Стаття 1178. Відшкодування шкоди, завданої малолітньою особою

1. Шкода, завдана малолітньою особою (яка не досягла чотирнадцяти років), відшкодовується її батьками (усиновлювачами) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої особи, — якщо вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою.

2. Якщо малолітня особа завдала шкоди під час перебування під наглядом навчального закладу, закладу охорони здоров'я чи іншого закладу, що зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, а також під наглядом особи, яка здійснює нагляд за малолітньою особою на підставі договору, ці заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини.

3.  Якщо малолітня особа перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану нею, якщо не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

4. Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язані здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.

5. Обов'язок осіб, визначених частиною першою цієї статті, відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років  життю  або  здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, які визначені частиною першою цієї статті, є неплатоспроможними або померли.

Правила ст. 1178 ЦК про відповідальність за шкоду, завдану фізичною особою віком до 14 років (малолітнім), ґрунтуються на ст. 31 ЦК, яка визначає їх дієздатність. Зміст даних правил становить психічна нездатність дітей цього віку, у зв'язку з чим, за незначним винятком, правочини за них укладають їх батьки або особи, які їх замінюють.

Малолітні особи визнаються неделіктоздатними і, відповідно, не можуть бути суб'єктами цивільної відповідальності. У ст. 1178 ЦК мова йде про завдання малолітніми шкоди майну, зокрема, упущену вигоду; здоров'ю; моральної шкоди. Вона може бути завдана як одній, так і декільком особам; як одним, так і групою малолітніх осіб. Майнова шкода може бути завдана і юридичній особі.

Особливість відповідальності за шкоду, завдану малолітніми, полягає в тому, що відповідальність за них покладається повністю на батьків або осіб, які їх заміняють у встановленому законом порядку. Так батьками вважаються особи, записані у свідоцтві про народження малолітнього. Крім того, не має значення чи записані вони батьками на підставі свідоцтва про одруження, чи після встановлення батьківства як в добровільному, так і в судовому порядку. Незалежно від того, чи розірвано шлюб, проживають разом чи окремо батько і мати, ступеня участі кожного з них у наданні матеріальної допомоги дитині тощо, обидва батьки відповідають за малолітніх за принципом рівної дольової відповідальності. Тобто вони несуть відповідальність за неналежне виконання своїх батьківських прав та обов'язків особистого характеру, які закріплені в главі 13 Сімейного кодексу України. Проте родичі дитини незалежно від ступеня спорідненості, які не мають права приймати участь у її вихованні, відповідальності за завдану шкоду не несуть.

Обов'язок відшкодувати завдану шкоду малолітнім може покладатися також на усиновлювачів, оскільки, згідно зі ст. 207 Сімейного кодексу України, вони після усиновлення набувають батьківських прав і обов'язків у повному обсязі незалежно від наявності запису їх в якості батьків у свідоцтві про народження.

Правила ст. 243 Сімейного кодексу України та ст. 58 ЦК передбачають можливість встановлення над дітьми, які залишилися без батьківського піклування, опіки. Права та обов'язки опікуна щодо малолітнього повністю співпадають з правами і обов'язками батьків (ст. 249 Сімейного кодексу України), тому на них покладається обов'язок відшкодувати завдану малолітнім шкоду. Проте, у разі встановлення опіки за життя батьків, не позбавлених батьківських прав, відповідальність за завдану підопічним шкоду можуть нести солідарно як батьки малолітнього, так і його опікун.

Законні представники малолітнього притягуються до відповідальності, якщо не доведуть, що шкода виникла не з їх вини. Уперше в ч. 1 ст. 1178 ЦК дається визначення поняття вини даних осіб як «несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою». Щодо вини безпосередніх заподіювачів шкоди, то їх незрілий вік не дозволяє говорити про їх вину, незважаючи на те, що суб'єктивна сторона їх поведінки, мотиви (пограти, помститися тощо) можуть також враховуватися при її відшкодуванні.

Якщо за об'єктивними причинами один із батьків ніякої участі у вихованні не приймав, наприклад, внаслідок перешкоди у спілкуванні з дитиною, перебування на службі у Збройних силах України та інших військових формуваннях, на тривалому лікуванні, у місцях позбавлення волі тощо, говорити про наявність їх вини не можна, оскільки фактичний зв'язок із неповнолітнім був повністю припинений з незалежних від них обставин. Наявність таких обставин необхідно довести сторонам за допомогою листів, документів, письмових доказів тощо.

При відшкодуванні шкоди, завданої малолітнім, не виключається можливість укладення письмового договору між особою, зобов'язаною відшкодувати завдану шкоду, і потерпілим, чи проста домовленість між ними, що звільняє від необхідності звернення до суду.

В частині другій статті, що коментується, міститься перелік закладів, зобов'язаних здійснювати нагляд за малолітніми: навчальні заклади, заклади охорони здоров'я чи інші заклади, зокрема, приватні школи, спеціальні (кореляційні) навчальні заклади. Останні несуть відповідальність за шкоду, завдану малолітніми, якщо не доведуть відсутність своєї вини. Проте не може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану шкоду на заклади дошкільної освіти дітей (наприклад, будинок, центр дитячої творчості, станцію юних техніків, туристів, натуралістів, центр додаткової освіти дітей, традиційної культури, народних ремесел тощо). Тобто на заклад, де діти знаходяться лише незначний час.

Установа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, винної у її завданні, яка порушила вимоги педагогічного характеру, наслідком чого стала неправомірна поведінка дитини.

До осіб, зобов'язаних відповідати за шкоду, завдану малолітнім, відносять також осіб, які здійснюють виховання дитини на підставі патронатного договору (ст. 252 Сімейного кодексу України).

Згідно ст. 248 Сімейного кодексу України функції опікуна-вихователя малолітнього, який залишився без піклування батьків (внаслідок смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, визнання батьків недієздатними), можуть покладатися на дитячий заклад, зокрема, -адміністрацію, який зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану його підопічним. Проте у разі наявності у вихованця осіб, зобов'язаних здійснювати щодо нього виховання, які, однак, роблять це за допомогою дитячого закладу, то правила ч. З ст. 1178 ЦК у даному випадку не застосовуються.

У разі неможливості влаштувати малолітнього ні у сім'ю, ні у дитячий заклад, виконання обов'язків його опікуна покладається на органи опіки та піклування. Останні несуть відповідальність за шкоду, завдану такими малолітніми.

Різні критерії відповідальності законних представників (чч. 1, 3 ст. 1178 ЦК) і осіб, зобов'язаних здійснювати нагляд (ч. 2 ст. 1178 ЦК), свідчать про допустимість їх одночасної відповідальності. Якщо буде доведено, що малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, що зобов'язана здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, заклади та особи зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду (ч. 4 ст. 1178 ЦК).

Принцип часткової відповідальності, також, повинен застосуватися у разі завдання шкоди декількома малолітніми, які походять від різних батьків і (або) знаходяться під опікою різних осіб (див. коментар до ст. 1181 ЦК).

Відповідальність осіб, зазначених у частинах 1, 2, 3 ст. 1178 ЦК, — це відповідальність за власну вину, їх обов'язок відшкодувати шкоду, завдану малолітнім, не припиняється у разі досягнення останнім повної дієздатності, у зв'язку з чим вони позбавлені права регресної вимоги до малолітнього при досягненні ним повної дієздатності.

