Відповідно до ст. 70 КК України при сукупності злочинів суд, призна­чивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого по­карання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

Звільнення особи від покарання у зв'язку з амністією за один зло­чин і одночасне призначення покарання за іншим чинним законодав­ством не передбачено

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 20 червня 2006р. //ВВСУ. — 2006. — № 10. — С. 13

(витяг)

Карлівський районний суд Полтавської області вироком від 17 серпня 2005  р. засудив С. за ч. 3 ст. 185 КК на три роки позбавлення волі, за ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК — на два роки позбавлення волі. На підставі ст. 1 Закону «Про амністію» від 31 травня 2005 р. № 2591-ІУ засуджену звільнено від покаран­ня, призначеного за ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК, і відповідно до ст. 75 КК її звільне­но від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік.

В апеляційному порядку вирок не переглядався.

Цим же вироком засуджені також Д. і Т., судові рішення щодо яких у ка­саційному порядку не оскаржені.

С. визнано винною в тому, що 2 лютого 2005 р. вона за попередньою змо­вою з Д., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, проникла до квартири Д. М, звідки таємно викрала телевізор вартістю 1 тис. 240 грн, який згодом продала Д. І.

9 лютого 2005 р. С. вирішила незаконно заволодіти телевізором. З цією метою вона домовилася з Т., що він, приїхавши з нею до Д. І., відрекоменду­ється працівником міліції і вони шляхом обману заволодіють зазначеним май­ном. Того ж дня вони так і вчинили, однак, коли С. і Т. винесли телевізор на вулицю, до них підійшов П., який викрив їх у шахрайстві й таким чином не дав можливості довести їм свій злочинний намір до кінця.

У касаційному поданні заступник прокурора Полтавської області послав­ся на те, що районний суд неправильно застосував кримінальний закон, оскіль­ки в чинному законодавстві не передбачено можливості звільнення особи від покарання у зв’язку з амністією за один злочин і одночасного призначення їй покарання за інший. Із цих підстав він порушив питання про скасування ви­року і направлення справи на новий судовий розгляд в той же суд в іншому складі суду.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України дійшла висновку, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 337 КПК при постановленні вироку за сукупністю злочинів суд призначає покарання, керуючись статтями 70, 71 КК. Відповідно до ст. 70 КК при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додат­кове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом по­глинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

С. визнано винною у вчиненні двох злочинів, відповідальність за які пе­редбачено у ч. 3 ст. 185 і ст. 15, ч. 2 ст. 190 КК. Однак суд, призначивши засу­дженій покарання за кожний злочин окремо, всупереч вимогам ст. 70 КК і ст. 337 КПК, не визначив їй остаточного покарання за сукупністю злочинів, більш того, при цьому не врахував, що чинним законодавством не передбаче­но можливості звільнення особи від покарання за амністією і одночасне при­значення покарання за інший злочин.

У зв’язку з цим колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Карлівського районного суду Полтавської області від 17 серпня 2005 р. щодо С. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд у той же суд.

Коли особа, щодо якої було застосовано звільнення від відбуван­ня покарання з випробуванням, вчинила до постановлення виро­ку в першій справі інший злочин, за який її засуджено до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених покарань (ст. 70 КК України) не допускається. За таких умов кожний вирок виконується са­мостійно

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 12 вересня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 70—72

(витяг)

Вироком Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 26 травня 2006 р. Л. (раніше судимого 4 червня 2004 р. за ст. 185 ч. 3, 69 на 1 рік позбавлення волі з іспитовим строком на 1 рік) засуджено за ч. 2 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі.

На підставі ч. 1 ст. 71 КК України Л. до призначеного покарання за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Сло­в’янського міськрайонного суду Донецької області від 4 червня 2004 р. і оста­точно призначено покарання у виді 7 років 6 місяців позбавлення волі.

Вирок в апеляційному порядку щодо Л. не переглядався.

Цим же вироком засуджено П., судові рішення щодо якого переглядали­ся в касаційному порядку. Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України від 15 грудня 2005 р. у задово­ленні касаційної скарги засудженого П. відмовлено.

Постановлено стягнути в солідарному порядку з П. та Л. на користь по­терпілої П. 3000 грн на відшкодування завданої їй моральної шкоди та УДППЗ «Укрпошта» в особі Слов’янського вузла поштового зв’язку Донецької дирек­ції 1803 грн 35 коп.

Як визнав суд, П. та Л. (4 березня 2004 р. приблизно о 10 год. 25 хв.) за попередньою змовою між собою, озброївшись гумовим кийком, підійшли до Слов’янського вузла зв’язку, де за обставин, встановлених судом і детально викладених у вироку, діючи узгоджено, вчинили розбійний напад на потер­пілу П., заволодівши грошима вузла зв’язку в сумі 1803 грн 35 коп. та її осо­бистим майном на загальну суму 9 грн 25 коп., спричинивши потерпілій лег­кі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я.

У касаційній скарзі засуджений Л., не оспорюючи доведеності своєї ви­ни у вчиненні злочину та правильності кваліфікації його дій, просить судо­ві рішення щодо нього змінити, пом’якшивши призначене йому покарання. Звертає увагу на те, що судом при постановленні вироку не взято до уваги, що злочин він вчинив у неповнолітньому віці, а також належним чином не враховано всі обставини, які б могли вплинути на призначення йому більш м’якого покарання.

Заслухавши доповідь суддів Верховного Суду України, думку прокуро­ра про те, що суд безпідставно застосував принцип часткового складання по­карань за сукупністю вироків, перевіривши матеріали справи та обговорив­ши доводи скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга засудженого підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Винуватість Л. у вчиненні зазначеного злочину підтверджена сукупніс­тю зібраних у справі, правильно оцінених та обґрунтовано покладених судом в основу вироку доказів, і в касаційній скарзі не оспорюється. Дії засуджено­го за ч. 2 ст. 187 КК України кваліфіковано правильно. Вивченням матеріа­лів справи не встановлено даних, які б свідчили про те, що у справі допущено істотне порушення кримінально-процесуального закону, яке тягне скасуван­ня вироку.

Покарання Л. (за вчинення цього злочину) призначено відповідно до вимог ст. 65 КК України з урахуванням тяжкості вчинення злочину, даних про особу засудженого, обтяжуючих та пом’якшуючих покарання обставин, зокрема і тих, на які наголошено в касаційній скарзі. Це покарання є необхід­ним та достатнім для виправлення засудженого Л. та попередження нових злочинів.

Водночас суд помилково призначив Л. покарання на підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків.

Так, із матеріалів справи вбачається, що Л. вироком Слов’янського міськ- районного суду Донецької області від 4 червня 2004 р. засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 1 рік позбавлення волі зі звільненням на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання з ви­пробуванням з іспитовим строком на 1 рік.

Після винесення цього вироку було встановлено, що Л. вчинив інший злочин 4 березня 2004 р., тобто до винесення вироку Слов’янським міськра- йонним судом Донецької області від 4 червня 2004 р.

За таких обставин при призначенні Л. остаточного покарання суду нале­жало керуватися ч. 4 ст. 70 КК України, яка передбачає покарання за сукуп­ністю злочинів, а не ст. 71 КК України, яка встановлює правила призначення покарань за сукупністю вироків.

Відповідно до роз’яснень п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24  жовтня 2003 р. № 7 у випадках, коли особа, щодо якої застосовано звіль­нення від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком, вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за який її засуджено до покарання, що належить відбувати реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного складання призначених по­карань не допускається, за таких обставин кожний вирок виконується са­мостійно.

З огляду на викладене вирок від 26 травня 2004 р. підлягає зміні, з нього має бути виключено застосування до Л. ст. 71 КК України.

На підставі викладеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу засудженого задоволь­нила частково.

Вирок Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 26 трав­ня 2004 р. щодо Л. змінила. Виключила з цього вироку рішення суду про част­кове приєднання на підставі ст. 71 КК України до покарання, призначеного за ч. 2 ст. 187 КК України, невідбутого Л. покарання за попереднім вироком у виді 6 місяців позбавлення волі, і визнала Л. засудженим вироком Слов’ян­ського міськрайонного суду Донецької області від 26 травня 2004 р. до пока­рання за ч. 2 ст. 187 КК України на 7 років позбавлення волі та до покаран­ня, призначеного йому попереднім вироком цього самого суду від 4 березня 2004 р., які виконувати самостійно.

Міру покарання пом'якшено, а розмір стягнення на відшкодування моральної шкоди змінено, оскільки суд не врахував належним чи­ном даних про особу винного та обставин, що пом'якшують покарання, характер і ступінь завданої моральної шкоди

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 28 вересня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2006. — Вип. 1—2. — С. 67—69

(витяг)

Вироком Барвінківського районного суду Харківської області від 21 груд­ня 2005 р. Б. М. (судимого 5 лютого 2002 р. за ч. 1 ст. 286 КК України на 1 рік виправних робіт з іспитовим строком 1 рік) засуджено за ч. 2 ст. 289 КК України на 5 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підста­ві ст. 71 КК України призначено покарання за сукупністю вироків строком на 5 років 4 місяці позбавлення волі з конфіскацією всього майна, що є його особистою власністю.

Постановлено стягнути з Б. М. на користь Б. В. на відшкодування мате­ріальної шкоди 5622 грн, моральної шкоди — 5000 грн та 1100 грн, витраче­них потерпілим за надання юридичної допомоги.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 11 травня 2006 р. вирок змінено, виключено з нього посилання на обставину, що обтяжує по­карання — вчинення раніше злочину та засудження за нього.

В іншій частині вирок залишено без змін.

Згідно з вироком Б. М. визнано винним у тому, що він 14 грудня 2002 р. приблизно о 1 год., перебуваючи у нетверезому стані, незаконно заволодів транспортним засобом (автомобілем ВАЗ-2103 вартістю 4157 грн 40 коп.), що належав Б. В., не впорався з керуванням і скоїв ДТП, внаслідок чого авто­мобіль було пошкоджено. Вартість відновлювально-ремонтних робіт визна­чена в сумі 5622 грн 23 коп.

У касаційній скарзі засуджений просить скасувати судові рішення, а спра­ву направити на новий судовий розгляд або закрити справу на підставі п. 2 ст. 6 КК України. Посилається на те, що матеріали справи щодо нього сфальшова- ні, а також на те, що судами першої та апеляційної інстанцій допущені істотні порушення вимог кримінально-процесуального законодавства, не зазначаючи конкретних порушень. На думку засудженого, органи досудового слідства до­пустили явну неповноту розслідування, а суди першої й апеляційної інстанцій належним чином не дослідили обставини справи, що підлягають доказуван­ню. Розглядаючи справу, суд першої інстанції порушив його право на захист, оскільки головуючий не дозволяв йому вільно спілкуватись із захисником.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суд­дів вважає, що касаційна скарга засудженого підлягає задоволенню частково.

Висновок суду стосовно доведеності винності Б. М. у вчиненні ним зло­чинних дій відповідає фактичним обставинам справи, стверджується дослі­дженими у судовому засіданні доказами і є правильним.

