§ 2. Способи захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів

Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за охороною свого права і захистити його відповідним способом. Під способом захисту суб’єктивних цивільних прав та інтересів розуміються визначені законом або договором матеріально-правові заходи, спрямовані на відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Поло­женнями актів цивільного законодавства (ст. 16 ЦК) встановлюються такі способи захисту цивільних прав та інтересів:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка по­рушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5)  примусове виконання обов’язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7)   припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків та інші способи залагодження матеріальної шкоди;

9) відшкодування мораль­ної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Рес­публіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Перелік способів захисту, визначених у ст. 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Як правило, особа, право якої порушене, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним спо­собом захисту свого права. Іноді спосіб захисту порушеного права та інтересу прямо визначений спеціальним законом, який регулює певне цивільне правовідношення. Так, наприклад, власник, що незаконно позбавлений права володіння річчю, відповідно до ст. 387 ЦК вправі витребувати її з чужого незаконного володіння, тобто відновити ста­новище, що існувало до порушення права. Частіше ж носію суб’єк­тивного права надається можливість вибору способу захисту свого порушеного права. Так, за договором роздрібної купівлі-продажу в разі виявлення покупцем недоліків, не застережених продавцем, або фаль­сифікації товару покупець має право за своїм вибором вимагати без­оплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення покупцем, або заміни товару на товар належної якості, або відповідного зменшення ціни, або відмовитися від договору і ви­магати повернення сплаченої за товар грошової суми (ст. 708 ЦК).

Способи захисту цивільних прав та інтересів можуть бути класи­фіковані за таким критерієм, як результат і характер наслідків їх за­стосування для відновлення порушеного права. Саме результат і буде виступати відправним началом для вибору суб’єктом порушеного права оптимального способу його захисту. За визначеним критерієм усі способи захисту цивільних прав та інтересів можна поділити на три групи.

Перша група містить способи захисту, застосування яких дозволяє підтвердити (засвідчити) право, що захищається, або припинити (змі­нити) обов’ язок. Даний результат настає при застосуванні таких спо­собів захисту, як визнання права; примусове виконання обов’ язку особи в натурі; зміна правовідношення або його припинення. Зазна­чені способи захисту використовуються суб’єктами в основному на першому попередньому етапі з метою створення сприятливих умов для застосування інших способів захисту. Необхідність у подібних діях виникає, як правило, у ситуаціях, коли інша особа претендує на право, яке захищається, або заперечує його наявність. Наприклад, вимога про визнання права власності найчастіше передує позову про витребуван­ня майна з чужого незаконного володіння або про усунення перешкод у реалізації права власності або позову про виселення із зайнятого приміщення.

Розглянемо детальніше конкретні способи захисту, що складають першу групу. Одним із способів, визначених положеннями ст. 16 ЦК, є визнання суб’єктивного права. Даний спосіб застосовується у ви­падку, коли наявність у особи конкретного суб’єктивного права під­дається сумніву, суб’єктивне право оспорюється, заперечується або ж мається реальна загроза таких дій, наприклад, за позовами про ви­знання права авторства на твори науки, літератури і мистецтва, за по­зовами про визнання права власності та ін. Так, якщо власник житлового будинку не має на нього правовстановлюючих документів, то він не може ним розпорядитися, а також захистити свої права як власник у разі порушення їх третіми особами. Визнання права є засобом усу­нення невизначеності у взаєминах суб’єктів, створення необхідних умов для його реалізації і запобігання з боку третіх осіб дій, які пере­шкоджають його нормальному здійсненню.

Примусове виконання обов’язку особи в натурі, яке часто нази­вають ще реальним виконанням, характеризується тим, що порушник за вимогою потерпілого повинен реально виконати ті дії, які становлять предмет його зобов’язання. Наприклад, передати річ, виконати роботу, надати послуги. І тільки у тих випадках, коли реальне виконання ста­ло об’єктивно неможливим або ж небажаним для потерпілого, даний спосіб має бути замінений іншим способом захисту на вибір потерпі­лого, зокрема відшкодуванням збитків.

Такі способи захисту цивільних прав, як зміна і припинення пра- вовідношення, найчастіше реалізуються у судовому порядку, оскільки пов’язані з примусовою зміною або припиненням правовідношення. Прикладом зміни останнього буде виступати обов’язок перевізника відшкодувати одержувачу вартість втраченого вантажу, якщо за дого­вором перевезення вантаж був втрачений із вини перевізника. Якщо ж за договором перевезення вантаж загинув унаслідок яких-небудь форс-мажорних обставин, то правовідносини за договором припиня­ються. Зміна або припинення правовідношення можуть бути також здійснені потерпілим самостійно. Наприклад, у разі істотного пору­шення продавцем вимог щодо якості товару покупець може в одно­сторонньому порядку відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої грошової суми (ч. 2 ст. 678 ЦК).