Правила ч. 5 ст. 1178 ЦК передбачають, як виняток, з метою захисту інтересів потерпілого, можливість перенесення обов'язку відшкодувати шкоду на безпосереднього її заподіювача за наявності наступних обставин: а) шкода завдана життю або здоров'ю потерпілого; б) відповідальними за завдану шкоду є не юридичні особи, а батьки (усиновлювачі), опікуни та ін. громадяни; в) останні є неплатоспроможними або померли; г) особа, що завдала шкоди, має достатні для цього кошти.

З позовом про покладення такої відповідальності може звернутися як потерпілий, так і громадянин, відповідальний за дії малолітнього.

Суд має право відступити від загальних правил відшкодування шкоди, прийнявши рішення про її відшкодування як у повному обсязі, так і частково за рахунок особи, діями якої її завдано.

Стаття 1179. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою

1.  Неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах.

2. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

3.  Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Дієздатність неповнолітніх віком від 14 до 18 років визначається ст. 32 ЦК, яка дещо обмежує їх можливості щодо здійснення прав і виконання обов'язків. Проте підлітки, які досягли 14 років, самостійно відповідають за завдану ними шкоду, є повністю деліктоздатними (ст. 33 ЦК), що тягне за собою можливість застосування до них повністю загальних положень ЦК щодо її відшкодування.

Правила про можливість притягнення неповнолітнього до цивільної відповідальності також закріплені у чинному кримінальному законодавстві. Так згідно ч. 2 п. 4 ст. 105 КК до неповнолітньої особи, яка досягла 15 років, має майно, кошти або заробіток, і скоїла злочин, можуть бути застосовані примусові заходи виховного характеру, зокрема, покладення на нього обов'язку відшкодування завданих майнових збитків.

Загальне правило про самостійну відповідальність неповнолітнього віком від 14 до 18 років за завдану ним шкоду має виняток - обов'язок батьків (усиновлювачів) або піклувальника відшкодувати завдану шкоду у разі відсутності у підлітка майна, достатнього для відшкодування, їх відповідальність носить додатковий (субсидіарний) характер. Тобто потерпілий спочатку пред'являє вимогу про відшкодування завданої шкоди до основного боржника — особи, яка завдала шкоди, а у разі незадоволення вимог у повному обсязі чи частково — до батьків (усиновлювачів) або піклувальника неповнолітнього. Субсидіарна відповідальність за неповнолітнього віком від 14 до 18 років покладається на обох батьків за принципом рівної дольової відповідальності незалежно від того, чи проживають вони разом, чи окремо.

Самостійний доход неповнолітнього може складатися із заробітної плати при постійній чи тимчасовій роботі, що регулюється положеннями трудового законодавства, доходу від підприємницької діяльності, відсотків від акцій, пенсії у разі втрати годувальника, аліментів тощо; власними коштами неповнолітнього можуть бути кошти на вкладах у банки, подаровані неповнолітньому чи одержані ним у спадок, тощо; власне майно — те, власником якого є неповнолітній (куплене ним, подароване чи залишене йому у спадок), в тому числі майно, що перебуває у спільній власності. Щодо поняття «достатнє» відносно майна неповнолітнього, то можливі наступні варіанти: а) у неповнолітнього взагалі нічого немає; б) він одержує так мало, що про самостійне відшкодування завданої ним шкоди мова йти не може. Тому ч. 2 ст. 1179 ЦК передбачає обов'язок батьків (усиновлювачів) або піклувальників відшкодувати завдану шкоду (майну, здоров'ю, моральну шкоду) або повністю, або у частці, якої не вистачає. Вибір одного з двох варіантів погашення боргу залежить від ступеня матеріального забезпечення неповнолітнього, а також від розміру завданої шкоди, мотиву поведінки, що спричинила завдання шкоди, ступеня вини як батьків (усиновлювачів) або піклувальників, так і самого заподіювача шкоди та потерпілого.

У разі відшкодування шкоди, завданої неповнолітнім, віком від 14 до 18 років, батьками (усиновлювачами) або піклувальником як у повному обсязі, так і у частці, якої не вистачає, останнім надається право довести, що шкоди було завдано не з їхньої вини (див. коментар до ч. 1 ст. 1178 ЦК).

Дещо інакше регламентує ч. 2 ст. 1179 ЦК обов'язок відшкодувати шкоду, завдану підлітком, позбавленим батьківського піклування, у зв'язку з чим він знаходиться у закладі, який за законом здійснює щодо нього функції піклувальника. Саме цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини. Надання закладу можливості відшкодувати шкоду не лише у повному обсязі, а й частково свідчить про те, що вихованець приймає участь у витратах. Відносно можливості закладу довести свою невинність, то вона визначається за правилами ч. З ст. 1178 ЦК (див. коментар до вказаної статті). Заклад має право зворотної вимоги (регресу) до особи, безпосереднім і професійним обов'язком якої було здійснення виховання неповнолітнього (педагога, вихователя та ін.). Проте й тут діє правило, закріплене ч. 5 ст. 1191 ЦК, що виключає можливість пред'явлення регресного позову до особи, яка завдала шкоди (див. коментар).

Якщо у разі завдання шкоди малолітнім про його вину мови взагалі не було, то вина підлітка не може не братися до уваги.

Якщо обов'язок відшкодувати шкоду, завдану малолітнім, не припиняється ні з досягненням ним повноліття, ні після того, як він став власником майна, достатнього для погашення боргу, то інакше регулюється це питання у разі завдання шкоди неповнолітнім віком від 14 до 18 років. Так обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, закладу, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється: а) після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття; б) коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Стаття 1180. Відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності

1.  Шкода, завдана неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності, відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах.

2. У разі відсутності у неповнолітньої особи, яка набула повної цивільної дієздатності, майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони дали згоду на набуття нею повної цивільної дієздатності і не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду припиняється з досягненням особою, яка завдала шкоди, повноліття.

Правила ст. 1180 ЦК регулюють питання відшкодування шкоди, завданої неповнолітньою особою після набуття нею повної цивільної дієздатності. Так шкода, завдана неповнолітньою особою, після набуття нею повної цивільної дієздатності відшкодовується цією особою самостійно на загальних підставах. Тобто на неї поширюються загальні правила відшкодування шкоди, оскільки у момент завдання шкоди вона діяла як особа, що володіє повною дієздатністю.

Підстави набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності закріплені в ст. 35 ЦК. Так повна цивільна дієздатність може бути надана: а) фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також такій, яка б) бажає займатися підприємницькою діяльністю; в) неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Для набуття неповнолітнім повної цивільної дієздатності необхідна наявність письмової згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди — рішення суду про надання такого права.

Для вирішення питання про покладення на неповнолітнього обов'язку відшкодувати завдану ним шкоду важливо встановити момент виникнення у нього повної цивільної дієздатності. Згідно з чч. 2, 3 ст. 35 ЦК фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту винесення рішення органу опіки та піклування, а також з моменту державної реєстрації особи, яка бажає займатися підприємницькою діяльністю як підприємця.

Загальне правило про самостійну відповідальність неповнолітнього після набуття ним повної цивільної дієздатності за завдану шкоду закріплене в ч. 1 ст. 1179 ЦК, також має виняток — обов'язок батьків (усиновлювачів) або піклувальника відшкодувати завдану шкоду у разі відсутності у підлітка майна, достатнього для відшкодування, їх відповідальність носить додатковий (субсидіарний) характер (див. коментар до ч. 2 ст. 1179).