Незважаючи на те, що Б. М. у судовому засіданні винним себе у вчинен­ні злочину не визнав, суд обґрунтовано взяв за основу і визнав такими, що відповідають дійсності, показання потерпілого Б. В. і свідків С. Н. і С. О., очевидців незаконного заволодіння автомобілем.

Так, зокрема потерпілий Б. В., як видно з його показань, у судовому засі­данні пояснив, що він на своєму автомобілі разом із Б. М. у зазначений у ви­року час заїхали на вул. 8 Березня до сестер С. Н та О., де разом з ними вжи­вали алкогольні напої. Він заснув, а коли прокинувся, то йому повідомили, що Б. М. їздив на його автомобілі і пошкодив його. Дозволу на те, щоб Б. М. користувався автомобілем, він не давав.

Показання потерпілого в тій частині, що Б. М. без його відома заволодів автомобілем, підтвердили в судовому засіданні свідки С. Н. та С. О. З їх по­казань вбачається, що після того, як потерпілий Б. В. заснув, Б. М. запропо­нував Ч. і С. поїхати до бару. На їх запитання, чи дозволяв Б. В. брати авто­мобіль, він промовчав. У їх присутності Б. М. не запитував у Б. В. дозволу брати автомобіль. Під час поїздки Б. М. не впорався з керуванням автомобі­ля і пошкодив його.

Оцінюючи наведені показання потерпілого, суд обґрунтовано визнав їх достовірними, оскільки вони були послідовними як під час досудового слід­ства, так в судовому засіданні, суперечностей не містять і підтверджуються іншими розглянутими в судовому засіданні доказами.

Тому доводи засудженого про невідповідність висновків суду, викладе­них у вироку, фактичним обставинам справи — безпідставні.

Згідно з даними, що містяться у висновку судово-автотоварознавчої екс­пертизи від 22 липня 2005 р., вартість відновлювальних робіт автомобіля ВАЗ-2103 становить 5622 грн 23 коп., а вартість цього автомобіля на час ДТП становила 4157 грн 4 коп.

Із матеріалів справи вбачається, що слідчим органом і судом досліджено всі обставини, з’ясування яких могло мати істотне значення для правильного вирішення справи.

За цих обставин слід визнати, що Б. М. обґрунтовано засуджено за неза­конне заволодіння транспортним засобом, і його дії правильно кваліфікова­но зач. 2 ст. 289 КК України.

Порушень вимог кримінально-процесуального законодавства, що стави­ли б під сумнів правильність висновку суду щодо доведеності винності Б. М. у вчиненні зазначеного злочину, не встановлено.

Водночас встановлені об’єктивні дані у справі свідчать про те, що по­карання Б. М. за ч. 2 ст. 289 КК України призначене хоча і в межах санкції зазначеної статті, але є занадто суворим, і сума 5000 грн, яку постановлено стягнути із засудженого на користь потерпілого на відшкодування моральної шкоди, є занадто великою і не відповідає характеру і ступеню завданої мо­ральної шкоди.

Так, призначаючи покарання Б. М., суд не врахував низку обставин, що свідчать про віктимну поведінку самого потерпілого, що провокувало скоєн­ня злочину. З матеріалів справи вбачається, що потерпілий Б. В. і засудже­ний 13 грудня 2002 р. на автомобілі, що належав потерпілому, на прохання останнього їздили цілий день. При цьому Б. М. також перебував за кермом автомобіля. Протягом дня вони разом вживали алкогольні напої і в стані алко­гольного сп’яніння обоє керували автомобілем. Близько 18 год. мати потер­пілого Б. В., Б. Р, побачивши сина за кермом автомобіля у нетверезому стані, забрала ключі від автомобіля і передала їх Б. М. для того, щоб він відігнав ав­томобіль до неї додому. Такі обставини справи підтвердила у судовому засі­данні свідок Б. Р. Але засуджений не виконав її прохання і разом з потерпі­лим продовжували їздити та вживати алкогольні напої.

З огляду на це колегія суддів вважає, що в цьому випадку можливо за­стосувати ст. 69 КК України та пом’якшити покарання за ч. 2 ст. 289 КК України до 3 років позбавлення волі.

На цих самих підставах колегія суддів вважає, що вирок суду підлягає зміні і в частині стягнення з засудженого сум на відшкодування моральної шкоди потерпілому. Всі заявлені потерпілим вимоги на відшкодування спри­чиненої йому матеріальної шкоди судом задоволені. Водночас обсяг завданих моральних страждань потерпілому внаслідок злочину за наявності віктим- ності його поведінки судом у вироку мотивовано недостатньо, і 5000 грн є сумою завищеною, і тому підлягає зменшенню до 500 грн.

З урахуванням наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України ухвалила:

Касаційну скаргу засудженого Б. М. задовольнити частково.

Вирок Барвінківського районного суду та ухвалу апеляційного суду Хар­ківської області щодо Б. М. змінити.

Пом’якшити Б. М. покарання за ч. 2 ст. 289 КК України із застосуван­ням ст. 69 КК України і вважати його засудженим за цим законом на 3 роки позбавлення волі з конфіскацією всього майна. На підставі ст. 71 КК Украї­ни за сукупністю вироків призначити 5 років 4 місяці позбавлення волі з кон­фіскацією всього майна, що є його особистою власністю.

Зменшити суму, постановлену стягнути із Б. М. на користь Б. В. на від­шкодування моральної шкоди, з 5000 грн до 500 грн.

В іншій частині постановлені рішення щодо Б. М. залишити без змін.

Міру покарання апеляційний суд обрав з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, даних про особу засудженого та обставин справи, які пом'якшують та обтяжують покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 лютого 2006р. // Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 628—630

(витяг)

Вироком Київського районного суду м. Харкова від 16 травня 2005 р. П. засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі.

За вироком суду з П. стягнуто на користь З. 5000 грн на покриття запо­діяної злочином матеріальної шкоди та 50 000 грн — моральної шкоди. Крім того, з засудженого стягнуто 564 грн 92 коп. судових витрат.

П. за вироком суду визнано винним і засуджено за злочин, вчинений ним за таких обставин.

18 січня 2005 р. увечері П. вживав спиртні напої з Л. за місцем прожи­вання останнього. Близько 3 год. 30 хв. 19 січня 2005 р. між П. і Л. на ґрунті неприязних стосунків виникла сварка, оскільки останній образливо висло­вився на адресу співмешканки Я. Після того він вирішив убити Л., з цією ме­тою о 4 год. увійшов до кімнати, в якій господар лежав на дивані, і ножем за­вдав йому удар у скроню. У результаті цього Л. було заподіяно проникаюче поранення голови з ураженням головного мозку, що призвело до смерті по­терпілого.

Розглядаючи кримінальну справу в апеляційному порядку, апеляційний суд Харківської області за апеляцією прокурора скасував вирок Київського районного суду м. Харкова в частині призначення покарання і постановив свій вирок від 13 жовтня 2005 р., яким засудив П. за ч. 1 ст. 115 КК України на 12 років позбавлення волі.

На вирок потерпілою З. подано касаційну скаргу, в якій вона не пого­джується з кваліфікацією дій П., вважаючи, що він має нести відповідаль­ність за умисне вбивство за обтяжуючих обставин. На її думку, визначена апеляційним судом міра покарання засудженому є невиправдано м’якою. З урахуванням цих обставин просить прийняти відповідне рішення.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, прокурора, пере­віривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для її задоволення.

Судом правильно встановлено фактичні обставини справи та зроблений обґрунтований висновок про доведеність винності у вчиненні злочину. Такий висновок ґрунтується на зібраних у встановленому законом порядку та пере­вірених судом доказах, зокрема показаннях самого засудженого у судовому засіданні, в яких він повністю визнавав себе винним у скоєнні злочину і не заперечував своєї причетності до умисного вбивства Л., у зв’язку з чим спра­ва розглядалася в порядку, передбаченому ст. 299 КПК, без дослідження ін­ших доказів.

Потерпіла З. у своїй касаційній скарзі по суті не заперечувала висновків суду про доведеність винності П. у вчиненні умисного вбивства її сина.

Кваліфікація дій засудженого за ч. 1 ст. 115 КК України є правильною.

Міру покарання апеляційний суд обрав з дотриманням чинного законо­давства з урахуванням характеру та ступеня суспільної небезпечності вчине­ного злочину, який є особливо тяжким, даних про особу засудженого та всіх обставин справи, що пом’якшують та обтяжують П. До того ж апеляційний суд частково задовольнив апеляцію прокурора та потерпілої З., скасувавши вирок місцевого суду та призначив більш суворе покарання.

Колегія суддів вважає, що в цьому випадку апеляційним судом обрано саме таке покарання, яке є необхідним та достатнім для виправлення П. та попередження нових злочинів. Доводи скарги потерпілої в тій частині, що судом не враховано судимість П., не відповідають матеріалам справи, в якій правильно встановлено, що засуджений раніше не судимий.

Виходячи з наведеного, колегія суддів не вбачає підстав для задоволен­ня касаційної скарги, доводи якої про невиправдану м’якість покарання є не- обґрунтованими. На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кри­мінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу потерпілої З. залишила без задоволення.

Покарання засудженому суд призначив відповідно до вимог ста­тей 65, 103 КК України з урахуванням ступеня тяжкості вчинених особливо тяжких злочинів і даних про особу винного, обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання, тому підстав для пом'якшення йому покарання та застосування ст. 69 КК України судова колегія не знайшла

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 2 березня 2006р. // Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «ІнЮре», 2007. — С. 630—633

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Запорізької області від 9 листопада 2005 р. засуджено:

П. за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі; за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за су­купність злочинів П. визначено 10 років позбавлення волі;

Г. за ч. 2 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі; за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі; за пунктами 6, 12 ст. 115 КК Украї­ни на 10 років позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів Г. призначено 10 років позбавлення волі;

У. за ч. 4 ст. 187 КК України на 8 років позбавлення волі; за пунктами 6,

12 ст. 115 КК України на 10 років позбавлення волі;

С. за ч. 2 ст. 185 КК України на 2 роки позбавлення волі; за ч. 4 ст. 187 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі; за пунктами 6, 12 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 8 років позбавлення волі; на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочи­нів С. призначено 8 років позбавлення волі.

Як визнав встановленим суд, П., У., С. і Г. визнані винними та засуджені за вчинення злочинів за таких обставин.

Усі засуджені з дитинства знали один одного, дружили між собою і ко­жен з них був знайомий з онуком Н. А. — неповнолітнім Н. О.

П., С. та Г. неодноразово приходили до них у квартиру, С. інколи зали­шався там спати, а Г. у листопаді 2004 р. жив у них.

У червні 2004 р. удень П. і С., перебуваючи в гостях у Н. О. в його квар­тирі у м. Запоріжжі за попередньою змовою викрали його телефон мобільного зв’язку «Нокіа-5210» вартістю 500 грн зі стартовим пакетом компанії «Київ- стар» вартістю 50 грн.

