ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ^[1]

Пост. ПВСУ від 24 жовтня 2003 р. № 7 (зі змїнами, внесеними пост. Пленуму від 10 грудня 2004 р. № 18) «Про практику призначення судами кримінального покарання» // ВВСУ. — 2003. — №6. — С. 14 —20; 2005. — №1. — С. 13

Вирок скасовано, оскільки суд призначив однакові за розміром по­карання і на підставі ст. 70 КК України склав їх шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 21 червня 2005 р. // ВВСУ. — 2006. — №2. — С. 25—26

(витяг)

Кузнецовський міський суд Рівненської області вироком від 29 грудня 2003 р. засудив К. за ч. 2 ст. 307 та ч. 2 ст. 317 КК на п’ять років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке належить засудженому на праві влас­ності. Відповідно до ст. 70 КК за сукупністю злочинів К. остаточно визначе­но покарання у виді п’яти років позбавлення волі з конфіскацією всього май­на, яке належить засудженому на праві власності, та на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки. Згідно зі ст. 76 КК на К. покладено обов’язки не виїжджати за межі України на постійне місце проживання без дозволу органу кримінально-ви­конавчої системи, повідомляти їх про зміну місця проживання, роботи та пе­ріодично з’являтися в ці органи для реєстрації.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

К. визнано винним та засуджено за те, що у вересні 2003 р. він незакон­но й неодноразово надавав Р. і М. приміщення квартири для незаконного виготовлення та вживання наркотичного засобу, а також за те, що повторно придбав та зберігав за місцем свого проживання наркотичні засоби з метою збуту.

У касаційному поданні заступник прокурора Рівненської області, не оспо­рюючи правильності кваліфікації дій К. та обґрунтованості його засудження, порушив питання про скасування постановленого у справі вироку, оскільки покарання йому призначено з порушенням вимог закону.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який підтримав подання, розглянувши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному по­данні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновки суду про доведеність винності К. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, правильність кваліфікації його дій ґрунтуються на дослід­жених і перевірених у судовому засіданні доказах, що в касаційному поданні не оспорюється. Водночас вирок суду щодо К. підлягає скасуванню у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону.

Згідно із ч. 1 ст. 70 КК за сукупності злочинів суд, призначаючи пока­рання (основне й додаткове) за кожен злочин окремо, визначає остаточне по­карання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

Відповідно до п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» суд вправі визначити остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим при призначенні за окремі злочи­ни, що входять у сукупність, покарання як одного виду, так і різних. Однако­ві за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних межах санкцій статей КК. Застосову­ючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд по­винен зазначити у вироку, про яке саме покарання йдеться — основне чи до­даткове.

Згідно з вироком суд, призначаючи К. однакові за розміром та видом по­карання за ч. 2 ст. 307 та ч. 2 ст. 317 КК, порушив вимоги ст. 70 КК та зазна­ченої постанови Пленуму Верховного Суду України, тобто неправильно за­стосував кримінальний закон, що відповідно до ст. 371 КПК є підставою для скасування вироку. Крім того, суд, звільняючи К. від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, усупереч ст. 77 КК призначив йому до­даткове покарання у виді конфіскації майна.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Рів­ненської області задовольнила: вирок місцевого суду м. Кузнецовська Рів­ненської області від 29 грудня 2003 р. щодо К. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі суддів.

Ухвалу апеляційного суду скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд у зв'язку з неправильним застосуванням ст. 69 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 травня 2005р. //ВВСУ. — 2006. — № 3. — С. 12,23

(витяг)

Слов’янський міськрайонний суд Донецької області вироком від 29 квіт­ня 2004 р. засудив С. і Ж. за ч. 3 ст. 289 КК на 10 років шість місяців позбав­лення волі з конфіскацією майна. На підставі ст. 71 КК за сукупністю виро­ків остаточно визначив їм покарання у виді 11 років позбавлення волі з кон­фіскацією майна. Цим же вироком засуджено К. за ч. 3 ст. 289 КК на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 10 серпня 2004 р. вирок щодо засуджених змінив: із застосуванням ст. 69 КК призначив їм покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції ст. 289 КК, а саме: С. — чотири роки позбавлення волі з конфіскацією майна, Ж. — три роки шість місяців позбавлення волі з конфіскацією майна, на підставі ст. 71 КК за суку­пністю вироків остаточно визначив: С. — чотири роки шість місяців позбав­лення волі з конфіскацією майна, Ж. — чотири роки позбавлення волі з кон­фіскацією майна; дії К. перекваліфікував з ч. 3 ст. 289 КК на ст. 356 КК і при­значив йому покарання у виді двох років виправних робіт за місцем роботи з відрахуванням у дохід держави 20% заробітної плати.

Як визнав суд, 2 жовтня 2003 р. С., Ж. і К. після вживання спиртних на­поїв заволоділи автомобілем, викравши його з території гаража, який охоро­няв К. На цьому транспортному засобі вони відвезли до прийомного пункту зібраний брухт, після чого повернули автомобіль на стоянку.

Крім того, наступного дня С. і Ж. після продовження розпиття спиртних напоїв за попередньою змовою заволоділи іншим автомобілем, але, побачив­ши працівників міліції, залишили автомобіль на дорозі і втекли.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ухвали апеляційного суду щодо С., Ж. і К. та направлення справи на новий апеля­ційний розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального за­кону, невідповідністю призначеного їм покарання тяжкості злочину й особам засуджених внаслідок м’якості та істотним порушенням кримінально-проце­суального закону.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України частково його задовольнила з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 65 КК при призначенні покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та яке б запобігло вчиненню нею нових зло­чинів.

Проте суд апеляційної інстанції зазначені вимоги закону належним чи­ном не виконав.

У ст. 69 КК передбачено виняток з одного із загальних принципів при­значення покарання, сформульованих у ст. 65 КК. Згідно з вимогами ст. 69 КК суд може призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, за наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно зни­жують ступінь тяжкості вчиненого злочину, а також з урахуванням особи винного.

Апеляційний суд при розгляді справи щодо С. і Ж. взяв до уваги лише одну пом’якшуючу обставину — щире каяття засуджених, але не навів інших обставин, які можуть бути визнані такими, що пом’якшують покарання.

Посилання суду апеляційної інстанції на те, що злочин було розкрито лише завдяки заявам про його вчинення самих засуджених, не відповідає ма­теріалам справи, оскільки його було перепинено і оперативно розкрито пра­воохоронними органами, яким повідомив про вчинення протиправних дій К., а не С. і Ж.

Більше того, С. і Ж. раніше були засуджені за вчинення умисних корис­ливих злочинів, повністю не відбули покарання і вчинили новий умисний тяжкий злочин, а це свідчить про те, що вони не стали на шлях виправлення.