У разі відшкодування шкоди, завданої неповнолітнім після набуття ним повної цивільної дієздатності, батьками (усиновлювачами) або піклувальником як у повному обсязі, так і у частці, якої не вистачає, останнім надається право довести, що шкоди було завдано не з їхньої вини (див. коментар до ч. 1 ст. 1178 ЦК). Правила ч. 2 ст. 1180 ЦК передбачають, що покладення обов'язку на батьків (усиновлювачів), піклувальника за шкоду, завдану неповнолітнім, має місце лише за умови надання останніми згоди на набуття ним повної цивільної дієздатності. Тобто, якщо неповнолітнім набуто повну цивільну дієздатність без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, а на підставі рішення суду, то останні звільняються від обов'язку відшкодувати завдану шкоду.

Обов'язок батьків (усиновлювачів), піклувальника, який за законом здійснює щодо неповнолітньої особи функції піклувальника, відшкодувати шкоду припиняється лише після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття.

Стаття 1181. Відшкодування шкоди, завданої кількома малолітніми особами

1. Шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.

2.  Якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.

Правила про відповідальність за шкоду, завдану малолітніми особами віком до 14 років, містяться в ст. 31 та ст. 1178 ЦК. Із змісту цих правил випливає покладення обов'язку відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, на батьків (усиновлювачів), опікуна чи на іншу фізичну особу, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього.

Шкода може бути завдана як одним малолітнім, так і групою осіб. Згідно ч. 1 ст. 1181 ЦК у разі завдання шкоди спільними діями кількох малолітніх осіб шкода відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду. Тобто у даному випадку застосовується принцип дольової відповідальності, оскільки батьки (усиновлювачі), опікуни не є особами, які безпосередньо завдали шкоди, незважаючи на створення своєю поведінкою (неналежне виховання, відсутність нагляду за дітьми тощо) необхідних передумов для завдання шкоди. У зв'язку з цим щодо них не застосовуються правила ст. 1190 ЦК, що передбачає солідарну відповідальність осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди. Навпаки, діє загальне правило ст. 540 ЦК про дольовий характер зобов'язань з множинністю осіб. У даному разі частки (долі) відповідальності батьків (усиновлювачів), опікунів різних малолітніх осіб передбачаються рівними, крім випадку, коли один із них не доведе, що його вина в несумлінному здійсненні або ухиленні від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою є меншою. Ступінь вини самих малолітніх осіб, які завдали шкоди, на розмір відповідальності своїх батьків (усиновлювачів), опікунів не впливає у зв'язку з їх психічною незрілістю.

У разі відшкодування шкоди, завданої спільними діями кількох малолітніх осіб, їх батьками (усиновлювачами), опікунами ч. 1 ст. 1181 ЦК передбачає можливість її відшкодування у частці, яка визначається за простою домовленістю між ними. Проте відповідачам надається також право звернутися до суду для визначення частки відшкодування шкоди, завданої малолітніми, як відразу, так і, мабуть, у разі відсутності домовленості між ними.

Зміст ч. 2 ст. 1181 ЦК передбачає, що у разі завдання шкоди кількома малолітніми особами одна із них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, то цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду. Тобто у даному випадку застосовується також принцип дольової відповідальності (див. коментар до ч. 1 ст. 1181 ЦК).

При відшкодуванні шкоди, завданої кількома малолітніми особами, закладом, ч. 2 ст. 1181 ЦК закріплює можливість її відшкодування у частці, яка визначається виключно судом.

Стаття 1182. Відшкодування шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами

1. Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.

2.  Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.

Правила про відповідальність за шкоду, завдану неповнолітніми особами віком від 14 до 18 років, містяться в ст. 32 та ст. 1179 ЦК. Неповнолітні особи віком від 14 до 18 років є повністю деліктоздатними, тобто самостійно відповідають за завдану ними шкоду на загальних підставах. Проте, ч. 2 ст. 1179 ЦК передбачає можливість покладення обов'язку відшкодувати завдану шкоду на батьків (усиновлювачів), піклувальника у разі відсутності у неповнолітнього майна, достатнього для відшкодування, їх відповідальність носить додатковий (субсидіарний) характер (див. коментар до ч. 2 ст. 1179 ЦК).

Шкода може бути завдана також як одним неповнолітнім, так і групою осіб. Згідно ч. 1 статті, що коментується, у разі завдання шкоди спільними діями кількох неповнолітніх осіб шкода відшкодовується ними у частці, яка визначається за простою домовленістю між ними. Проте представнику неповнолітнього надається також право звернутися до суду для визначення частки відшкодування шкоди, завданої неповнолітніми, як одразу, так і, мабуть, у разі відсутності домовленості між ними.

Зміст ч. 2 ст. 1182 ЦК передбачає, що у разі завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна із них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, то цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду. Тобто у даному випадку застосовується також принцип дольової відповідальності (див. коментар до ст. 540 ЦК).

При відшкодуванні шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами, ч. 2 ст. 1182 ЦК закріплює можливість її відшкодування закладом у частці, яка визначається виключно судом.

Стаття 1183. Відшкодування шкоди батьками, позбавленими батьківських прав

1. Батьки зобов'язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов'язків.

Правила ст. 1183 ЦК визначають відповідальність осіб, позбавлених батьківських прав, насамперед — права на виховання, зокрема, відповідальність за завдану дитиною шкоду. Підстави, порядок та наслідки позбавлення батьківських прав передбачені в ст.ст. 164-166 Сімейного кодексу України.

Для покладення відповідальності на батьків, позбавлених батьківських прав, необхідно встановити причинний зв'язок між неналежним виконанням батьком своїх обов'язків та поведінкою дитини, що спричинило завдання шкоди. Так неналежним виконанням батьківських обов'язків є безвідповідальне відношення до виховання своїх дітей у формі ухилення батьків від обов'язку піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, експлуатації своєї дитини, застосування фізичних та інших видів покарань, що принижують людську гідність дитини, а також аморальної, антигромадської поведінки батьків, що здійснює негативний вплив на дітей.

Оскільки батьки є відповідальними за протиправну поведінку, то позбавлення їх батьківських прав вважається їх додатковим обтяженням. Особи, позбавлені батьківських прав, втрачають не лише право на особисте виховання своїх дітей, а також всі інші права, що випливають із факту спорідненості з дитиною. Проте за ними зберігаються деякі обов'язки, як покарання за скоєне. Зокрема, обов'язок утримувати свою дитину (ч. 2 ст. 166 Сімейного кодексу України), а також відшкодувати шкоду, завдану їх неповнолітніми дітьми. Таким чином, на батьків покладається додатковий тягар за неналежне виховання своїх дітей, відсутність будь-якого нагляду за дитиною, турботи про її життєво необхідні потреби. Тобто мова завжди йде про наслідки неналежного виконання батьківських обов'язків, що спричинило завдання шкоди.

Покладення обов'язку на осіб, позбавлених батьківських права, відшкодувати шкоду, завдану їх неповнолітніми дітьми, є новим правилом. Поява даної норми свідчить саме про намір впливати на певну категорію батьків за допомогою цивільного законодавства.