У листопаді 2004 р. вдень П., С. та Г. знову прийшли в ту саму квартиру до Н. О. і за попередньою змовою таємно викрали його телефон марки «Нокіа-7210» вартістю 800 грн зі стартовим пакетом компанії «Київстар» вартіс­тю 50 грн.

24 грудня 2004 р. вранці У., П., Г. і С. домовились вчинити розбійний на­пад з метою заволодіння майном Н-в і вбити потерпілу. З цією метою при­близно о 8 год. 24 грудня 2004 р. вони прийшли до кв. 33 на вул. Чумаченка у м. Запоріжжя. Згідно з розробленим планом вони одягнули на руки рукавич­ки, після чого У. і П. під видуманим приводом увійшли до квартири Н. А., а Г. і С. залишились на сходах, щоб забезпечувати їх безпеку та прийти у разі необхідності на допомогу.

Зайшовши у квартиру, У. відразу напав на Н. А., ззаду обхватив рукою шию потерпілої та став душити, а другою рукою закривав їй рот. У цей час П., долаючи опір Н. А., утримував їй руки, а потім штовхнув її на підлогу.

Почувши шум боротьби, в квартиру увійшли Г. і С. Останній закрив двері та став обшуковувати квартиру, складаючи в сумку майно Н-в, а Г. став утримувати ноги потерпілої, долаючи опір.

У., П. і Г. з метою вбивства, почергово міняючись, утримували руки і ноги потерпілої та здавлювали руками її шию. Внаслідок механічної асфікції Н. А. померла на місті події.

Після вбивства в процесі розбійного нападу на Н. А., У., П., Г. та С. заво­лоділи майном Н-в на загальну суму 1550 грн і з місця вчинення злочинів втекли.

На вирок подана касаційна скарга, в якій захисник У. посилається на те, що суд під час призначення покарання неповнолітньому засудженому У. не­достатньо врахував сукупність пом’якшуючих його відповідальність обста­вин і, зокрема те, що він, як і його батько, страждає хронічними захворюван­нями. Просить вирок змінити, застосувати до У. ст. 69 КК України, призна­чити йому покарання нижче від найнижчої межі передбачених санкціями статей, за якими він засуджений.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення захис­ника, міркування прокурора, перевіривши кримінальну справу, колегія суд­дів не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги.

Висновок суду про доведеність винності У. у вчиненні злочинів, за які його засуджено, підтверджується сукупністю доказів, зібраних у справі та пе­ревірених у судовому засіданні в установленому кримінально-процесуальним законодавством порядку.

У. як на досудовому слідстві, так и в судовому засіданні визнав, що ра­зом з П., Г. і С. вчинили розбійний напад, під час якого вбили Н. А. за обста­вин, викладених у вироку.

Згідно з показаннями засуджених П., Г. і С. вранці 24 грудня 2004 р. во­ни і У. домовились шляхом розбійного нападу заволодіти майном Н-в. Роз­робивши план нападу, вони шляхом обману проникли у квартиру Н-в, вбили потерпілу і заволоділи її та Н. О. майном.

Крім показань засуджених винність У. підтверджується іншими наведе­ними у вироку доказами, яким суд дав правильну оцінку.

Дії засудженого правильно кваліфіковані за ч. 4 ст. 187 та пунктами 6,12 ст. 115 КК України.

Покарання засудженому У. призначено відповідно до вимог статей 65 та 103 КК України, з урахуванням ступеня тяжкості вчинених злочинів, особи винного, обставин, що пом’якшують та обтяжують його відповідальність.

З огляду на вирок суд урахував сукупність обставин, що пом’якшують відповідальність У., зокрема на які посилається захисник у скарзі, і призна­чив мінімальні міри покарання, передбачені санкціями ч. 4 ст. 187 КК Украї­ни. Враховуючи наведене, а також те, що У. вчинив два особливо тяжких злочини, колегія суддів не знаходить підстав для пом’якшення йому пока­рання із застосуванням ст. 69 КК України.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційну скаргу захисника У. залишила без задоволення, а вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних спра­вах апеляційного суду Запорізької області — без зміни.

На підставі положення ч. 4 ст. 67 КК України з вироку виключено по­силання суду як на обставини, що обтяжують покарання засудже­них — посягання ними на чужу власність із застосуванням насильства із проникненням у житло, а також на те, що засуджений посягнув на життя двох людей з корисливих мотивів, оскільки ці обставини перед­бачені у пунктах 1, 6 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 187 КК України як ознаки зло­чину, що впливають на його кваліфікацію

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від28 березня 2006р.//Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид. / Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «ІнЮре», 2007. — С. 643—649

(витяг)

Вироком колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеля­ційного суду Дніпропетровської області від 13 грудня 2005 р. засуджено: О. В. за пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК України до позбавлення волі строком на 15 років з конфіскацією всього належного йому майна; за ч. 4 ст. 187 КК України до позбавлення волі строком на 10 років з конфіскацією всього на­лежного йому майна, а за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК України до позбавлення волі строком на 15 років з конфіскацією всього належного йому майна; О. З. за ч. 5 ст. 27 і ч. 3 ст. 187 КК України до позбавлення волі строком на 7 років з конфіскацією всього належного їй майна.

О. В. засуджено за вмисне вбивство двох потерпілих з корисливих моти­вів під час розбійного нападу, а О. З. — за пособництво в розбійному нападі на потерпілих.

Як визнав суд, мешканці м. Дніпропетровська, подружжя О. попередньо домовилися між собою про вчинення розбійного нападу на двох сестер похи­лого віку К. Г. і К. А. — мешканок с. Виноградне Дніпропетровського району Дніпропетровської області, та узгодили план вчинення цього злочину.

26 липня 2005 р., близько 23 год., вони автомобілем приїхали на околи­цю села, де проживали сестри К.

Залишивши в автомобілі О. З., О. В. захопив із собою шмат тканини, на­шатирний спирт, ломик, ніж та рукавички і прийшов до буд. 31, що на вул. Ви­ноградній с. Виноградне.

Тут за допомогою ножа і ломика він відкрив зовнішні двері, проник у житло, де у цей час відпочивали сестри К.; виходячи за межі попередньої до­мовленості з О. З., за допомогою просоченого нашатирним спиртом шматом тканини та подушок умисно задушив спершу К. Г., а потім таким самим спо­собом умисно вбив К. А.

Обшукавши будинок і не знайшовши грошей, він повернувся до автомо­біля і разом з О. З. зник з місця злочину.

У касаційному поданні прокурора порушується питання про скасування вироку щодо засуджених О. В. і О. З. з направленням справи на новий су­довий розгляд у зв’язку з призначенням їм покарання, яке не відповідає ви­могам ст. 65 КК України.

У касаційній скарзі адвокат Т. просить вирок щодо О. З. скасувати і спра­ву закрити за відсутності в її діях складу злочину.

При цьому адвокат посилається на те, що О. З. не брала участі у тих по­діях, за які засуджено її чоловіка, не була з ним у змові щодо розбійного на­паду на потерпілих сестер К. і ніяких дій у сприянні злочину не вчиняла.

Вважає, що суд не здобув доказів вини О. З. у пособництві в розбійному нападі, а її пояснення в стадії досудового слідства, в яких вона визнавала се­бе винною у цьому злочині, були здобуті внаслідок застосування недозволе- них методів слідства.

Засуджена О. З. у своїх запереченнях щодо принесеного подання проку­рора твердить, що вона домовлялася з чоловіком лише на крадіжку з поля кукурудзи, а чоловік самостійно прийняв рішення про розбійний напад на потерпілих. Тому вона не визнає себе винною і просить касаційне подання залишити без задоволення.

Прокурор у своїх запереченнях на касаційну скаргу зазначає, що твер­дження адвоката Т. про те, що суд при розгляді цієї справи допустив однобіч­ність і не з’ясував питання про те, що на місці події могли бути й інші не встановлені слідством особи, від дій яких могла настати смерть потерпілих, є лише припущенням. На його думку, вина засуджених О. З. і О. В. у злочинах, за які їх засуджено, повністю доведена.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України на підтримання ка­саційного подання, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що касаційне подання та касаційна скарга задоволенню не підлягають, а вирок підлягає зміні у порядку ст. 395 КПК України на таких підставах.

Висновок суду про доведеність вини О. В. у вмисному вбивстві двох по­терпілих з корисливих мотивів під час розбійного нападу і про доведеність вини у пособництві розбійному нападу на потерпілих узгоджується з доказа­ми у справі, яким у вироку дана всебічна оцінка.

Викладені в касаційній скарзі доводи про те, що О. З. не причетна до роз­бійного нападу на потерпілих К., що вона жодними діями не сприяла своєму чоловікові О. В. у вчиненні цього злочину, є безпідставними, оскільки вони спростовуються як показаннями самих засуджених, котрі вони дали протя­гом досудового і судового слідства, так і іншими доказами.

Зокрема, згідно з поясненнями О. В. у стадії досудового слідства, ще до вчинення злочину, спілкуючись з потерпілими і Я., яка здійснювала нагляд за сестрами К., він достовірно знав, що сестри отримують пенсію, а також отрима­ли грошову допомогу в євровалюті за перебування в концентраційному таборі.

У зв’язку з цим він виношував думку про заволодіння цими грошима і про свій намір повідомив свою дружину, яка погодилася допомогти йому. Спільно обговоривши та розробивши план розбійного нападу та попередньо узгодивши свої дії, вони увечері 26 липня 2005 р. попередили свого сина про те, що повернуться додому вночі, своїм автомобілем «Москвич-2140» при­їхали на околицю села, де проживали сестри К. За спільною домовленістю з дружиною для здійснення розбійного нападу О. В. взяв з собою ломик і ніж для того, щоб відкрити вхідні двері будинку потерпілих, два флакони з наша­тирним спиртом, дві ганчірки, рукавички та ліхтарик. Залишивши дружину в автомобілі чекати його, він прийшов до будинку потерпілих, з допомогою ломика відкрив двері та проник у житло, розраховуючи знайти і забрати гроші.

Змочивши нашатирним спиртом ганчірки, він поклав їх на обличчя по­терпілих, накрив подушками і в такому положенні утримував їх протягом певного часу доки вони перестали рухатися.

Як пояснив О. В., він розумів, що від його дій може настати смерть потер­пілих, але продовжував здійснювати свій намір для заволодіння грошима до кінця. Не знайшовши грошей, він повернувся до автомобіля, розповів дру­жині про те, яким чином він вчинив розбійний напад. Прибувши вранці до­дому, вони обговорили нічну подію і вирішили на деякий час виїхати до м. Приморська.

Ці пояснення О. В. підтвердив і під час відтворення обстановки й обста­вин події злочину, що підтверджується відповідним протоколом, і ці самі по­казання відповідають протоколу огляду місця події, згідно з яким у буд. 31 навул. Виноградній с. Виноградного були виявлені трупи К. А. (1913 р. н.) та К. Г. (1926 р. н.), зі слідами насильницької смерті, висновкам судово-медич­ної експертизи про те, що смерть потерпілої К. Г. настала від механічної асфік­сії внаслідок насильницького перекриття органів дихання, а смерть потер­пілої К. А. настала внаслідок закритої спинно-мозкової травми з переломом шийного відділка хребта.

