Глава 82 ВІДШКОДУВАННЯ ШКОДИ

Параграф 1. Загальні положення про відшкодування шкоди

Параграф 2. Відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю

Параграф 3. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)

Параграф 1. Загальні положення про відшкодування шкоди

Стаття 1166. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду

1. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

2.  Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

3. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

4. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Зміст глави 82 ЦК присвячений зобов'язанням, що виникають не з договорів, а із завдання шкоди (завдяки походженню із Римського цивільного права їх умовно називають деліктними). Разом з тим правила про деліктну відповідальність поширюються й на завдання шкоди особою, з якою у потерпілого укладено договір. Мова йде, зокрема, про відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) (див. коментар до ст.ст. 1209-1211 ЦК). Залежно від об'єкта завдання розрізняють деліктну відповідальність за завдання шкоди майну та деліктну відповідальність за завдання шкоди особі. У ст. 1166 ЦК міститься законодавче визначення деліктної відповідальності за шкоду, завдану майну, та підстави її виникнення. Так, для настання деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення, а саме:

а) наявність шкоди;

б)  протиправна поведінка заподіювача шкоди;

в)  причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача;

г) вина. Перераховані підстави визнаються загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то мова йде про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень. Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (див. коментар до ст. 1187 ЦК).

а) Шкода полягає у будь-якому знеціненні блага, що охороняється правом, а майнова шкода — у зменшенні майнової сфери потерпілого, що в свою чергу тягне за собою негативні майнові наслідки для правопорушника. За загальним правилом ч. 1 ст. 1166 ЦК шкода підлягає відшкодуванню: в повному обсязі, тобто відшкодовується як реальна шкода, тобто втрачене або пошкоджене майно в результаті протиправної поведінки правопорушника, так і упущена вигода (у разі завдання шкоди особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності); особою, яка безпосередньо завдала шкоду. На відміну від загального правила, у випадках, визначених законом: обов'язок відшкодувати завдану шкоду може бути покладено на особу, яка не є її заподіювачем (наприклад, шкода, завдана малолітньою особою відшкодовується її батьками (усиновителями) або опікуном чи іншою фізичною особою, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього) (див. коментар до ст. 1178 ЦК); розмір відшкодування може бути зменшеним (наприклад, у разі завдання шкоди фізичною особою залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину) (див. коментар до ч. 4 ст. 1193 ЦК); розмір відшкодування може бути збільшеним (наприклад, при завданні шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я) (див. коментар до ст.ст. 1203, 1208 ЦК).

б) У ч. 1 ст. 1166 ЦК міститься пряма вказівка на протиправність поведінки заподіювача шкоди як обов'язкову підставу деліктної відповідальності. Протиправна поведінка в цивільних правовідносинах означає порушення особою вимог правової норми, що полягає в здійсненні заборонених дій або в утриманні від здійснення наказів правової норми діяти певним чином (бездіяльність). Деліктні зобов'язання ґрунтуються на принципі генерального делікту, згідно з яким кожному заборонено завдавати шкоду майну чи особі та будь-яке завдання шкоди іншому вважається протиправним, якщо особа не уповноважена на це. Наприклад, завдання шкоди особою у разі здійснення нею права на самозахист (див. коментар до ст. 1169 ЦК). Протиправна поведінка може мати дві форми — дію чи бездіяльність. Протиправною бездіяльністю є нездійснення дії, яка вимагається законом. Для покладення відповідальності на особу, яка не здійснила певні дії, необхідна наявність двох умов: наявність у особи обов'язку здійснити певні позитивні дії, що може випливати із прямої вказівки закону, договору, службових відносин, а також з випадків, створених самою особою; можливість їх здійснити за цих умов.

в)  Обов'язковою підставою деліктної відповідальності є також причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою, який характеризують наступні положення:

причинний зв'язок існує там, де є тимчасова послідовність явищ. Причина завжди передує

результату, а останній — це тільки та зміна в зовнішньому світі, яка створюється дією причин; причина з необхідністю породжує свій наслідок. Там, де зв'язок результату з дією, що йому передувала, випадковий, взагалі немає причинного зв'язку, а є проста послідовність подій; причина і наслідок мають значення відносно конкретного випадку; при виявленні причинно-наслідкових зв'язків у суспільних (в тому числі й правових) відносинах необхідно розрізняти суспільні та звичайні причини, тобто юридично-значиму причину, якою завжди є поведінка людини, та звичайний зв'язок подій, пов'язаний з результатом. При постановці питання про відповідальність звичайна низка подій (обставин) в кожному конкретному випадку повинна вивчатися з точки зору того, яке місце в ній займає людина, а саме, необхідно враховувати, насамперед, суспільні наслідки поведінки його учасників. У деяких випадках для покладення деліктної відповідальності необхідно встановити декілька причинних зв'язків. Наприклад, у разі завдання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я фізичній особі необхідно встановити причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою і каліцтвом, а також між каліцтвом і втратою професійної чи загальної працездатності (див. коментар до ст. 1195 ЦК).