Зміст ст. 1183 ЦК застосовується до випадків завдання шкоди як малолітніми, так і неповнолітніми особами незалежно від місця їх перебування після винесення рішення судом про позбавлення батьків їх батьківських прав (під опікою, піклуванням, у сім'ї — усиновлювачів або в дитячому закладі).

Батьки, позбавлені батьківських прав, несуть відповідальність за шкоду, завдану їх дітьми, якщо не доведуть відсутність своєї вини.

Відповідальність за шкоду, завдану дитиною, покладається на батьків лише протягом трьох років після позбавлення їх батьківських прав, з дати вступу судового рішення про позбавлення батьківських прав у законну силу. Таким чином, ст. 1183 ЦК поширює правила про позовну давність на вимоги, що випливають із сімейних відносин.

Батьки, позбавлені батьківських прав, відповідають за власну вину, тому вони не наділені правом пред'явити регресну вимогу до дитини як особи, що завдала шкоди.

Стаття 1184. Відшкодування шкоди, завданої недієздатною фізичною особою

1.  Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе, що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності.

2.  Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, частково або в повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною у порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством за наявності підстав, що встановлені в цивільному законодавстві (див. коментар до ст. 39 ЦК). Оскільки такими підставами є психічний розлад, внаслідок чого фізична особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то у неї відсутні такі психічні якості, як воля і вина. Тому фізична особа, яка визнана недієздатною, втрачає деліктоздатність, тобто здатність відповідати за завдану шкоду.

Згідно ст. 41 ЦК (див. коментар до вказаної статті) правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун. Тому обов'язок відшкодувати шкоду, завдану недієздатною фізичною особою, покладається законом на його опікуна або заклад, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею. Опікун та такий заклад відповідають за завдану шкоду за наявності своєї вини, що припускається. Тобто за неналежне виконання своїх обов'язків щодо здійснення нагляду за недієздатним, що спричинило завдання шкоди (див. Розділ III Закону України від 22 лютого 2000 р. «Про психіатричну допомогу»). Тому особи, які відшкодували шкоду, завдану недієздатним, не мають права звернутися із регресною вимогою до безпосереднього заподіювача шкоди. Якщо зобов'язання із відшкодування шкоди мають тривалий характер, то поновлення цивільної дієздатності фізичної особи не є підставою для заміни боржника в деліктному зобов'язанні, оскільки шкоди було завдано в момент, коли особа була недієздатною.

Для захисту інтересів потерпілого суд може постановити рішення про відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди за наявності наступних обставин: а) смерть опікуна або відсутність у нього майна, достатнього для відшкодування шкоди; б) наявність такого майна у недієздатної особи; в) відшкодування шкоди за рахунок недієздатного заподіювача шкоди не погіршує його майнового становища, проте покриває нужду потерпілого.

Мова про відшкодування шкоди за рахунок майна недієздатного заподіювача шкоди може йти лише у разі її завдання каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого.

З позовом до суду, згідно ч. 2 ст. 1184 ЦК, можуть звернутися як потерпілий, так і опікун. Суд має право з врахуванням конкретних обставин покласти обов'язок відшкодувати шкоду частково або в повному обсязі за рахунок майна недієздатного заподіювача шкоди.

Стаття 1185. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена

1. Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.

Обмеження дієздатності фізичної особи має місце у випадках, передбачених ст. 36 ЦК, та в порядку, встановленому цивільним процесуальним законодавством. Метою такого обмеження є охорона законних прав та інтересів осіб, про яких громадянин зобов'язаний турбуватися згідно норм Сімейного кодексу України. Тому обмеження дієздатності фізичної особи спрямоване лише на здатність укладати правочини, проте ніяким чином не впливає на її деліктоздатність.

Правила статті, що коментується, про відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, повторюють зміст загальної норми ст. 37 ЦК, згідно якої особа, цивільна дієздатність якої обмежена, самостійно несе відповідальність за шкоду, завдану іншій особі.

Аналізуючи зміст коментованої статті, слід враховувати слідуюче:

а)  обмежити в цивільній дієздатності можна як повнолітніх осіб, так і неповнолітніх віком від 14 до 18 років, якщо вони працюють і зловживають спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами (див. коментар до ст. 36 ЦК);

б)  у разі завдання шкоди фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, суд не враховує чи шкоду завдано у стані алкогольного сп'яніння, чи ні: у будь-якому випадку мають місце наслідки, передбачені ст. 1185 ЦК;

в)  якщо особа, цивільна дієздатність якої обмежена, завдала шкоди спільно з іншими особами (дієздатними), то вони спільно несуть перед потерпілим солідарну відповідальність за правилами ст. 1190 ЦК.

Стаття 1186. Відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними

1. Шкода, завдана фізичною особою, яка в момент її завдання не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, не відшкодовується. З урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.

Якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

2. Якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом з цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

Нездатність фізичної особи усвідомлювати характер і значення своїх дій або керувати ними свідчить про відсутність її вини у завданні шкоди, тому згідно загального правила відшкодування шкоди, деліктоздатна особа за даної обставини не несе відповідальність за завдану шкоду.

Було б цілком несправедливо перекласти повністю ризик настання шкідливих наслідків на потерпілого, тому з урахуванням матеріального становища потерпілого та особи, яка завдала шкоди, суд може постановити рішення про відшкодування нею цієї шкоди частково або в повному обсязі.

Проте із загального правила є винятки. Так завдання шкоди фізичною особою, яка сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними в результаті вживання нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин тощо. Тобто дані обставини не свідчать про відсутність вини заподіювача шкоди, а, навпаки, є обтяжуючою обставиною. Тому у даному випадку особа, яка завдала шкоди, зобов'язана її відшкодувати на загальних підставах.

Також до обставин, що свідчать про відсутність вини особи, яка завдала шкоди, ч. 2 ст. 1186 ЦК відносить її психічний розлад або недоумство. Спеціальне врегулювання даної обставини ґрунтується на бездіяльності осіб, які зобов'язані були, згідно Закону України «Про психіатричну допомогу», вимагати у судовому порядку визнання такої особи недієздатною (див. коментар до ст. 39 ЦК). Тому суду надається право постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої такою особою, на її чоловіка (дружину), батьків, повнолітніх дітей. Проте правила даної норми передбачають вимоги, яким повинні відповідати дані особи на момент завдання шкоди: а) бути повнолітніми та працездатними; б) проживати разом з цією особою; в) знати про її психічний розлад або недоумство.

У разі завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК) має місце відповідальність без вини, тому правила ст. 1186 ЦК не поширюються на випадки завдання шкоди таким джерелом.

Стаття 1187. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

1. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.

2.  Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

3.  Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

4.  Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Уперше на рівні Закону, в ст. 1187 ЦК, дається визначення джерела підвищеної небезпеки як «діяльності, пов'язаної з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо-і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, яка створює підвищену небезпеку для осіб, що цю діяльність здійснюють, та інших осіб».