Про своє сприяння розбійному нападу на потерпілих за обставин, як про них зазначив у вироку суд, у стадії досудового слідства визнала і О. З. Її по­казання повністю узгоджуються з поясненнями О. В. та з протоколом відтво­рення обстановки і обставин події за її участю.

Проте під час розгляду цієї справи в суді О. В. змінив свої показання і став стверджувати, що про свій намір вчинити розбійний напад на сестер К. і про здійснення цього злочину він дружину не ставив до відома.

Приїхавши вночі до села, де проживали потерпілі, він залишив дружину в автомобілі, сказавши їй, що йде на поле подивитися на кукурудзу, і якщо вона достигла, то наламати качанів, а сам вчинив розбійний напад на потер­пілих К. і вбив їх. Такої самої позиції дотримувалася й О. З., даючи пояснен­ня в судовому засіданні.

З метою усунення суперечностей у поясненнях О. В. і О. З. суд переві­рив показання свідка Я., згідно з якими в березні 2005 р. О. В. розпитував у неї про наявність грошей у сестер К. і їх кількість та про те, яким чином мож­на відкрити двері в будинку. Приблизно 22—23 липня 2005 р. О. В. і його дру­жина приїхали в с. Верхня Маєвка та пропонували їй узяти участь у пограбу­ванні сестер К. Особливо на цьому наполягала О. З.

Як пояснила свідок, вона сприйняла їх домагання як жарт і відмовилася від такої пропозиції.

Крім того, з матеріалів справи видно, що після вбивства потерпілих К. саме на підставі цих пояснень свідка Я. подружжя О-в було затримано.

Її поясненнями певною мірою підтверджуються ті обставини, про які О. В. і О. З. зазначали у своїх поясненнях у стадії досудового слідства, повні­стю визнаючи себе винними в готуванні розбійного нападу і його здійсненні з умисним вбивством, вчиненим О. В. та за пособництвом у розбійному на­паді з боку О. З.

Таким чином, зміна засудженими своїх показань щодо обставин події зло­чину свідчить про їх безпідставне намагання таким способом вивести з числа обвинувачених О. З.

У вироку дана правильна оцінка зазначеним показанням. Доводи адво­ката Т. про те, що на місці події крім О. В. могли бути інші особи, які могли самостійно вчинити напад на потерпілих, а також доводи про те, що в стадії досудового слідства до О. В. та О. З. застосовувалися недозволені методи слідства, внаслідок чого О. З. обмовила себе в пособництві при розбійному нападі, перевірялися судом і не знайшли свого підтвердження.

Ті докази, що покладено в основу обвинувального вироку, повністю ви­кривають О. З. як співвиконавицю розбійного нападу в формі пособництва.

Злочинні дії О. З. правильно кваліфіковано за ст. 27 і ч. 3 ст. 187 КК України як пособництво в розбійному нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному з насильством, що є небезпечним для життя і здоров’я в момент нападу, та з проникненням у житло.

Злочинні дії О. В. правильно кваліфіковано за ч. 4 ст. 187 та пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 115 КК України як умисне вбивство двох осіб з корисливих мотивів під час розбійного нападу з проникненням у житло.

Питання про міру покарання судом вирішено відповідно до вимог ст. 65 КК України, оскільки кожному з засуджених визначено покарання, яке є до­статнім і необхідним для їх перевиховання та попередження нових злочинів.

При вирішенні цього питання судом взято до уваги всі обставини спра­ви, дані про особу засуджених, ступінь суспільної небезпечності вчинених злочинів та виконувану при цьому засудженими роль.

У зв’язку з цим засудженому О. В. призначено покарання у вигляді по­збавлення волі на максимальний строк, передбачений санкцією ч. 2 ст. 115 КК України, а О. З. — у вигляді позбавлення волі на мінімальний строк, пе­редбачений санкцією ч. 3 ст. 187 КК України.

Призначення засудженим саме такої міри покарання у вироку належно мотивовано, тому не можна погодитися з доводами касаційного подання про­курора про те, що призначене засудженим покарання не є достатнім.

З огляду на наведене колегія суддів не вбачає підстав для скасування вироку, у зв’язку з чим касаційне подання і касаційну скаргу слід залишити без задоволення.

Поряд з цим, розглядаючи справу в повному обсязі, колегія суддів вва­жає, що з вироку підлягають виключенню посилання суду на обставини, що обтяжують покарання, які хоч і передбачені ст. 67 КК України, але вони є кваліфікуючими ознаками ч. 2 ст. 115 та ч. 3 і 4 ст. 187 КК України, за якими О. В. і О. З. засуджено, і не можуть ще раз враховуватися при призначенні покарання, а саме: посягання засуджених на чужу власність із застосуванням насильства, небезпечного для життя і здоров’я потерпілих, із проникненням у житло та щодо О. В. — посилання суду на те, що він посягнув на життя двох людей з корисливих мотивів.

У зв’язку з цим вирок у порядку ст. 395 КПК підлягає зміні в цій частині.

На підставі наведеного колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора і касаційну скаргу адвоката Т. залишила без задоволення, вирок колегії суддів Судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Дніпропетровської облас­ті щодо засуджених О. В. і О. З. у порядку ст. 395 КПК змінила, виключила з нього посилання суду на обставини, що обтяжують покарання засуджених, посягання ними на чужу власність із застосуванням насильства, небезпечно­го для життя та здоров’я потерпілих із проникненням у житло; виключила посилання суду як на обставину, що обтяжує покарання засудженого О. В., на те, що він посягнув на життя двох людей з корисливих мотивів.

Касаційне подання прокурора на м'якість покарання особі, засудже­ній за умисне вбивство, залишено без задоволення у зв'язку з тим, що міра покарання призначена з урахуванням як ступеня тяжкості вчи­неного нею злочину і даних про особу винного, так і конкретних обста­вин, що передували вчиненню цього злочину

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 травня 2006р. //Кримінальне судо­чинство в Україні: Судова практика. Злочини проти життя особи (вбивства): Офіц. вид./Верх. Суд України. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. — С. 649—651

(витяг)

Вироком апеляційного суду АР Крим від 2 березня 2006 р. Я. засуджено за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України на 11 років позбавлення волі.

За вироком суду Я. визнано винним у вмисному вбивстві двох осіб.

Як визнав суд Я., ревнуючи свою дружину Я. Л. до К., 20 жовтня 2005 р., близько 21 год. 30 хв., достовірно знаючи, що останні знаходяться в кв. 9, що в буд. 3 на вул. Кірова с. Уютне Сакського району АР Крим, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, з метою вбивства на ґрунті ревнощів, взяв удома ніж і приїхав із м. Євпаторії до потерпілих за вказаною адресою. Там, реалі­зовуючи свій умисел на вбивство двох осіб, за обставин, встановлених судом і детально наведених у вироку, вчинив побиття дружини та К., завдаючи їм численні удари ножем у різні частини тіла, й у такий спосіб позбавив їх життя.

У касаційному поданні прокурор, який брав участь у розгляді справи су­дом першої інстанції, не заперечуючи винності Я. у вбивстві двох осіб на ґру­нті ревнощів та правильності кваліфікації його злочинних дій, порушує пи­тання про скасування вироку з мотивів невідповідності призначеного Я. по­карання, ступеня тяжкості вчиненого ним злочину та особі засудженого, у зв’язку з його м’якістю. Вказує, зокрема, що Я., перебуваючи в стані алко­гольного сп’яніння, вчинив умисне вбивство двох осіб.

Заслухавши доповідача, міркування прокурора, потерпілого, який про­сив вирок апеляційного суду залишити без зміни, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що таке слід залишити без задоволення.

Як встановлено перевіркою матеріалів справи, досудове слідство і судо­вий розгляд у ній проведені з дотриманням вимог кримінально-процесуаль­ного законодавства, спрямованих на всебічне, повне й об’єктивне досліджен­ня обставин справи.

Викладені у вироку висновки суду про доведеність винності в умисному вбивстві Я. Л. та К. на ґрунті ревнощів та кваліфікацію його дій за п. 1 ч. 2 ст. 115 КК України відповідають фактичним обставинам справи, які встанов­лені з урахуванням усіх як об’єктивних, так і суб’єктивних факторів, що ма­ли бути взяті до уваги під час з’ясування дійсних обставин події та ґрунту­ються на зібраних у справі доказах, яким суд дав оцінку в їх сукупності та взаємозв’язку, і такі висновки у касаційному поданні не оспорюються.

Під час перевірки справи у касаційному порядку істотних порушень ви­мог КПК, які б могли вплинути на правильність висновків суду та доведе­ність винності Я., не встановлено. Висновки суду ґрунтуються на доказах, установлених із дотриманням процесуального порядку їх збирання.

Що стосується призначеної Я. міри покарання, то вона відповідає вимо­гам ст. 65 КК України. Суд урахував як ступінь тяжкості вчиненого ним зло­чину, так й особу винного, котрий до кримінальної відповідальності притя­гується вперше, виключно позитивно характеризується, щиро розкаявся в учиненому, інші обставини, зокрема ті, на які є посилання у касаційному по­данні. А отже, враховуючи при цьому конкретні обставини, що передували вчиненню Я. такого злочину, а також те, що потерпілий Я. просить вирок су­ду першої інстанції залишити без зміни, колегія суддів підстав для скасуван­ня вироку з мотивів м’якості призначеного засудженому покарання, про що йдеться у касаційному поданні, не вбачає.

Не знаходячи підстав для скасування чи зміни вироку, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора залишила без задоволення, а вирок апеляційного суду АР Крим щодо Я. — без зміни.

Відповідно до ст. 69 КК України призначення покарання, нижче від найнижчої межі, передбаченої законом, може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують пока­рання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, і з ура­хуванням особи винного

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 19 грудня 2006р. // ВВСУ. —2007. — № 1. — С. 12—13

(витяг)

Сімферопольський районний суд Автономної Республіки Крим від 14 бе­резня 2006 р. засудив Н. за ч. 2 ст. 121 КК на сім років позбавлення волі.

Апеляційний суд Автономної Республіки Крим ухвалою від 16 травня 2006 р. зазначений вирок залишив без зміни.

Як визнав суд, 11 листопада 2005 р. н., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, на ґрунті неприязни стосунків під час сварки та бійки з В. умисно завдав йому ударів руками й ногами в різні частини тіла, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок чого потерпілий помер.

У касаційній скарзі захисник засудженого порушив питания про зміну судових рішень — пом’якшення призначеного Н. покарання. При цьому він послався на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неповноту досудового і судового слідства та на відсутність у діях засуджено­го складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновок про доведеність винуватості Н. у вчиненні злочину, відпові­дальність за який передбачена ч. 2 ст. 121 КК, суд зробив на підставі дослі­джених у судовому засіданні і детально викладених у вироку доказів.

