§ 2. Злочини проти миру

 

Пропаганда війни (ст. 436 КК). Безпосередній об’єкт цього зло­чину — мир між державами і народами. Пропаганда війни була засу­джена Генеральною Асамблеєю ООН ще в 1947 р.

Предмет злочину — матеріали із закликами до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту (друкована і рукописна про­дукція, аудіо- і відеокасети, дискети, лазерні диски та інші матеріаль­ні носії інформації).

Об ’єктивну сторону цього злочину характеризують альтернативні дії: 1) публічні заклики до агресивної війни або до розв’язування во­єнного конфлікту; 2) виготовлення матеріалів із закликами до вчинен­ня таких дій; 3) розповсюдження таких матеріалів.

Публічними визнаються заклики, які повідомляються багатьом особам у їх присутності або із застосуванням технічних засобів масо­вого інформування (наприклад, заклики під час виступу по радіо чи на телебаченні).

Визначення агресії дано у резолюції ХХІХ сесії Генеральної Асамб­леї ООН від 14 грудня 1974 р. Під агресією слід розуміти застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недотор­канності чи політичної незалежності іншої держави або будь-яким іншим чином, що несумісний зі Статутом ООН.

Агресивна війна і воєнний конфлікт є видами агресії. Агресивна війна вирізняється масштабністю дій, поєднанням використання зброй­них сил з іншими засобами боротьби, постановкою та реалізацією певних політичних завдань. Воєнний конфлікт характеризується ви­користанням збройних сил для вирішення певних спірних питань між державами, наприклад, щодо кордону між ними.

У статті 436 КК йдеться про заклики до агресивної війни або до розв’язування воєнного конфлікту між Україною та іншою державою, або лише між третіми державами. Для кваліфікації цього злочину не має значення, яка саме держава закликається до вчинення акту агресії.

Поняттям «виготовлення» охоплюються первинне створення матеріалів, внесення змін до них, а також їх розмноження для розповсюдження.

Розповсюдження матеріалів — будь-яке їх відчуження іншим осо­бам або розміщення для самостійного ознайомлення з ними (напри­клад, розклеювання листівок і плакатів, розміщення в Інтернеті).

Цей злочин вважається закінченим, коли вчинена будь-яка із зазна­чених у ст. 436 КК дій.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом. Для виготовлення матеріалів обов’язковою є мета їх розпо­всюдження.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

 

Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни (ст. 437 КК). Це особливо тяжкий злочин, основні ознаки якого були закріплені ще в Статутах Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнбергу 1945 р. та Міжнародного воєнного трибуналу в Токіо 1946 р. Безпосередній об ’єкт цього злочину — мир між державами та народами.

Об ’єктивну сторону злочину характеризують: за ч. 1 ст. 437 КК—пла­нування, підготовка або розв’язування агресивної війни чи воєнного кон­флікту, а також участь у змові, що спрямована на вчинення таких дій; за ч. 2 ст. 437 КК — ведення агресивної війни або агресивних воєнних дій.

Агресивну війну і воєнний конфлікт слід розуміти так само, як і у пропаганді війни (ст. 436 КК). Для кваліфікації цього злочину не має значення, була війна офіційно оголошена чи ні.

Планування означає розробку системи чи сукупності дій, окремих дій чи операцій, стратегії і/або тактики злочинних дій, які планується вчинювати в майбутньому: а) при підготовці, розв’язуванні, веденні агресивної війни; б) при підготовці, розв’язуванні воєнного конфлікту, веденні агресивних воєнних дій. Наприклад, розробка плану «Барба- росса» про напад Німеччини на Радянський Союз.

Підготовка може полягати у нарощуванні збройних сил, їх спеці­альному навчанні, передислокації; накопиченні запасів зброї, боєпри­пасів, горючих матеріалів; проведенні розвідувальних заходів, спеці­альній ідеологічній підготовці населення та в іншому створенні умов розв’язування і ведення агресивної війни або розв’язування воєнного конфлікту, ведення агресивних воєнних дій (наприклад, створення при підготовці Німеччини до Другої світової війни спеціальних підрозділів для масового вбивства людей).

Під розв’язуванням слід розуміти дії, безпосередньо спрямовані на реалізацію плану про початок агресивної війни чи воєнного конфлікту. Вони виражаються у створенні або інсценуванні конфліктної ситуації або конкретного приводу, провокації противника на початок дій з ви­користанням зброї тощо (наприклад, організація переодягання німецьких солдат у форму поляків та їх уявного нападу на Німеччину в 1939 р.).

Участь у змові означає: а) участь у досягненні попередньої домов­леності кількох осіб (суб’єктів злочину) щодо спільних дій, спрямова­них на досягнення загальної мети — планування, підготовку або розв’язування агресивної війни чи воєнного конфлікту; б) приєднання до такої домовленості після її досягнення іншими особами. У практи­ці така змова переважно призводить до створення організованих груп чи злочинних організацій, а приєднання до змови виражається у вхо­дженні до них та подальшій участі в них.