Основні ознаки джерела підвищеної небезпеки також містяться у визначенні, яке на рівні керівних роз'яснень запропонував Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 березня 1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»: «Джерелом підвищеної небезпеки слід вважати діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність завдання шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною, а також діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі ж самі властивості» (п.4). Наприклад, літак, автомобіль небезпечні неможливістю їх миттєвої зупинки, а будівництво — тією ж неможливістю зупинки техніки; предметами, піднятими на висоту, або заглибленими і заподіянням саме механічних ушкоджень (каліцтва). Законодавця цікавлять особливі, специфічні властивості об'єкта: ймовірність проявлення цих шкідливих властивостей навіть при максимальній уважності володільця джерела під час його експлуатації при врахуванні ним усіх відомих йому специфічних шкідливих проявів джерела; при зведенні ймовірності заподіяння шкоди вольовим зусиллям володільця джерела підвищеної небезпеки до можливого мінімуму. Джерело підвищеної небезпеки має місце там, де діяльність людини може заподіяти шкоду оточуючим за звичайних умов, коли шкідливість речі не може бути усунена повністю, незважаючи на найбільшу непередбачуваність зі сторони її власника.

Тобто найбільш характерними ознаками джерела підвищеної небезпеки є: а) неможливість повного контролю зі сторони людини; б) наявність шкідливих властивостей; в) велика ймовірність завдання шкоди.

У частині першій статті, що коментується, закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід тощо. (Вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки). Саме у зв'язку з відсутністю виключного переліку на практиці виникає необхідність вирішення питання про те, що можна віднести до джерела підвищеної небезпеки, а що в цей перелік не включається. Тому суд, вирішуючи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, з'ясовує наявність його характерних ознак.

Так судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергія використовувалася не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточуючих.

Усі так звані засоби звичайного озброєння (танки, артилерія, ракети тощо) є джерелом підвищеної небезпеки. До цих джерел наука і практика відносять також і всі військово-транспортні засоби, як то: автомашини, самохідні установки та ін.

Одна й та сама річ (агрегат, комплексне обладнання тощо) може створювати різного роду підвищену небезпеку для оточуючих. Наприклад, до транспортних засобів відносяться також тролейбуси, трамваї та ін., що приводяться в рух електричною енергією. Цей вид транспорту володіє певними особливостями, оскільки його шкідливі властивості не тільки механічного характеру, але й також проявляються у можливості ураження електричним струмом.

До фізико-хімічних джерел підвищеної небезпеки відносять всі промислові або науково-дослідні агрегати і апаратуру, що створює радіоактивність в небезпечних дозах.

Із змісту ст. 1187 ЦК випливає, що всі домашні тварини, хоча б вони і не володіли непокірним норовом, не можуть бути віднесені до джерел підвищеної небезпеки, окрім службових собак та собак бійцівських порід. Проте дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх знаходження у володінні людини.

Іноді позитивний висновок і можливість застосування ст. 1187 ЦК може бути пов'язаний не тільки з якісними, але й кількісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бензином в гаражі власника автомашини підвищеної небезпеки для оточуючих не створює. Але зберігання горючих матеріалів у великих місткостях пов'язане з підвищеною небезпекою. Отрута і бактерициди у встановлених медициною кількостях використовуються для виготовлення ліків і лікування, тобто не є джерелом підвищеної небезпеки. Навпаки, діяльності громадян і організацій, пов'язаної з їх виробництвом, зберіганням у великих кількостях і переробкою, характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки.

Судова практика не визнає діяльність зі зброєю джерелом підвищеної небезпеки. Призначенням зброї є ураження живого об'єкта, техніки тощо, тобто саме в заподіянні іншим шкоди. Вважається, що устрій та механізм дії зброї добре відомий, коли її володілець дотримується правил поводження з нею, тому випадковий постріл не буде мати місця (одиничні випадки самопострілу зброї ще не є підставою для протилежного висновку). Так в Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 24 грудня 1965 р. за позовом Степанян зазначено, що мисливська зброя, пострілом з якої було вбито чоловіка позивачки, не є джерелом підвищеної небезпеки. Проте діяльність по організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, і тому, незважаючи на знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, виникає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

Особливість правил відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, полягає в наявності лише трьох підстав для виникнення відповідальності: а) наявність шкоди; б) протиправна дія заподіювача шкоди; в) наявність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою. Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (без вини). Відповідальність такої особи поширюється до межі непереборної сили. Тому її називають підвищеною.

Обов'язок відшкодувати завдану шкоду джерелом підвищеної небезпеки покладається на володільця джерела. Правила ч. 2 ст. 1187 ЦК передбачають, що володільцем джерела підвищеної небезпеки є «особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку». Тобто вказується на дві ознаки володільця джерела підвищеної небезпеки -- юридичну і матеріальну. Так, за юридичною ознакою володільцем визнається тільки та особа, яка володіє певним правом по відношенню до джерела підвищеної небезпеки. Таким правом може бути право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо. Згідно з матеріальною ознакою володільцем визнається той власник або інший титульний володілець джерела підвищеної небезпеки, який одночасно фактично його використовує, зберігає або утримує.

Не визнається володільцем джерела і не несе відповідальність за шкоду перед потерпілим особа, яка управляла джерелом в силу виконання своїх трудових обов'язків перед володільцем джерела підвищеної небезпеки. Проте якщо громадянину було заборонено управляти джерелом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то дане діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і на нього буде покладено обов'язок відшкодовувати шкоду згідно ст. 1187 ЦК.

Якщо власник передає транспортний засіб іншій особі в технічне управління без належного правового оформлення, то суб'єктом відповідальності є власник транспортного засобу. Якщо ж особа керувала транспортним засобом по довіреності, то на неї покладається обов'язок відшкодувати завдану шкоду, а не на власника.

Щодо транспортних засобів, ЦК передбачає два види найма — найм транспортного засобу з екіпажем (ч. 2 ст. 798 ЦК) та найм без екіпажу (ч. 1 ст. 798 ЦК). Якщо в першому випадку відповідальність за завдану шкоду покладається на наймодавця (ст. 805 ЦК), то в другому — на наймача (ст. 804 ЦК).

Володілець джерела підвищеної небезпеки не є суб'єктом відповідальності за шкоду, якщо доведе, що дане джерело вибуло з його володіння внаслідок неправомірних дій інших осіб. Тобто згідно ч. З ст. 1187 ЦК особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.

Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, які мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК; див. п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 p.).

Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності у двох випадках: якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок дії непереборної сили або умислу потерпілого. У першому випадку слід довести: а) наявність обставин непереборної сили; б) її надзвичайний характер; в) неможливість попередити за даних умов; г) причинний зв'язок між даною обставиною і завданою шкодою. У даному випадку ризик невідшкодування шкоди покладається на самого потерпілого.

До обставин, що звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності за завдання шкоди, ЦК також відносить умисел потерпілого. Наприклад, громадянин кидається під колеса автомашини, внаслідок чого йому завдано ушкодження здоров'я. Потерпілий передбачав і бажав настання шкідливих наслідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б невиправданим.

Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи — володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами зменшення розміру відшкодування (див. коментар до ст. 1193 ЦК).

Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки

1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:

1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;

2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;

3)  за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

2. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.

У разі завдання шкоди кількома джерелами підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії згідно ст. 1188 ЦК необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та іншим особам.

У разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки їх володільцям питання про її відшкодування вирішується за принципом вини. Так за правилами ч. 1 ст. 1188 ЦК (див. також п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 p.), якщо шкоди завдано одній особі з вини іншої особи, то вона відшкодовується винною особою; за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується; за наявності вини усіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.