Доводи захисника про те, що суд однобічно й неповно дослідив обста­вини справи, його висновки не відповідають фактичним обставинам справи, відповідно до ч. 1 ст. 398 КПК не підлягають перегляду в касаційному поряд­ку, оскільки за змістом цієї норми суд касаційної інстанції не вправі скасову­вати вирок місцевого суду з підстав, наведених у скарзі захисника.

Злочинні дії Н. кваліфіковано правильно.

У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» перед­бачено, що призначення основного покарання, нижче від найнижчої межі, пе­редбаченої законом, згідно зі ст. 69 КК може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного.

Оскільки достатніх підстав для призначення Н. більш м’якого покаран­ня, ніж передбачено законом, немає, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України у задоволенні касаційної скарги захисника засудженого відмовила.

При визначенні покарання за правилами ст. 71 КК України до по­карання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднується невідбута його частина за попереднім вироком. При цьо­му суд повинен точно встановити невідбуту частину покарання й зазна­чити його вид і розмір у новому вироку

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 3 жовтня 2006 р. // ВВСУ. — 2007. — № 1. — С. 13

(витяг)

Жовтневий районний суд м. Маріуполя вироком від 15 вересня 2005 р. засудив Б., раніше судимого, за ч. 2 ст. 186 КК на чотири роки три місяці по­збавлення волі.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 25 листопада 2005 р. за­значений вирок залишив без зміни.

Як визнав суд, 17 лютого 2004 р. Б., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, за попередньою змовою з К. заволодів майном С. на загальну суму 330 грн, заподіявши потерпілому легкі тілесні ушкодження. 20 грудня того ж року Б. відкрито викрав майно К. В. на загальну суму 820 грн.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування су­дових рішень і направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з не­правильним застосуванням кримінального закону: послався на те, що всупе­реч вимогам ч. 4 ст. 81 КК суд не врахував, що Б. учинив злочин у період умов­но-дострокового звільнення від відбування покарання за попереднім вироком.

Перевіривши матеріали кримінальної справи, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України задовольнила каса­ційне подання з таких підстав.

Суд правильно встановив фактичні обставини справи та дійшов обґрун­тованого висновку про доведеність винуватості Б. у вчиненні злочину. Дії за­судженого правильно кваліфіковано за ч. 2 ст. 186 КК.

Як убачається з матеріалів справи, Жданівський міський суд Донецької області постановою від 18 грудня 2003 р. звільнив засудженого від відбуван­ня покарання умовно-достроково на один рік один місяць 22 дні. 17 лютого та 20 грудня 2004 р. Б. учинив нові злочини, відповідальність за які передба­чена ч. 2 ст. 186 КК, тобто до закінчення строку відбування покарання.

Відповідно до роз’яснень, які містяться у п. 26 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначен­ня судами кримінального покарання», при визначенні покарання за прави­лами ст. 71 КК до покарання за новим вироком повністю або частково приєд­нується невідбута частина покарання за попереднім вироком. Тому суди повинні точно встановлювати невідбуту частину основного й додаткового покарань і зазначати їх вид та розмір у новому вироку.

Однак суд зазначені вимоги порушив. Призначаючи Б. покарання за но­вим вироком, він не визначив та не приєднав до цього покарання не відбуту засудженим частину покарання за попереднім вироком.

З огляду на те, що покарання засудженому призначено всупереч ви­могам ст. 65 КК, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України вирок Жовтневого районного суду м. Маріуполя від

15  вересня 2005 р. та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 25 лис­топада 2005 р. щодо Б. скасувала і направила справу на новий судовий роз­гляд у той самий суд в іншому складі суддів.

Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК України остаточне покарання за сукуп­ністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за но­вий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 30 листопада 2006р. //ВВСУ. —2007. — № 3. — С. 12

(витяг)

Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області вироком від 19 жовтня 2005 р. засудив П. за ч. 2 ст. 185 КК на два роки позбавлення волі та на під­ставі ст. 71 цього ж Кодексу за сукупністю вироків призначив засудженому остаточне покарання у виді двох років шести місяців позбавлення волі.

Цей же суд засудив також П. А., вирок щодо якої не оскаржено.

В апеляційному порядку справа не розглядалася. П. визнано винним у тому, що він з грудня 2004 р. по лютий 2005 р. за попередньою змовою з гру­пою осіб повторно таємно викрав із дачних ділянок майно потерпілих Б., Н. та К. відповідно на суми 850, 500 і 500 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Одеської області, не оспо­рюючи фактичних обставин справи та правильності кваліфікації дій П., по­рушив питання про скасування вироку і направлення справи на новий судо­вий розгляд у зв’язку з призначенням засудженому покарання всупереч ч. 4 ст. 71 КК і невідповідністю останнього тяжкості вчинених злочинів та особі винного.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в поданні до­води, колегія суддів Судової палати в кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що воно підлягає задоволенню з таких під­став.

Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Як убачається з матеріалів справи, П. засуджено за злочини, які він учи­няв з грудня 2004 р. по лютий 2005 р., тобто в період відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік за попереднім вироком від 31 серпня 2004 р., яким його засуджено на три роки шість місяців позбавлен­ня волі.

Проте суд, ухвалюючи вирок від 19 жовтня 2005 р., на підставі ст. 71 КК призначив П. остаточне покарання у виді двох років шести місяців позбав­лення волі, що є меншим від невідбутої його частини за попереднім вироком. Отже, суд неправильно застосував кримінальний закон, що призвело до при­значення за сукупністю вироків м’якого покарання.

За таких обставин колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України вирок Ізмаїльського міськрайонного суду Оде­ської області від 19 жовтня 2005 р. щодо П. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Якщо особа вчинила злочини, за один із яких її було засуджено до покарання із застосуванням ст. 75 КК України, а за інший — до по­карання, що належить відбувати реально, застосування ч. 4 ст. 70 цьо­го Кодексу є недопустимим. За таких умов кожен вирок виконується самостійно

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 грудня 2006р. //ВВСУ. — 2007. — №5. — С. 19—20

(витяг)

Харківський районний суд Харківської області вироком від 31 травня 2006 р. засудив Г., останній раз засудженого вироком від 5 червня 2002 р., за ч. 2 ст. 289 цього Кодексу до п’яти років позбавлення волі та відповідно до ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів остаточно визначив йому п’ять років позбавлення волі. Постановлено також стягнути з Г. на користь С. 500 грн на відшкодування матеріальної шкоди.

В апеляційному порядку справа не переглядалася.

Г. визнано винним у тому, що 5 травня 2002 р. він, перебуваючи у ста­ні алкогольного сп’яніння, незаконно заволодів мотоциклом вартістю 1 тис. 200 грн, що належав потерпілому С.

У касаційному поданні перший заступник прокурора Харківської облас­ті порушив питання про зміну вироку, посилаючись на неправильне застосу­вання судом кримінального закону.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України задовольнила його з таких підстав.

Висновки суду про винність Г. у вчиненні злочину та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 289 КК відповідають дослідженим у судовому засіданні дока­зам, що в поданні не оспорюється.

Покарання Г. за вчинення цього злочину призначено відповідно до ви­мог ст. 65 КК.

Разом з тим, вирішуючи питання про призначення засудженому оста­точного покарання за сукупністю злочинів, суд порушив вимоги ч. 4 ст. 70 КК та не врахував роз’яснення, що містяться у п. 23 постанови Пленуму Вер­ховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначен­ня судами кримінального покарання», відповідно до яких, якщо особа, яку звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком, вчинила до постановлення вироку у першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, що належить відбувати реально, застосу­вання принципів поглинення, часткового чи повного складання призначе­них покарань не допускається. За таких умов кожен вирок виконується са­мостійно.

Із матеріалів справи вбачається, що вироком від 5 червня 2002 р. Г. бу­ло засуджено до трьох років позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК звіль­нено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком два роки.

Передбачений ч. 2 ст. 289 КК злочин, за вчинення якого Г. засуджено вироком від 31 травня 2006 р. до покарання, яке належить відбувати реаль­но, він вчинив 5 травня 2002 р., тобто до засудження його за попереднім ви­роком.

Неврахування наведених обставин потягло неправильне застосування су­дом ч. 4 ст. 70 КК при призначенні Г. покарання. У зв’язку з цим колегія суд­дів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Харківського районного суду Харківської області від 31 травня 2006 р. змі­нила: виключила з нього рішення про призначення Г. остаточного покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК. Постановлено вважати Г. засудженим за ч. 2 ст. 289 КК до п’яти років позбавлення волі і виконувати цей вирок самостійно. У решті вирок залишено без змін.

Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, має бути мотивовано з викладенням підстав, передбачених ст. 69 КК України, які необхідно зазначати у вироку. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для цього виду покарання

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 7 вересня 2006р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 21—23

(витяг)

Вироком апеляційного суду Кіровоградської області від 28 грудня 2005 р., засуджено: І. за пунктами 8, 12 ч. 2 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 7 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 296 КК України на 3 роки позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю вироків йому призначено остаточне покарання — 7 років позбавлення волі;

Б. за пунктами 8, 12 ч. 2 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 5 років позбавлення волі, за ч. 2 ст. 296 КК України на 2 роки по­збавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю вироків йому призначено остаточне покарання — 5 років позбавлення волі.

Суд визнав, що І. та Б. 5 березня 2005 р. у смт Новгородка Кіровоградсь­кої області, перебуваючи в нетверезому стані, далеко за північ, прямуючи з дискотеки додому, зайшли до будинку раніше їм знайомого Л., вчинили там хуліганство, побили руками й ногами Я., заподіявши їй легкі тілесні ушко­дження, а коли Л. почав захищати свою співмешканку, то вони нанесли йому ногами і руками численні удари по різних частинах тіла, зокрема і по голові, й умисно вбили потерпілого.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ви­року за м’якістю призначених покарань засудженим. На його думку, суд без­підставно застосував щодо засуджених положення ст. 69 КК України.

Заслухавши доповідача, прокурора, який підтримав доводи касаційного подання засуджених І. та Б., захисників І. О. та І. Л., які заперечували проти задоволення касаційного подання, перевіривши матеріали справи та обгово­ривши доводи касаційного подання, колегія суддів дійшла такого висновку.

Обґрунтовуючи свій висновок про застосування щодо обох засуджених ст. 69 КК України і призначаючи їм покарання, нижчі від найнижчої межі, встановленої в санкції ч. 2 ст. 115 КК України, апеляційний суд, як видно з мотивувальної частини вироку, послався лише на те, що обставиною, яка по­м’якшує покарання Б., є вчинення ним злочину в неповнолітньому віці, а сто­совно І. він таких висновків фактично не зробив.

Проте при вирішенні цього питання суд мав належно досліджувати й оці­нювати всі обставини, що мають істотне значення, та враховувати, що ст. 69 КК України застосовується лише в тому разі, коли для цього є як умови, так і підстави, які необхідно зазначати у вироку.

Суд визнав, що І. та Б. умисно вбили потерпілого у його власному будин­ку, що цей злочин вони вчинили за попередньою змовою групою осіб, у не­тверезому стані та у зв’язку з тим, що потерпілий став на захист своєї співме­шканки, яку засуджені побили, тобто потерпілий у цьому разі виконував гро­мадський обов’язок. Наведені обставини суд зазначив у вироку, але в повній мірі їх не врахував.