г) Суб'єктивною підставою деліктної відповідальності є вина, тобто психічне ставлення осудної особи, яка досягла певного віку, до вчиненого нею протиправного діяння, а також до наслідків. Згідно зі ст. 614 ЦК вина може проявлятися у формі умислу та необережності, зміст яких цивільне законодавство не розкриває. Діяти умисно означає передбачати і бажати настання шкоди або свідомо її допускати. Необережність відрізняється від умислу тим, що особа не передбачає можливість завдання шкоди при обов'язку її передбачити. У цивільному праві розрізняють грубу та просту необережність. Коли людина не дотримується високих вимог, пред'явлених до неї як особистості, що здійснює в даних умовах певний вид діяльності, вона допускає просту необережність. У тих випадках, коли особа не тільки не дотримується високих, а й мінімальних вимог уважності та обережності, які зрозумілі кожному, вона допускає грубу необережність.

Правила ч. 2 ст. 1166 ЦК передбачають наступне: а) вина заподіювача шкоди припускається, тобто обов'язок доведення відсутності вини заподіювача покладається на нього самого; до цього часу він вважається винним; б) обсяг відшкодування не залежить від завдання шкоди умисно чи необережно, тобто береться до уваги тільки наявність вини, а не її форма. Застосовуючи положення ст. 1166 ЦК, необхідно враховувати, що лише у випадках, передбачених законом, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану шкоду й за відсутності вини її заподіювача (наприклад, якщо шкоду завдано джерелом підвищеної відповідальності) (див. коментар до ст. 1187 ЦК).

Однією із підстав звільнення від деліктної відповідальності заподіювача шкоди є непереборна сила, тобто надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, яка повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди за умови, що останній не міг її передбачити або передбачив, але не міг її відвернути, і, здійснюючи вплив на його діяльність, спричинила настання шкоди. В юридичній літературі до непереборної сили відносять явища суспільного характеру і вибухи епідемій, епізоотій; розмиви гребель та дамб, що мали місце в результаті недостатньої обґрунтованості розрахунків напору води і міцності будівельних конструкцій. Крім вищенаведеного, розірвання дипломатичних і торгових відносин також володіють ознаками, в окремих випадках, непереборної сили. До явищ суспільного характеру суди відносять війну як дію непереборної сили. Так, у випадку, коли ворожа бомба потрапить в будинок, де підприємство зберігає речі своїх клієнтів, в результаті чого речі загинуть, то перед нами факт непереборної сили. Але якщо робітники даного підприємства залишають без нагляду речі клієнтів і під час ворожого нападу речі зникають, при цьому будинок не зруйновано, то суд не допускає посилання на дію непереборної сили. Підприємство за таких умов мало можливість зберегти речі клієнтів, але не зберегло, тобто воно не здійснило свій обов'язок. Тобто для звільнення заподіювача шкоди від відповідальності необхідно довести, що війна чи військові дії позбавили заподіювача можливості запобігти шкоди. Непереборна сила відноситься до категорії відносних понять, оскільки те, що невідворотне при одному рівні розвитку науки і техніки, повністю відворотне за інших умов. Тому суд, визначаючи можливість віднесення явища до непереборної сили з'ясовує усі конкретні обставини завдання шкоди в даному випадку, зокрема, місце, час та інше. За загальним правилом непереборна сила повністю звільняє від відповідальності заподіювача шкоди тільки у разі відсутності його вини. Проте, зміст ч. З ст. 1166 ЦК передбачає, що шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, підлягає відшкодуванню у випадках, встановлених законом. Наприклад, авіаційні підприємства відповідають і за випадкове завдання шкоди членам екіпажу, в тому числі за шкоду, що виникла внаслідок непереборної сили (ст. 29 Повітряного кодексу України).

За загальним правилом шкода, завдана правомірними діями, не підлягає відшкодуванню. Так, у відшкодуванні завданої шкоди потерпілому може бути відмовлено у разі уповноваження особи на її завдання з наступних підстав:

а) при проханні чи згоді потерпілого, крім випадків завдання шкоди його життю та здоров'ю. Одним із аспектів цього питання є проблема евтаназії, тобто чи має юридичне та моральне право лікар позбавити страждань невиліковно хвору людину та з її згоди допомогти їй померти. Така поведінка лікаря є протиправною, і чинне кримінальне законодавство кваліфікує її як вбивство. Тому деліктна відповідальність буде, також, мати місце.

Від наведеного вище необхідно відрізняти випадки завдання шкоди в умовах правомірного ризику, коли потерпілий дає свою згоду на вчинення дій, в результаті яких йому може бути завдана шкода. Наприклад, згода працівника (службовця) на виконання небезпечних робіт в рамках трудового договору (контракту), наприклад, випробувачі літаків. Але якщо в зазначених умовах буде завдано шкоди внаслідок порушення адміністрацією чинних норм або правил, то відповідальність буде визначатись за загальними правилами. Аналогічний характер має і згода хворого та його родичів на проведення операції або застосування нових методів лікування, які не виключають можливості настання несприятливих наслідків;

б) у разі здійснення особою права на самозахист, якщо не були перевищені його межі (див. коментар до ст. 1169 ЦК).

Проте в ч. 4 ст. 1166 ЦК передбачається можливість відшкодування шкоди, завданої правомірними діями у випадках, встановлених цим Кодексом та законом. Наприклад, у разі завдання шкоди при виконанні обов'язків і здійсненні прав (прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно (див. коментар до ст. 1170 ЦК); виконання наказу; у разі крайньої необхідності (див. коментар до ст. 1171 ЦК).

