§ 2. Види римського цивільного процесу

Для римського цивільного процесу характерний принцип диспозитивності^[5]. Захист права обумовлений самостійною активною поведін­кою управомоченої сторони, яка бажає реалізувати його за допомогою суду. При виникненні спору про право особа могла сформулювати свої претензії до іншої сторони у вигляді позову і звернутися з ним до суду. Позовом (actio) римські юристи називали право особи здійснювати в судовому порядку належну їй вимогу (D. 44. 7. 51).

Дослідники давньоримського права вважають, що воно може бути зведене до «системи позовів»^[6]. За умов існування суперечливих і не- узгоджених джерел права (квіритського та преторського) особа могла бути впевнена в реалізації та охороні свого права тільки тоді, коли офіційно дозволялося подати позов певного типу для захисту конкрет­ного права. Інакше право залишалося не забезпеченим процесуальною можливістю його захисту, а тому існувало лише номінально. Саме тому римські юристи виявляли особливий інтерес до процесуальних засобів захисту. Це визначило і процесуальну спрямованість їх суджень. Вва­жається, що давньоримський юрист скоріше скаже, що особа управо- мочена на позов або відповідає за позовом, ніж те, що особа має право чи несе обов’язок^[7].

Легісакційний процес (legls actiones) історично склався першим. Він існував в епоху квіритського права, яка згідно з періодизацією іс­торії римського права припадає на перший — архаїчний період^[8]. Для пояснення назви легісакційного процесу романісти звертаються до інституцій римського юриста Гая ІІ ст. до н. е. Він тлумачить його як такий, що, по-перше, був уведений законом (лат. legеs — закон), а по- друге, передбачав формулювання позовних вимог у суворій відповідності до записаних у законі слів^[9]. Характерними рисами цього проце­су були жорсткий формалізм і урочистість. Він являв собою складний обряд, що складався з дій ритуального характеру. Усі слова і жести сторін у спорі повинні були точно відповідати встановленим законом приписам і мали вирішальне значення. Будь-який відступ від встанов­лених законом фраз означав поразку у справі.

Процес legіs actiones відбувався у дві стадії (етапи) —

1) ius та

2)   iudicium.

Перший етап проходив у присутності магістрата, що був наділений судовою владою. На початку республіканської епохи це були консули, а після введення у 367 р. до н. е. нового магістрату — прето­ри. Функція магістрата полягала в підготовці справи до розгляду. Він мав визначити, чи підлягає захисту вимога позивача, зробити правиль­ну юридичну кваліфікацію конкретного спору і призначити суддю. За правилами загальної підсудності, що застосовувалась у Римі та римських провінціях, справи між громадянами розглядалися магістра­тами Риму чи інших міст залежно від місця громадянства і проживан­ня відповідача. У III ст. до н. е. спори між римськими громадянами та перегринами, а також між перегринами були віднесені до компетенції перегринського претора. Курильні едили, що наглядали за ринками, розглядали торгові спори. Існувала спеціальна підсудність для деяких категорій справ, наприклад підсудність за місцем виконання договору, за місцем вчинення цивільного правопорушення. Допускалось, що сторони могли домовитись про зміну підсудності та встановити ком­петентний для певного випадку суд.

Стадія ius розпочиналася з виклику відповідача до магістрата. Ос­кільки для розгляду необхідною була присутність обох сторін, позивач вимагав від відповідача прибути до суду, а в разі потреби міг привести його силою. Перед магістратом сторони проголошували урочисті сло­ва своїх вимог та заперечень, а магістрат здійснював контроль за точ­ністю та законністю формулювань. Якщо на першій стадії відповідач визнавав обґрунтованість претензій позивача, розгляд справи припи­нявся і до другої стадії не переходив. Стадія ius завершувалася засві­дченням спору присутніми свідками, які на наступному етапі мали підтвердити все те, що відбулося. Подібне засвідчення спору погаша­ло позов, отже, після завершення стадії ius тотожний позов, тобто позов між тими самими сторонами і з тими ж вимогами, не міг бути заявлений повторно. Далі для цієї конкретної справи призначався суд­дя чи декілька суддів і день суду. Юридично присяжним суддею доз­волялося бути будь-якому дорослому громадянинові із незаплямованою репутацією, за винятком жінок, психічно хворих осіб і глухих. Однак практика склалася таким чином, що впродовж сторіч судді обиралися із спеціально складених і затверджених Сенатом списків з іменами сенаторів і вершників. Під час обирання кандидатури судді враховува­лась думка учасників спору. Відповідачу належало право відводу судді, якщо він вважав його упередженим.