Згідно зі ст. 372 КПК невідповідним ступеню тяжкості злочину та особі засудженого визнається таке покарання, яке за своїм видом чи розміром є явно несправедливим внаслідок м’якості.

Кваліфікація дій К. визнана касаційним судом правильною, а призначе­не йому покарання — таким, що відповідає вимогам ст. 65 КК.

Враховуючи, що за наведених обставин рішення апеляційного суду що­до С. і Ж. не можна визнати законним і обґрунтованим, колегія суддів Судо­вої палати у кримінальних справах Верховного Суду України подання про­курора задовольнила частково: ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 10 серпня 2004 р. щодо них скасувала у зв’язку з м’якістю призначеного покарання і справу направила на новий апеляційний розгляд.

У разі звільнення засудженого від покарання, призначеного за попе­реднім вироком, визначення остаточного покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК України є помилковим

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 10 лютого 2006р.//ВВСУ. — 2006. — № 4. — С. 20—21

(витяг)

Запорізький районний суд Запорізької області вироком від 23 верес­ня 2004 р. засудив П. за ч. 2 ст. 364 КК на п’ять років позбавлення волі з по­збавленням права обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими функціями, строком на один рік та відповідно до ч. 4 ст. 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів з урахуванням попереднього вироку шляхом поглинен­ня покарань остаточно визначив йому п’ять років позбавлення волі з позбав­ленням права обіймати зазначені посади строком на один рік. На підставі ст. 75 того ж Кодексу суд звільнив його від відбування покарання з випробу­ванням з іспитовим строком один рік.

П. визнано винним у тому, що він, обіймаючи посаду голови правління сільськогосподарського виробничого кооперативу (далі — СВК), яке є пра­вонаступником колективного сільськогосподарського підприємства (далі — КСП), та діючи в інтересах третіх осіб, порушив законні права пайовиків КСП розпоряджатися своїми паями за таких обставин.

30  жовтня 2002 р. він без проведення загальних зборів власників майно­вих паїв запропонував на розгляд правління СВК питання про розподіл май­на власників майнових паїв, на якому одноособово виділив у натурі майно 97 власників майнових паїв, котрі виявили бажання перейти зі своїми паями до інших сільськогосподарських підприємств. Зазначеними протиправними діями П. заподіяв іншим 148 власникам майнових паїв матеріальну шкоду в розмірі 487 тис. 218 грн.

В апеляційному і касаційному порядках справа не розглядалася.

У клопотанні заступник прокурора Запорізької області порушив питан­ня про зміну вироку місцевого суду щодо П. через неправильне застосування кримінального закону — безпідставне застосування ч. 4 ст. 70 КК при при­значенні остаточного покарання засудженому, який на час постановлення останнього вироку був звільнений від покарання, призначеного за поперед­нім вироком, у зв’язку із закінченням іспитового строку.

У поданні, підписаному п’ятьма суддями Верховного Суду України, які вважають клопотання обґрунтованим, наведено аналогічні підстави для пе­регляду вироку щодо П.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у клопотанні доводи, Судова палата у кримінальних справах та Військова судова колегія Верховного Суду України дійшли висновку, що клопотання підлягає задово­ленню з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи та долучених прокурором до кло­потання додаткових матеріалів, Запорізький районний суд постановою від 19 квітня 2004 р. звільнив П. від покарання, призначеного за вироком цього ж суду від 28 березня 2003 р., на підставі ст. 75 КК — у зв’язку із закінченням іспитового строку.

Передбачений ч. 2 ст. 364 КК злочин, за який П. засуджено вироком від  23  вересня 2004 р., вчинений ним до постановлення попереднього вироку.

Місцевий суд, призначаючи П. на підставі ч. 4 ст. 70 КК остаточне пока­рання за останнім вироком, не врахував, що на час його постановлення засу­джений був звільнений від призначеного покарання з випробуванням за ви­роком від 19 квітня 2004 р. у зв’язку із закінченням іспитового строку, а тому підстав для призначення йому покарання за цією правовою нормою не було.

Отже, рішення районного суду про визначення П. остаточного покаран­ня на підставі ч. 4 ст. 70 КК є помилковим.

Виходячи з викладеного Верховний Суд України клопотання заступника прокурора Запорізької області задовольнив: вирок Запорізького районного суду Запорізької області від 23 вересня 2004 р. щодо П. змінив, виключивши з нього призначене йому покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК, і постановив вважати П. засудженим за ч. 2 ст. 364 цього ж Кодексу на п’ять років позбав­лення волі з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з організацій­но-розпорядчими функціями, строком на один рік зі звільненням на підставі ст. 75 того ж Кодексу від відбування покарання з випробуванням з іспито­вим строком один рік.

Резолютивна частина обвинувального вироку повинна бути викладе­на чітко і ясно, щоб при його виконанні не виникало ніяких сумні­вів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України від  7  жовтня 2005р. //ВВСУ. —2006. —№4. — С.22—23

(витяг)

Іванівський районний суд Одеської області вироком від 19 листопада 2003  р. засудив Ш. за ч. 1 ст. 185 КК на шість місяців позбавлення волі. До покарання за цим вироком суд приєднав три роки два місяці чотири дні по­збавлення волі, невідбутих Ш. за попереднім вироком, і остаточно визначив йому до відбування чотири роки вісім місяців чотири дні позбавлення волі.

Цей же суд постановою від 27 листопада 2003 р. вніс у вирок зміни: ви­знав Ш. остаточно засудженим за правилами ст. 71 КК до покарання, визна­ченого вироком від 19 листопада 2003 р.

При цьому як у вироку, так і в постанові суд зазначив, що засуджений замість сплати штрафу має відбути чотири місяці 16 днів позбавлення волі.

У апеляційному і касаційному порядках справа не розглядалася.

Ш. визнано винним в тому, що 11 листопада 2002 р. він таємно викрав із подвір’я Ш. А. належні йому бідон і відро загальною вартістю 182 грн.

У клопотанні прокурор Одеської області порушив питання про зміну по­становлених щодо Ш. судових рішень у зв’язку з неправильним застосуван­ням кримінального закону. Зокрема, прокурор, пославшись на те, що суд по­милково перевів засудженому покарання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі, просив визнати Ш. засудженим за сукупністю вироків на чотири роки три місяці 18 днів позбавлення волі. Ш. у своєму клопотанні та­кож просив вирок змінити: виключити з нього рішення про переведення по­карання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі та зарахувати у строк покарання час перебування під вартою за попереднім вироком.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у клопотаннях доводи, Судова палата у кримінальних справах та Військова судова колегія Верховного Суду України дійшли висновку, що клопотання засудженого під­лягає задоволенню повністю, а клопотання прокурора — частково з таких під­став.

