС України в м. Києві до кри­мінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 309 КК України, під час утримання в камері № 2 Святошинського районного управління разом з Т. та іншими особами, які утримувалися під вартою, ви­рішив вчинити втечу, зламавши 24 червня 2004 р. за допомогою заточеної ручки металевої ложки частину металевих ґрат на вікні.

25 червня 2004 р., близько 4 год., знаходячись на першому поверсі у кім­наті для затриманих Святошинського районного управління по пр-ту Пере­моги, 109 у м. Києві, погодився на пропозицію Т. втекти з-під варти з цього приміщення.

Через отвір, який утворився з металевих ґратах на вікні камери № 2 для затриманих, П. учинив втечу з-під варти.

В апеляційному порядку вирок не оскаржувався.

У касаційному поданні заступник прокурора м. Києва просить скасувати вирок, а справу направити на новий судовий розгляд у зв’язку з неправиль­ним застосуванням кримінального закону при призначенні П. покарання.

Заслухавши доповідь судді, виступ прокурора, який підтримав подання, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню.

Висновок суду про винність П. у вчиненні злочину, за який його засу­джено, ґрунтується на зібраних у справі і перевірених у судовому засіданні доказах, що і в поданні не оспорюється.

Разом з тим, суд допустився порушення норм кримінального права, при­значаючи засудженому покарання, що згідно зі ст. 398 КПК України, є під­ставою до скасування вироку.

Призначаючи П. покарання на підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків шляхом часткового приєднання невідбутої частини покарання за ви­роком Святошинського районного суду м. Києва від 8 липня 2004 р., яким його засуджено за ч. 2 ст. 309 КК України до 3 років позбавлення волі, суд мотивував це тим, що П. учинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 393 КК Украї­ни, під час іспитового строку.

Але поза увагою суду залишилася та обставина, що П. учинив злочин, передбачений ст. 393 КК України, не тільки в період іспитового строку, а і перед постановленням стосовно нього вироку Святошинського районного су­ду від 8 липня 2004 р., у зв’язку з чим суд зобов’язаний був призначити йому покарання за правилами, передбаченими статтями 70, 71 КК України.

Отже, суд повинен був на підставі ст. 71 КК України призначити пока­рання за сукупністю вироків Святошинського районного суду м. Києва від 30 березня 2004 р. та від 29 вересня 2004 р., а потім визначити покарання за сукупністю злочинів, зарахування в його строк покарання, частково відбуте П. за вироком від 8 липня 2004 р.

При новому розгляді справи слід повно і всебічно дослідити всі її обста­вини і призначити покарання, яке відповідає вимогам закону.

На підставі наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Укра­їни касаційне подання прокурора задовольнила, вирок Святошинського ра­йонного суду м. Києва від 20 вересня 2004 р. щодо П. скасувала, а справу на­правила на новий судовий розгляд.

Оскільки судом порушено вимоги закону при призначенні покарання за сукупністю вироків (ч. 4 ст. 71 КК України), то вирок як такий, що постановлений у порушення вимог ст. 371 КПК України, скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від29 листопада2005р.//Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 97—99

(витяг)

Вироком Петрівського районного суду Кіровоградської області від 13  жовтня 2004 р. Щ., судимого 27 лютого 2004 р. за ч. 3 ст. 185, статтями 75, 76 КК України на 4 роки позбавлення волі з іспитовим строком на 2 роки, за­суджено за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 71 КК України остаточно за сукупністю вироків призна­чено покарання у вигляді 4 років позбавлення волі.

Цим вироком засуджено П., який касаційної скарги на вирок не подав.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Кіровоградської області від 21 грудня 2004 р. вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком суду Щ. визнано винним і засуджено за те, що він 4 бе­резня 2004 р. з домоволодіння У. на вул. Ломоносова, 4 у смт Петрове Кі­ровоградської області за попередньою змовою з П. повторно таємно викрав 75 штук металевої плитки на загальну суму 450 грн.