Положення ч. 2 ст. 1188 ЦК застосовуються у випадках завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам. Тобто володільці цих джерел, які спільно завдали шкоди, несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини (див. коментар до ст. 1190 ЦК). Підставами звільнення володільців джерел підвищеної небезпеки від обов'язку відшкодувати завдану шкоду іншим особам можуть бути дія непереборної сили або умисел самого потерпілого (ст. 1187 ЦК). Також при покладенні відповідальності на володільців джерел враховуються груба необережність самого потерпілого та матеріальне становище заподіювача шкоди — фізичної особи (ст. 1193 ЦК).

Стаття 1189. Відшкодування ядерної шкоди

1. Особливості відшкодування ядерної шкоди встановлюються законом.

Зміст ст. 1189 ЦК носить відсильний характер, оскільки закріплює положення про те, що «особливості відшкодування ядерної шкоди встановлюються законом».

Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюються Законом України від 13 грудня 2001 р. «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення», а також Законом України від 8 лютого 1995 р. «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» і Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду.

Дані законодавчі акти є основоположними у ядерному законодавстві України. Вони встановлюють пріоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища, права і обов'язки громадян у сфері використання ядерної енергії, регулюють діяльність, пов'язану з використанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання, забезпечення відшкодування шкоди, зумовленої радіаційним впливом, встановлюють також правові основи міжнародних зобов'язань України щодо використання ядерної енергії.

Особливість правил про відшкодування ядерної шкоди полягає в тому, що для виникнення деліктної відповідальності необхідна наявність тільки трьох підстав: а) ядерної шкоди; б) ядерного інциденту; в) причинного зв'язку між ядерною шкодою та ядерним інцидентом. Наявність вини особи, яка завдала ядерної шкоди, не вимагається.

Згідно ст. 1 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», ядерною шкодою є втрата життя, будь-які ушкодження, завдані здоров'ю людини, або будь-яка втрата майна, або шкода, завдана майну, або будь-яка інша втрата чи шкода, що є результатом небезпечних властивостей ядерного матеріалу на ядерній установці або ядерного матеріалу, який надходить з ядерної установки чи надсилається до неї, крім шкоди, завданої самій установці або транспортному засобу, яким здійснювалося перевезення.

Ядерний інцидент — це будь-яка подія або ряд подій одного й того ж походження, що завдають ядерної шкоди, який може мати форму прояву, наприклад, радіаційної аварії (події, внаслідок якої втрачено контроль над ядерною установкою, джерелом іонізуючого випромінювання, і яка призводить або може призвести до радіаційного впливу на людей та навколишнє природне середовище, що перевищує допустимі межі, встановлені нормами, правилами і стандартами з безпеки).

Суб'єктом відповідальності за завдану ядерну шкоду є оператор ядерної установки. Так, на нього покладається відповідальність, якщо ця шкода завдана ядерним інцидентом на ядерній установці, а також під час перевезення ядерного матеріалу на ядерну установку оператора після прийняття ним від оператора іншої ядерної установки відповідальності за цей матеріал або під час його перевезення з ядерної установки оператора і відповідальність за який не була прийнята іншим оператором згідно з письмовою угодою.

Оператор ядерної установки звільняється від деліктної відповідальності, якщо ядерний інцидент виник безпосередньо як наслідок стихійного лиха виняткового характеру, збройного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання. Якщо оператор доведе, що ядерна шкода виникла повністю або частково внаслідок грубої недбалості особи, якій завдана шкода, або внаслідок дії чи бездіяльності такої особи з наміром завдати шкоду, оператор за рішенням суду може звільнятися повністю або частково від обов'язку відшкодування шкоди, завданої такій особі.

Якщо ядерна шкода виникла за наявності вини декількох операторів, то вона відшкодовується ними частково. Проте якщо частка кожного з них у цій шкоді не може бути обґрунтовано визначена, ці оператори несуть солідарну відповідальність.

Коли ядерна шкода та неядерна шкода спричинені спільно ядерним інцидентом та подіями іншого характеру, то неядерна шкода, якщо вона не може бути обґрунтовано відокремлена від ядерної, вважається ядерною шкодою, спричиненою цим ядерним інцидентом.

Відповідальність за шкоду, спричинену Чорнобильською катастрофою, встановлюється Законом України від 28 лютого 1991 р. «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Ядерна шкода підлягає відшкодуванню виключно у формі грошової компенсації. Вона може бути відшкодована на підставі договору про відшкодування ядерної шкоди або рішення суду. Так договір про відшкодування ядерної шкоди укладається між оператором з потерпілим за участю страховика (іншого фінансового гаранта). Він потребує нотаріального посвідчення та повинен бути зареєстрований у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Укладаючи договір про відшкодування, потерпіла особа здійснює своє право на відшкодування ядерної шкоди.

У разі недосягнення згоди між сторонами спір про відшкодування ядерної шкоди вирішується судом.

Для встановлення факту ядерного інциденту, факту завдання ядерної шкоди та причинного зв'язку між ними обов'язково проводиться судова експертиза.

Відповідальність оператора за ядерну шкоду обмежується сумою, еквівалентною 50 мільйонам Спеціальних прав запозичення за кожний ядерний інцидент, де Спеціальні права запозичення означають розрахункову одиницю, визначену Міжнародним валютним фондом, яка використовується ним для здійснення власних операцій та угод. Так відповідальність за завдання смерті обмежується сумою, що дорівнює 2 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, встановлених на момент судового рішення (укладення договору про відшкодування ядерної шкоди) за кожного померлого; за шкоду, завдану здоров'ю або майну особи, обмежується сумою, що дорівнює 5 000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, встановлених на момент судового рішення (укладення договору про відшкодування ядерної шкоди) перед кожним потерпілим, але не більше розміру фактичного завдання шкоди.

Фінансове забезпечення цивільної відповідальності за ядерну шкоду здійснюється оператором шляхом: а) страхування цивільної відповідальності за ядерну шкоду, яка може бути завдана внаслідок ядерного інциденту; б) отримання інших видів фінансового забезпечення, передбаченого законами України.

У разі відсутності в оператора майна, необхідного для відшкодування завданої ядерної шкоди, обов'язок її відшкодувати покладається на державу. Здійснивши відшкодування, держава набуває права зворотної вимоги (регресу), яке реалізується шляхом пред'явлення відповідного виконавчого документа до виконання на свою користь протягом п'яти років з моменту здійснення нею відшкодування.

Законом встановлюються спеціальні строки пред'явлення вимоги для відшкодування ядерної шкоди, яка завдана: а) майну або навколишньому природному середовищу — десять років з дня завдання шкоди; б) внаслідок ядерного інциденту, пов'язаного з ядерним матеріалом, який під час цього інциденту був викрадений, загублений, викинутий чи залишений без догляду — відраховується з дня цього інциденту, але не повинен перевищувати двадцяти років з дня крадіжки, втрати, викинення чи залишення без догляду. Проте право на відшкодування ядерної шкоди у зазначених випадках втрачає силу, якщо позов не подано протягом трьох років від дня, коли особа, якій завдано ядерної шкоди, знала або мала знати про таку шкоду і про оператора, який є відповідальним за цю шкоду, за умови, що встановлені періоди не будуть перевищені.

Право на подання позову про відшкодування ядерної шкоди, завданої життю і здоров'ю особи, не обмежується строком давності.