Друга стадія iudicium проходила перед суддею, який заслуховував виступи сторін, перевіряв обставини справи, вивчав докази і виносив рішення, яке не підлягало оскаржуванню.

Із джерел давньоримського права відомі декілька типів легісакцій- ного процесу:

1)  за допомогою присяги (legіs actio sacramento) — найбільш поши­рений тип процесу. Для цього порядку характерно, що кожна із сторін давала урочисту клятву (sacramentum) про належність їй спірної речі або про факт існування чи відсутності між ними зобов’язання. Якщо пред­метом спору була річ, то вона або її символ (наприклад, грудка землі під час спору про земельну ділянку), приносилася до місця розгляду спору. Кожна із сторін торкалися неї спеціальною паличкою (vindicta), що символізувала спис — знак законного панування, і проголошували сло­ва клятви. Наприклад, сторони почергово заявляли таке: «Я стверджую, що цей раб є моїм по праву квіритів і я придбав його...». Така ритуальна жестикуляція розглядалася як заява (віндикація), виклик супернику і означала підвладність об’єкта спору. Далі призначалася сума присяги (застава), як правило, 500 або 50 асів залежно від значущості справи. Її була зобов’язана сплатити та сторона, яка програвала процес. Ці гро­ші потрапляли до державної скарбниці. Стороні, яка виграла справу, сума присяги поверталася. Вважалося, що загроза втратити заставу служила відверненню подачі необгрунтованих позовів і попереджала сутяжництво. Після цього ритуалу магістрат тимчасово передавав спір­ну річ одній із сторін для зберігання до вирішення спору. А поручителі гарантували повернення цієї речі й усіх плодів від неї в разі програшу справи. Оскільки ідентичні претензії на річ були заявлені двома особами, зрозуміло, що одна з них є безпідставною. Отже, одна зі сторін сказала неправду і порушила клятву. На стадії iudicium суддя мав з’ясувати, чия клятва справедлива, а чия ні;

2)  прохання про призначення судді або арбітра (legls actio arbitrive postulationem). Цей процес застосовувався в разі захисту прав, що випливали з вербальних контрактів, а також для поділу спадщини чи спільного майна. Наприклад, позивач заявляв: «Я стверджую, що ти зобов’язаний дати мені 10 тисяч на підставі клятви. Ти підтверджуєш це чи спростовуєш?». Якщо відповідач визнавав борг, процес завер­шувався, а якщо заперечував — позивач звертався до магістрата з проханням призначити суддю (iudex) або арбітра (arbiter). Третей­ські арбітри, як правило, вирішували спори між сусідами та родича­ми. Від присяжних суддів вони відрізнялися тим, що діяли на свій розсуд і самі визначали розмір стягнення. На другому етапі суддя або присуджував до виконання, або виправдовував відповідача. Для цьо­го типу процесу є характерним те, що суми присяги на користь дер­жави не призначалися;

3)  шляхом накладення руки (legls actio per manus iniectionem) вико­нував функцію виконавчого провадження для задоволення визнаних суддею претензій. У разі невиконання боржником рішення суду впро­довж 30 днів позивач мав право схопити його, знову привести до суду і заявити новий позов. Процесуально боржник не мав права заперечу­вати цим вимогам, а повинен був сплатити. Утім на його захист міг виступити поручитель і оспорювати підстави виконавчого позову. У такому разі розпочинався новий розгляд справи, але у випадку по­разки поручитель платив за виконавчим позовом у подвійному розмірі. Якщо після manus iniectionem боржник не платив, і за нього не всту­пався поручитель, магістрат передавав боржника під владу кредитора. Це означало, що кредитор мав право помістити боржника в домашню тюрму на 60 днів. Протягом цього строку тричі він виводив боржника на базарне місце і публічно оголошував його борг. За відсутності ба­жаючих сплатити борг у кредитора з’являлося право продати боржни­ка за межі Риму як раба і навіть вбити його.