Відповідно до вимог ст. 335 КПК резолютивна частина обвинувального вироку повинна бути викладена чітко і ясно, щоб при його виконанні не ви­никало ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом.

Постановляючи вирок, суд не дотримався цих вимог, внаслідок чого ви­никли труднощі в його виконанні.

Розглядаючи подання адміністрації слідчого ізолятора про уточнення резолютивної частини вироку щодо розміру призначеного Ш. покарання, суд постановою від 27 листопада 2003 р. у порядку, передбаченому ст. 411 КПК, вніс у вирок зміни: приєднав до покарання, призначеного засудженому за вироком від 19 листопада 2003 р., замість трьох років двох місяців і чоти­рьох днів позбавлення волі (про що йшлося в резолютивній частині вироку) покарання у виді чотирьох років двох місяців і чотирьох днів позбавлення волі, погіршивши таким чином становище засудженого. При цьому виходя­чи із наведених у мотивувальній частині вироку розрахунків суд у строк цьо­го покарання замість штрафу в розмірі 850 грн, який Ш. не сплатив за попе­реднім вироком, зарахував чотири місяці 16 днів позбавлення волі.

Таке рішення суду не узгоджується з роз’ясненням, що міститься в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 11 «Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань, пов’язаних із виконанням вироків» (зі змінами), від­повідно до якого в порядку, передбаченому ст. 411 КПК, можуть вирішува­тися лише ті питання, які не стосуються суті вироку і не тягнуть погіршення становища засудженого.

Не ґрунтується на вимогах закону і рішення про переведення покарання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 72 КК основне покарання у виді штрафу при призначенні його за су­купністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає і вико­нується самостійно.

З огляду на зазначене судді Верховного Суду України на спільному засі­данні дійшли висновку про необхідність скасування судових рішень у части­ні переведення покарання у виді штрафу на покарання у виді позбавлення волі та зарахування останнього у строк невідбутого Ш. покарання за попере­днім вироком.

Обговоривши питання щодо покарання, яке повинен відбувати за сукуп­ністю вироків Ш., судді Верховного Суду України визнали, що воно має бу­ти меншим від того, яке призначив районний суд, з таких підстав.

Призначаючи Ш. покарання за сукупністю вироків, районний суд пови­нен був визначити вид і розмір покарання за вчинений ним новий злочин, а потім на підставі ст. 71 КК повністю або частково приєднати невідбуту час­тину покарання за попереднім вироком.

Суд при визначенні Ш. виду і розміру покарання за останнім вироком дотримався вимог закону, але при визначенні розміру невідбутого засудже­ним покарання за першим вироком припустився помилки.

Із мотивувальної частини останнього вироку вбачається, що встановлюю­чи розмір такого покарання, суд послався на те, що він мав становити три роки дев’ять місяців і 18 днів позбавлення волі. При цьому суд зарахував у строк відбування покарання, призначеного Ш. за першим вироком, два місяці 12 днів позбавлення волі, відбутих ним (за висновком суду) у випробувальний період

із 29 серпня по 11 листопада 2002 р., тобто з дня проголошення першого виро­ку і до дня вчинення нового злочину. Таке рішення суду не ґрунтується на ви­могах закону і суперечить роз’ясненню, що міститься в п. 26 постанови Плену­му Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику при­значення судами кримінального покарання», відповідно до якого невідбутою частиною покарання за попереднім вироком у цьому випадку треба було вва­жати покарання, від відбування якого Ш. було звільнено з випробуванням, за винятком часу перебування його під вартою в порядку запобіжного заходу.

Згідно з вироком Іванівського районного суду від 29 серпня 2002 р. Ш. перебував під вартою шість місяців 13 днів.

Отже, цей час підлягав зарахуванню у строк невідбутого засудженим по­карання за першим вироком і, таким чином, невідбуте ним покарання мало становити три роки п’ять місяців 17 днів, а не три роки дев’ять місяців і 18 днів позбавлення волі, як про це помилково зазначено в останньому вироку.

З урахуванням наведеного, Ш. слід визнати засудженим за сукупністю вироків до трьох років 11 місяців 17 днів позбавлення волі.

За таких обставин на спільному засіданні Судова палата у кримінальних справах та Військова судова колегія Верховного Суду України вирок Іванів­ського районного суду Одеської області від 19 листопада 2003 р. щодо Ш. змінили: виключили з вироку рішення суду про переведення призначеного Ш. за вироком цього ж суду від 29 серпня 2002 р. покарання у виді штрафу на позбавлення волі на чотири місяці 16 днів та зарахування їх у строк невід- бутого засудженим покарання за попереднім вироком. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків постановлено вважати Ш. остаточно засудженим до покарання у виді трьох років 11 місяців 17 днів позбавлення волі та рахувати йому строк покарання з 1 липня 2003 р. Постанову від 27 листопада 2003 р. в частині внесення у зазначений вирок від 19 листопада 2003 р. змін, що стосу­ються призначеного Ш. покарання, скасовано.

При призначенні покарання нижче від найнижчої межі, встановле­ної в санкції статті Особливої частини КК України, суд має посила­тися на ст. 69 КК цього Кодексу

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 березня 2006р. // ВВСУ. — 2006. — We 5. — С. 17

(витяг)

Гадяцький районний суд Полтавської області вироком від 31 березня 2005 р. засудив К. за ч. 1 ст. 186 КК до штрафу в сумі 510 грн.

В апеляційному порядку вирок не розглядався.

К. визнано винним у тому, що він 8 січня 2005 р. відкрито заволодів гро­шима І. в сумі 30 грн.

У касаційному поданні заступника прокурора Полтавської області пору­шено питання про скасування вироку направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним призначенням засудженому покарання у виді штрафу нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особ­ливої частини КК.

Перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у ка­саційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України задовольнила подання частково з таких підстав.

Суд правильно встановив фактичні обставини справи та зробив обґрун­тований висновок про доведеність вини К. у вчиненні злочину, що, по суті, в поданні не заперечується. Кваліфікація дій засудженого також є правильною і прокурором не оспорюється.

Санкцією ч. 1 ст. 186 КК передбачено можливість призначення покаран­ня у виді штрафу в розмірі від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів дохо­дів громадян, тобто від 850 до 1 тис. 700 грн.

Проте суд визначив К. штраф у меншому розмірі, ніж це передбачено за­коном, і при цьому не застосував ст. 69 КК, порушивши таким чином кримі­нальний закон.