Суд зазначає, що засуджені характеризуються позитивно, проте в харак­теристиці засудженого Б. йдеться про схильність до правопорушень.

Отже, питання про застосування ст. 69 КК України вирішено однобічно, без урахування визнаних судом обтяжуючих обставин і належного мотиву­вання, тому вирок є необгрунтованим і підлягає скасуванню.

При новому судовому розгляді справи у разі доведеності винуватості за­суджених у вчиненні зазначених злочинів призначені їм покарання слід вва­жати м’якими.

На підставі наведеного та керуючись статтями 394—398 КПК Украї­ни, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання прокурора задовольнила.

Вирок апеляційного суду Кіровоградської області від 28 грудня 2005 р. щодо І. та Б. скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд.

Відповідно до ст. 69 КК України призначення основного покарання, нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за цей злочин, або перехід до іншого, більш м'якого виду основного покарання може мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчине­ного злочину, з урахуванням особи винного.

На порушення вимог ч. 1 ст. 70 КК України, призначаючи остаточне покарання за сукупністю злочинів, суд помилково поглинув менш су­ворим покарання більше суворе, яким є виправні роботи щодо арешту

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від30 листопада 2006р. — Судова практи­ка у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 23—24

(витяг)

Вироком Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17  жовтня 2005 р. В. засуджено за ч. 1 ст. 296 КК України на 1 місяць ареш­ту, за ч. 3 ст. 186 КК України із застосуванням ст. 69 КК України — на 2 роки виправних робіт з відрахуванням у дохід держави 20% із суми заробітку засу­дженого, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом по­глинення менш суворого покарання більш суворим, призначено 2 роки виправ­них робіт з відрахуванням у дохід держави 20% із суми заробітку засудженого.

В. визнано винуватим у тому, що він 15 серпня 2005 р., перебуваючи у нетверезому стані, у с. Виноградний Яр Арбузинського району Миколаїв­ської області, вимагаючи сплати боргу у З. О., почав бити його молодшого брата — З. М., та, погрожуючи розправою, примусив З. М. зняти з мотоцикла П. міст вартістю 180 грн, після чого відкрито ним заволодів. Продовжуючи свої злочинні дії В., грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалося особливою зухвалістю у ви­гляді нахабності та грубості, став ображати З. М. брутальною лайкою та бити його руками і ногами по різних частинах тіла, примусивши останнього відне­сти викрадений міст до його місця проживання, чим спричинив потерпілому П. шкоду на суму 180 грн. Крім того, В. став ображати батька З. М. — П. О., який відразу прийшов до його двору та пропонував заспокоїтися і віддати ви­крадене, але В. продовжував брутально висловлюватися на їх адресу та, схо­пивши вила, почав ними розмахувати, погрожуючи розправою.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

У касаційному поданні прокурор просив вирок щодо В. скасувати, спра­ву направити на новий судовий розгляд, посилаючись на те, що суд безпід­ставно призначив засудженому покарання із застосуванням ст. 69 КК Украї­ни, що призвело до призначення покарання, яке не відповідає тяжкості зло­чину і не в повній мірі врахував обставини, що обтяжують покарання.

Заслухавши доповідача, який підтримав касаційне подання, перевірив­ши матеріали справи та обговоривши доводи подання, колегія суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню на таких підставах.

Призначаючи покарання менш суворіше, ніж передбачено ч. 3 ст. 186 КК України на підставі ст. 69 КК України, суд навів лише одну обставину, яка пом’якшує покарання, що недостатньо для застосування ст. 69 КК України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України суд призначає остаточне покарання за сукупністю злочинів шляхом повного чи часткового складання покарання, що призначені за окремі злочини, або шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим.

Призначаючи покарання В. за сукупністю злочинів, суд порушив кримі­нальний закон і поглинув більш суворе покарання менш суворим, яким є ви­правні роботи щодо арешту.

У зв’язку з порушенням кримінального закону при призначенні покарання вирок підлягає скасуванню, а справа — направленню на новий судовий розгляд.

При новому розгляді справи суду слід усунути зазначені порушення і по­становити рішення відповідно до вимог законодавства.

Ураховуючи викладене, керуючись статтями 395, 396 КПК України, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України каса­ційне подання заступника прокурора Миколаївської області задовольнила, ви­рок Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17 жовтня 2005 р. щодо засудженого В. скасувала, справу направила на новий судовий розгляд.

Вирок змінено, оскільки покарання за сукупністю злочинів засудже­ному визначено з недотриманням правил, передбачених у части­нах 1—3 ст. 70 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 травня 2005 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 26—28

(витяг)

Вироком Бершадського районного суду Вінницької області від 4 червня 2004 р. Г., судимий 17 березня 2004 р. за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України із за­стосуванням ст. 69 КК України на 1 рік виправних робіт з утриманням 15% заробітку в дохід держави, засуджений за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі.

На підставі ст. 70 ч. 4 КК України за сукупністю злочинів шляхом при­єднання до призначеного покарання невідбутої частини покарання за попе­реднім вироком остаточно визначено Г. 3 роки 4 місяці позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України звільнено Г. від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки 6 місяців.

Цим вироком засуджено також В., який касаційну скаргу не подавав і щодо якого касаційного подання не внесено.

В апеляційному порядку справа не розглядалась.

Згідно з вироком Г. визнано винним і засуджено за те, що він 7 березня 2004 р. приблизно о 20 год. за попередньою змовою з В. шляхом вільного до­ступу проник у приміщення корівника, звідки таємно викрав 18 м транспор­терної стрічки вартістю 250 грн.

У касаційному поданні заступник прокурора Вінницької області просив вирок щодо Г. змінити і вважати його засудженим за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі та звільненим від призначеного покарання з ви­пробуванням на підставі ст. 75 КК України з іспитовим строком на 2 роки 6  місяців, а вирок від 17 березня 2004 р. допустити до самостійного виконання. Посилається на те, що суд, призначаючи Г. покарання за сукупністю злочинів на підставі ст. 70 ч. 4 КК України, неправильно застосував кримінальний закон.

Заслухавши доповідача, думку прокурора на підтримання касаційного подання, обговоривши його доводи та перевіривши матеріали справи, коле­гія суддів дійшла висновку, що воно підлягає частковому задоволенню.

Висновки суду про винність Г. у злочині, за який його засуджено, відпо­відають фактичним обставинам справи, сторонами не оспорюються і підтвер­джуються наведеними у вироку доказами.

Остаточне покарання засудженому за сукупністю злочинів, як правиль­но зазначається в поданні, визначено з недотриманням правил, які містяться в частинах 1—3 ст. 70 КК України.

Матеріалами справи встановлено, що Г. перший злочин учинив 4 грудня 2003  р. і був засуджений 17 березня 2004 р. за ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України на 1 рік виправних робіт. Другий злочин він вчинив 7 березня 2004 р., тобто за 10 днів до постановлення вироку в першій справі. За таких обставин при призначенні покарання суд повинен був застосувати правила частин 1—3 ст. 70 КК України: призначити покарання за останній злочин і визначити ос­таточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш су­ворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. У цьому випадку суд відповідно до вимог ч. 4 ст. 70 КК України в строк по­карання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, мав зарахувати по­карання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правила­ми, передбаченими ст. 72 КК України.

При визначенні Г. остаточного покарання суд не дотримався вимог за­значеного закону, змішав установлений порядок призначення покарання за сукупністю злочинів із правилами призначення покарання за сукупністю ви­років, унаслідок чого припустився помилки, яка підлягає виправленню, але не в такий спосіб, як це запропоновано в касаційному поданні.

Посилання в цьому документі на те, що в такому випадку вироки судів мали виконуватись окремо, на вимогах закону не грунтується, оскільки засу­дження до виправних робіт за один із злочинів, що входить у сукупність, не є перешкодою для застосування принципів поглинення, часткового чи повно­го складання покарань за сукупністю злочинів, а також для звільнення при цьому на підставі ст. 75 КК України від остаточно визначеного покарання.

Не міститься такого роз’яснення і в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7, на що посилається в касаційному поданні його автор.

Відповідно до правил ст. 70 КК України колегія суддів вважає можли­вим визначити Г. остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим і застосувати до нього ст. 75 КК України.

Керуючись статтями 394—396 КПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника прокурора Вінницької області задовольнила частково, вирок Бер- шадського районного суду Вінницької області щодо Г. змінила.

Визначила Г. покарання за сукупністю злочинів, передбачених ст. 15, час­тинами 2, 3 ст. 185 КК України, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим і вважати його остаточно засудженим на 3 роки позбавлення волі.

Застосувала ст. 75 КК України і звільнила Г. від призначеного покаран­ня з випробуванням протягом 2 років 6 місяців.

Відповідно до ч. 4 ст. 81 КК України у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування по­карання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає цій особі покарання за правилами, передбаченими стаття­ми 71 і 72 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 14 листопада 2006р. — Судова практи­ка у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 1(3). — С. 28—29

(витяг)

Вироком Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 29 вересня 2005 р. П., судимого 18 грудня 2001 р. зач. 3 ст. 185 КК України на 3 роки 6 місяців позбавлення волі, звільненого з місць позбавлен­ня волі 19 травня 2004 р. умовно-достроково на невідбутий строк 1 рік, засу­джено за ст. 395 КК України на 3 місяця арешту.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Згідно з вироком П. визнано винним у тому, що, перебуваючи за поста­новою Кам’янець-Подільського міськрайонного суду від 9 вересня 2004 р. під адміністративним наглядом, будучи попередженим про недопустимість порушень правил адміністративного нагляду і встановлених обмежень, він свідомо ухилявся від нагляду, починаючи з 26 березня 2005 р. не з’являвся в Кам’янець-Подільський МВ УМВС України у Хмельницькій області, під час перевірок був відсутній за місцем проживання, а 25 квітня 2005 р. самовіль­но залишив місце постійного проживання, де перебував на обліку, і почав проживати за іншою адресою.

У касаційному поданні заступника прокурора порушено питання про ска­сування вироку щодо П. та направлення справи на новий судовий розгляд у зв’язку з неправильним застосуванням кримінального закону з посиланням на те, що суд не призначив йому покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК України.

Захисник Л. у своєму запереченні просив відмовити у задоволенні каса­ційного подання прокурора щодо П., посилаючись на відбуття засудженим покарання за оскаржуваним вироком.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що це подання підлягає задоволенню.

Із матеріалів справи вбачається, що порушення правил встановленого адміністративного нагляду П. вчинив під час умовно-дострокового звільнен­ня від відбування покарання за попереднім вироком.

Відповідно до ч. 4 ст. 81 КК України у разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, про­тягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає цій особі покарання за правилами, передбаченими статтями 71 і 72 КК України.

На порушення зазначених вимог закону суд не призначив П. остаточне покарання за сукупністю вироків. Тому відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 398 КК України цей вирок підлягає скасуванню через неправильне застосуван­ня кримінального закону, а справа — направленню на новий судовий розгляд.