Другий вид цивільного процесу — процес по формулі (per formulas). Його поява була обумовлена новими соціально-економічни­ми умовами, які склалися наприкінці існування республіки та були пов’язані із розвитком державності, поширенням комерційних відно­син, розширенням території торговельних стосунків. Конфлікти, що виникали в процесі цих відносин, явно не вписувалися в старі схеми вирішення спорів у порядку легісакційного процесу. За нових умов застарілі правила дедалі частіше виявлялися або взагалі непридатними для нових суспільних відносин, або не могли ефективно захистити порушене право. У працях із давньоримського права наведено дуже цікавий приклад, що  ілюструє таку невідповідність, зокрема між фі­нансовим і правовим розвитком суспільства^[10]. Так Лабіон описує, як Луцій Верацій, ішовши вулицями Риму, давав перехожим ляпасів, а його раб, що йшов поряд із кошиком мідних грошей, тут же видавав суму штрафу в 25 асів. Ці хуліганські дії були спровоковані існуванням у Законах ХІІ таблиць застарілої норми, яка передбачала такий розмір штрафу, який став просто символічним після різкого знецінення мідних грошей. Але для того щоб примусити хулігана відповідати в розмірі справедливого відшкодування, претори не мали в межах легісакційно- го процесу необхідної свободи відступати від суворих і консервативних матеріальних та процесуальних правил.

Реформування судового процесу розпочалося в другій половині

ІІ ст. до н. е. з прийняттям закону Ебуція (lex Aebutia), за яким уводи­лася нова форма процесу — per formulas як додаткова до legls actiones. Деякий час ці дві форми існували паралельно, а після прийняття у 17 р. до н. е. закону Юлія про судочинство (legls Juliae iudiciariae) процес по формулі став обов’язковим. Провадження по формулі не пов’язувалося із здійсненням урочистих обрядів. Претор дістав змогу втручатися в розвиток права шляхом уведення нових типів позовів для захисту нових відносин або розширення сфери застосування існуючих по- зовів^[11].

Так само, як і легісакційний, формулярний процес мав дві стадії іш та iudicium. Стадія іш відбувалася перед претором. Сторони викла­дали свої претензії та заперечення у вільній формі, а претор відповід­но до конкретних обставин спору обирав із зазначених у своєму едик­ті формул позовів необхідну. Така формула мала значення наказу претора на адресу судді, в якому він закликав суддю прийняти рішен­ня з урахуванням зазначених у формулі принципів і умов. Крім того, формула мала на меті наділити суддю (який був приватною особою) компетенцією з цієї справи.

Формула за своєю суттю була дуже гнучким процесуальним засо­бом. У заздалегідь установлені претором формули захисту вносилися конкретні дані щодо певного конфлікту осіб і в такий спосіб формула позову індивідуалізувалася. Вона містила опис конкретних умов, які слід було встановити суду для того, щоб задовольнити позов або від­мовити в ньому. Тому зміст формули та її будова могли бути різними залежно від конкретних обставин справи. Найбільш поширеними були формули з такими складовими^[12]:

1)  інтенція (лат. intentio — притязання) — полягала в заяві, твер­дженні позивача про належність йому певного права;

2)  демонстрація (лат. demonstratio — опис) — описувала підставу позову, ті юридичні факти, які породили право позивача і обов’язок відповідача;

3)  кондемнація (лат. condemnatio — осуд) — надавала судді право осудити чи виправдати відповідача, якщо підтвердяться або не підтвер­дяться доводи позивача;

4)   ад’юдикація (adiudicatio — присудження) — наділяла суддю повноваженнями присудити кожній із сторін окремі речі або права. Ця частина характерна тільки для справ про поділ майна чи меж земельних ділянок.