У касаційному поданні прокурор просить судові рішення щодо Щ. ска­сувати, а справу направити на новий судовий розгляд у зв’язку з неправиль­ним застосуванням при призначенні покарання ст. 71 КК України.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного по­дання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких підставах.

Перевіркою встановлено, що суд правильно визначив фактичні обстави­ни вчиненого Щ. злочину і дав правильну кваліфікацію дій засудженого, що в поданні не заперечується.

Згідно з матеріалами справи Щ. засуджено вироком Петрівського ра­йонного суду Кіровоградської області від 27 лютого 2004 р. за ч. 3 ст. 185 КК України на 4 роки позбавлення волі, а на підставі статей 75, 76 КК України його звільнено від призначеного покарання з іспитовим строком на 2 роки. Новий злочин він учинив 4 березня 2004 р., тобто в період іспитового строку, у зв’язку з чим суд обґрунтовано застосував при призначенні покарання ст. 71 КК України.

Разом з тим, призначаючи покарання за ч. 2 ст. 185 КК України, суд у порушення ч. 4 ст. 71 КК України призначив остаточно за сукупністю виро­ків покарання у вигляді 4 років позбавлення волі, яке згідно з вимогами цього закону має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а та­кож від невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком.

Оскільки судом порушено вимоги закону при призначенні покарання за сукупністю вироків, то вирок як такий, що постановлено в порушення вимог ст. 371 КПК України, підлягає скасуванню, а справа — направленню на но­вий судовий розгляд.

При новому розгляді справи необхідно належно виконати вимоги ст. 71 КК України та прийняти законне й обґрунтоване рішення.

Керуючись ст. 394—396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступ­ника прокурора Кіровоградської області задовольнила, вирок Петрівського районного суду Кіровоградської області від 13 жовтня 2004 р. щодо Щ. ска­сувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Відповідно до роз'яснень, даних у п. 23 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України «Про практику призначення судами криміналь­ного покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, у разі, коли особа, щодо якої було застосовано звільнення від відбування покарання з випробу­ванням, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший зло­чин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кож­ний вирок виконується самостійно

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 22 березня 2005 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 107—110

(витяг)

Вироком Новогродівського міського суду Донецької області від 27 лип­ня 2004 р. М., судимого 25 травня 2004 р. за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК України звільненого від відбуван­ня покарання з випробуванням із іспитовим строком на 2 роки, засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі, на підставі ч. 4 ст. 70 КК України йому частково приєднано покарання за вироком від 25 травня 2004 р. — 6 місяців позбавлення волі й остаточно призначено за сукупністю злочинів 3 роки 6 місяців позбавлення волі.

М. визнано винним у тому, що 7 березня 2004 р. він проник у приміщен­ня будівлі підйому шахти «Новогродівська» ДП «Селидіввугілля», звідки ви­крав майно Ш. вартістю 470 грн та майно шахти на суму 84 грн 34 коп.

У касаційному поданні прокурор, приводячи доводи, що суд при квалі­фікації дій М. та призначенні йому покарання неправильно застосував кри­мінальний закон, необґрунтовано виключив кваліфікуючу ознаку крадіжки «повторність», порушує питання про скасування вироку і направлення спра­ви на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, який підтримав доводи касаційного подання і просив вирок щодо М. скасувати, перевіривши матеріа­ли справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вва­жає, що воно підлягає частковому задоволенню.

Винність М. у вчиненні зазначеного злочину підтверджена сукупністю зібраних у справі та правильно оцінених судом доказів і в касаційному по­данні не оскаржується.

Вивченням матеріалів справи не встановлено даних, які б свідчили про те, що у справі допущено істотне порушення кримінально-процесуального закону, яке тягне скасування вироку.

Разом із тим, призначаючи М. покарання, суд допустився помилки.

Так, згідно з матеріалами справи М. вироком Константинівського ра­йонного суду від 25 травня 2004 р. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки (за вчинення крадіжки чужого майна з проникненням у житло 6 липня 2003 р.), а вироком Новогродівського міського суду від 27 липня 2004 р. його засу­джено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі (за вчинення 7  березня 2004 р. крадіжки чужого майна з проникненням у приміщення) та на підставі ч. 4 ст. 70 КК України йому остаточно призначено 3 роки 6 міся­ців позбавлення волі.