Стаття 1167. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду

1.  Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

2.  Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1)  якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Правильне застосування ст. 1167 ЦК можливе лише з врахуванням норм ст. 23 ЦК (див. коментар до неї).

Відповідно до загальних підстав деліктної відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправна поведінка заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправною поведінкою заподіювача та вина.

Визначення моральної шкоди міститься у ст. 23 ЦК та в Постанові Пленуму Верховного Суду № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди». Так під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, завданих фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Зокрема, під немайновою шкодою, завданою юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (п. 3).

Протиправна поведінка особи, яка завдала моральної шкоди, може полягати у: завданні каліцтва або іншого ушкодження здоров'я; протиправної поведінки щодо членів сім'ї чи близьких родичів потерпілого; знищенні чи пошкодженні майна; у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Також обов'язковою підставою для деліктної відповідальності за завдання моральної шкоди є встановлення причинного зв'язку між шкодою і протиправною поведінкою особи.

Моральна шкода відшкодовується лише за наявності вини особи, яка завдала шкоди. Про необхідність врахування вини закріплюється також в законах України «Про туризм» (ст.ст. 21, 33), «Про інформацію» (ст. 49), «Про наукову і науково-технічну експертизу» (ст. 35) та ін. Проте особа (фізична або юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання завдана не з її вини.

У разі завдання моральної шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них. При цьому, якщо неподільну моральну шкоду завдано спільно, тобто взаємопов'язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром, діями винних осіб, вони несуть перед потерпілим солідарну відповідальність (див. коментар до ст. 1190 ЦК).

При завданні особі моральної шкоди, обов'язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була завдана потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Відповідно до ст. 1193 ЦК, розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини потерпілого та матеріального становища відповідача (фізичної особи).

До вимог про відшкодування моральної шкоди за ст. 268 ЦК позовна давність не поширюється, оскільки вони випливають із порушення особистих немайнових прав. Однак із загального правила є винятки, передбачені законом: а) у разі поширення недостовірної інформації, що не відповідає дійсності і порочить честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи, поміщеної у засобах масової інформації, застосовується строк позовної давності в один рік (див. коментар до ст. 258 ЦК); б) про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених контрактом, укладеним між власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом та працівником, або в разі завдання працівникові моральної шкоди внаслідок небезпечних чи шкідливих умов праці, — тримісячний строк.

Відповідальність особи, яка завдала шкоди без вини, може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.

У частині 2 ст. 1167 ЦК передбачені випадки відшкодування моральної шкоди незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи: а) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; б) якщо шкоди завдано фізичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду; в) в інших випадках, встановлених законом.

Так, незалежно від вини моральна шкода відшкодовується, якщо шкода завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, її відшкодування здійснюється за правилами ст. 1187 ЦК. Однак, якщо шкода завдана життю або здоров'ю фізичної особи володільцями джерел підвищеної небезпеки внаслідок їх взаємодії, то моральна шкода відшкодовується залежно від ступеня їх вини за правилами ст. 1188 ЦК. Також, якщо шкода завдана майну фізичної особи, то права на відшкодування моральної шкоди без вини у потерпілого не виникає.

Безвинна відповідальність за завдання моральної шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду обмежена випадками незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт. Відшкодування моральної шкоди проводиться в порядку, визначеному ст. 1176 ЦК.

Стаття 1168. Відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи

1. Моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів.

2. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружиш), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю.

Правила ст. 1168 ЦК передбачають способи відшкодування моральної шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (поняття «каліцтво» та «інше ушкодження здоров'я» див. коментар до ст. 1195 ЦК). До них закон відносить: а) одноразове відшкодування; б) здійснення щомісячних платежів. Вибір способу відшкодування моральної шкоди належить потерпілій особі, яка із власних міркувань доцільності того чи іншого способу відшкодування здійснює свій вибір. Однак, кінцеве рішення щодо способу відшкодування моральної шкоди приймає суд, враховуючи встановлений розмір відшкодування, матеріальне і сімейне положення потерпілого та матеріальне положення особи, яка завдала шкоди.

За змістом ст. 1167 ЦК та інших норм законодавства, що регулюють ці правовідносини, завдана моральна шкода відшкодовується фізичній або юридичній особі, права якої були порушені неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю інших осіб. Щодо питання допустимості відшкодування моральної шкоди, що завдана смертю близької людини, ЦК виходить з того, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. Тобто особи, які мають право на відшкодування моральної шкоди, можуть звернутися до суду з позовною заявою про її відшкодування.

Відповідно до ст. 137 ЦПК у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її завдано позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Стаття 1169. Відшкодування шкоди, завданої особою у разі здійснення нею права на самозахист

1.  Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не були перевищені її межі, не відшкодовується.

2. Якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію.

Одним із способів самозахисту права є необхідна оборона. Самозахист права, відповідно до ст. 19 ЦК, відноситься до форм захисту цивільних прав від порушень і протиправних посягань шляхом застосування протидії.

На відміну від крайньої необхідності (визначення якої дається в ст. 1171 ЦК) зміст необхідної оборони повністю не розкривається. Ознаки необхідної оборони містяться у ст. 36 КК. Так, необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом завдання тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Сутність необхідної оборони полягає у правомірному завданні шкоди особі, яка здійснює суспільне небезпечне посягання, особою, яка реалізує своє право на захист інтересів, що охороняються, від суспільне небезпечних посягань, тому питання про відповідальність відпадає.