Колегія суддів Верховного Суду України дійшла висновку, що у справі є ряд обставин, що пом’якшують покарання (К. раніше не засуджувався, пози­тивно характеризується за місцем проживання, щиро розкаявся у вчинено­му) та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, що дає підста­ви для застосування ст. 69 КК.

Враховуючи зазначене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Гадяцького районного суду Полтав­ської області від 31 березня 2005 р. щодо К. змінила, призначивши йому за ч. 1 ст. 186 КК із застосуванням ст. 69 КК покарання у виді штрафу в сумі 510 грн.

Попередню судимість засудженого не може бути враховано при при­значенні покарання, якщо її знято або погашено в установленому законом порядку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 лютого 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — № 6. — С. 29—30

(витяг)

Шевченківський районний суд м. Чернівців вироком від 18 серпня 2005 р. засудив Ш. за ч. 1 ст. 187 КК на три роки позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки та покладено на нього обов’язки, передбачені ст. 76 КК, а саме: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу орга­ну кримінально-виконавчої системи, повідомляти цей орган про зміну місця проживання та раз на місяць з’являтися в зазначений орган для реєстрації.

В апеляційному порядку вирок щодо Ш. не переглядався.

Ш. визнано винним у тому, що він 9 липня 2005 р., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, учинив розбійний напад на Є. із застосуванням на­сильства, небезпечного для життя та здоров’я потеріплого, і заволодів його майном на суму 415 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Чернівецької області пору­шив питання про скасування вироку суду і направлення справи на новий су­довий розгляд. Свої вимоги він мотивував тим, що суд обрав Ш. міру пока­рання, порушивши вимоги закону, — недостатньо врахував ступінь суспіль­ної небезпечності вчиненого ним злочину, даних про його особу й те, що він вже був засуджений за вчинення аналогічного злочину. У зв’язку з наведе­ним прокурор вважав, що суд повинен обрати Ш. міру покарання, пов’язану з реальним позбавленням волі.

Перевіривши матеріали кримінальної справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що подання задоволенню не під­лягає з таких підстав.

Винність Ш. у вчиненні злочину підтверджена сукупністю зібраних у справі, правильно оцінених та обґрунтовано покладених судом в основу ви­року доказів, що в касаційному поданні, по суті, не заперечується. Кваліфіка­ція дій засудженого за ч. 1 ст. 187 КК є правильною і теж не оспорюється.

Що ж стосується обраної судом Ш. міри покарання, то її визначено пра­вильно, з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпечності вчине­ного ним злочину, даних про його особу, а також усіх обставин справи. У виро­ку достатньо вмотивовано прийняте рішення, а саме — зазначено, що Ш. ви­знав себе винним, має на утриманні неповнолітню дитину, позитивно характе­ризується за місцем роботи та проживання, відшкодував заподіяну Є. шкоду.

Доводи прокурора про те, що Ш. і раніше засуджувався за аналогічний злочин, не можуть бути враховані, оскільки його попередня судимість на під­ставі ст. 89 КК погашена.

Враховуючи наведене та не встановивши передбачених ст. 398 КПК під­став для скасування або зміни судових рішень щодо Ш., колегія суддів Судо­вої палати у кримінальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційного подання заступника прокурора Чернівецької області відмовила.

Коли особа, яку звільнено від відбування покарання з випробуван­ням, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший зло­чин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань не допускається. За таких умов кожен вирок виконується самостійно

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 квітня 2006 р. // ВВСУ. — 2006. — №в8. — С. 16—17

(витяг)

Кам’янсько-Дніпровський районний суд Запорізької області вироком від 19  травня 2005 р. засудив П. за ч. 3 ст. 185 КК на чотири роки позбавлення волі, на підставі ч. 4 ст. 70 КК частково приєднав до цього покарання невідбуту частину покарання за вироком Великобілозерського районного суду Запорізької області від 20 грудня 2004 р. і остаточно призначив засудженому п’ять років три місяці позбавлення волі.

П. визнано винним у тому, що 1 листопада 2004 р. він за попередньою змовою з О., якого засуджено цим же вироком, що в касаційному порядку не оскаржено, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, проник у будинок, звідки таємно викрав належне С. майно на суму 1 тис. 535 грн.

В апеляційному порядку справа не переглядалася.

У касаційній скарзі П. послався на незаконне засудження його вироком від 20 грудня 2004 р., що потягло безпідставне застосування щодо нього ч. 4 ст. 70 КК при засудженні за новий злочин.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верхов­ного Суду України дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню част­ково з таких підстав.

Законність та обґрунтованість вироку від 20 грудня 2004 р., яким П. за­суджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК, перевірці в ка­саційному порядку не підлягає.

Висновок суду, викладений у вироку від 19 травня 2005 р., про доведе­ність винуватості П. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК, під­тверджений доказами, дослідженими судом у порядку, встановленому в ч. 3 ст. 299 КПК, і засудженим не заперечується.

Покарання за вчинення цього злочину призначено П. відповідно до ви­мог ст. 65 КК (з урахуванням тяжкості вчиненого ним злочину, даних про його особу, обтяжуючих та пом’якшуючих покарання обставин). Це пока­рання є необхідним та достатнім для виправлення засудженого і запобігання вчиненню ним нових злочинів.

Разом із тим при призначенні П. і О. покарання суд порушив вимоги ч. 4 ст. 70 КК і не врахував роз’яснень, що містяться в п. 23 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», відповідно до яких у випадках, коли осо­ба, яку звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим стро­ком, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосуван­ня принципів поглинення, часткового та повного складання призначених по­карань не допускається. За таких умов кожний вирок виконується самостійно.

Як убачається із матеріалів справи, П. було засуджено вироком від 20  грудня 2004 р. на п’ять років позбавлення волі та звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки, а О. — вироком від 7 лютого 2005 р. на чотири роки позбавлення волі та звільнено від відбу­вання покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки.

Злочин, передбачений ч. 3 ст. 185 КК, за який вони засуджені вироком від 19 травня 2005 р. до покарання, яке належить відбувати реально, вони вчинили 1 листопада 2004 р., тобто до засудження за попереднім вироком.

За таких обставин суд при призначенні П. і О. покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК не повинен був застосовувати принцип часткового складання пока­рань, оскільки в такому випадку вироки мали виконуватися самостійно.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Кам’янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 19 травня 2005 р. щодо П. та в порядку, передба­ченому ст. 395 КПК, щодо О. змінила: виключила з нього рішення суду про часткове приєднання до покарання, призначеного за вироком від 19 травня 2005  р., невідбуте засудженими покарання за попередніми вироками. На під­ставі ч. 4 ст. 70 КК постановлено вважати П. і О. засудженими до покарання за ч. 3 ст. 185 КК на чотири роки позбавлення волі та до покарання, визначе­ного їм за попередніми вироками, які належить виконувати самостійно.