До другої групи способів захисту цивільних прав можна віднести такі способи, застосування яких дозволяє попередити або припинити порушення права. До них належать: припинення дії, яка порушує пра­во; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу дер­жавної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Мета застосування цих способів захисту полягає в тому, щоб спонукати порушника припинити дії, які порушу­ють належне особі суб’єктивне цивільне право, або їх попередити.

Такий спосіб, як припинення дії, що порушує право, може засто­совуватися поряд з іншими способами захисту, наприклад, відшкоду­ванням збитків, або може мати самостійне значення. В останньому випадку інтерес володільця суб’єктивного права виражається в тому, щоб припинити порушення його права в майбутньому або усунути загрозу його порушення. Так, автор твору, який незаконно використо­вується (готується до випуску в світ без його відома, спотворюється, переробляється та ін.), третіми особами, може вимагати припинення цих дій, не висуваючи ніяких інших, наприклад майнових претензій.

Часто за допомогою даного способу захисту усуваються перешкоди для здійснення права, які створює порушник. Звичайно це має місце при триваючому правопорушенні, що само по собі не позбавляє особу суб’єктивного права, але заважає нормально його використати. Наприклад, власник майна згідно зі ст. 391 ЦК може вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, хоча ці порушення і не були спрямовані на позбавлення володіння.

Захист прав і охоронюваних законом інтересів особи може здій­снюватися шляхом визнання незаконними рішення, дій чи безді­яльності органу державної влади, органу влади Автономної Рес­публіки Крим або органу місцевого самоврядування. Це означає, що фізична або юридична особа, цивільні права або охоронювані законом інтереси якої порушені прийнятим рішенням, що не відповідає за­кону або іншим правовим актам; здійсненням дій чи виявом безді­яльності органу державної влади, органу влади Автономної Респу­бліки Крим або органу місцевого самоврядування, має право на їх оскарження в суді.

Суд, по-перше, встановлює невідповідність рішення, дії чи без­діяльності органу державної влади, органу влади Автономної Респу­бліки Крим або органу місцевого самоврядування вимогам закону чи іншим правовим актам, наприклад, що рішення прийняте не уповно­важеним на те органом. По-друге, суд встановлює, чи порушуються суб’єктивні цивільні права й охоронювані законом інтереси особи даним рішенням, дією чи бездіяльністю. І як результат дослідження вищезгаданих обставин, суд виносить рішення про визнання рішен­ня, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Авто­номної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування неза­конним і визнає його цілком або частково недійсним. Як приклад можуть бути названі спори за позовами платників податків про ви­знання незаконними актів податкових органів про застосування до останніх фінансової відповідальності за різні порушення податково­го законодавства. Як слушно зазначається в юридичній літературі^[2], за змістом закону фізичні та юридичні особи можуть вимагати визнання незаконними не тільки рішень, дій або бездіяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, а й рішень, дій чи без­діяльності органів управління юридичних осіб, якщо вони не відпо­відають закону й іншим нормативним актам та порушують права й охоронювані законом інтереси фізичних і юридичних осіб. Напри­клад, підлягають розгляду судами спори за позовами про визнання незаконними рішень зборів акціонерів, правління й інших органів акціонерного товариства, які порушують права акціонерів, передба­чені законом.

Третя група поєднує способи захисту цивільних прав, застосуван­ня яких має за мету відновити порушене право і (або) компенсувати втрати, понесені у зв’язку з його порушенням. Такий результат може бути досягнуто шляхом відновлення становища, що існувало до по­рушення права; визнання правочину недійсним; відшкодування збит­ків; компенсації моральної шкоди.

Відновлення становища, що існувало до порушення права, як спосіб захисту застосовується в тих випадках, коли порушене суб’єк­тивне право унаслідок цього не припиняє свого існування і може бути реально відновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, наприклад, повернення власнику його майна з чужого незаконного володіння (ст. 387 ЦК), виселення особи, що самоправно зайняла житлове при­міщення (ст. 116 ЖК) та ін.

Відновлення становища, що існувало до його порушення, може здійснюватися за допомогою застосування заходів судового, адміні­стративного захисту, захисту нотаріусом, а також самозахисту цивіль­ного права.