Аналізуючи ч. 1 ст. 1169 ЦК та норми чинного кримінального і адміністративного законодавства, можна виділити наступні ознаки необхідної оборони: а) необхідна оборона пов'язана з безумовним правом особи на самозахист своїх цивільних прав та обов'язків; б) необхідна оборона здійснюється через зазіхання на особу чи майно заподіювача шкоди; в) необхідна оборона можлива лише у разі зазіхання людини, а не тварин, юридичних осіб та інших неживих предметів; г) зазіхання повинно бути реальним, а не удаваним; ґ) застосування необхідної оборони можливе як при захисті власного здоров'я, життя, майна, так і здоров'я, життя, майна інших осіб, зокрема, суспільства, держави; д) необхідна оборона може мати місце лише відносно неправомірних зазіхань. Захист допускається і щодо необережних або навіть невинних дій особи, якщо ними створюється реальна загроза завдання шкоди інтересам, що охороняються. Наприклад, правомірною буде необхідна оборона від суспільно небезпечних дій особи, яка, виконуючи злочинний наказ, не усвідомлює його злочинного характеру; правомірним буде завдання шкоди особі, яка знищує чуже майно, помилково вважаючи його своїм.

Однією із важливих умов правомірності захисту є умова про недопустимість перевищення меж необхідної оборони. Перевищенням цих меж визнається невідповідність захисних мір характеру і небезпеці посягання. Перевищення меж необхідної оборони є неправомірною дією — комуляцією двох правопорушень — кримінального та цивільного. Підставою для покладення обов'язку відшкодувати шкоду є цивільне правопорушення. Проте розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шкода в даному випадку відшкодовується згідно правил ст. 1166 ЦК. Але відповідно до ст. 1193 ЦК, враховуючи вину потерпілого (нападаючої особи) та матеріальне становище особи, яка завдала шкоди, розмір відшкодування повинен бути зменшений або у відшкодуванні може бути відмовлено.

Інститут необхідної оборони має певні особливості застосування щодо окремих правовідносин. Наприклад, право кожного громадянина на необхідну оборону перетворюється для військовослужбовця в обов'язок на оборону в усіх тих випадках, коли має місце суспільно небезпечне посягання на державу, на встановлений в армії порядок несення військової служби, на військове майно, а також на самого військовослужбовця та третіх осіб. При цьому він зобов'язаний використовувати усі засоби впливу, не зупиняючись перед застосуванням сили та зброї.

У частині 2 ст. 1169 ЦК мова йде вже про шкоду, завдану у зв'язку із самозахистом третім особам. Так, якщо у разі здійснення особою права на самозахист вона завдала шкоди іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка її завдала. Якщо такої шкоди завдано способами самозахисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію. У даному правилі відображається судова практика застосування інституту самозахисту.

Положення, закріплені в ст. 1169 ЦК, є загальними. Тому з ними пов'язані норми про спеціальні делікти. Тобто передбачена останніми відповідальність не настає, якщо шкода завдана у разі самозахисту.

Стаття 1170. Відшкодування шкоди, завданої прийняттям закону про припинення права власності на певне майно

1. У разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

Протягом тривалого часу одним із способів припинення права власності вважалася націоналізація, тобто примусове вилучення засобів виробництва, що перебувають у приватній власності, з наступною передачею їх у державну або іншу власність. Націоналізація проводилася на підставі прийнятих відповідних законодавчих актів (декретів), якими були націоналізовані, насамперед, земля, її надра, води, ліси, банки, промислові підприємства, транспорт та інші найважливіші об'єкти. Наслідком проведення націоналізації було припинення права попередніх власників на майно (капіталістів, поміщиків, царської сім'ї, церкви) без відшкодування його вартості.

Сьогодні підхід до можливих випадків примусового вилучення майна фізичних та юридичних осіб в нашій державі корінним чином змінився. У ЦК та Законі України «Про власність» не передбачається безоплатного вилучення майна у фізичних та недержавних юридичних осіб у державну власність (крім конфіскації майна як санкції за правопорушення). Так, в ст. 41 Конституції України зазначається, що примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, а в умовах воєнного чи надзвичайного стану — з наступним відшкодуванням їх вартості. Таким чином, встановлено конституційні гарантії неприпустимості безоплатного примусового вилучення об'єктів права приватної власності.

Правила ст. 1170 ЦК закріплюють обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану власникові майна у разі прийняття закону, що припиняє його право власності на нього. Так, до підстав припинення права власності у разі прийняття закону цивільне законодавство відносить: викуп пам'яток історії та культури (див. коментар до ст. 352 ЦК), викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю (див. коментар до ст. 350 ЦК), викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене (див. коментар до ст. 351 ЦК), реквізиція (див. коментар до ст. 353 ЦК).

Стаття повторює правила, що містяться у ст.ст. 350-353 ЦК, і повинна застосовуватися за наявністю загальних підстав деліктної відповідальності (див. коментар до ст. 1166 ЦК).

Стаття 1171. Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності

1. Шкода, завдана особі у зв'язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала.

Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред'явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.

2. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди у стані крайньої необхідності, суд може покласти обов'язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов'язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

Стаття, що коментується, містить визначення крайньої необхідності. З аналізу її змісту випливає наступне:

а) шкода при крайній необхідності завдається для усунення небезпеки, що загрожувала іншій фізичній або юридичні особі. Тобто заподіювач шкоди здійснює дії не лише в своїх інтересах, айв інтересах третіх осіб;

б) особа у стані крайньої необхідності завдає шкоди з метою усунення реальної небезпеки, тобто небезпеки, яка існувала в момент виникнення крайньої необхідності;

в)  небезпека інтересам, що охороняються законом, може бути створена природними явищами (повінню, землетрусом, заметіллю, похолоданням та іншим стихійним лихом), будь-якими діями чи бездіяльністю людей, технічними факторами (помилкою технічних пристроїв, їх виходом з ладу, порушенням роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аваріями), фізіологічним (біологічним) станом інших людей (наприклад, необхідність надання термінової медичної допомоги особі, яка знаходиться в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби), поведінкою тварин;

г) крайня необхідність відсутня, якщо шкода вже завдана (крім випадку часткового завдання шкоди, тобто, коли існує загроза її подальшого спричинення);

ґ) крайня необхідність має місце, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами.

На відміну від кримінального законодавства (ст. 39 КК), ст. 1171 ЦК не вимагає, щоб завдана шкода за розміром не перевищувала шкоду відвернену. Тобто для цивільно-правового регулювання важливо досягнення результату — усунення небезпеки.

Дії, здійснені у стані крайньої необхідності, визнаються суспільне корисними і правомірними. Проте на особу, яка завдала шкоди, покладається обов'язок її відшкодувати.

Законодавець наділяє особу, яка завдала шкоди, правом зворотної вимоги до третьої особи, в інтересах якої вона діяла.

Правила ч. 2 даної статті наділяють суд правом прийняття рішення щодо суб'єкта відшкодування. Так суд має право, враховуючи обставини завдання шкоди:

а) покласти обов'язок відшкодувати шкоду на третю особу (в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди у стані крайньої необхідності). Згода третьої особи не має значення;

б) звільнити від відшкодування шкоди повністю як особу, яка її завдала, так і третю особу, в інтересах якої діяв заподіювач шкоди;

в)  звільнити перерахованих вище осіб від відшкодування шкоди частково. Покладення обов'язку відшкодувати шкоду на її заподіювача і особу, в інтересах якої він діяв, формує зобов'язання з дольовою множинністю на боці боржника. Воно підлягає виконанню згідно ст. 540 ЦК, проте з обумовленістю, що долі визначаються судом, тому можуть бути нерівними.

Завдання шкоди у стані крайньої необхідності слід відрізняти від завдання шкоди у стані необхідної оборони для досягнення мети цивільно-правового захисту, оскільки, незважаючи на правомірність даних дій, у першому випадку завдання шкоди породжує обов'язок по її відшкодуванню. Так:

а) при необхідній обороні завдана шкода не відшкодовується, якщо її межі не були перевищені; при крайній необхідності шкода, навпаки, підлягає відшкодуванню;

б) при необхідній обороні небезпека завжди виходить від нападника-людини, а при крайній необхідності — від нападника-людини, від тварин, від природних явищ тощо;

в) при необхідній обороні шкода завдається лише особі, яка здійснює суспільне небезпечне посягання; при крайній необхідності шкода може бути завдана як заподіювачу шкоди, так і третім особам;

г) у разі перевищення межі необхідної оборони шкода відшкодовується безпосереднім її заподіювачем, а при крайній необхідності можливе покладення відшкодування шкоди на третю особу, в інтересах якої діяв заподіювач;

ґ) при необхідній обороні шкода може бути завдана лише неправомірними діями потерпілого, а при крайній необхідності завдана шкода може бути результатом як дії, так і бездіяльності з боку потерпілого.

Стаття 1172. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою

1. Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

2. Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника.

3. Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

За правилами ст. 1172 ЦК обов'язок відшкодувати шкоду покладається на особу, яка її не завдала.

Так передбачаються три випадки, коли такий обов'язок покладається: а) на юридичну або фізичну особу; б) на замовника в цивільно-правовому договорі; в) на підприємницькі товариства або кооперативи. Особою, яка завдала шкоди, відповідно є працівник, підрядник, учасник (член) підприємницького товариства або кооперативу.

Крім загальних підстав, необхідних для виникнення деліктної відповідальності за даною нормою необхідні спеціальні обов'язкові підстави: для першого випадку — виконання працівником своїх трудових (службових) обов'язків; у другому випадку — виконання підрядником завдання замовника; у третьому — здійснення підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

Правовий зв'язок юридичної або фізичної особи з працівником втілюється у трудових відносинах та у відносинах служби (працівники Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України і військовослужбовців Збройних сил України та інших військових формувань) незалежно від характеру — постійні, тимчасові, сезонні або виконання іншої роботи за трудовим договором (ч. 1 п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»); замовника з підрядником у цивільно-правових відносинах; підприємницьких товариств, кооперативів з учасниками (членами) у відносинах членства.