Якщо обставина, наведена у ч. 1 ст. 67 КК, передбачена в статті Особ­ливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз ураховувати її як обтяжуючу пока­рання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 січня 2004 року // Судова практика Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К., 2006. — С. 35—37

(витяг)

Вироком судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Сумської області від 28 жовтня 2003 р. М. засуджений за ч. 1 ст. 152 КК на

4  роки позбавлення волі, за пунктами 4, 9 ч. 2 ст. 115 КК на 14 років позбав­лення волі, а за сукупністю вчинених злочинів на підставі ст. 70 КК Украї­ни — на 15 років позбавлення волі. Судом також постановлено стягнути з нього на користь потерпілого Н. 1735 грн 53 коп. матеріальної і 10 000 грн моральної шкоди.

Як зазначено у вироку суду, 6 травня 2003 р. М., повертаючись додому в с. Ленінське Кролевецького району, у стані алкогольного сп’яніння, наздо­гнавши на дорозі односельчанку В., запропонував їй вступити в статеві зно­сини. Одержавши відмову, він, застосовуючи фізичне насильство — завдав­ши В. цеглиною удар по голові, затягнув її до лісосмуги, де, завдаючи ударів руками в обличчя, подолав волю потерпілої та зґвалтував її. Коли потерпіла заявила, що вона повідомить про це правоохоронні органи, М., з метою при­ховати вчинений ним злочин, умисно вбив її з особливою жорстокістю, зав­даючи численних ударів цеглиною по голові та залишками скляної пляшки, яку розбив об голову потерпілої, в шию і обличчя.

У касаційних скаргах засуджений та його захисники стверджують, що М. безпідставно визнано винним у вчиненні зґвалтування потерпілої В. та за п. 9 ч. 2 ст. 115 КК України у вчиненні вбивства В. з метою приховати інший зло­чин вказують, що суд безпідставно визнав обтяжуючою обставиною завдан­ня злочином тяжких наслідків у вигляді смерті також необґрунтовано послав­ся на те, що М. негативно характеризується за місцем проживання.

Заслухавши доповідача, пояснення засудженого, захисників засуджено­го, потерпілого, міркування прокурора, перевіривши матеріали справи та об­говоривши доводи касаційних скарг, колегія суддів вважає, що вони підляга­ють частковому задоволенню з таких підстав.

Висновок суду про доведеність винності М. у вчиненні: зґвалтування по­терпілої В. та її умисного вбивства з особливою жорстокістю з метою при­ховання іншого злочину підтверджується дослідженими в судовому засідан­ні доказами; доводи касаційних скарг не ґрунтуються на матеріалах справі і спростовуються наведеними у вироку доказами.

Так, з пояснень засудженого під час досудового слідства, вбачається, що він 6 травня 2003 р. після відмови потерпілої В. вступив із нею в статеві зно­сини, вдарив її по голові цеглиною, а коли вона впала, то затягнув її у лісо­смугу і зґвалтував. Після вчинених щодо В. дій остання заявила йому, що во­на про це повідомить правоохоронним органам. Тоді він вбив В., завдаючи їй удари цеглиною по голові та залишками скляної пляшки, котру розбив об го­лову потерпілої, по шиї та обличчю, а труп В. засипав землею за допомогою шматків шиферу. Зазначені факти підтверджуються явкою з повинною, по­казаннями свідків та засудженого у судовому засіданні.

З огляду на матеріали справи М. обґрунтовано засуджено за вчинення зґвалтування В. та її умисне вбивство з особливою жорстокістю з метою при­ховати інший злочин і його дії правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 152, пунк­тами 4, 9 ч. 2 ст. 115 КК України.

Колегія суддів вважає, що суд безпідставно визнав обтяжуючою обстави­ною завдання злочином тяжких наслідків у вигляді смерті, оскільки ця обстави­на передбачена у статті як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію. Саме тому суд не міг враховувати її як таку ще раз при призначенні покарання.

Також підлягає виключенню з вироку посилання на те, що засуджений негативно характеризується за місцем проживання, оскільки в матеріалах справи є дві довідки — характеристики, видані головою Ленінської сільської ради, які є суперечливими: за однією М. характеризується позитивно, а за ін­шою — негативно.

З урахуванням наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційні скарги задовольнила частково. Вирок апеляційного суду від 28 жовтня 2003 р. щодо М. змінила: виключила з мотивувальної частини вироку посилання як на обставину, що обтяжує по­карання, завдання злочином тяжких наслідків у вигляді смерті та вказівку на те, що засуджений негативно характеризується за місцем проживання.

Скасовуючи вирок суду першої інстанції і постановляючи свій вирок, апеляційний суд зобов'язаний дотримуватися загальних засад при­значення покарання, передбачених ст. 65 КК. Недотримання зазначе­них вимог закону потягло скасування вироку з направленням справи на новий апеляційний розгляд

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від28жовтня2004року//Судова практи­ка Верховного Суду України у кримінальних справах: Офіц. вид. — К., 2006. — С. 37—41

(витяг)

Вироком Житомирського районного суду Житомирської області від 14 квітня 2004 р. Я. засуджений за ч. 2 ст. 121 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі; за ч. 1 ст. 119 КК України на 4 роки позбавлення волі та за ч. 1 ст. 296 КК України на 3 місяці арешту. На підставі ст. 70 КК України йому остаточно призначено 5 років позбавлення волі, і на підставі статей 75, 76 КК України він звільнений від відбування по­карання з випробуванням протягом іспитового строку тривалістю 3 роки та покладенням відповідних обов’язків.

К. засуджений за ч. 2 ст. 121 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 4 роки позбавлення волі. На підставі статей 75, 76 КК України він звільнений від відбування покарання з випробуванням із іспитовим стро­ком 2 роки з покладенням відповідних обов’язків.

Із засуджених на користь потерпілого Л. стягнуто солідарно 2428 грн на відшкодування матеріальної шкоди та 1000 грн — моральної шкоди.

25  квітня 2002 р. о 3 год. К. зі своєю знайомою П. біля будинку № 26 на вул. Грищенка в с. Калинівка Житомирського району зустрілися з раніше незнайомими їм Л., Є. та А., які почали приставати до П. та пропонувати вступити з ними в статеві зносини, нецензурно при цьому висловлюючись на адресу П. та Я.

Обурений такою поведінкою, Я. вирвав з паркану штахетину і завдав Л. удар по голові, спричинивши фізичний біль, а А. — удар у ділянку передпліч­чя, спричинивши легкі тілесні ушкодження. А. вихопив із рук Я. штахетину і разом з Є. побіг за Я., який втік від нього, а Л. залишився біля П.