Веденням агресивної війни або агресивних воєнних дій визнають­ся управлінські дії з реалізації агресивних планів, зокрема, загальне керівництво всіма задіяними у війні чи у воєнному конфлікті силами, керівництво збройними силами або проведенням військових операцій тощо.

Цей злочин вважається закінченим, коли особа вчинила будь-яке із зазначених у ст. 437 КК діянь.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб’єктом цього злочину можуть бути службові особи, які здій­снюють відповідні функції в системі державної влади чи збройних сил держави, уповноважені вирішувати питання воєнного планування і управління, а також інші особи.

 

Порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК). Безпосередній об’єкт цього злочину — мир та міжнародний правопорядок у сфері ві­йни та збройних конфліктів. Порушення законів та звичаїв війни при­зводять до втягнення у війну чи збройний конфлікт ще більшої кількос­ті учасників, збільшення людських, матеріальних і духовних утрат, продовження конфлікту, що значно ускладнює відновлення миру.

Об’єктивну сторону злочину характеризують: 1) жорстоке пово­дження з військовополоненими або цивільним населенням; 2) вигнан­ня цивільного населення для примусових робіт; 3) розграбування на­ціональних цінностей на окупованій території; 4) застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом; 5) інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 6)   віддання наказу про вчинення таких дій.

У статті 438 КК йдеться про міжнародно-правові закони та звичаї війни, які застосовуються у випадках війни та збройних конфліктів міжнародного характеру.

Основні правила поводження з військовополоненими і цивільним населенням передбачені у Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 р. (Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях; Про по­ліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі; Про поводження з військовопо­лоненими; Про захист цивільного населення під час війни), а також у Додатковому протоколі І до цих конвенцій від 10 червня 1977 р.

Жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним на­селенням може виражатися у вбивствах, каліцтвах, тортурах і морду­ванні, біологічних експериментах, зґвалтуванні та інших формах сек­суального насильства, взятті заручників, тілесному або колективному покаранні, каторжній праці, нарузі над людською гідністю тощо.

Примусовими визнаються роботи, проведення яких вимагається від населення під погрозою будь-якого покарання. Причому у цій стат­ті КК маються на увазі тільки ті примусові роботи, які спеціально за­боронені міжнародним правом (наприклад, роботи в організаціях військового або напіввійськового характеру).

Розграбування національних цінностей на окупованій території охоплює довільне їх вилучення будь-яким способом, що поєднується з подальшим їх оберненням на користь іншої держави або окремих осіб. Предметом цих дій виступає майно, що має культурну або іншу національну цінність. Визначення культурних цінностей та їх особли­вий міжнародно-правовий захист передбачений Конвенцією про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 р. Незаконне, довільне і проводжуване у великому масштабі при­власнення іншого майна, що не викликається воєнною необхідністю, кваліфікується за ст. 438 КК як інше порушення законів та звичаїв ві­йни (ст. 147 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 р.).

Під засобами ведення війни слід розуміти предмети, речовини та гази, що використовується збройними силами для знищення против­ника або придушення його сили і здатності до опору, завдання шкоди довкіллю.

Заборони застосування певних засобів ведення війни закріплені у вищезазначених конвенціях, а також у Санкт-Петербурзькій декла­рації про відміну застосування вибухових і запалювальних куль від 29 листопада 1868 р., Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 р., Женевському протоколі про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших подібних газів і рідин та бактеріологічних засобів від 17 червня 1925 р., Конвенції про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середови­ще від 10 грудня 1976 р., Конвенції про заборону або обмеження за­стосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що заподіюють надмірні пошкодження або мають невибіркову дію від 10 жовтня 1980 р., Конвенції про заборону застосування, скла­дування запасів, виробництва і передачі протипіхотних мін та про їх знищення від 18 вересня 1997 р. та в інших документах (деякі з них наведені у ст. 439 КК).

Такі заборони можуть бути загальними або стосуватися конкретних видів засобів ведення війни. Наприклад, загальною є заборона засто­совувати зброю, снаряди і речовини, що здатні заподіяти зайві ушко­дження або зайві страждання, або велику, довготривалу і серйозну шкоду природному середовищу. До заборонених засобів ведення війни також належать: зброя «невибіркової» дії, напалмові, кулькові, касетні, фосфорні бомби, нейтронна бомба, зброя, що ранить уламками, які не виявляються, міни-пастки тощо.

Серед інших порушень законів та звичаїв війни найбільш небез­печним є застосування заборонених методів ведення війни (наприклад, використання голоду серед цивільного населення, бомбардування і атаки незахищених міст, селищ, помешкань і будівель, симулювання наміру вести переговори під прапором перемир’я). Переліки таких порушень передбачені у ст. 85 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р. та у ст. 8 Римського Статуту Міжнародного кримі­нального суду.

Злочин вважається закінченим, коли особа вчинила будь-яке ді­яння, передбачене ст. 438 КК.

Суб’єктивна сторона цього злочину — умисел.