Покладення обов'язку відшкодувати шкоду на юридичну або фізичну особу пояснюється тим, що працівник у даному випадку юридично втілює його волю. Тобто юридична або фізична особа реалізує свою цивільну праводієздатність, зокрема, деліктоздатність, через дії працівників. Отже, дії працівників юридичне сприймаються як дії самої юридичної або фізичної особи. Цим же пояснюється відповідальність замовника за шкоду, завдану підрядником, якщо при цьому останній діяв за завданням замовника, а також підприємницьких товариств або кооперативів за шкоду, завдану їх учасниками (членами) під час здійснення ними підприємницької або іншої діяльності. Так, учасники (члени), згідно ст. 116 ЦК, займаються підприємницькою діяльністю від Імені товариства, а члени кооперативу, відповідно ст. 163 ЦК, спільно здійснюють виробничу або іншу господарську діяльність, яка базується на їхній власній трудовій участі.

У разі завдання шкоди працівником, підрядником, учасником (членом) діями (хуліганство, бійки, пустощі тощо), які за своїм змістом не випливають з його трудового (службового) становища, не тягнуть відповідальності юридичної або фізичної особи. Відшкодування здійснює сама особа, яка завдала шкоди, на загальних підставах деліктної відповідальності (див. коментар до ст. 1166 ЦК).

Економічний результат такого підходу полягає в перенесенні ризику збитків, який виникає внаслідок відшкодування шкоди, на юридичну або фізичну особу, замовника, підприємницьке товариство або кооператив. Оскільки останні, відшкодувавши шкоду, мають ризик економічної неможливості отримання або неповного отримання від працівника, підрядника, учасника (члена) відшкодування власних збитків за зворотною вимогою, яка виникає у нього.

Отже, у разі судового спору відповідачем у таких справах є юридична або фізична особа, замовник, підприємницьке товариство або кооператив, а безпосередній заподіювач шкоди притягується як третя особа. Матеріальне становище останнього значення не має, оскільки відповідальність перед потерпілим для нього не настає. Закон передбачає можливість урахування матеріального становища тільки фізичної особи, яка завдала шкоди, коли суб'єкт відповідальності та особа, яка її завдала, співпадають.

Працівник, підрядник, учасник (член), які завдали шкоди, відповідають перед юридичною або фізичною особою, замовником, підприємницьким товариством або кооперативом у регресному порядку, якщо мають місце, передбачені ст. 1166 ЦК, підстави відповідальності. Розмір відшкодування визначається законодавством, яке регулює відносини працівника, підрядника та учасника (члена) підприємницького товариства або кооперативу.

Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

У Конституції України (ст. 56) закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування; їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Стаття 1173 ЦК містить правила відшкодування шкоди, завданої органами влади або місцевого самоврядування, в яких реалізується їх деліктоздатність. Дані суб'єкти вступають у цивільні відносини через дії чи бездіяльність осіб, які формують дані органи та мають статус посадових або службових осіб.

Суб'єктами відповідальності за ст. 1173 ЦК є органи державної влади або місцевого самоврядування. Згідно ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до ст. 2 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування».

Стаття 1173 ЦК є спеціальною, оскільки передбачає певні особливості, відмінні від загальних правил деліктної відповідальності (див. коментар до ст. 1166 ЦК), а саме: а) наявність владно-адміністративного, тобто обов'язкового, одностороннього характеру дій органів державної влади, місцевого самоврядування; б) завдання шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених суб'єктів; в) настання відповідальності незалежно від вини цих органів.

Дії органів влади або місцевого самоврядування можуть бути у формі адміністративних актів (також нормативних), а також безпосередніх дій при застосуванні примусових заходів (примусове вилучення, застосування фізичної сили, зброї тощо). Проте такі дії повинні здійснюватись в межах відповідно їх компетенції. Дії, що виходять за зазначені межі, визнаються незаконними. Шкода може бути завдана також внаслідок бездіяльності, тобто нездійснення (чи відмова від здійснення) органом державної влади, місцевого самоврядування своїх обов'язків. Проте шкода, завдана під час господарської або технічної діяльності, яка не пов'язана безпосередньо з реалізацією ними своїх владних повноважень, підлягає відшкодуванню за загальними правилами.

При вирішенні питання про відшкодування шкоди, завданої незаконними адміністративними, нормативними актами необхідно та й доречно в судовому порядку вимагати визнання такого акта недійсним за правилами ст. 21 ЦК. Так, незаконним визнається правовий акт, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Право на відшкодування завданої шкоди, за правилами даної норми, може належати як фізичній особи, так і юридичній. Проте фізичні особи можуть вимагати за завдання шкоди у сфері владно-адміністративних відносин відшкодування моральної шкоди.

Завдана шкода відшкодовується не безпосередньо органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування, а за рахунок державного бюджету (див. коментар до ст. 174 ЦК), бюджету Автономної Республіки Крим (див. коментар до ст. 175 ЦК) та органів місцевого самоврядування (див. коментар до ст. 176 ЦК). Так правила ст. 77 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачають, що «шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету» (ч. 1).

Держава, Автономна Республіка Крим та територіальні громади, які відшкодували завдану шкоду потерпілому, мають право зворотної вимоги до безпосереднього заподіювача шкоди (див. коментар до ст. 1191 ЦК).

Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Зміст ст. 1174 ЦК відповідає, також, вимогам ст. 56 Конституції України, що передбачає право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових і службових осіб органів державної влади або місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень.

