§ 3. Ліцензійний договір

Ліцензійний договір — це договір, за яким одна сторона (ліцензі- ар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об ’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог законодавства (ч. 1 ст. 1109 ЦК).

При цьому необхідно враховувати положення як ЦК, так і спеці­ального закону, який регламентує відносини, що виникають з приводу саме того об’єкта, стосовно якого укладається договір. Це цілком за­кономірно, оскільки ЦК містить загальні положення стосовно всіх об’ єктів інтелектуальної власності, а особливості зазначаються у спе­ціальних нормативних актах.

Правова характеристика договору: реальний^[9], двосторонній, оплатний чи безоплатний.

У випадку укладення ліцензійного договору відбувається добро­вільне звуження прав володільця виключних майнових прав інтелек­туальної власності, оскільки розширюється коло осіб, які можуть ви­користовувати належний йому результат творчої діяльності. Інакше кажучи, укладаючи ліцензійний договір, правовласник ніби знімає з контрагента встановлену законодавством заборону на використання зазначеного об’єкта інтелектуальної власності.

Предметом ліцензійного договору є ліцензія (дозвіл на викорис­тання об’єкта права інтелектуальної власності), а об’єктом — винахід, корисна модель, промисловий зразок, торговельна марка, компонуван­ня інтегральної мікросхеми, сорт рослин, порода тварин, твір науки, літератури чи мистецтва, комп ’ютерна програма, база даних чи об’єкт суміжних прав.

Таким чином, договір на використання будь-яких об’ єктів інтелек­туальної власності за своєю природою є ліцензійним договором. Він є універсальною правовою конструкцією, за допомогою якої зацікав­лені особи набувають права використання належних іншим особам результатів творчої діяльності. Тому слід враховувати, що така назва договорів, як «авторський договір», «видавничий договір», не свідчить про самостійний вид договору, а лише вказує, що відносини виникають стосовно об’єктів авторського права^[10]. Однак за своєю суттю залежно від змісту договору це може бути, зокрема, ліцензійний договір або договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. Так, якщо за видавничим договором надається лише право на тиражування твору без відчуження прав, то це буде ліцензійний договір, а тому потрібно застосовувати відповідні положення ЦК про ліцензійний договір. У випадку виникнення труднощів при вирішенні питання, який насправді договір уклали сторони, можна вдатися до тлумачення договору відповідно до ст. 213 ЦК України.

Сторонами ліцензійного договору є ліцензіар і ліцензіат, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Ліцензіар — це особа, якій належать виключні майнові права інте­лектуальної власності (особа, яка має майнові авторські чи суміжні права, або власник охоронного документа (патенту чи свідоцтва) на ви­нахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компо­нування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи породу тварин).

Ліцензіат — це особа, якій надано дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію).

Зміст ліцензійного договору. При визначенні змісту договору сторони керуються принципом свободи договору. Однак умови ліцен­зійного договору, які суперечать положенням чинного законодавства України, є нікчемними (ч. 9 ст. 1109 ЦК).

Для полегшення узгодження умов договору законодавством Укра­їни передбачається можливість затвердження уповноваженими відом­ствами або творчими спілками типового ліцензійного договору. У цьо­му випадку, звичайно, сторони також зможуть на свій розсуд включати в ліцензійний договір бажані для них умови, які не передбачені типо­вим договором. Однак умови ліцензійного договору, укладеного з твор­цем об’єкта права інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно зі становищем, передбаченим законом або типо­вим договором, є нікчемними і замінюються умовами, встановленими типовим договором або законом (ст. 1111 ЦК).

З урахуванням природи ліцензійного договору законодавство перед­бачає, що в ліцензійному договорі визначаються:

1) вид ліцензії;

2)   сфера використання об’єкта права інтелектуальної власності (кон­кретні права, що надаються за договором, способи використання за­значеного об’єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо);

3)  розмір, порядок і строки виплати винагороди за використання об’єкта права інтелектуальної власності; 4) якщо в ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у ви­гляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору (частини 3, 8 ст. 1109 ЦК).

Коли ліцензійний договір укладається стосовно торговельної мар­ки, то він має містити умову про те, що якість товарів і послуг, виго­товлених чи наданих за ліцензійним договором, не буде нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що останній здійснювати­ме контроль за виконанням цієї умови (п. 8 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»^[11]). Ця умова договору є іс­тотною для ліцензійного договору стосовно торговельної марки. У ви­падку її відсутності договір вважається неукладеним. Таким чином здійснюється захист прав споживача, для якого торговельна марка служить перш за все гарантією певної якості товару^[12].

Однак деякі із вищезазначених умов ліцензійного договору, закрі­плених у ч. 3 ст. 1109 ЦК (такі як вид ліцензії, територія та строк), можуть бути відсутніми, оскільки діятиме загальне правило, перед­бачене ЦК. Ця обставина перетворює зазначені умови з істотних у зви­чайні, а тому навіть при відсутності цих умов у договорі договір вва­жається укладеним.

Зокрема, якщо у договорі не зазначено вид ліцензії, то вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія (ч. 4 ст. 1109 ЦК). Що стосується сфери використання об’єкта права інте­лектуальної власності, то у разі відсутності в договорі умови про те­риторію, на яку поширюються надані права на використання об’єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на терито­рію України (ч. 7 ст. 1109 ЦК).

Законодавець зазначає, що ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен спливати не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об’ єкт права інтелектуальної власності. У разі відсутності у договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майно­вого права на визначений у договорі об’ єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п’ять років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п’ ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово іншу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений строк. У цьому випадку кожна із сторін може в будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомив­ши про це другу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін (частини 1, 3 ст. 1110 ЦК).

Слід враховувати, що права на використання об’єкта права інте­лектуальної власності та способи його використання, які не визначені у договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату.

Положення ЦК закріплюють, що ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом встановленого договором терміну початку використання об’єкта права інтелектуаль­ної власності (ч. 2 ст. 1110 ЦК).

Умовами ліцензійного договору може бути надано право ліцензіа- ту укладати субліцензійний договір. За цим договором ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об’єкта пра­ва інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед  ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встанов­лено ліцензійним договором (п. 2 ст. 1109 ЦК).

Винагорода за наданий дозвіл може бути встановлена у вигляді фіксованої грошової суми (паушальний платіж), періодичних платежів (роялті) чи їх поєднання (комбінованих платежів).