А. та Є. повернулись, не наздогнавши Я., а останній, зустрівшись зі своїм двоюрідним братом К., з метою помсти, взявши по штахетині, побігли до за­значених осіб, де між ними почалася бійка, під час якої А. та Є. отримали лег­кі тілесні ушкодження та втекли. Після цього Я. і К. побили Л. штахетинами, спричинивши йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя та здо­ров’я в момент заподіяння.

Крім того, 22 червня 2003 р. о 22 год. Я. вчинив убивство С. із необереж­ності, а також хуліганство, що супроводжувалось особливою зухвалістю.

Вироком Апеляційного суду Житомирської області від 27 липня 2004 р. цей вирок суду першої інстанції щодо обох засуджених у частині покарання скасовано і постановлено призначити К. із застосуванням ст. 69 КК Украї­ни 4 роки позбавлення волі, а Я. постановлено призначити за ч. 1 ст. 119 КК України 4 роки позбавлення волі, за ч. 2 ст. 121 КК України — 7 років позбав­лення волі та за ч. 1 ст. 296 КК України — 3 місяці арешту і на підставі ст. 70 КК України остаточно визначити 7 років позбавлення волі.

В іншій частині цей вирок залишений без зміни.

У касаційній скарзі захисник засудженого просить вирок апеляційного суду щодо К. скасувати, посилаючись на те, що у справі відсутні докази спри­чинення потерпілому Л. тяжких тілесних ушкоджень саме К. Водночас він просить залишити в силі вирок місцевого суду, зазначаючи, що у ньому були наведені і враховані при призначенні покарання пом’якшуючі відповідаль­ність обставини, незважаючи на які апеляційний суд, погодившись із висно­вками місцевого суду, безпідставно посилив покарання.

Засуджений К., підтримуючи доводи касаційної скарги свого захисни­ка, звертає увагу на те, що він діяв в інтересах захисту свого брата та його дівчини, щодо яких були вчинені протиправні дії. Зазначає, що апеляцій­ний суд у своєму вироку залишив поза увагою при визначенні покарання протиправну поведінку потерпілих, що, на його думку, свідчить про необ’єк- тивність суду.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора про відсутність підстав для задоволення касаційних скарг, пояснення засудженого К., дослідивши ма­теріали справи та обговоривши наведені доводи, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах задовольнили їх частково з таких підстав.

Вирок апеляційного суду є рішенням суду вищої інстанції, що в апеля­ційному порядку перевіряє обґрунтованість і законність судових рішень міс­цевих судів, а тому повинен відповідати вимогам глави 28 КПК України, яка регламентує питання постановлення вироку. У вироку повинно бути зазна­чено зміст вироку суду першої інстанції, суть апеляції і мотиви прийнятого рішення, але ці вимоги апеляційний суд при постановленні вироку не вико­нав належним чином.

Так, задовольняючи апеляції та скасовуючи вирок місцевого суду у зв’яз­ку з необхідністю призначення засудженим більш суворого покарання, апе­ляційний суд визнав, що суд першої інстанції правильно встановлені фак­тичні обставі справи та правильно кваліфіковані дії, оскільки вирок ґрунту­ється на перевірених і досліджених у суді доказах.

Однак, приймаючи таке рішення, апеляційний суд не навів жодних об­ставин, які, на його думку, не були враховані судом першої інстанції при ви­рішенні питання про призначення засудженим покарання.

Якщо суд першої інстанції, обґрунтовуючи своє рішення у частині при­значення засудженим покарання, врахував тяжкість вчиненого злочину, так і його наслідки, а також дані про особи винних і обставини, що впливають на призначення покарання, то апеляційний суд у вироку не зазначив обставин, що пом’якшують або обтяжують покарання, чим порушив вимоги ст. 334 КПК України.

Так, судом першої інстанції було обґрунтовано висновокпро відсутність обтяжуючих покарання обставин і враховані дані щодо осіб засуджених. Вра­ховано судом і те, що потерпілі своєю неправомірною поведінкою спровоку­вали вчинення засудженими злочину.

Апеляційний суд у вироку не спростував наведені судом першої інстан­ції пом’якшуючі обставини і визнав, що Л., Є. та А. вчинили неправомірні дії, безпідставно приставали до П., пропонуючи вступити з ними в статеві зноси­ни, нецензурно висловлюючись при цьому на адресу П. та Я., але залишив цю обставину, яка визначає ступінь суспільної небезпечності дій, вчинених засудженими, поза увагою.

При цьому судом при визначенні покарання засудженим не оцінено дії Л., який залишався біля П., зірвав її ланцюжок, пошкодив куртку, а кулон бу­ло втрачено, тобто судом не було оцінено моменту припинення протиправ­них дій щодо П.

Оскільки ст. 65 КК України встановлює, що суд призначає покарання винній особі відповідно до положень Загальної частини КК, а суд апеляцій­ної інстанції при постановленні вироку в цій справі у частині призначення покарання послався лише на ступінь тяжкості вчиненого злочину, доводи касаційних скарг про недотримання апеляційним судом вимог статей 65, 66,  323—324, 379 КПК України та проявлену однобічність в оцінці обста­вин, що мають значення при вирішенні питання про покарання, заслугову­ють на увагу.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України касаційні скарги засудженого та адвоката за­довольнила частково, вирок апеляційного суду скасувала, а справу направи­ла на новий апеляційний розгляд у той же суд.

Призначаючи міру покарання особам, засудженим за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України, суд правильно керувався не тільки загальною оцінкою суспільної небезпечності цього виду злочинів, а й оцінкою конкретних діянь, вчинених підсудними, їх особи, а також обставин, які пом'якшу­ють і обтяжують покарання, встановлених у справі

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 2 березня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 53—58

(витяг)

Вироком колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляцій­ного суду Донецької області від 10 червня 2005 р. засуджено:

Ш. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 12 років позбавлення волі; за ст. 304 КК України — на 3 роки позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України Ш. остаточно визначено 12 років і 6 місяців позбавлення волі;

Р. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України — на 12 років позбавлення волі;

Б. В. О. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України — на 12 років позбавлення волі, а за сукупністю злочинів — на 12 років і 6 місяців позбавлення волі;

С. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України — на 11 років позбавлення волі;

Б. Є. В. за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України — на 11 років позбавлення волі.