Посадовими особами, мова про яких іде в ст. 1174 ЦК, є не будь-які працівники державних органів та органів місцевого самоврядування, а лише ті, які віднесені до категорії посадових осіб Законом України від 16 грудня 1993 p. «Про державну службу» та Законом України від 21 травня 1997 р. «Про органи місцевого самоврядування». Так, відповідно до Закону України «Про державну службу», посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій (ст. 2). Посадовою особою, за Законом України «Про органи місцевого самоврядування», є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження у здійсненні організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (ст. 1).

Для настання відповідальності, передбаченої ст. 1174 ЦК, необхідно, щоб посадова або службова особа завдала шкоди при здійсненні своїх повноважень, обсяг яких встановлюється відповідними правовими актами. Такі особи наділені правом в межах своєї компетенції давати як для громадян, так і для установ, незалежно від відомчої належності чи підлеглості, вказівки правового характеру, що підлягають обов'язковому виконанню, застосувати примусові заходи і щодо громадян, які безпосередньо не підпорядковані їм по службі. До них відносяться, зокрема, народні депутати України, місцевих рад народних депутатів, сільські, селищні, міські голови, судді, народні засідателі, прокурори, слідчі, оперативний склад служби безпеки, всі працівники міліції, інспектори державних інспекцій, а також військові коменданти, начальники гарнізонів, військовий патруль, вартові на посту та інші військовослужбовці при виконанні ними обов'язків по підтриманню громадського порядку, у тому числі й військовослужбовці конвойної служби та охорони місць позбавлення волі.

Відповідно до змісту ст. 1174 ЦК, обов'язок відшкодувати завдану шкоду перед потерпілим покладається не на посадову або службову особу, незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю якої завдано шкоди, а на органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим або органи місцевого самоврядування. Тобто вимоги про відшкодування шкоди до осіб, які безпосередньо її завдали, не повинні пред'являтися незалежно від їх вини. Тобто має місце відповідальність органів державної влади або місцевого самоврядування без вини.

Стаття 1175. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності

1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

У випадках прийняття нормативно-правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, що суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси фізичних або юридичних осіб, останні мають право звернутися до суду про визнання такого акта недійсним та його скасування (див. коментар до ст. 21 ЦК).

Правила ст. 1175 ЦК передбачають особливості відшкодування шкоди, завданої фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта. Дана норма є спеціальною по відношенню до положень ст.ст. 1166, 1173 ЦК, оскільки в ній передбачені наступні особливості: а) шкода завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта; б) нормативно-правовий акт повинен бути визнаний судом незаконним і скасований; в) відповідальність настає незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Шкода, завдана в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування (див. коментар до ст.ст. 174-176, 1172 ЦК).

Стаття 1176. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду

1. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

2.  Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, виникає в разі постановлення судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, а також у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

3. Якщо кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.

4.  Фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.

5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

6. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.

7. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, встановлюється законом.

Правила ст. 1176 ЦК можна розглядати як спеціальні відносно загальних правил ст. 1173 ЦК, оскільки вони містять спеціальний склад і розраховані на випадки завдання шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади та їх посадових осіб. У них зосереджується увага на таких випадках, коли фізична особа найбільш уразлива і, відповідно, ризик завдання шкоди органами влади та їх посадовими особами найбільш вірогідний.

У частині 1 ст. 1176 ЦК міститься виключний перелік органів державної влади, а також виключний перелік їх незаконних рішень, дій чи бездіяльності, що спричинили завдання шкоди. Так до таких органів влади відносяться: а) органи дізнання; б) попереднього (досудового) слідства; в) прокуратура; г) суд.

Підлягає відшкодуванню тільки шкода, завдана фізичній особі внаслідок: незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Правила ст. 1176 ЦК застосовуються у разі завдання шкоди лише фізичній особі, зокрема, як особистої шкоди (обмеження волі, приниження честі, гідності людини згаданими незаконними діями), так і майнової (наприклад, при незаконній конфіскації). У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди за правилами загального правонаступництва переходить до спадкоємців. Якщо в результаті дій, зазначених в даній статті, шкоди завдано юридичній особі, наприклад, внаслідок арешту керівника підприємства, то вона юридичній особі відшкодовується згідно зі ст. 1173 ЦК.

Для перерахованих деліктів встановлюється відповідальність незалежно від вини посадових і службових осіб органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду.

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями (бездіяльністю) органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду підлягає відшкодуванню у повному обсязі. Вартість майна визначається за цінами, що діють на момент прийняття рішення про відшкодування шкоди. Згідно Закону України від 1 грудня 1994 р. «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», фізичній особі — потерпілому — відшкодовуються: а) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; б) майно (в тому числі гроші, грошові вклади і відсотки по них, цінні папери та відсотки по них, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав відповідно до цієї частки, інші цінності), конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами дізнання чи попереднього слідства, органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також майно, на яке накладено арешт; в) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; г) суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги; ґ) моральна шкода.

Особа, звільнена з роботи (посади), має бути поновлена на колишній роботі (посаді), а в разі неможливості цього (ліквідація підприємства, установи, організації, скорочення посади, а також наявність інших передбачених законом підстав, що перешкоджають поновленню на роботі (посаді) — їй має бути надано державною  службою зайнятості іншу підходящу роботу. Термін перебування під вартою, термін відбування покарання, а також час, протягом якого особа не працювала у зв'язку з незаконним відстороненням від роботи (посади), зараховується як до загального трудового стажу, так і до стажу роботи за спеціальністю, стажу державної служби, безперервного стажу.

