§ 3. Види позовів

Позови в давньоримському праві становили цілу систему, яка включала різні їх види. Кожний позов був призначений для певної категорії спорів. Залежно від того, на захист яких прав був спрямований позов (речових або зобов’язальних), виділяють речові та особисті позови.

Речовий позов — (аЛю in rem) подавався з метою захисту права власності або іншого речового права (сервітутного, заставного та ін.). Він міг бути заявлений проти будь-якої особи, яка посягне на речове право — незаконно заволодіє річчю, створить перешкоди власнику для нормального користування нею або іншим чином порушить право на річ. Оскільки заздалегідь невідомо, хто може порушити право, відпові­дачем за цим позовом могла бути будь-яка особа. Тому цей позов має абсолютний характер. Речові позови, в свою чергу, поділялися на віндикаційні та негаторні^[15].

Особистий позов — (аЛю in personаm) заявлявся проти особи, зобов’язаної на користь позивача на підставі контракту чи делікту. Цей позов випливав із правовідносин особистого характеру між двома чи кількома певними особами. Ці особи заздалегідь відомі, а тому від­повідати за цим позовом може лише боржник даного кредитора — кон­кретна особа, що зобов’язана на користь позивача що-небудь передати у власність, щось зробити або утриматись від певних дій. Саме тому такий позов має відносний характер.

Залежно від підстав позову розрізняють цивільні позови (civiles), що ґрунтувалися на ius civile, і позови магістратів (honorariae), що вводилися претором для захисту нових відносин, які не вписувалися у квіритське право.

Поділ позовів на позови суворого права (айю stricti iuris) і позови доброї совісті (а^ю bo^e fidei) проводився залежно від того, що по­кладалося в основу судового рішення. Позови суворого права перед­бачали, що рішення має спиратися на букву закону та договору. Позо­ви доброї совісті давали можливість судді при вирішенні справи вра­ховувати моральну оцінку поведінки сторін (наявність злого наміру, обману, насильницьких дій) без включення у формулу відповідної ексцепції. У договірних відносинах зважали на наявність додаткових неформальних угод, з’ясовувалась справжня воля сторін, приймалися посилання відповідача на звичаї подібних відносин. Таким чином, при винесенні рішення суддя керувався загальноприйнятими уявленнями про справедливість і добросовісність.

Окремим різновидом позовів був позов з фікцією^[16] (айю fictio). Він застосовувався тоді, коли необхідно було підвести нові відносини під існуючі види позовів. Для цього допускалися існування фактів, яких насправді не було, або відсутність тих фактів, які реально мали місце. Фікція включалася до інтенції і давала змогу застосувати наслідки, передбачені суворим цивільним законом. Як правило, вона застосову­валась для того, щоб поширити право на конкретний позов на осіб, які не мали його за ius civile, або щоб виправдати того, хто має бути засу­джений за суворим законом. Так, наприклад, для захисту прав особи, що отримала право вимоги до боржника від первісного кредитора, застосовувалася фікція, що ця особа є спадкоємцем первісного креди­тора, отже, набула його прав і обов’язків у зобов’язанні.

Різновидом позову з фікцією був позов з переміщенням осіб. Для цього позову характерно, що в intentio зазначалась одна особа, а в condemnatio — інша. У результаті розгляду те, на що має право одна особа, присуджувалось іншій, або відповідальність однієї особи по­кладалася на іншу. За допомогою такого позову, наприклад, притягав­ся до відповідальності рабовласник за укладеними його рабом угодами, якщо він доручив рабу управляти комерційними справами, торговель­ним судном, майстернею тощо і дозволив укладати договори, необхід­ні для ведення справ.

Відомо також про існування позовів за аналогією (actio utilis), які передбачали застосування встановлених законом наслідків до схожих відносин. Прикладом може бути позов, який давався особі, чиї інтереси в процесі захищав представник (когнітор) від свого імені. Після вирі­шення справи ім’я представника зазначалося в рішенні суду і саме йому надавалося право заявити позов про виконання судового рішення. Про­те аналогічний позов надавався також і особі, яку представляв у процесі когнітор. Із джерел римського права також відомий інший приклад по­зову за аналогією, який мав на меті поширити застосування закону Аквілія на схожі відносини. Зазначеним законом передбачалася відпові­дальність за спричинення шкоди чужому майну, якщо така була завдана шляхом тілесного дотику до тілесної речі. Претор застосовував закон Аквілія за аналогією і в разі, якщо шкода заподіювалася без тілесного дотику (шляхом, наприклад, голодомору чужої тварини).

Майнові позови (actio reipersecutoriae) були спрямовані на віднов­лення порушених майнових прав шляхом відшкодування заподіяної шкоди або повернення речі.

Штрафні позови (actio poenales) — позови, за якими на користь потерпілого стягувався штраф з особи, яка вчинила делікт певного виду — крадіжку, пограбування, особисту образу, завдання майнової шкоди. Якщо винних у правопорушенні осіб або потерпілих було де­кілька, штраф стягувався відповідно з кожного із порушників окремо або на користь кожного з потерпілих. Штрафні позови мали на меті покарати правопорушника і тому набували суворо персонального ха­рактеру: за ними не допускалося процесуального представництва на стороні відповідача.

Змішані позови (а^ю mixtae) поєднували характеристики майно­вих та штрафних позовів і відповідно мали дві мети — стягнути з порушника компенсацію завданої шкоди і штраф. Прикладом стягнен­ня за таким позовом є витребування вартості речі в подвійному розмірі: одна вартість речі відновлювала майновий стан потерпілого, а друга стягувалася з метою покарання порушника.

Ноксальний позов (а^ю noxates) заявлявся проти pater familias, у якого під владою перебував правопорушник — раб чи підвладний син. У такому разі відповідач повинен був або сам відшкодувати збит­ки, або видати порушника потерпілому.

Кондикційний позов (randictio) — це особистий позов про передачу боржником у власність кредитора грошової суми або певної речі. За допомогою цього позову можна було захистити права у відносинах, які ґрунтувалися на договорі чи інших юридичних фактах, і з якими право пов’язувало виникнення окремих видів зобов’язань. Так, напри­клад, кондикція давалася позикодавцю для повернення грошей або речей тієї ж кількості, роду і якості, які були передані позичальнику на підставі договору позики. Кондикція дозволяла витребувати назад те, що було передане за відсутності правових підстав для виконання, або коли вико­нання помилково було здійснене не кредитору, а іншій особі.