Визнання правочину недійсним являє собою окремий випадок відновлення становища, що існувало до порушення права як способу захисту, оскільки збігається з ним за правовою сутністю (ст. 216 ЦК).

Відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, є найбільш універсальним серед способів захисту цивільних прав і може викорис­товуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин. Під збитками розу­міють втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошко­дженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК). ЦК дає універсальне поняття збитків, придатне для захисту будь-якого порушеного права. Так, особа, чиє право порушене, може вимагати від порушника відшкодування не тільки фактично понесених нею витрат, а й витрат, що вона повинна буде зробити для відновлення порушеного права як одного з елементів реальної шкоди, що надає можливість для широко­го використання абстрактного способу обчислення збитків у зобов’я­зально-правових відносинах^[3].

Стосовно ж упущеної вигоди необхідно зазначити, що йдеться про неотримані доходи кредитора, які він одержав би при виконаному або належним чином виконаному зобов’ язанні боржником. Частина 3 ст. 22 ЦК дає орієнтир для визначення розміру упущеної вигоди, що не може бути менше ніж доходи, отримані особою, яка порушила право. На­приклад, продавець, одержавши суму попередньої оплати від покупця, замість закупівлі товарів для останнього вносить цю суму на депозит­ний рахунок у банку з метою одержання прибутку у вигляді відсот­ків.

У юридичній літературі висловлена думка, що сьогодні судовою практикою пред’ являються надмірно жорсткі вимоги щодо доказів на підтвердження як наявності збитків у зв’язку з порушенням суб’­єктивного права, так і їх розміру, а відшкодування збитків повинне стати звичайним способом захисту порушених цивільних прав, який часто застосовується^[4]. Пропонується при вирішенні спорів виходити із визначеного залежно від конкретних обставин мінімального розміру збитків, які не потребують доказів. Наприклад, за договором купівлі- продажу у разі невиконання боржником грошового зобов’ язання перед кредитором, який виконав свої зобов’язання з передачі товару, як мі­німальний розмір збитків, що не потребує доведення, можна прийняти середній розмір відсотків по кредитах, встановлених банками у місті перебування кредитора. Відповідно до загального правила, закріпле­ного у ч. 3 ст. 22 ЦК, збитки відшкодовуються в повному обсязі, тобто підлягають відшкодуванню як реальні збитки, так і упущена вигода, якщо договором або законом не передбачене відшкодування у меншо­му чи більшому розмірі.

Стаття 16 ЦК України називає поряд із відшкодуванням збитків інші способи відшкодування майнової шкоди. Під ними насамперед мається на увазі стягнення неустойки у вигляді штрафу та пені. Згідно зі ст. 549 ЦК неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов’язання. Якщо за порушення зобов’язання встановлено не­устойку, то вона стягується у повному розмірі незалежно від відшко­дування збитків. Договором може бути передбачено обов’язок відшко­дування збитків лише в тій частині, у якій вони не покриті неустойкою. Договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнен­ня неустойки чи відшкодування збитків.

Такий спосіб захисту цивільних прав, як компенсація моральної шкоди, полягає в покладанні на порушника обов’язку з відшкодування потерпілому моральної шкоди у вигляді грошової суми або іншого майна. Право на відшкодування такої шкоди мають як фізичні, так і юридичні особи.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкоджен­ням здоров’я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у при­ниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юри­дичної особи.

Стаття 23 ЦК не обмежує право на компенсацію моральної шкоди будь-якими випадками, зокрема, встановленими законом. Фізичні і юридичні особи мають право на її відшкодування в усіх випадках заподіяння їм такої шкоди внаслідок порушення їх прав. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди і, як правило, одноразово. Розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення або позбавлення можливості реалізації потерпілим своїх здібностей, а також ступеня вини правопорушника, у випадках, коли вона є підставою відшкодування. Суд має брати до уваги те, що мо­ральна шкода — категорія глибоко суб’єктивна, така, що залежить і від особистості потерпілого, і від конкретних обставин справи. При визна­ченні розміру шкоди враховуються вимоги розумності й справедливості.

Застосуванням розглянутих способів захист особистих немайнових або майнових прав не вичерпується. Цивільне право чи інтерес можуть бути захищені в інший спосіб, передбачений договором або законом.

Наприклад, шляхом звернення стягнення на майно боржника, яке є предметом застави (ст. 572 ГК), відрахуванням комісіонером належ­них йому за договором комісії сум з усіх грошових коштів, що надій­шли до нього для комітента (ст. 1020 ЦК), виконанням зобов’язання за рахунок боржника (ст. 621 ЦК) та ін.