Як приклади зазначених частин можна навести такі формулювання. Інтенція: «Якщо буде встановлено, що Н. Н. повинен сплатити А. А. 1000 сестерціїв...»^[13].Демонстрація: «Оскільки А. А. продав раба Н. Н...». Кондемнація: «Якщо з’ясується, що А. А. залишив на зберігання у Н. Н. срібний стіл і зі злого наміру Н. Н. не повернув його А. А., ти, суддя, присуди Н. Н. на користь А. А. ту суму, скільки буде коштувати ця річ. Якщо не з’ясується — виправдай».

Частини формули могли вводитися у формулу в різних поєднаннях залежно від обставин конкретної справи. Крім зазначених складових, формула могла містити додаткові частини, характерні для окремих випадків. Наприклад, ексцепція (лат. exceptio — вилучення, заперечен­ня) включалася до формули в разі, якщо відповідач наводив факти, які перетворювали претензії позивача в несправедливі. Так, відповідач міг заперечувати проти позову взагалі, його підстав або строку виконання вимог кредитора. Тому для осудження відповідача за такою формулою суддя мав встановити не тільки факти, на які спирався позивач, а й обставини, що спростовували ексцепцію. Ексцепції поділялися на скасувальні та відкладальні. Скасувальні ексцепції неминуче призво­дили до неможливості осудження відповідача (наприклад, ексцепція про застосований до відповідача обман чи погрозу, які сприяли укла­денню угоди). Відкладальні ексцепції діяли тільки на період існування обставин, що виправдовували відповідача (наприклад, ексцепція про відстрочення виконання, надане позивачем).

В інтересах позивача у формулу могла бути введена прескрипція (лат. praescriptio pro actore — припис на користь позивача). Вона засто­совувалася для поділу предмета позовних вимог. Найчастіше це сто­сувалося випадків стягнення частини боргу за зобов’язанням, яке пе­редбачало періодичні платежі. Якщо позивач подавав позов до спливу строку дії такого зобов’язання, то у формулу включалася прескрипція: «Нехай предметом позову буде та частина зобов’язання, строк вико­нання якої настав». Таким чином, позов за даним зобов’язанням пога­шався тільки в частині виплат за період, що минув. А нові позови за тим самим зобов’язанням подавалися періодично відповідно до на­ступних платежів.

Перед початком процесу по формулі відповідач викликався до суду. Позивач зобов’язаний був повідомити його про свої претензії і закликав прийти до суду. Відповідач зобов’язаний був негайно з’явитися до пре­тора або надати поручителя (vindex), який гарантував його прихід до суду. У класичну епоху за ухилення від суду відповідач сплачував штраф. Поручитель у разі неявки відповідача відповідав у сумі позову.

Магістрат міг прийняти позов або відмовити в його прийнятті за­лежно від справедливості справи. При вирішенні цього питання вста­новлювалися предмет спору і підстави позовних вимог. Для цього допитувався відповідач. Якщо останній визнавав претензії позивача, процес завершувався. Позивач міг запропонувати відповідачеві дати присягу, тобто підтвердити клятвою відсутність боргу. Якщо відповідач не давав клятви, вважалося, що він відмовився від захисту, якщо при­сягав — він виправдовував себе. Тобто в разі заклику до присяги від­повідач мав або сплатити, або присягнути. Проте він міг повернути заклик до позивача і запропонувати йому присягнути про наявність боргу. Позивач, який відмовлявся, програвав справу, і тоді процес за­вершувався на першій стадії.

Після встановлення предмета спору сторони та претор узгоджува­ли приватну особу судді. Якщо згоди не доходили, суддя обирався за жеребом зі спеціальних списків. У окремих випадках, коли розгляда­лися особливо важливі справи (про свободу, про тяжкі правопорушен­ня, про шкоду, завдану міжнародними угодами), призначалася колегія з трьох суддів — рекуператорів. На відміну від одноособового, реку- ператорний суд мав право призначати кримінальне покарання, якщо з’ясовувалося, що особа є винною у вчиненні злочину.

Після цього претор у письмовій формі видавав формулу, індивіду­алізовану конкретними обставинами справи. Вона передавалася пози­вачем відповідачу. Цей акт прийняття відповідачем формули визначав засвідчення спору і вичерпання позову. Такі наслідки відбивалися в принципі: не допускається двічі позов з приводу однієї і тієї самої справи. Отже, після засвідчення спору позивач не міг у майбутньому подати тотожний позов. Крім того, цей акт фіксував суть спору на даний момент і подальший розгляд справи відбувався без урахування майбутніх змін у відносинах осіб.