Місцеві органи влади і самоврядування зобов'язані повернути фізичній особі, яка втратила право користування жилим приміщенням внаслідок незаконного засудження, жиле приміщення, яке вона займала раніше, а якщо воно не збереглося в натурі, то позачергово надають їй у тому ж населеному пункті рівноцінне впорядковане жиле приміщення з урахуванням складу сім'ї та діючих норм жилої площі.

Якщо особа у зв'язку з незаконним засудженням була позбавлена військових або інших звань, а також державних нагород, їй поновлюються звання і повертаються нагороди.

Право на відшкодування шкоди у сфері правосуддя виникає за наявності наступних підстав: постановлення судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення. Тобто право на відшкодування виникає лише у разі повної реабілітації особи.

Припинення справи на підставі нереабілітуючих обставин: амністія або акт про помилування не дає права на відшкодування шкоди згідно з ч. З ст. 1176 ЦК. Прийняття закону про амністію відноситься до компетенції Верховної Ради України (ч. З ст. 92 Конституції України). Так, за Законом України від 1 жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні», амністія є повним або частковим звільненням від кримінальної відйовідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів. Порядок здійснення помилування, встановлений Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. Помилування — це акт глави держави, за яким певна особа (чи кількість осіб) повністю або частково звільняється від покарання, або до неї застосовується більш м'яке покарання, або ж з особи знімається судимість.

Відсутні підстави для відшкодування шкоди у сфері правосуддя також в наступних випадках: у разі дійового каяття (ст. 45 КК), примирення винного з потерпілим (ст. 46 КК), передачі особи на поруки (ст. 47 КК), у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48 КК) та при наявності обставин, що виключають злочинність діяння (розділ VIII КК) та пом'якшують покарання (ст. 66 КК).

До підстав, за яких фізична особа втрачає право на відшкодування шкоди, ч. 4 ст. 1176 ЦК відносить: здійснення у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду самообмови, що перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.

Особливий порядок відшкодування шкоди закріплений у ч. 5 ст. 1176 ЦК відносно шкоди, завданої фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі. Для настання відповідальності за даною нормою необхідно встановити наявність в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду. Тобто обов'язковою підставою деліктної відповідальності є наявність вини.

Правила ч. 5 ст. 1176 ЦК застосовуються у разі завдання шкоди як фізичній особі, так і юридичній особі. Відповідно до загальних правил відшкодування шкоди, у даному випадку (ст. 1173 ЦК) шкода відшкодовується у повному обсязі державою.

Правила, передбачені ч. 1 ст. 1176 ЦК, не застосовуються до інших незаконних дій або бездіяльності чи незаконного рішення органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду. Тобто шкода, завдана за інших обставин, відшкодовується згідно ч. 6 ст. 1176 ЦК на загальних підставах. Наприклад, відшкодування шкоди жертвам політичних репресій здійснюється на підставі Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв репресій в Україні». Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду встановлюється Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», Наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 6 березня 1996 р. «Про затвердження положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду».

Стаття 1177. Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину

1.  Майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною.

2.  Умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом.

Правила ст. 1177 ЦК передбачають покладення обов'язку відшкодувати шкоду, завдану майну фізичної особи внаслідок злочину, на державу. Особливість даної норми полягає в наявності спеціальних обставин, необхідних для виникнення такого обов'язку в держави: а) наявність тільки майнової шкоди; б) шкода завдана внаслідок вчинення злочину; в) потерпілим є фізична особа; г) не встановлено особу, яка вчинила злочин або вона є неплатоспроможною.

Встановлення даного правила має на меті захистити права та інтереси потерпілого, оскільки останній не завжди може розраховувати на швидке й повне відновлення за рішенням суду його порушених прав за різних обставин. Наприклад, відсутність у винного відповідних коштів; реальне їх стягнення із засудженого, що відбуває покарання, як правило, розтягується на довгі роки і буває нерегулярним; не встановлення особи, яка вчинила злочин, тощо. Надання матеріальної допомоги державою потерпілим від злочину є життєво необхідним, оскільки держава взяла на себе турботу про підтримання правопорядку та гарантування безпеки всіх членів суспільства. Відповідно до ст. З Конституції України, «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Тобто, якщо злочин мав місце, то усунення його наслідків, в тому числі шляхом відшкодування завданої потерпілому шкоди, є обов'язком держави.

У разі відшкодування майнової шкоди, завданої фізичній особі внаслідок злочину державою, остання, за ч. 1 ст. 1191 ЦК, має право зворотної вимоги до винної особи у вчиненні злочину. Таким чином, суми, виплачені потерпілому, повертаються до державного бюджету у вигляді відрахувань від заробітку засудженого, вартості конфіскованого в нього майна тощо. Держава виступає в якості гаранта відновлення майнових прав потерпілого.

Відповідно до ч. 2 ст. 1177 ЦК, умови та порядок відшкодування майнової шкоди, завданої майну фізичної особи, яка потерпіла від злочину, встановлюються законом.

<< Первая < Предыдущая 1 2 3 4 Следующая > Последняя >>