Відшкодування ядерної шкоди також включає кошти, які виплачуються з фондів соціального страхування та соціального забезпечення, фондів медичного страхування, а також кошти, які виплачуються у разі нещасного випадку на виробництві або на випадок професійних захворювань. Фонди, за рахунок яких здійснено відшкодування, та організації, які виплатили зазначені суми на відшкодування ядерної шкоди, мають право регресного позову до оператора.

Оператор має право регресу лише у двох випадках: а) якщо це право передбачено письмовою угодою; б) проти фізичної особи, яка діяла або не діяла з наміром завдати шкоди, якщо в результаті дії або бездіяльності цієї особи стався ядерний інцидент.

Стаття 1190. Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами

1. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

2.  За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.

Спільною вважається шкода як неподільний результат неправомірних дій або бездіяльності двох і більше осіб. При цьому не обов'язково, щоб дії або бездіяльність, які завдали шкоди іншим особам, співпадали за часом. Дане правило поширюється на випадки, коли неможливо встановити, яка дія та в якій мірі спричинила настання такого наслідку. Проте причинний зв'язок між кожною дією окремо і наслідком повинен бути прямим, а не опосередкованим.

Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність за правилами ст. 543 ЦК. Тобто потерпілий має право вимагати відшкодування завданої шкоди частково або в повному обсязі як від усіх осіб, які спільними діями або бездіяльністю завдали шкоди, разом, так і від будь-кого з них окремо (ч. 1. ст. 543 ЦК). В останньому випадку виконання зобов'язання із відшкодування шкоди одним із її заподіювачів припиняє зобов'язання повністю або частково. У разі одержання відшкодування не в повному обсязі від одного із заподіювачів шкоди, потерпілий має право вимагати недоодержане від решти осіб, які завдали шкоди. Оскільки солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний у повному обсязі, особи, які завдали шкоди, не звільняються від зобов'язання (ч. 2 п. 2 ст. 543 ЦК).

Особа, яка відшкодувала завдану шкоду повністю, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти заподіювачів у рівній частці за вираховуванням частки, яка припадає на нього за правилами ч. 1 ст. 544 ЦК.

Якщо один із заподіювачів шкоди не сплатив частки, належної особі, яка завдала шкоди і в повному обсязі виконала солідарний обов'язок, несплачене припадає на кожного з решти заподіювачів у рівній частці (ч. 2 ст. 543 ЦК). Тобто ризик невиконання одним із співборжників за регресною вимогою покладається порівну на решту боржників.

Суд має право притягнути осіб, які спільними діями або бездіяльністю завдали шкоди, до часткової відповідальності, замість солідарної, якщо подано відповідну заяву потерпілим. Частки відповідальності по відшкодуванню шкоди визначаються судом за правилами відповідно до ступеня їх вини.

Як солідарна, так і часткова відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, не виключає врахування вини потерпілого та матеріального становища осіб, які завдали шкоди (див. коментар до ст. 1193 ЦК).

Стаття 1191. Право зворотної вимоги до винної особи

1.  Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

2.  Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину.

3. Держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили.

4. Батьки (усиновлювачі), опікун або піклувальник, а також заклад або особа, що зобов'язані здійснювати нагляд за малолітньою або неповнолітньою особою, які відшкодували шкоду, завдану малолітньою або неповнолітньою особою чи фізичною особою, яка визнана недієздатною, не мають права зворотної вимоги до цієї особи.

Право зворотної вимоги (регресу) — це вимога кредитора до боржника (особи, яка завдала шкоди) про повернення сплаченого за його вини відшкодування потерпілому.

За загальним правилом, на боржника за зворотною вимогою покладається обов'язок відшкодувати кредитору сплачений ним третій особі платіж у повному обсязі. Проте є винятки із даного правила. Наприклад, працівники за шкоду, завдану під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків, несуть відповідальність за нормами трудового законодавства, де передбачається можливість за певних обставин зменшити розмір відшкодування. Якщо ж шкоди завдано працівником не під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків, то відповідальність перед юридичною особою або фізичною особою на нього покладається за нормами цивільного законодавства, тобто в повному обсязі.

Право зворотної вимоги до боржника виникає з моменту відшкодування потерпілому шкоди, і з цього часу починається перебіг строку позовної давності. Суд не має права задовольнити регресний позов, якщо на момент винесення рішення позивач не відшкодував завдану шкоду.

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 1191 ЦК, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину проти здоров'я громадян. Правила даної норми застосовуються за наявності наступних обставин: а) наявність особистої шкоди — ушкодження здоров'я; б) протиправна поведінка особи, яка завдала шкоди, містить ознаки злочину; в) відшкодування шкоди мало місце за рахунок держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади чи юридичних осіб. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до винної особи у розмірі коштів, витрачених на лікування потерпілого від злочину.

Якщо особа, яка завдала шкоди, відповідає за свої дії перед особою, яка відшкодувала шкоду за наявності вини, то діє презумпція її вини, згідно ч. 2 ст. 1166 ЦК. Проте ч. З ст. 1191 ЦК передбачає виняток, згідно якого застосовується презумпція невинуватості. Вона поширюється на зворотні вимоги держави у разі реалізації ними права на зворотну вимогу до посадової, службової особи органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили. Тобто дії посадової, службової особи зазначених органів повинні бути кваліфіковані як злочинні, а регулювання в цій галузі права ґрунтується на презумпції невинуватості.

Оскільки відповідальність за дії інших осіб за ст.ст. 1178-1184 ЦК можлива лише за наявності власної вини особи, яка притягується до відповідальності, то остання, відшкодувавши шкоду, не має права зворотної вимоги до особи, яка безпосередньо завдала шкоди. Наприклад, малолітні особи віком до 14 років і недієздатні фізичні особи є неделіктоздатними внаслідок відсутності вини, в правовому розумінні, в їх неправомірних діях. У випадках з неповнолітніми віком від 14 до 18 років субсидіарна відповідальність пов'язана з економічними причинами. Тобто неможливість самостійно задовольнити вимоги із відшкодування шкоди потерпілому логічно породжує неможливість задовольнити регресні вимоги.

Стаття 1192. Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого

1. З урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Стаття, що коментується, передбачає два способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого: а) в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити річ тощо); б) відшкодування завданих збитків (див. коментар до ст. 22 ЦК).

Згідно ст. 1192 ЦК потерпілому надається право вибору способу відшкодування шкоди як найбільш прийнятного для нього, однак кінцеве рішення залишається за судом.

Відшкодування шкоди шляхом покладення на відповідальну за неї особу обов'язку надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ, іншим шляхом відновити попереднє становище в натурі, застосовується, якщо за обставинами справи цей спосіб відшкодування шкоди можливий. Коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на момент розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб виправити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача шкоди.

Як при відшкодуванні шкоди в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми потерпілому на його вимогу відшкодовується упущена вигода у зв'язку з завданням шкоди майну.

Постановлюючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, що не може використовуватись за призначенням, але має певну цінність, суд одночасно повинен обговорити питання про передачу цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.

Якщо для відновлення попереднього стану речі, що мала певну зношеність (наприклад, автомобіля), були використані нові вузли, деталі, комплектуючі частини іншої модифікації, що випускаються взамін знятих з виробництва однорідних виробів, особа, відповідальна за шкоду, не вправі вимагати врахування зношеності майна або меншої вартості пошкоджених частин попередньої модифікації. Зношеність пошкодженого майна враховується у випадках стягнення на користь потерпілого його вартості (при відшкодуванні збитків).