Згідно з ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів покарання при­значається, якщо після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призна­ченого за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком.

Разом із тим, з огляду на зміст п. 23 постанови Пленуму Верховного Су­ду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, у разі, коли щодо особи було прийнято рішення про її звільнення від відбування покарання з випробуванням і якщо вона вчи­нила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що слід відбувати реально, застосування прин­ципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.

Оскільки суд призначив М. покарання із застосуванням ч. 4 ст. 70 КК України шляхом часткового складання покарань — 3 роки 6 місяців позбав­лення волі, і не зважив при цьому, що злочин, за який М. засуджено вироком від 27 липня 2004 р., було вчинено ним 7 березня 2004 р., тобто до винесення першого вироку 25 травня 2004 р., а також що за першим вироком М. звільнено від відбування покарання з випробуванням, а другим — призначено реальне позбавлення волі, ч. 4 ст. 70 КК України до нього застосовано необґрунтовано.

Вироки щодо М. від 25 травня 2004 р. та від 27 липня 2004 р. мають ви­конуватися самостійно.

Тому вирок від 27 липня 2004 р. підлягає зміні, із нього має бути виклю­чено застосування до М. ч. 4 ст. 70 КК України.

Доводи ж касаційного подання прокурора про скасування вироку на тих підставах, що суд виключив із нього кваліфікуючу ознаку крадіжки «повтор­ність», є безпідставними, оскільки зазначеними діями суд не змінив кваліфі­кацію дій М., це не відобразилося на призначеному йому покаранні і в каса­ційному поданні не порушується питання про скасування вироку за м’якістю призначеного засудженому покарання.

З урахуванням наведеного, керуючись статтями 395, 396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне поданням заступника прокурора Донецької області част­ково задовольнила, а вирок Новогродівського міського суду Донецької облас­ті від 27 липня 2004 р. щодо М. змінила, виключила із вироку застосування до М. ч. 4 ст. 70 КК України й приєднання покарання за вироком від 25 трав­ня 2004 р. — 6 місяців позбавлення волі.

Ухвалила вважати М. засудженим за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

Змінюючи умовне звільнення від відбування покарання з випробу­ванням із застосуванням ст. 75 КК України на фактично реальне по­карання у вигляді 510 грн штрафу із застосуванням ст. 69 КК України, апеляційний суд, по суті, погіршив становище засудженої

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 березня 2004 р. // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. /Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 110—113

(витяг)

Вироком Франківського районного суду м. Львова від 11 березня 2004 р. М. засуджено за ч. 1 ст. 122 КК України на 1 рік обмеження волі, а на підставі ст. 75 КК України її звільнено від відбування покарання з випробуванням на 1 рік і на підставі ст. 76 КК України покладено обов’язок періодично з’явля­тися для реєстрації до органів кримінально-виконавчої системи.

Постановлено стягнути з М. на користь М. I. 3000 грн моральної шкоди.

Суд визнав М. винною у тому, що вона 9 грудня 1999 р., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, у приміщенні спільного коридору кв. 27, що на вул. Боберського, 19 м. Львова, під час конфлікту з неприязні кілька разів ударила дерев’яним предметом М. I., заподіявши йому середньої тяжкості ті­лесні ушкодження.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 18 травня 2004 р. ви­рок змінено. Постановлено вважати М. засудженою зач. 1 ст. 122 КК Украї­ни із застосуванням ст. 69 КК України до 510 грн штрафу і стягнути з неї на користь М. I. 1000 грн моральної шкоди.

У касаційній скарзі з доповненням до неї засуджена М. просить скасувати вирок і ухвалу, а справу закрити за відсутністю в діях складу злочину, твер­дить, що вона діяла у межах необхідної оборони, проте в основу обвинуваль­ного вироку суд поклав суперечливі показання свідків і потерпілого та не­правдиві дані висновків судово-медичної експертизи, звертає увагу на пору­шення її права на захист. Не погоджується з вирішенням цивільного позову.

