Розділ XX Злочини проти правосуддя - § 6. Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду і призначеного ним покарання
§ 6. Злочини, які посягають на відносини, що забезпечують належне виконання рішень, вироків, ухвал, постанов суду і призначеного ним покарання
Невиконання судового рішення (ст. 382 КК). Відповідно до ч. 5 ст. 124 та п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України одним з основних принципів судочинства є обов’язковість рішень суду, тому судові акти є обов’язковими для виконання на всій території України.
Предметом злочину за частинами 1 і 2 ст. 382 КК є судовий акт органів правосуддя (рішення, вирок, ухвала, постанова), який: 1) постановлений тільки судом; 2) ухвалений судом будь-якої юрисдикції (загальної чи спеціалізованої); 3) винесений судом будь-якої інстанції (першої, апеляційної чи касаційної); 4) постановлений судом із будь- якої категорії судових справ (цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних); 5) набрав законної сили. За ч. 3 ст. 382 предметом злочину є судовий акт не органів правосуддя України, а рішення Європейського суду з прав людини.
За частиною 1 ст. 382 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого виявляється або в бездіяльності - невиконання судового акта, або в активних діях - перешкоджання виконанню судового акта. З моменту вчинення цих діянь злочин визнається закінченим і набуває триваючого характеру.
За частиною 2 ст. 382 КК злочин може бути як із формальним складом - коли ті самі діяння вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище (примітка 2 до ст. 368 КК), або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею (спеціальний рецидив - ст. 34 КК), так і з матеріальним складом — коли діяння заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (примітка 3 та 4 до ст. 364 КК).
За частиною 3 ст. 382 КК карається невиконання рішення Європейського суду з прав людини, що обумовлено Законом України від 17 липня 1997 р., яким ратифікована Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протокол № 11 до цієї Конвенції, де зазначено (ч. 1 ст. 46 Конвенції), що Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами. У частині 1 ст. 2 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»1 також проголошується, що рішення цього суду є обов’ язковими для виконання Україною відповідно до ст. 46 зазначеної Конвенції.
Суб’єктивна сторона злочину у випадках, коли він не тягне за собою наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 382 КК, — лише прямий умисел. Психічне ставлення до наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 382 КК, може полягати як в умисній, так і в необережній формі вини.
Суб ’єкт злочину — спеціальний: службова особа, на яку покладений обов’язок і яка має реальну можливість виконати судове рішення.
Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описане чи підлягає конфіскації (ст. 388 КК). Предметом цього злочину є рухоме або нерухоме майно (речі, майнові права й обов’язки, кошти, цінні папери), на яке за ч. 1 ст. 388 КК у встановленому законом порядку: а) або було накладено арешт; б) або таке, яке було піддано опису, а за ч. 2 ст. 388 КК — в) майно, яке підлягає конфіскації за рішенням суду, що набрало законної сили. З цього випливає, що предметом цього злочину є майно, яке має особливий правовий статус, бо за ч. 1 ст. 388 КК власник або інший законний володілець цього майна внаслідок його опису або накладення на нього арешту позбавляється права ним розпоряджатися і обмежується в праві ним користуватися; а за ч. 2 ст. 388 КК — повністю втрачає право власності на майно, бо з моменту набуття рішенням суду законної сили про конфіскацію майна останнє переходить у власність держави (ч. 2 ст. 317, п. 10 ч. 1 ст. 346 ЦК).
За статтею 388 КК карається злочин як із формальним (наприклад, у разі здійснення деяких банківських операцій із вкладами), так і матеріальним (наприклад, у разі розтрати або знищення майна) складом, об’єктивна сторона якого полягає в учиненні хоча б однієї з декількох альтернативно зазначених у диспозиції дій: 1) розтрата, 2) відчуження, 3) приховування, 4) підміна, 5) пошкодження, 6) знищення, 7) порушення обмеження права користування майном, 8) здійснення банківських операцій із заарештованими коштами (вкладами), 9) інші незаконні дії з майном, яке описане, заарештоване чи конфісковане.
Відповідно до закону (наприклад, ст. 126 КПК) під час провадження опису, арешту або вилучення майна як приватні особи, так і представники організацій, яким це майно передається (ввіряється) на збереження, попереджаються під розписку про відповідальність за його незбереження. Тому обов’язковою умовою відповідальності за ст. 388 КК є наявність офіційного попередження про відповідальність за не- збереження майна.
Суб ’єктивна сторона злочину — прямий умисел.
Суб’єкт злочину — спеціальний, до якого належать: а) приватні особи (наприклад, сам винний чи його родичі), яким майно ввірено на збереження після його опису чи арешту; б) службові особи (наприклад, представник органу місцевого самоврядування), яким майно ввірене на відповідальне збереження у зв’язку з його описом, арештом чи конфіскацією; в) представники банківської або іншої фінансової установи, на рахунках якої перебувають заарештовані чи конфісковані кошти (вклади).
Ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК). Відповідно до ч. 5 ст. 52 КК ухилення від покарання, призначеного вироком суду, є злочином проти правосуддя і тягне за собою відповідальність за статтями 389 та 390 КК.
За статтею 389 КК карається злочин із формальним складом, об’єктивна сторона якого полягає в бездіяльності, а саме в ухиленні від покарань, передбачених статтями 53, 55, 56, 57 КК, що становить собою невиконання засудженим обов’ язку щодо відбування покарання, призначеного йому вироком суду, який набрав законної сили. З моменту вчинення засудженим діяння, спрямованого на ухилення від покарання, злочин визнається закінченим і набуває триваючого характеру.
Фактичні способи (форми) ухилення від покарання можуть бути різними і залежать передусім від виду самого покарання. Для встановлення ознак такого ухилення необхідно звертатися до статей 26, 34, 36, 37, 40-42 Кримінально-виконавчого кодексу (далі КВК).
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел та спеціальна мета — ухилитися від відбування покарання.
Суб’єкт злочину — спеціальний: засуджений до відповідного виду покарання вироком суду, який набрав законної сили.
Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі (ст. 390 КК). За статтею 390 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого за ч. 1 ст. 390 КК виявляється в бездіяльності - ухиленні від відбування покарання у виді обмеження волі (ст. 61). Формами (способами) такого ухилення є: а) самовільне залишення засудженим місця обмеження волі; б) злісне ухилення від робіт, до яких в обов’язковому порядку залучається засуджений (статті 59, 60 КВК); в) систематичне порушення засудженим громадського порядку; г) систематичне порушення встановлених для засуджених правил проживання (ст. 59 КВК). Злочин визнається закінченим із моменту вчинення хоча б одного із зазначених діянь.
За частинами 2 і 3 ст. 390 КК об’єктивна сторона злочину також виявляється в бездіяльності, а саме в неповерненні особи до місця відбування покарання після закінчення строку короткочасного виїзду (до семи діб), який був дозволений засудженому до обмеження (ч. 2) чи позбавлення (ч. 3) волі відповідно до ч. 2 ст. 59, ч. 1 ст. 67, ст. 111 КВК.
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел і спеціальна мета — ухилитися від відбування покарання.
Суб’єкт злочину — спеціальний: за ч. 1 ст. 390 КК — особа, що засуджена і відбуває покарання у виді обмеження волі, а за частинами 2 та 3 ст. 390 КК — особа, що засуджена до обмеження (ч. 2) або позбавлення (ч. 3) волі на певний строк і отримала дозвіл на короткочасний виїзд за межі установи виконання покарань.
Злісна непокора вимогам адміністрації установи виконання покарань (ст. 391 КК). Потерпілими від злочину є лише ті представники адміністрації установи виконання покарань, які відповідно до статей 70 та 135 КВК мають право застосовувати до засудженого передбачені законом (статті 68 та 132 КВК) заходи стягнення. Непокора чи протидія іншим працівникам цих установ тягне за собою лише застосування заходів стягнення (статті 68 і 132 КВК).
За статтею 391 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого полягає або в бездіяльності - злісна непокора законним вимогам адміністрації, або в активних діях - інша протидія адміністрації у здійсненні її функцій. Злочин визнається закінченим з моменту вчинення самого діяння, а обов’язковою ознакою його об’єктивної сторони є місце вчинення злочину — установа виконання покарань, в якій засуджений відбуває покарання у виді обмеження (ст. 61 КК) або позбавлення (ст. 63 КК) волі.
Відповідальність за ст. 391 КК настає лише за умови, якщо: а) вимоги адміністрації, яким протидіє засуджений, мають законний характер; б) непокора (протидія) цим вимогам була вчинена протягом року після того, як засуджений за порушення режиму відбування покарання був підданий стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводився на більш суворий режим відбування покарання (ст. 100, ч. 3 ст. 101, ч. 1 ст. 132 КВК).
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел.
Суб’єкт злочину — спеціальний: особа, що відбуває покарання у виді обмеження чи позбавлення волі, яка за порушення вимог режиму відбування покарання протягом року піддавалася зазначеним у ст. 391 КК заходам стягнення.
Дії, що дезорганізують роботу установ виконання покарань (ст. 392 КК). Потерпілими від злочину можуть бути дві категорії осіб: а) засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження, позбавлення волі на певний строк чи довічного позбавлення волі; б) представники адміністрації установ виконання покарань.