На підставі наведеного, керуючись статтями 394—396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни касаційне подання заступника прокурора Хмельницької області задоволь­нила, вирок Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької об­ласті від 29 вересня 2005 р. щодо П. скасувала, а справу щодо нього направи­ла на новий судовий розгляд.

Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю виро­ків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 жовтня 2006 р. // ВВСУ. — 2007. — № 6. — С. 18—19

(витяг)

Добровеличківський районний суд Кіровоградської області вироком від 7 червня 2005 р. засудив Б. за ст. 395 КК на один місяць арешту.

На підставі ст. 71 цього Кодексу до покарання приєднано невідбуту час­тину покарання за попереднім вироком і за сукупністю вироків засудженому остаточно призначено покарання у виді трьох місяців арешту.

В апеляційному порядку справа не розглядалася.

Б. визнано винним у вчиненні такого злочину.

Добровеличківський районний суд постановою від 20 січня 2004 р. встановив щодо Б. адміністративний нагляд строком на один рік, згідно з правилами якого йому було заборонено залишати місце постійного про­живання.

Однак Б. порушив правила адміністративного нагляду, оскільки 1 трав­ня 2004 р. з метою ухилення від виконання вироку самовільно залишив міс­це проживання.

У касаційному поданні прокурор з посиланням на те, що суд при призна­ченні засудженому покарання за сукупністю вироків порушив вимоги ст. 71 КК, просив вирок щодо Б. скасувати та направити справу на новий судовий розгляд.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів Судової палати у кримі­нальних справах Верховного Суду України подання прокурора задовольни­ла з таких підстав.

Як убачалося із матеріалів справи, Б. за попереднім вироком від 6 листо­пада 2000 р. було засуджено за частинами 2, 3 ст. 140 КК 1963 р. на три роки шість місяців позбавлення волі.

Згідно з наявними у справі даними 15 квітня 2003 р. засудженого звіль­нено з місць позбавлення волі умовно-достроково на один рік 21 день.

Злочин, за який його було засуджено вироком від 7 червня 2005 р., Б. вчинив 1 травня 2004 р., тобто у період невідбутої частини покарання, при­значеної йому за попереднім вироком.

За сукупністю вироків суд призначив засудженому покарання у виді трьох місяців арешту, однак при цьому не врахував того, що згідно з вимога­ми ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків має бути біль­шим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої час­тини покарання за попереднім вироком.

Як видно з матеріалів справи, невідбута Б. частина покарання за попере­днім вироком становила один рік 21 день позбавлення волі.

Виходячи з наведеного, остаточне покарання за сукупністю вироків ма­ло б бути більшим від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Враховуючи те, що суд неправильно застосував кримінальний закон при призначенні Б. кримінального покарання, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Добровеличківсько- го районного суду Кіровоградської області від 7 червня 2005 р. скасувала і направила справу на новий судовий розгляд.

Згідно з ч. 4 ст. 70 КК України у разі, якщо після постановлення виро­ку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, суд призначає засудженому покарання за правилами, передбаченими в час­тинах 1—3 ст. 70 КК України

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 24 січня 2006 р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 20—22

(витяг)

Вироком Лубенського міськрайонного суду Рівненської області від 25 бе­резня 2005 р. Р., раніше судимого:

1 грудня 2003 р. Лубенським міським судом Рівненської області за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки позбавлення волі і на підставі ст. 75 КК Украї­ни звільненого від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком на 2 роки;

8 листопада 2004 р. Млинівським районним судом Рівненської області за ч. 2 ст. 185, ч. 4 ст. 70, ч. 1 ст. 71 КК України на 3 роки 1 місяць позбавлен­ня волі, засуджено за ч. 3 ст. 185 КК України на 3 роки 3 місяці позбавлення волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК України до призначеного покарання частко­во приєднано невідбуте покарання за вироком Млинівського районного суду Рівненської області від 8 листопада 2004 р. і остаточно за сукупністю вироків призначено покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі.

Постановлено стягнути з Р. на відшкодування матеріальної шкоди по­терпілому М. 200 грн.

Р. визнано винним у тому, що він 11 липня 2004 р. близько 13 год. про­ник до підсобного приміщення будинку М., розташованого по вул. Фабрич­ній у м. Дубно, звідки таємно викрав металеву клітку вартістю 5 грн, у якій було 50 каченят на суму 200 грн.

В апеляційному порядку справа не переглядалась.

У касаційному поданні заступник Генерального прокурора України, не заперечуючи правильності кваліфікації дій Р., посилався на неправильне за­стосування судом кримінального закону при призначенні засудженому пока­рання та просив змінити вирок щодо Р., призначивши йому остаточне пока­рання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі на підставі ч. 4 ст. 70 КК України замість ст. 71 КК України.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав касаційне по­дання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційного подання, колегія суддів вважає, що воно підлягає задоволенню на таких під­ставах.

Доведеність вини Р., правильність юридичної кваліфікації його дій в ка­саційному поданні не заперечуються. Докази у справі досліджувались у по­рядку, передбаченому ч. 3 ст. 299 КПК України.

При призначенні покарання засудженому за ч. 3 ст. 185 КК України суд дотримав вимоги ст. 65 КК України.

Але, призначаючи остаточне покарання, суд допустив помилку і засто­сував кримінальний закон, який не підлягав застосуванню.

Як убачається з матеріалів справи, Р. був засуджений вироком Млинів- ського районного суду Рівненської області від 8 листопада 2004 р. за ч. 2 ст. 185 КК України за крадіжки, вчинені у вересні 2003 р. та у квітні 2004 р. — під час іспитового строку при звільненні від відбування покарання за попе­реднім вироком Лубенського міського суду Рівненської області від 1 грудня 2003  р., а тому за вироком від 8 листопада 2004 р. остаточне покарання йому було призначено на підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків. Новий злочин, за який Р. засуджений вироком Лубенського міськрайонного суду Рівненської області від 25 березня 2005 р., він вчинив 11 липня 2004 р., тобто до винесення вироку Млинівським районним судом Рівненської області від 8  листопада 2004 р.

За таких обставин суд при призначенні покарання повинен був керува­тися не ст. 71 КК України, а ч. 4 ст. 70 КК України, згідно з якою в разі, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений ви­нен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку, суд призначає засудженому покарання за правилами, передбачени­ми частинами 1—3 ст. 70 КК України.

З огляду на викладене вище вирок Лубенського міськрайонного суду Рів­ненської області від 25 березня 2005 р. щодо Р. підлягає зміні у зв’язку з не­правильним застосуванням судом кримінального закону.

Керуючись статтями 394—396 К. ПК України, колегія суддів Судової па­лати у кримінальних справах Верховного Суду України касаційне подання заступника Генерального прокурора України задовольнила.

Вирок Лубенського міськрайонного суду Рівненської області щодо Р. змі­нила: замість ст. 71 КК України застосувала ч. 4 ст. 70 КК України, призна­чивши за цією статтею засудженому шляхом часткового складання покарань, призначених за цим вироком та вироком Млинівського районного суду Рів­ненської області від 8 листопада 2005 р., остаточне покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі.

В іншій частині вирок Лубенського міськрайонного суду Рівненської об­ласті від 25 березня 2005 р. щодо Р. залишити без зміни.

Суд допустився помилки, призначивши покарання за сукупністю ви­років на підставі ст. 71 КК України після спливу терміну умовно-до­строкового звільнення

Ухвала спільного засідання Судової палати у кримінальних спра­вах та Військової судової колегії Верховного Суду України від 26 січня 2007  р. — Судова практика у кримінальних справах // Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 2(4). — С. 22—23

(витяг)

Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 24 лютого 2003 р. С. А., раніше судимого (попередня судимість 8 лютого 1999 р.) Дарницьким районним судом м. Києва за ч. 3 ст. 81, ч. 2 ст. 140 КК 1960 р. на 4 роки позба­влення волі; постановою Богунського районного суду м. Житомира від 14 ве­ресня 2000 р. звільненого від покарання умовно-достроково на 1 рік 8 міся­ців 18 днів, засуджено: за ч. 4 ст. 185 КК України на 6 років позбавлення волі; за ст. 304 КК України на 1 рік позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК Украї­ни за сукупністю злочинів призначено остаточне покарання 6 років позбав­лення волі.

На підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків С. А. призначено остаточне покарання 6 років 6 місяців позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2003 р. вирок зали­шено без зміни.

У касаційному порядку судові рішення не переглядалися.

За вироком суду С. А., М. та С. М. визнані винними за обставин, зазна­чених у вироку, у вчиненні таємного викрадення чужого майна у великих розмірах за попередньою змовою групою осіб, з проникненням у приміщен­ня, а С. А. ще й у повторному викраденні чужого майна та у втягненні непов­нолітнього у злочинну діяльність.

У клопотанні прокурор порушує питання про зміну судових рішень що­до С. А. через неправильне застосування кримінального закону в частині при­значеного покарання засудженому. Зазначає, що Шевченківським районним судом м. Києва безпідставно призначено С. А. покарання за правилами ст. 71 КК України і приєднано невідбуту частину покарання за попереднім виро­ком, оскільки на момент вчинення злочину, за який його було засуджено цим вироком, він її фактично відбув.

У поданні, внесеному п’ятьма суддями Верховного Суду України, пору­шено питання про внесення клопотання на судовий розгляд спільного засі­дання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії та прийняття рішення про зміну судових рішень стосовно С. А.

Заслухавши доповідача, думку прокурора, який підтримав подане кло­потання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи клопотання, судді Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії вважають, що клопотання підлягає задоволенню.

Як убачається з матеріалів справи, вироком Дарницького районного су­ду від 8 лютого 1999 р. С. А. було засуджено до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки, а на підставі постанови Богунського районного суду м. Житомира від 14 вересня 2000 р. його було звільнено від призначеного по­карання згідно зі ст. 53 КК 1960 р. умовно-достроково на 1 рік 8 місяців 18 днів. Термін умовно-дострокового звільнення сплинув 2 червня 2002 р.

Новий злочин С. А. вчинив 13 липня 2002 р., тобто після спливу строку умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, і засуджений вва­жався таким, який відбув покарання за попереднім вироком.

Отже, Шевченківський районний суд м. Києва, визнаючи винуватим С. А. у вчиненні інкримінованих йому злочинів, при призначенні йому покарання допустився помилки, призначивши покарання за сукупністю вироків на під­ставі ст. 71 КК України.

Зазначені обставини залишилися поза увагою й апеляційного суду при розгляді апеляції засудженого С. А.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 400⁴ КПК України неправильне застосу­вання кримінального закону є підставою для зміни судових рішень, що на­брали законної сили щодо С. А., в порядку виключного провадження.

