§ 5. Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності

Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності — це договір, за яким одна сторо­на (творець — письменник, художник тощо) зобов ’язується створи­ти об ’єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк (ч. 1 ст. 1112 ЦК).

Правова характеристика договору: консенсуальний, двосторонній, оплатний чи безоплатний.

Оскільки мова йде про створення об’єкта інтелектуальної власнос­ті, то творець за загальним правилом зобов’ язаний виконати замовлен­ня особисто.

Як уже зазначалося, цей договір не зовсім вписується в систему розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, оскіль­ки спочатку необхідно створити результат творчої діяльності. У зв’язку із цим інколи виникає питання, чи не буде це розпорядженням майно­вими правами на ще не створений об’ єкт інтелектуальної власності.

Важливо проводити розмежування між розпорядженням уже на­явними суб’єктивними правами і встановленням механізму розподілу прав на створені в майбутньому об’єкти. У договорі про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності мова не йде про відчудження майнових прав. Тому сам по собі факт укладення такого договору зовсім не свідчить про виникнення майно­вих прав у замовника чи творця в момент укладення договору. Сторо­ни лише узгоджують механізм розподілу прав на об’єкти, що будуть створені при виконанні договору.

Аналогічний приклад можна навести з галузі сімейного права. Так, за загальним правилом майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Однак особи, що вступають у шлюб, можуть укласти шлюбний договір, у якому передбачено інший меха­нізм розподілу прав на нажите в майбутньому майно. У цьому випад­ку при розділі майна буде застосовуватися не норма Сімейного кодек­су України, а погоджений тими, хто бере шлюб, порядок розподілу прав. І таких аналогів можна наводити багато.

Таким чином, положення актів цивільного законодавство внаслідок їх диспозитивності надають право сторонам самостійно встановлюва­ти правила, за якими у майбутньому будуть розподілені майнові права на новостворені об’єкти. Однак, якщо сторони договору не скориста­лися цим правом, то застосовується загальне правило: майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений за замовленням, на­лежать творцеві цього об’єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 430 ЦК). Винятком із цього положення є розподіл прав на твір образотворчого мистецтва. У цьому випадку оригінал твору, створеного за замовленням, переходить у власність замовника, а майнові права інтелектуальної власності на цей твір за­лишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором (ч. 3 ст. 1112 ЦК). Такий підхід обумовлено тим, що стосовно твору образотворчого мистецтва сам нематеріальний об’єкт інтелектуальної власності нерозривно пов’язаний з матеріальним носієм.

Наявність такого загального правила, яке до того ж міститься в кни­зі четвертій ЦК, на практиці породжує досить багато проблем. Особа вважає, що коли вона сплатила гроші, то саме їй належать всі права і вона сама вирішує, як розпорядитися об’єктом, однак законодавець України вирішив інакше.

Проаналізувавши загальне правило, можна зробити однозначний висновок: сторонам доцільно в договорі обумовлювати механізм роз­поділу прав на створений за замовленням об’ єкт інтелектуальної влас­ності. Адже більш доречним є чітке розмежування прав кількох осіб на один об’ єкт.

До того ж законодавчо передбачено, що договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності повинен визначати способи та умови використання цього об’єкта за­мовником (ч. 2 ст. 1112 ЦК).

Умови договору про створення за замовленням і використання об’ єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця цього об’єкта на створення інших об’єктів, є нікчемними (ч. 4 ст. 1112 ЦК).