Суб ’єктом віддання наказу про вчинення зазначених у ст. 438 КК дій може бути лише службова особа (як військова, так і цивільна). В інших випадках учинення цього злочину суб’єктом може виступати будь-яка особа, яка досягла 16-річного віку. Дії військовослужбовців можуть бути кваліфіковані за статтями 432, 433, 434 КК, у яких перед­бачені спеціальні норми.

У частині 2 ст. 438 КК встановлена відповідальність за вчинення будь-якого діяння, передбаченого ч. 1, якщо воно поєднане з умисним вбивством.

 

Найманство (ст. 447 КК). У частинах 1 і 2 ст. 447 КК передбачені самостійні склади злочинів, причому в ч. 1 йдеться про злочинні дії щодо найманців, а в ч. 2 — про відповідальність самих найманців.

Безпосередній об ’єкт цих злочинів — мир між державами та на­родами. Злочинні дії найманців завжди є втручанням у внутрішні справи іншої держави.

Об ’єктивну сторону злочину, передбаченого ч. 1 ст. 447 КК, харак­теризують альтернативні дії: 1) вербування найманців; 2) фінансування найманців; 3) матеріальне забезпечення найманців; 4) навчання найман­ців; 5) використання найманців у військових конфліктах чи діях.

Поняття найманця визначене у ст. 47 Додаткового протоколу І 1977 р. до Женевських конвенцій про захист жертв війни, а також у Міжна­родній конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінан­суванням і навчанням найманців, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1989 р. Найманцем визнається за сукупністю ознак осо­ба, яка: 1) спеціально завербована на місці або за кордоном, щоб би­тися у збройному конфлікті або у спільних насильницьких діях, спря­мованих на повалення уряду чи інший підрив конституційного поряд­ку держави або підрив її територіальної цілісності; 2) беручи участь у таких діях, керується головним чином бажанням одержати значну особисту вигоду і яка спонукається до цього обіцянкою виплати або виплатою матеріальної винагороди; 3) не є громадянином сторони, що перебуває в конфлікті, або держави, проти якої спрямовані спільні на­сильницькі дії; 4) не є постійним жителем на території, яка контролю­ється стороною, що перебуває в конфлікті, або держави, проти якої спрямовані спільні насильницькі дії; 5) не входить до особового скла­ду збройних сил сторони, що перебуває у конфлікті, або держави, на території якої здійснюються спільні насильницькі дії; 6) не надіслана державою для виконання офіційних обов’ язків.

Під вербуванням найманців слід розуміти безпосереднє запрошен­ня, умовляння і набір за наймом людей для вчинення зазначених у ст. 447 КК дій за матеріальну винагороду. Вербування є закінченим з моменту укладення відповідної угоди з найманцем.

Фінансування найманців полягає у забезпеченні їх грошовими коштами. Під матеріальним забезпеченням слід розуміти забезпечення їх зброєю і боєприпасами, обмундируванням, засобами зв’язку та пере­сування, приміщеннями тощо.

Навчання найманців означає проведення з ними теоретичних або практичних занять з їх підготовки для вчинення зазначених у ст. 447 КК дій.

Використання найманців у військових конфліктах чи діях — це залучення до безпосередньої участі у збройному конфлікті іншої дер­жави або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності іншої держави.

Цей злочин вважається закінченим, коли вчинена будь-яка із вище­зазначених дій.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, а вербування, фінансування, матеріальне забезпечення і навчання на­йманців, крім того, метою їх використання у збройних конфліктах інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності іншої дер­жави.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку.

У частині 2 ст. 447 КК передбачена відповідальність за участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав з метою одержання матеріальної винагороди.

Під збройними конфліктами інших держав слід розуміти збройні конфлікти міжнародного чи неміжнародного (внутрішнього) характе­ру. Міжнародні збройні конфлікти — це збройні конфлікти між двома чи більше державами (з проголошенням або без проголошення війни), а також збройні конфлікти, в яких народи ведуть боротьбу проти коло­ніального панування, іноземної окупації та расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення. Збройні конфлікти неміж- народного характеру можуть бути між збройними силами однієї дер­жави, або між такими силами та іншими організованими збройними групами, або тільки між такими організованими групами, які, пере­буваючи під відповідальним командуванням, контролюють частину території держави, що дає їм змогу здійснювати безперервні й пого­джені воєнні дії. У більшості випадків такі конфлікти мають тривалий характер. У будь-якому випадку їх необхідно відрізняти від окремих порушень внутрішнього порядку та виникнення обстановки внутріш­ньої напруженості, таких як безпорядки, окремі й спорадичні акти насильства та інші акти аналогічного характеру.

Участь у збройних конфліктах інших держав означає фактичну безпосередню участь особи у воєнних діях у статусі найманця, напри­клад, участь у спільній воєнній операції, керівництво боєм, індивіду­альне виконання окремих воєнних завдань тощо. З моменту вчинення такої дії злочин вважається закінченим.

Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний з ме­тою одержання матеріальної винагороди.

Суб’єкт злочину — особа, яка досягла 16-річного віку, і характе­ризується сукупністю вказаних вище ознак найманця.