Керуючись статтями 400⁴, 400¹⁰ КПК України, Верховний Суд України клопотання заступника прокурора м. Києва задовольнив, вирок Шевченків­ського районного суду м. Києва від 24 лютого 2003 р. та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 21 травня 2003 р. щодо С. А. змінив:

— виключив із мотивувальної частини вироку та ухвали апеляційного су­ду вказівку про те, що С. А. вчинив новий злочин під час умовно-достроково­го звільнення від покарання і про часткове приєднання невідбутого покаран­ня за сукупністю вироків;

— виключив із резолютивної частини вироку та ухвали апеляційного су­ду застосування ст. 71 КК України і постановив вважати його засудженим: за ч. 4 ст. 185 КК України на 6 років позбавлення волі; за ст. 304 КК України на 1  рік позбавлення волі, а на підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочи­нів — на 6 років позбавлення волі.

Відповідно до ст. 69 КК України призначити засудженому покарання нижче від найнижчої межі, встановленої законом, можна лише за наявності декількох (не менше двох) обставин, що пом'якшують пока­рання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з ура­хуванням особи винного

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 27 березня 2007 р. // ВВСУ. — 2007. — № 7. — С. 33 —34

(витяг)

Шахтарський районний суд Донецької області вироком від 14 листопада 2003  р. засудив Т. за ст. 15 і ч. 3 ст. 289 КК на 11 років позбавлення волі з кон­фіскацією майна, яке є його власністю. На підставі ст. 71 КК до цього пока­рання частково приєднано покарання, не відбуте засудженим за вироком Чер­воногвардійського районного суду м. Макіївки від 28 грудня 2002 р., і остаточ­но визначено йому 12 років позбавлення волі з конфіскацією зазначеного майна. Відповідно до ст. 96 КК до Т. застосовано примусове лікування від алкоголізму в місцях позбавлення волі.

Апеляційний суд Донецької області ухвалою від 21 червня 2004 р. цей вирок змінив: постановив вважати Т. засудженим за ст. 15 і ч. 3 ст. 289 із за­стосуванням ст. 69 КК на шість років позбавлення волі з конфіскацією май­на, що є його власністю, та на підставі ст. 71 цього Кодексу остаточно визна­чив йому шість років шість місяців позбавлення волі з конфіскацією зазначе­ного майна і виключив із вироку застосування до нього ст. 96 КК.

Як визнав суд, 23 березня 2003 р. Т., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, в салоні автомобіля, що рухався, з метою відкритого заволодіння цим транспортним засобом учинив на водія Д. напад, поєднаний з насильст­вом, небезпечним для життя та здоров’я останнього. Під час нападу він при­ставив до шиї потерпілого ножа, спричинивши йому легкі тілесні ушкоджен­ня, та вимагав зупинити автомобіль і вийти з нього. Однак засуджений свій злочинний умисел до кінця не довів, оскільки потерпілий чинив йому актив­ний опір, а Т. невдовзі затримали працівники міліції.

У касаційному поданні прокурор порушив питання про скасування ухва­ли апеляційного суду у зв’язку з невідповідністю призначеного покарання сту­пеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого внаслідок м’якості.

Перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені в касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України його задовольнила з таких підстав.

Правильність встановлення фактичних обставин справи та кваліфікація дій Т. за ст. 15 і ч. 3 ст. 289 КК у касаційному поданні не оскаржувалися.

Доводи прокурора про те, що апеляційний суд призначив засудженому надмірно м’яке покарання, заслуговують на увагу.

Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінально­го покарання» (зі змінами, внесеними постановою від 10 грудня 2004 р. № 18) призначення основного покарання нижче від найнижчої межі, встанов­леної законом, згідно зі ст. 69 КК може мати місце лише за наявності декіль­кох (не менше двох) обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижу­ють ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного.

Апеляційний суд, обґрунтовуючи рішення про призначення засуджено­му покарання із застосуванням ст. 69 КК, послався на те, що Т. вчинив зло­чин у молодому віці та що від його дій не настало суспільно небезпечних нас­лідків. Проте ці обставини не є такими, що пом’якшують покарання та істот­но знижують ступінь вчиненого Т. злочину.

Крім того, призначаючи засудженому покарання, апеляційний суд не вра­хував, що він вчинив особливо тяжкий злочин у стані алкогольного сп’янін­ня, раніше був засуджений за злочин середньої тяжкості та новий учинив у період іспитового строку.

Із огляду на наведене колегія суддів Судової палати у кримінальних спра­вах Верховного Суду України визнала, що призначене Т. покарання із засто­суванням ст. 69 КК не відповідає вимогам цієї статті, у зв’язку з чим ухвалу Апеляційного суду Донецької області скасувала, а справу направила в цей самий суд на новий судовий розгляд. Якщо при новому розгляді суд дійде висновку про винуватість Т. у вчиненні злочину за зазначених обставин, то призначене йому покарання слід вважати м’яким.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 КК призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, можливе за наявності декількох (не мен­ше двох) обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 16 листопада 2006р. // РВСУ. —2007. — Вип. 1(14). — С. 96—97

(витяг)

Іллічівський районний суд Одеської області вироком від 17 січня 2006 р. засудив З. за ч. 1 ст. 121 КК із застосуванням ст. 69 цього Кодексу на два ро­ки позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК за сукупністю вироків до названо­го покарання частково приєднано покарання, не відбуте за вироком Мали- новського районного суду м. Одеси, і остаточно З. призначено два роки шість місяців позбавлення волі.

З. визнано винним у тому, що він 20 грудня 2004 р. приблизно о 19-й годи­ні, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, через особисту неприязнь під час бійки умисно завдав два удари ножем у живіт З. О., спричинивши потерпі­лому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння.

У касаційному поданні прокурор, не оспорюючи правильність встанов­лення фактичних обставин і кваліфікації злочинних дій З., просив вирок ска­сувати, а справу направити на новий судовий розгляд, вважаючи, що призна­чене покарання через м’якість не відповідає тяжкості вчиненого злочину та даним про особу винного.

Перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені у касаційному поданні доводи, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вер­ховного Суду України визнала, що подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Висновки суду щодо доведеності винності З. в умисному заподіянні по­терпілому тяжких тілесних ушкоджень за вказаних у вироку обставин ґрун­туються на сукупності досліджених у судовому засіданні доказів, є правиль­ними і в поданні прокурора не оспорюються.

Призначаючи З. покарання, суд послався у вироку на те, що винний щи­ро розкаявся у вчиненому, сприяв встановленню істини у справі, позитивно характеризується, відшкодував потерпілому заподіяну матеріальну та мораль­ну шкоду. Суд урахував, що злочин засуджений вчинив у стані алкогольного сп’яніння у період умовно-дострокового звільнення від відбування покаран­ня за попереднім вироком, і дійшов висновку, що виправлення засудженого можливе лише в умовах його ізоляції від суспільства. При цьому, не мотиву­ючи свого рішення, призначив З. покарання із застосуванням ст. 69 КК.

Рішення місцевого суду щодо призначення винному більш м’якого по­карання, ніж передбачено законом, суперечить загальним засадам призначен­ня покарання і його не можна визнати законним.

Визначаючи З. покарання із застосуванням ст. 69 КК у виді двох років позбавлення волі за ч. 1 ст. 121 цього Кодексу, суд фактично не врахував, що злочин, учинений засудженим, відповідно до п. 4 ст. 12 КК, є тяжким: внаслі­док злочинних дій потерпілому заподіяні тяжкі тілесні ушкодження; засудже­ний вчинив злочин у період умовно-дострокового звільнення до повного від­буття покарання за попереднім вироком, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння.

Наведені обставини свідчать про те, що винний на шлях виправлення не став.

Дані, що містяться у характеристиках, на котрі послався суд, не дають підстав вважати, що З. в цілому характеризується позитивно.

Відповідно до роз’яснень, що містяться у п. 8 постанови Пленуму Верхов­ного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» призначення покарання із застосуванням ст. 69 КК може мати місце лише за наявності не менше двох обставин, що по­м’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого зло­чину, з урахуванням особи винного.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вирок Іллічівського районного суду Оде­ської області від 17 січня 2006 р. в частині призначення покарання скасувала, а справу повернула на новий судовий розгляд.

Принцип індивідуалізації покарання повинен застосовуватися у спра­вах про всі злочини

Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 8 лютого 2007р. — Судова практика у кримінальних справах //Кримінальне судочинство. — 2007. — Вип. 3(5). — С. 35—36

(витяг)

Вироком Скадовського районного суду Херсонської області від 5 жовтня 2004 р. С. засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України на 12 років позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 14 березня 2006 р. вирок щодо С. залишено без зміни.

С. визнано винним у тому, що він 4 серпня 2003 р. у період часу з 22 до 23  год., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння у дворі свого будинку в с. Новоукраїнка (Скадовський район, Херсонська область), побачивши, що його дружина С. Т. зраджує йому з іншим чоловіком, із ревнощів вчинив її умисне вбивство.

У касаційній скарзі засуджений С. зазначав, що він не причетний до вчи­нення злочину, посилався на однобічність та неповноту досудового і судо­вого слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотні порушення кримінально-процесуального закону та неправильне засто­сування кримінального закону. Просив судові рішення щодо нього скасува­ти, а справу передати на нове розслідування.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, міркування про­курора про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а ви­року — без зміни, перевіривши матеріали справи та доводи касаційної скар­ги, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню на та­ких підставах.

Висновок суду про винуватість С. у вчиненні зазначеного у вироку зло­чину ґрунтується на доказах, зібраних у встановленому законом порядку, до­сліджених у судовому засіданні, належно оцінених судом, і є обґрунтованим. Цей висновок, зокрема, ґрунтується на показаннях засудженого С. на досудо­вому слідстві про обставини вчинення ним вбивства потерпілої С. Т., свідків С. П., К., Ж., які узгоджуються з протоколом огляду місця події, висновком судово-медичної експертизи щодо заподіяння тілесних ушкоджень потерпі­лій, висновком судово-імунологічної експертизи, а тому доводи касаційної скарги засудженого про непричетність його до вчинення вбивства С. Т. коле­гія суддів вважає безпідставними.

Дії С. правильно кваліфіковані судом за ч. 1 ст. 115 КК України.

У процесі досудового слідства та при розгляді справи в суді були вста­новлені і досліджені всі обставини, з’ясування яких мало істотне значення для правильного вирішення справи, допитані всі особи, показання яких ма­ють істотне значення для справи, тому колегія суддів вважає, що доводи скар­ги засудженого С. про однобічність та неповноту досудового та судового слід­ства, а також про невідповідність висновків суду фактичним обставинам спра­ви є безпідставними.

Разом з тим, при призначенні С. покарання суд не повною мірою враху­вав конкретні обставини, за яких було вчинено злочин, та призначив засу­дженому надміру суворе покарання, яке, на думку колегії суддів, має бути по­м’якшене.

На підставі наведеного та керуючись статтями 395, 396 КПК України, ко­легія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду Украї­ни ухвалила: касаційну скаргу засудженого С. задовольнила частково.

Вирок Скадовського районного суду Херсонської області від 5 жовтня 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 14 березня 2006 р. щодо С. змінити.

Пом’якшити призначене за ч. 1 ст. 115 КК України С. покарання до 9 ро­ків позбавлення волі.