У тому разі, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням кошти, збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджено, потерпілий з цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилося вже після збільшення цін і тарифів (див. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 р. «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування завданої шкоди» п. 9).

Стаття 1193. Урахування вини потерпілого і матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди

1.  Шкода, завдана потерпілому внаслідок його умислу, не відшкодовується.

2.  Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а в разі вини особи, яка завдала шкоди, — також залежно від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

3. Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених частиною першою статті 1195 цього Кодексу, у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.

4. Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину.

У статті, що коментується, містяться підстави, за яких деліктна відповідальність не має місця взагалі або її розмір зменшується порівняно із вимогою відшкодування шкоди в повному обсязі (див. коментар до ст. 1166 ЦК). До них відносять вину потерпілого та матеріальне становище фізичної особи, яка завдала шкоди.

Вина потерпілого — це психологічне ставлення потерпілого до своєї поведінки, яка, порушуючи норми об'єктивного права, тягне застосування певної санкції, що проявляється в зменшенні чи в позбавленні потерпілого права на відшкодування. У разі завдання шкоди враховуються тільки умисел та груба необережність потерпілого.

Згідно ч. 1 ст. 1193 ЦК умисел потерпілого відноситься до юридичного факту, за наявності якого особа, яка завдала шкоди, безумовно звільняється від обов'язку її відшкодувати. Діяти умисно означає передбачати і бажати настання шкоди або свідомо її допускати.

На відміну від кримінального законодавства, цивільне законодавство не поділяє умисел на прямий і непрямий, проте розрізняє грубу та просту необережність. Так коли людина не дотримується високих вимог, пред'явлених до неї як особистості, що здійснює за даних умов певний вид діяльності, вона допускає просту необережність; у тих випадках, коли особа не тільки не дотримується високих, а й мінімальних вимог уважності та обережності, які зрозумілі кожному, вона допускає грубу необережність. Згідно ч. 2 ст. 1193 ЦК на розмір відшкодування завданої шкоди впливає тільки груба необережність потерпілого (знаходження в нетверезому стані, нехтування правилами безпеки руху і т.п.).

Стаття 1193 ЦК передбачає два випадки, за яких може мати місце груба необережність потерпілого: а) наявність грубої необережності потерпілого з одночасною відсутністю вини особи, яка завдала шкоди, у разі настання відповідальності незалежно від вини; б) має місце як груба необережність потерпілого, так і вина особи, яка завдала шкоди.

Згідно з правилами ч. 2 ст. 1193 ЦК, суд, з врахуванням обставин справи, за наявності грубої необережності потерпілого, яка сприяла виникненню або збільшенню шкоди, може зменшити розмір відшкодування.

У ч. З ст. 1193 ЦК зазначені обставини, коли вина потерпілого не враховується. Тобто мова йде про відшкодування: а) додаткових витрат, передбачених ч. 1 ст. 1195 ЦК; б) завданої смертю годувальника; в) у разі відшкодування витрат на поховання.

У правилах ч. 4 ст. 1193 ЦК передбачається можливість врахування матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, і як наслідок — зменшення судом розміру відшкодування. Тобто дана норма застосовується тоді, коли: а) відповідачем за даних обставин може бути тільки фізична особа; б) відшкодування шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача в дуже скрутне матеріальне становище.

Стаття 1194. Відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність

1. Особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Страхування цивільної відповідальності на випадок завдання шкоди, передбачене ЦК (див. коментар до ст. 980 ЦК), є однією із форм забезпечення виконання зобов'язань особою, яка її завдала. Однак, страхове відшкодування або страхова сума, що підлягає сплаті потерпілому, не завжди покриває завдану шкоду, оскільки межі відповідальності страховика встановлюються угодою між сторонами, а у разі обов'язкового страхування — Законом і ґрунтується на гіпотетичні (умовно передбачувані), а не фактичні розміри відповідальності. У ст. 1194 ЦК закріплюється обов'язок особи, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням.

Правила ст. 1194 ЦК застосовуються тільки у разі, коли особа застрахувала ризик своєї цивільної відповідальності за добровільним або обов'язковим страхуванням на користь третьої особи. Тобто дана норма не поширюється на випадки укладення договорів страхування майна, відповідальності за договором, підприємницького ризику, особистого страхування.

Так відповідно до Закону України від 7 вересня 1996 р. «Про страхування» (ст. 7) об'єктами обов'язкового страхування цивільної відповідальності, на які поширюються положення ст. 1194 ЦК, є: а) страхування відповідальності морського перевізника та виконавця робіт, пов'язаних із обслуговуванням морського транспорту, щодо відшкодування збитків, завданих третім особам; б) страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів; в) страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту;

г) страхування цивільної відповідальності суб'єктів господарювання за шкоду, яку може бути заподіяно пожежами та аваріями на об'єктах підвищеної небезпеки, включаючи пожежови-бухонебезпечні об'єкти та об'єкти, господарська діяльність на яких може призвести до аварій екологічного та санітарно-епідеміологічного характеру; ґ) страхування цивільної відповідальності інвестора, в тому числі за шкоду, заподіяну довкіллю, здоров'ю людей; д) страхування відповідальності експортера та особи, яка відповідає за утилізацію (видалення) небезпечних відходів, щодо відшкодування шкоди, яку може бути заподіяно здоров'ю людини, власності та навколишньому природному середовищу під час транскордонного перевезення та утилізації (видалення) небезпечних відходів; е) страхування цивільної відповідальності суб'єктів космічної діяльності; є) страхування відповідальності суб'єктів перевезення небезпечних вантажів на випадок настання негативних наслідків при перевезенні небезпечних вантажів; ж) страхування професійної відповідальності осіб, діяльність яких може заподіяти шкоду третім особам, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України; з) страхування відповідальності власників собак (за переліком порід, визначених Кабінетом Міністрів України) щодо шкоди, яка може бути заподіяна третім особам; й) страхування цивільної відповідальності громадян України, що мають у власності чи іншому законному володінні зброю, за шкоду, яка може бути заподіяна третій особі або її майну внаслідок володіння, зберігання чи використання цієї зброї; і) страхування відповідальності суб'єктів туристичної діяльності за шкоду, заподіяну життю чи здоров'ю туриста або його майну.

Окрім ЦК та Закону України «Про страхування», які здійснюють регулювання страхових зобов'язань в цілому, було прийнято ряд спеціальних нормативних актів щодо проведення страхування цивільної відповідальності. Наприклад, страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів здійснюється на підставі Положення про порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. Зокрема, для здійснення обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, завдану третім особам, створене моторне (транспортне) страхове агентство.

За загальним правилом особа, на користь якої здійснено страхування (потерпілий), не має права звернутися безпосередньо до страхувальника. Вимога про відшкодування шкоди пред'являється до страховика. Проте якщо страхового відшкодування (сплату якого проводить страховик) недостатньо, страхувальник (для повного відшкодування завданої ним шкоди) зобов'язаний сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням). Тобто ст. 1194 ЦК з метою захисту прав потерпілого встановлює додаткову (субсидіарну) відповідальність страхувальника.