Потерпілий М. оскаржує ухвалу апеляційного суду і порушує питання про її скасування та направлення справи на новий апеляційний розгляд. Твер­дить, що М. необгрунтовано пом’якшено покарання і зменшено розмір мо­ральної шкоди.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора про необхідність звільнення засудженої від покарання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла на­ступного.

Висновки суду про доведеність винності М. у вмисному заподіянні потер­пілому середньої тяжкості тілесних ушкоджень ґрунтуються на перевірених доказах.

В основу судових рішень покладено показання потерпілого М. I., який неодноразово твердив, що М., з якою він перебував у неприязних стосунках, у стані сп’яніння затіяла сварку і побила його. Вона кілька разів ударила його дерев’яною палкою.

Сама М., як зафіксовано у протоколі судового засідання і зазначено в су­дових рішеннях, не заперечувала, що вона дійсно під час чергового конфлік­ту з сусідом М. I. вдарила його. Твердила вона і про те, що такого характеру події між нею і потерпілим, який так само їх провокує, відбуваються не рідко.

За таких обставин та враховуючи показання свідків М. М., Д., П. Л., П. О. і М. Б. і ті дані, що містяться у висновку комісійної судово-медичної екс­пертизи про кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, виявле­них у М. I., судові інстанції мали підстави дійти висновку про умисне запо­діяння М. тілесних ушкоджень потерпілому і про те, що ці діяння за своїми ознаками утворюють склад злочину, передбачений ч. 1 ст. 122 КК України.

Даних про те, що М. під час події перебувала у стані необхідної оборони чи її обмовили потерпілий або свідки у вчиненні злочину щодо потерпілого, як стверджується у скарзі, судовими інстанціями не встановлено і таких да­них у матеріалах справи немає.

Призначаючи покарання М., місцевий суд не звернув уваги на те, що во­на є інвалідом 2-ої групи і всупереч положенням ст. 61 КК України визначив його їй у вигляді обмеження волі.

Усуваючи цю помилку місцевого суду і в зв’язку з цим змінюючи вирок у частині призначеного покарання М., апеляційний суд, у свою чергу, допус­тився іншої помилки.

Пославшись на те, що М. учинила злочинні дії, що класифікуються як злочин середньої тяжкості, що вона має на утриманні двох дочок, які навча­ються на стаціонарному відділені ВУЗу і потребують матеріальної допомоги, що на утриманні винної перебуває пристаріла мати (інвалід 2-ої групи), і ви­знавши ці обставини такими, що пом’якшують покарання та суттєво знижу­ють ступінь тяжкості вчиненого М., апеляційний суд хоча і перейшов із за­стосуванням ст. 69 КК України до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції ч. 1 ст. 122 КК України (визначивши штраф), проте, перевіряючи справу за правилами зазначеної конкретної про­цедури і змінюючи засудженій умовне звільнення від покарання (із застосу­ванням статей 74, 75 КК України) на фактично реальне відбування покаран­ня, вищестоящий суд по суті погіршив становище засудженої.

З огляду на наведене та беручи до уваги час, що пройшов з моменту вчи­нення М. зазначеного злочину, колегія суддів вважає, що винна може бути визнана особою, яка на сьогодні не є суспільно небезпечною, у зв’язку з чим на підставі ч. 4 ст. 74 КК України вона може бути звільнена від покарання.

Що ж до рішення апеляційного суду в частині відшкодування М. на ко­ристь потерпілого моральної шкоди, то з ним колегія суддів погоджується і вважає його обґрунтованим.

На підставі ч. 4 ст. 74 КК України і керуючись статтями 7, 394—398 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженої М. задовольнила частково, а ка­саційну скаргу потерпілого М. I. залишила без задоволення.

Ухвалу апеляційного суду Львівської області від 18 травня 2004 р. щодо М. змінила, призначила вважати М. засудженою за ч. 1 ст. 122 КК України і від покарання її звільнити.

У решті ухвалу апеляційного суду залишила без зміни.