Об ’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні лише активної поведінки — дії, яка виявляється в одній з таких форм: а) тероризування засуджених; б) напад на адміністрацію; в) організація (створення) організованої групи для тероризування засуджених чи нападу на адміністрацію; г) активна участь у такій (організованій) групі. Злочин визнається закінченим з моменту вчинення однієї із зазначених дій незалежно від того, чи спричинили вони які-небудь наслідки. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони є місце вчинення злочину — установа виконання покарань, яка призначена для відбування (виконання) покарань у виді обмеження, позбавлення волі на певний строк або довічного позбавлення волі.
Тероризуванням засуджених визнається застосування до них психічного або фізичного насильства з метою примусити відмовитися від сумлінного ставлення до праці, дотримання правил режиму та внутрішнього розпорядку або з метою підкорити своїм незаконним вимогам, а також вчинення таких дій з помсти за виконання вимог режиму, зміцнення дисципліни та порядку в установі виконання покарань або глум та знущання над засудженими з метою їх залякування та перешкоджання відбуванню покарання.
Напад на адміністрацію — це вчинення насильницьких дій, а також погроза застосування насильства щодо представників адміністрації у зв’язку з їх законною службовою діяльністю.
Тероризування засуджених чи напад на адміністрацію, поєднані з незаконним позбавленням особи волі, умисним завданням побоїв, застосуванням мордувань, катувань, заподіянням легких, середньої тяжкості та тяжких тілесних ушкоджень (передбачених ч. 1 ст. 121 КК), охоплюються ознаками ст. 392 КК і додаткової кваліфікації не потребують. Якщо тероризування або напад були пов’язані із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, передбачених ч. 2 ст. 121 КК, або виявилися в умисному вбивстві потерпілого (ст. 115 КК), вчинене слід кваліфікувати за сукупністю цих злочинів. Якщо вчинення зазначених дій супроводжувалося захопленням заручників без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 147 КК), вчинене охоплюється ознаками ст. 392 КК і додаткової кваліфікації не потребує. Захоплення заручників за обставин, зазначених у ч. 2 ст. 147, КК або вчинення такого його виду, який передбачений ст. 349 КК, слід кваліфікувати за сукупністю зі ст. 392 КК.
Організацією злочинної організованої групи визнається сукупність дій, спрямованих на створення стійкого злочинного об’єднання трьох чи більше осіб з метою тероризування засуджених чи нападу на адміністрацію, яке відповідає ознакам цієї форми співучасті, передбаченим ч. 3 ст. 28 КК.
Активна участь в організованій групі припускає такі дії її учасника, які можуть виявлятися у схилянні одних засуджених до тероризування інших або до нападу на адміністрацію, підшукуванні необхідних засобів, знарядь злочину, безпосередній участі в нападах та в інших діях, спрямованих на реалізацію плану організованої групи.
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел і мета дезорганізувати нормальну діяльність установи виконання покарань.
Суб’єкт злочину — спеціальний: засуджений до обмеження, позбавлення волі чи довічного позбавлення волі, який відбуває це покарання в установі виконання покарань.
Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК).
Втеча є злочином із формальним складом, об’єктивна сторона якого полягає у вчиненні в будь-який спосіб, але шляхом активних дій самовільного, незаконного (тимчасового або постійного) залишення місця позбавлення волі або тримання під вартою.
Втеча з місця позбавлення волі припускає незаконне залишення засудженим установи виконання покарань будь-якого виду, а також лікарні в місцях позбавлення волі (ст. 11 КВК). Втеча з-під варти — це незаконне залишення місця попереднього ув’язнення, коли утримання під вартою обране як запобіжний захід, або втеча з-під конвою (наприклад, із залу суду). Злочин визнається закінченим з моменту залишення винним місця позбавлення волі, арешту, попереднього ув’язнення чи місця розташування конвою.
За частиною 2 ст. 393 КК караються ті самі дії, якщо вони вчинені: 1) повторно (ч. 1 ст. 32 чи ст. 34 КК); 2) за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК); 3) способом, небезпечним для життя чи здоров’я інших осіб; 4) із заволодінням зброєю чи з її використанням; 5) із застосуванням насильства чи погрозою його застосування; 6) шляхом підкопу; 7) із пошкодженням інженерно-технічних засобів охорони. Для кваліфікації дій винного за ч. 2 ст. 393 КК досить наявності хоча б однієї із зазначених кваліфікуючих ознак.