Після засвідчення спору розпочиналася друга стадія проваджен­ня — iudicium, яка відбувалась перед суддею. Сторони надавали дока­зи фактів, на які вони посилалися. У суді приймалися письмові докази й усні — показання свідків. Проте перевагу мали саме останні, оскіль­ки могли бути гарантовані клятвою. Суддя оцінював надані докази і вирішував справу з урахуванням тих указівок претора, які було зазна­чено у формулі. Він видавав судове рішення, яке було остаточним, тому що апеляція не допускалася. Утім, особа, що програла справу, могла доказувати нікчемність судового рішення, посилаючись на порушення процедури розгляду справи. У такому разі розпочинався новий процес з метою підтвердження цього порушення. Якщо встановлювалось, що відповідач оспорював дійсність рішення без достатніх підстав, він присуджувався до виконання в подвійному розмірі.

Судове рішення (iudicatum) було підставою для примусового вико­нання і можливості подати позов про виконання судового рішення (actio iudicati). Якщо в результаті цього позову особа, яка була присуджена до виконання, все ж таки не виконувала судове рішення, вона переда­валася магістратом під владу кредитора.

Виконавче провадження в давньоримській правовій системі спря­мовувалось або на особистість боржника, або на його майно. Законом була передбачена можливість за наказом претора накласти кайдани на неоплатного боржника і примусити його відробити борг. Особиста розправа над боржником мала сприяти також тому, щоб родичі борж­ника розрахувалися за нього. Згодом більш поширеним способом ви­конання судового рішення стало звернення стягнення на майно борж­ника. Крім повного розпродажу майна, застосовувалася також про­цедура звернення стягнення на окремі речі боржника, яке не супрово­джувалось infamia. Розпорядник продавав лише частину майна, що відповідала сумі боргу, зазначеній у рішенні суду.

Представництво в суді. На стадії іш допускалося введення в про­цес представника сторони. Розрізнялись добровільне і необхідне (обов’язкове) представництво. Існують два види процесуальних пред­ставників за добровільним представництвом — когнітор (cognitor) і прокуратор (procurator). Для введення представника в процес вико­ристовувалась формула з перестановкою осіб. В інтенції зазначалась особа, яку представляють, а в кондемнації — ім’я представника.

Когнітор виступав у процесі від свого імені, й тому воно вказува­лося в рішенні суду. Позов про невиконання судового рішення давався і когнітору (або проти нього, якщо він представляв відповідача), і особі, яку він представляв. Інша сторона повідомлялась про те, що в процесі братиме участь представник-когнітор.

Прокуратором могла бути особа, яка або спеціально призначала­ся представником на підставі договору доручення (mandatum) із стороною у справі, або яка управляла всім майном позивача чи від­повідача. Прокуратор міг здійснювати повноваження представника і без спеціального доручення, тобто за доброю совістю. Прокуратор брав участь у процесі від свого імені, яке зазначалося у формулі. Але, на відміну від когнітора, він не отримував позов про невиконан­ня судового рішення і не відповідав за ним. Останній надавався особі, яку представляли, або проти неї. Тому прокуратор давав гарантію виконати судове рішення.

Необхідне представництво встановлювалося щодо осіб з обмеже­ною дієздатністю. Замість божевільних і марнотратів у процесі брав участь куратор. Проте право подавати позов чи обов’язок відповідати за позовом про виконання судового рішення мала безпосередньо осо­ба, яку представляли. Інтереси малолітніх осіб захищав у процесі їх опікун.

Екстраординарний процес. Давньоримські юристи, описуючи процес «по формулі», відносили його до звичайної форми судочинства, яка застосовувалась для розгляду спорів між приватними особами в класичну епоху. На противагу цій звичайній формі у джерелах зга­дується про надзвичайний процес з особливою процедурою — extra ordinem cognitio (лат. — розслідування, слідство по справі). Cognitiones з’явились у класичну епоху і спочатку мали відмінності залежно від категорії справи й органа, що веде дане провадження. Однак у після- класичний період після скасування процесу по формулі когніційні форми уніфікуються й утворюють єдиний процес, який зберіг свою назву як екстраординарний.