Засуджених визнано винними у вчиненні злочину за таких обставин. На початку жовтня 2003 р. у дворі будинку між Б., який перебував у стані алко­гольного сп’яніння, з однієї сторони і Ш., Б. В.О., Р., Б. Є.В. і С. з іншої на ґрунті особистих неприязних відносин (Б. скривдив їх знайому Т.) виникла сварка. Після неї Б. пішов на город, що розташований біля зазначеного будин­ку, і там заснув. Ш., знаючи про неповнолітній вік С. і Б. Є.В., запропонував їм, а також Р. та Б. В.О. напасти на Б. з метою його умисного вбивства з моти­вів помсти, і ті погодилися. Діючи за попередньою змовою групою осіб і згідно з планом, спрямованим на позбавлення життя Б., Ш., С., Б. Є. В., Р. і Б. В. О., озброївшись принесеними Ш. дерев’яними палицями, прийшли на город до Б. Там вони напали на потерпілого, який спав, і нанесли йому множинні уда­ри палицями по голові, а також ногами в інші частини тіла. Внаслідок узго­джених спільних дій усіх засуджених Б. крім інших тілесних ушкоджень бу­ло заподіяно відкриту непроникаючу черепно-мозкову травму, від якої він помер на місці злочину. Переконавшись у цьому, Ш., С., Б. Є. В., Р. і Б. В. О. зв’язали мотузкою убитому руки і ноги та на велосипеді відвезли його в по­ле, розташоване неподалік від села. Там вони скинули труп у яму і засипали землею.

У касаційних скаргах засуджений Р. просив вирок скасувати, а справу пе­редати на на нове розслідування, оскільки в ній немає переконливих доказів його вини у вчиненні злочину, а його показання на досудовому слідстві суд не повинен був враховувати у вироку, оскільки їх було одержано внаслідок застосування до нього незаконних заходів. Крім цього, засуджений зазначив й інші порушення слідчим вимог кримінально-процесуального законодавства; захисники П. В. П. і Р. Н. М. стверджували, що суд не врахував показання свідків Б., С. і Р., якими спростовуються його висновки щодо доведеності ви­ни Р. у вчиненні злочину, і врахував у вироку сумнівні та одержані з пору­шенням вимог закону докази; у Рю не було умислу і попередньої змови з ін­шими засудженими на вчинення умисного вбивства Б.; зібраними у справі до­казами не підтверджено особу вбитого та час її смерті. Посилаючись на ці та інші обставини, вони просять вирок скасувати, а справу передати на нове роз­слідування. Поряд із цим Р. Н. М. також наголошує на тому, що суд призна­чив Р. надто суворе покарання;

— захисник Р. П. І. просить вирок щодо засудженого Р. скасувати, а спра­ву передати на нове розслідування. Обґрунтовуючи свою скаргу, він посила­ється на однобічність і неповноту досудового та судового слідства; невідпо­відність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи; істотне порушення кримінально-процесуального законодавства; неправильне застосування кримінального законодавства;

— засуджений С., не наводячи підстав, просить вирок скасувати, а спра­ву — передати на нове розслідування.

Засуджені Ш., Б. В. О. і Б. Є. В. вирок не оскаржили.

Заслухавши доповідача, пояснення засудженого Р., який підтримав свою касаційну скаргу, міркування прокурора про законність та обґрунтованість вироку, перевіривши доводи касаційних скарг і доповнень, заперечення по­терпілого, а також матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарги не під­лягають задоволенню.

Висновки суду про доведеність винності Р. і С. у вчиненні злочину від­повідають зібраним у справі доказам і є обґрунтованими.

Посилання засудженого Р. та захисників П. В. П. і Р. Н. М. у касаційних скаргах на те, що в Р., який лише захищав скривджену Т., не було умислу та попередньої змови з іншими засудженими на вчинення групою осіб умисно­го вбивства Б., є безпідставними.

З матеріалів справи видно, що засуджений Р. на досудовому слідстві, зокрема в присутності захисника, дав такі показання.

На початку жовтня 2003 р. С. і Ш. сказали йому і Б. Є. В. про те, що Б. вдарив Т. й за це йому треба помститись. За спільною домовленістю між усі­ма засудженими у справі було вирішено, що вони поб’ють Б. Для цього Ш. дав кожному із них дерев’яні палиці (ручки від лопат, частини віконних рам довжиною приблизно 1,5 м і товщиною приблизно 5 см), а сам узяв камін­ці. З цією зброєю вони разом пішли на город Т., де спав п’яний потерпілий. Йдучи туди, Ш. і С. казали, що вб’ють Б. Він та Б. Є.В. першими підійшли до потерпілого. Той намагався схопити його (Р.) за ногу. У відповідь він ударив його палицею по руках і тулубу. Після цього на потерпілого напали всі інші засуджені і спільно завдали йому множинних ударів ногами й палицями по голові й по тулубу. До того ж С. закликав усіх бити Б. по голові. Він бачив, що С. і Б. В. О. робили саме так, а Ш. кидав камінці в голову потерпілого. Побит­тя потерпілого продовжувалося приблизно п’ять хвилин. У присутності всіх засуджених Ш. перевірив стан Б. Пересвідчившись у тому, що він помер, вони спільно зв’язали мотузкою йому руки і ноги та на велосипеді відвезли труп у поле й там поховали.

Твердження засудженого Р. і його захисників у скаргах про те, що зазна­чене вище показання було одержано внаслідок застосування слідчим до пер­шого незаконних заходів, є непереконливими.

У справі встановлено, що Р. аналогічні твердження висловлював у суді першої інстанції, який їх визнавав такими, що не ґрунтуються на матеріалах справи. Такі висновки (з якими погоджується колегія суддів) суд першої ін­станції належним чином мотивував. Вони підтверджені доказами, які суд на­званої інстанції ретельно перевірив і належно оцінив. У касаційній скарзі за­судженого та його захисників не наведено інші (недосліджені) судом докази, якими б спростовувались висновки суду першої інстанції за обговорювани­ми твердженнями.

За таких обставин суд обґрунтовано врахував у вироку частину пока­зань засудженого Р.

Так, свідки Т. Л. С. і Т. С. Л. засвідчили, що 6 жовтня 2003 р. між засу­дженими у справі та Б. виникла сварка через неправомірну поведінку остан­нього стосовно Т. Засуджені домовились, що помстяться Б. за таку його пове­дінку й поб’ють його. Т. чула, як вони, озброївшись дерев’яними палицями й камінцями, обговорювали між собою те, хто і куди буде завдавати ударів по­терпілому. Після того, як засуджені знайшли на городі Б., вони чули, як звід­ти лунали звуки ударів. Після цих звуків, наголосив Т. С. Л., засуджені під­ходили до нього і казали, що, мабуть, Б. мертвий. Він порадив їм вивезти труп, і засуджені, зв’язавши мотузкою кінцівки убитого, це зробили.