При втечі, вчиненій способом, небезпечним для життя чи здоров’я інших осіб, винний застосовує такий її спосіб, який створює реальну небезпеку для життя чи здоров’я хоча б однієї людини. У разі втечі, поєднаній із заволодінням зброєю, вона вчинюється одним зі способів, зазначених у ст. 262 КК, і спрямована на протиправне заволодіння предметами, переліченими в ст. 263 КК. Використання зброї при втечі полягає у фактичному застосуванні її вражаючих властивостей або в погрозі використання зброї. Втеча, поєднана із застосуванням насильства чи погрозою його застосування, припускає застосування фізичного чи психічного насильства як способу подолання дійсних чи передбачуваних винним дій, які перешкоджають втечі. Якщо таке насильство полягало в умисному вбивстві, тяжкому тілесному ушкодженні за обтяжуючих обставин, вчинене кваліфікується за сукупністю злочинів. Втеча, вчинена за наявності ознак складу злочину, передбаченого ст. 392 КК, також утворює сукупність злочинів. Втеча, вчинена шляхом підкопу, припускає використання особою для незаконного залишення охоронюваної території виправної установи підземного ходу (лазу), який був відритий нею таємно від адміністрації. Втеча, поєднана з пошкодженням інженерно-технічних засобів охорони, вчинюється шляхом виведення з ладу або пошкодження різних спеціальних споруд, пристроїв та пристосувань, призначених для попередження втеч, сповіщення (сигналізації) про них чи для перешкоджання їх здійсненню.
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел. Якщо втеча вчиняється особою, засудженою незаконно, склад цього злочину відсутній. Особа не може бути засуджена за втечу з місця попереднього ув’язнення, доки судом не буде встановлена її винність у злочині.
Суб’єкт втечі — спеціальний: особа, що досягла 16-річного віку, яка: а) або відбуває покарання у виді арешту, позбавлення волі чи довічного позбавлення волі; б) або визнана підозрюваним чи обвинуваченим у злочині і взята під варту як запобіжний захід. Особи, до яких арешт застосований як захід адміністративного стягнення (ст. 32 КУпАП), а також затримані в порядку статей 106, 1061, 115 КПК, не підлягають відповідальності за ст. 393 КК.
Втеча із спеціалізованого лікувального закладу (ст. 394 КК). За статтею 394 КК карається злочин із формальним складом, об ’єктивна сторона якого полягає у самовільному залишенні спеціалізованого лікувального закладу (далі — СЛЗ) або у втечі по дорозі до нього (про поняття та ознаки втечі див. ст. 393 КК).
Місцем вчинення злочину є спеціалізовані лікувальні та лікувально- виховні заклади органів охорони здоров’я для лікування від наркоманії та алкоголізму, а також спеціальні лікувальні заклади (установи), які здійснюють застосування (виконання) примусових заходів медичного характеру (статті 19, 20, 93, 94 КК). Відповідальність за ст. 394 КК можлива лише за умови, якщо лікування у СЛЗ здійснюється у примусовому порядку.
Суб’єктивна сторона злочину — прямий умисел і мета ухилитися від застосування примусового лікування.
Суб’єкт злочину — спеціальний: осудна (ч. 1 ст. 19 КК) або обмежено осудна (ст. 20 КК) особа, щодо якої застосовуються примусові заходи медичного характеру або здійснюється примусове лікування в СЛЗ за постановою, ухвалою чи вироком суду, які набрали законної сили.
Контрольні запитання
1. На які групи можуть бути розподілені всі злочини проти правосуддя за їх безпосередніми об’єктами?
2. Які ознаки характеризують об’єктивну та суб’єктивну сторони завідомо незаконних затримання, приводу, арешту або тримання від вартою?
3. У чому полягає об’єктивна сторона втручання в діяльність судових органів?
4. Якими ознаками характеризується об’єктивна та суб’єктивна сторони погрози або насильства щодо судді, народного засідателя чи присяжного?
5. За якими ознаками погроза або насильство щодо судді відрізняється від суміжних із цим діянням злочинів проти життя та здоров’я особи?
6. Які ознаки характеризують об’єктивну та суб’єктивну сторони посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного?
7. Чим відрізняється посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного від суміжних злочинів проти життя особи?
8. Чим відрізняються такі злочини, як завідомо неправдиві показання та відмова від давання показань?
9. У чому полягає об’ єктивна та суб’єктивна сторона приховування злочину?
10. За яких умов приховування злочину буде визнаватися злочином проти правосуддя, а за яких - співучастю у злочині у вигляді пособництва?
11. Якими ознаками характеризується об’єктивна та суб’єктивна сторона невиконання судового рішення?
12. У яких формах виявляється об’єктивна сторона дій, що дезорганізують роботу установ виконання покарань?
13. У чому полягає об’єктивна сторона втечі з місця позбавлення волі або з-під варти і які кваліфікуючі ознаки цього злочину встановлені законом?
[1] стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб (наприклад, свідків), яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин.
[2] При застосуванні положень статей 3 84-3 86 КК слід ураховувати, що Рішенням Конституційного Суду України від 10 вересня 2009 р. № 20-рп/2009 визнаний неконституційним і у зв’язку із цим втратив чинність Закон України від 15 січня 2009 р. № 890-VI «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України». Тому зміни стосовно цих комісій, що були внесені зазначеним Законом у статті 384-386 КК, також втратили свою чинність.