Поява екстраординарного процесу пов’язується з посиленням абсо­лютної влади імператора, коли він отримав судову владу як найвища апеляційна інстанція по справах, що розглядалися магістратами. Спо­чатку екстраординарна форма застосовується для деяких категорій спорів: адміністративного характеру (наприклад, щодо режиму користу­вання громадськими полями), деяких приватних спорів (щодо аліментів, стану раба, спори з питань призначення та звільнення опікунів, щодо фідеїкомісів — заповідальних розпоряджень певного виду, спори між фіском та приватними особами). Ці спори розглядали певні імператорські чиновники — консули, спеціальні претори, префекти. Усі інші спори між приватними особами продовжували вирішуватися у формулярному процесі протягом усієї класичної епохи. Проте поступово цивільні спра­ви переходять до компетенції екстраординарних судів, які наприкінці ІІІ ст. н. е. майже повністю замінюють ординарне провадження.

Особливістю екстраординарного процесу була відсутність поділу його на дві стадії ius і iudicium. Судочинство велося не приватними суддями, а імператорськими посадовцями і вважалося функцією дер­жави. Але у післякласичну епоху всі вони були побудовані як ієрархіч­на система, яка визначала порядок апеляційного оскарження, що мало місце в цьому процесі. Апеляційне оскарження зупиняло набрання чинності рішенням суду, а нове рішення апеляційного суду замінюва­ло попереднє нижчої інстанції. Так, нижчою інстанцією були губерна­тори провінцій і областей. Наступний щабель судової системи — вікарії діоцезів (адміністративної одиниці, що включала провінції). Вищими щодо названої інстанції були префекти преторія і міста¹ (столиць Риму та Константинополя). Найвища інстанція — імператор, який приймав скарги на рішення судів двох вищих інстанцій. Позови на великі суми розглядали тільки префекти преторія. Чиновник, що мав відповідну компетенцію по судових справах, мав право призначити для розгляду тих чи інших спорів професійного суддю-юриста і визначити його повноваження.

Справа розглядалася в державному суді від початку і до кінця та включала слухання, дослідження доказів і винесення рішення. Ведення процесу супроводжувалось фіксуванням його в протоколі. Виклик до суду здійснювався хоча й за ініціативою позивача, але судом. У разі неявки відповідача процес проходив заочно: позивач доказував своє право і рішення виносилось на підставі наявних доказів. Відсутність позивача в суді припиняла провадження, і справа не розглядалася.

Оскільки преторська практика та їх едикти були кодифіковані, зникає межа між преторським і цивільним правом, що, в свою чергу, змішало цивільні й преторські позови.

Рішення державного суду було підкріплено примусовим виконан­ням державними чиновниками за рахунок відповідача. Особливістю виконавчого провадження було те, що звернення стягнення на майно стосувалося лише окремих речей, вартість яких покривала борг. Пов­ний конкурсний розпродаж був можливий лише в разі перевищення суми боргу над вартістю активів боржника.

У післякласичний період в сognitiones чітко сформувався принцип ієрархії доказів. При їх оцінці суддя повинен був спиратися не на влас­не розуміння й уявлення про справедливість (що характерно для фор­мулярного процесу), а на нормативні акти. Безспірним доказом вважа­лося визнання вини або клятва, письмові докази мали перевагу над усними, а свідчення одного свідка не вважалися достатніми. Судження окремих юристів із приводу конкретних юридичних ситуацій набували характеру стійкої авторитетної і безспірної підстави для рішення. Та­ким чином, судова влада прагнула створити однаковий розгляд певних правових ситуацій. У зв’язку з цим характерні для класичного періоду вільний розвиток правової науки і творчий підхід юристів припини­лись. Усе це дало підстави дослідникам зробити висновок, що після­класичний суддя прагнув не до справедливого, а, перш за все, до не­спростовного рішення, оскільки він ніс за нього підвищену відпові­дальність, як чиновник^[14].