Засуджені Ш., Б. В. О. і Б. Є. В. у судовому засіданні щодо обставин, які передували побиттю Б., дали такі самі, як і засуджені Р. і С. і свідки Т-и., по­казання. В іншій частині вони зазначили таке. Зокрема, Ш. показав, що між ними була домовленість про побиття потерпілого палицями. Реалізуючи її, всі засуджені, крім нього, спільно били потерпілого палицями у різні частини тіла, Р. у цей час не відходив від решти засуджених, як він про це зазначав на слідстві та в суді. Конкретизуючи свою участь у насильстві над потерпілим, Ш. зазначив, що він бив Б. ногами куди попало, кидав у його голову каміння, але не попав. Б. В.О. і Б. Є.В. також визнали, що всі засуджені у справі били потерпілого. Перший наголосив на тому, що він бив Б. ногою та дерев’яною палицею по тулубу й обличчю, другий — лише про те, що він бив потерпілого тільки палицею і тільки по ногах. Б. Є. В., крім того, зазначив, що, завдавши потерпілому 3—4 удари, він відійшов від нього, а решта засуджених продов­жували спільно бити до тих пір, поки Б. не захрипів. Ш. також підтвердив, що насильство продовжувалося приблизно п’ять хвилин. Б. хрипів і захлина­вся кров’ю. Його перестали бити. Потерпілий не дихав і серце його не било­ся. Про це він повідомив Т. С. Л. і той сказав, щоб вони забрали труп з його двору, що всіма засудженими спільно й було зроблено за обставин, викладе­них судом у вироку. І Ш., і Б. В. О. підтвердили, що труп Б. було знайдено в тому місці, на яке вони вказали, відтворюючи обстановку і обставин події, і воно збіглося з місцем, де засуджені поховали потерпілого.

Покликання в касаційних скаргах захисників П. В. П. і Р. Н. М. на те, що зібраними у справі доказами не підтверджено особу вбитого та час її смерті, є надуманими.

Як видно з протоколу судового засідання, всі засуджені знали Б. Кожен із них не заперечував, що на початку жовтня 2003 р. вони з помсти спільно побили Б., і він помер на місці злочину, що труп ними було відвезено в поле і там поховано. Їх показання про зв’язування потерпілому після смерті рук і ніг мотузкою (при похованні її не знімали) і щодо місця його поховання по­вністю узгоджуються з даними протоколу огляду місця події. Труп потерпі­лого було знайдено саме на тому місці, на яке при відтворенні обстановки й обставин події і при ексгумації трупа показали засуджені Ш. і Б. В. О. При перегляді відеозапису відтворення обстановки й обставин події за участю за­судженого Ш. останній, а також решта засуджених у справі в суді підтверди­ли, що 20 січня 2003 р. було ексгумовано труп Б., а не іншої особи, як про це зазначається в касаційних скаргах захисників засудженого Р. Судово-медич­ний експерт К. О. В. у суді показав, що зовнішній вигляд ексгумованого тру­па потерпілого дозволяв його впізнати. Це також підтвердили в суді батько убитого (потерпілий Б.), а також свідок Т-в, яким показували ексгумований труп, і в ньому вони впізнали Б. Висновками комісійної судово-медичної експертизи підтверджено, що потерпілому Б. було заподіяно відкриту непро­никну черепно-мозкову травму (рану в лівій скроневій частини, крововилив у м’яких покривах у лівій височно-тім’яній частини, оскольчатий перелом лі­вих скроневої і тім’яної кістки із переходом на основу черепа), закриту тупу травму грудної клітки (переломи 5—8 ребер ліворуч), закриті оскольчаті пе­реломи кісток носа, лівих скулової й верхнечелюсної кісток, нижньої щелепи ліворуч, великий синець на передній поверхні грудної клітки праворуч. У ре­зультаті відкритої непроникної черепно-мозкової травми потерпілий Б. по­мер на місці злочину. Ці тілесні ушкодження потерпілий міг отримати за об- ствин, про які засуджені Ш., Б. Є. В., Б. В. О. і Р. показали, відтворюючи за їх участю обстановку та обставини події.

Оцінивши наведені докази в сукупності, суд дійшов правильних виснов­ків про безпідставність тверджень у суді захисників і засудженого Р. про те, що слідчі органи не зібрали достатньо доказів, якими підтверджено особу вбитого та час її смерті.

З огляду на викладені вище докази суд, вирішуючи справу, обґрунтова­но не взяв до уваги свідчення Б-ї та С-о про те, що вони бачили живого потер­пілого в кінці жовтня — на початку листопада 2003 р.; Р-ї — про те, що 30 ве­ресня 2003 р. Т. С. Л гнався за Б. із палицею в руках і погрожував останньому вбивством.

Отже, Р. і С., завдаючи разом з іншими засудженими у справі з помсти зі значною силою численних ударів дерев’яними палицями в голову та гру­ди Б. до тих пір, поки він не перестав подавати ознаки життя (матеріалами справи підтверджено, що засуджені на місці злочину пересвідчились у тому, що потерпілий від їхніх ударів помер), усвідомлювали суспільно небезпеч­ний характер своїх дій, передбачали настання суспільно небезпечних наслід­ків і бажали їх. Тобто в цьому випадку вони за попередньою змовою групою осіб спільно з іншими засудженими у справі діяли, як правильно зазначив суд, із прямим умислом на позбавлення потерпілого життя.

Враховуючи викладене, суд законно й обґрунтовано визнав Р. і С. винни­ми в умисному вбивстві Б. і правильно кваліфікував їх дії за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Призначене засудженим Р. і С. покарання у виді позбавлення волі на три­валий термін відповідає вимогам ст. 65 КК України. Обираючи його, суд ураху­вав ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу цих засуджених, роль кожного в цьому, а також обставини, що пом’якшують (зокрема й ті, про які згадується в касаційній скарзі Р. Н.М.) покарання. Таке покарання не можна визнати надто суворим, на що посилається в касаційній скарзі захисник Р. Н. М.

Істотних порушень вимог кримінально-процесуального законодавства, які б перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок, у справі не допущено.

З огляду на викладене вище посилання в касаційних скаргах: захисника Р. П. І. — на однобічність і неповноту досудового та судового слідства; невід­повідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам спра­ви; істотне порушення кримінально-процесуального закону; неправильне за­стосування кримінального законодавства; засудженого Р. — на відсутність у справі переконливих доказів його вини у вчиненні злочину; істотне пору­шення кримінально-процесуального законодавства — колегія судів визнає необґрунтованими.

Керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів ухвалила:

Касаційні скарги засуджених Р. О. П. і С. Р. В., захисників Р. П. І., Р. Н. М. і П. В. П. залишити без задоволення, а вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Донецької області від 10 червня 2005 р. щодо Р. О. П. та С. Р. В. — без змін.