Стаття 591.   Реалізація предмета застави

1. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом.

2. Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визнача­ється в порядку, встановленому договором або законом. Якщо звернення стягнення здійснюється за рішенням суду, суд у своєму рішенні може визначити початкову
ціну предмета застави.

3. Якщо публічні торги оголошено такими, що не відбулися, предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодер­жателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом.

4. Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 цього Кодексу, якщо інше
не встановлено договором або законом.

1. Стаття 591 ЦК встановлює найбільш загальні положення щодо реалізації майна, яке було предметом застави та на яке звернено стягнення за рішенням суду. Деякі більш конкретні правила щодо реалізації предмета застави встановлені ст. 21 Закону «Про заставу», ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію об­тяжень». Правове регулювання відносин щодо реалізації майна, яке було предметом
застави та на яке звернено стягнення, здійснюється ст. 50 — 66 Закону «Про вико­навче провадження» [129].

2. Основною формою реалізації предмета застави, на яке звернено стягнення за рі­шенням суду, є його продаж з публічних торгів (ч. 1 ст. 591 ЦК; частина перша ст. 21 Закону «Про заставу»). Це ж правило випливає із ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Винятки із правила про продаж предмета застави з публічних торгів можуть встановлюватись договором застави або законом. Частина третя ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію об­тяжень» допускає визначення рішенням суду іншого порядку реалізації предмета за­стави, ніж з публічних торгів. Лише щодо майна державних підприємств (до таких слід віднести і комунальні підприємства, оскільки до прийняття Конституції України категорією державних підприємств охоплювалися підприємства, що перебувають у за­гальнодержавній власності, і державні комунальні (за термінологією, що тоді використовувалась) підприємства) та відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких знаходяться в державній власності, ст. 21 Закону «Про заставу» встановлює тверде імперативне правило, відповідно до якого будь-який інший спосіб реалізації заставленого майна цих підприємств (крім реалізації з аукціонів) не допускається. Але в силу застереження, відповідно до якого положення раніше прийнятих законодавчих актів не застосовуються в частині, в якій вони суперечать За­кону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», положення ст. 21 Закону «Про заставу» [64], про яке йдеться, застосуванню не підлягає.

3. Виконавчі листи, що видаються неспеціалізованими судами загальної юрисдикції на виконання рішень у справах за позовами про звернення стягнення на заставлене майно, накази господарських судів, що видаються господарськими судами на вико­нання рішень у таких же справах, підлягають виконанню відповідно до Закону «Про виконавче провадження» [129] (ст. З названого Закону). Але це не означає, що поло­ження Закону «Про виконавче провадження» можуть застосовуватись всупереч Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Це є неможливим внаслідок застереження, яке включене до цього останнього Закону та на яке тут уже неодноразово зазначалось.

4. У процесі реалізації заставленого майна виникають публічно-правові (виконав­чі) правовідносини і приватно-правові відносини, пов'язані з укладенням договорів у процесі реалізації заставленого майна. Ті й інші правовідносини необхідно розме­жовувати. Таке розмежування необхідне для правильного визначення правових норм, що підлягають застосуванню у відповідних випадках. У принципі, належить виходити
з того, що відносини між відділом державної виконавчої служби і судом, між відді­лом державної виконавчої служби і стягувачем (заставодержателем), між відділом державної виконавчої служби і боржником (заставодавцем) носять публічно-правовий характер. Деякі відносини між органами державної виконавчої служби (державни­ми виконавцями) та організацією, якій майно, що є предметом застави, передається на реалізацію, є публічно-правовими, а інші з них носять цивільно-правовий характер і навіть передбачають укладення договору. Відносини між організацією, що здійснює реалізацію майна, яке є предметом застави, у тому числі і з аукціонів (публічних торгів), і покупцями цього майна слід визнати цивільно-правовими.

5. Строки пред'явлення до виконання виконавчих документів про звернення стяг­нення на заставлене майно обчислюються з наступного дня після набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на майно (відповідно до ст. 223 ЦПК [44] рішення неспеціалізованих судів набирають законної сили після спливу одного місяця з наступного дня після їх проголошення. Відповідно до ст. 85 ГПК [31] рішення гос­подарських судів набирають законної сили після закінчення 10-денного строку з дня Їх прийняття, а у відповідних випадках — у 10-денний строк з дня підписання належне оформленого рішення). При подачі апеляційної скарги рішення суду набирає сили після розгляду справи апеляційним судом. Передбачена можливість переривання та поновлення строку для пред'явлення виконавчих документів до виконання (ст. 22, 23 Закону «Про виконавче провадження»).

6. Державний виконавець протягом трьох днів після надходження до нього (а не до відділу державної виконавчої служби) виконавчого документа виносить постанову про порушення виконавчого провадження, а також встановлює строк для добровільного виконання, що не може перевищувати семи днів. Протягом цього строку заставодавець може виконати забезпечене заставою зобов'язання, що тягне припинення застави (ст. 28 Закону «Про заставу») і припинення звернення стягнення на заставлене майно (ст. 26 Закону «Про заставу»). Таке виконання можливе і пізніше, аж до моменту реалізації предмета застави (частина перша ст. 25 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

7.   За заявою заставодержателя  (стягувача) державний виконавець одночасно з винесенням постанови про порушення виконавчого провадження накладає арешт на заставлене майно, на яке звернене стягнення (ст. 55 Закону «Про виконавче про­вадження»).

8.  Рухоме майно, що підлягає реалізації з аукціонів, публічних торгів, передається державним виконавцем спеціалізованій організації для реалізації шляхом проведення аукціону (публічних торгів). Аукціони (прилюдні торги) з реалізації заставленого майна вправі проводити тільки спеціалізовані організації, що уклали на тендерній (конкурсній) основі договір з відповідною державною виконавчою службою (ст. 61
Закону «Про виконавче провадження»; п. 5.11 Інструкції про проведення виконавчих дій [335]).

Стаття 592.   Дострокове виконання зобов'язання, забезпеченого заставою

1. Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, у разі:

1) передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодер­жателя, якщо одержання такої згоди було необхідним;

2) порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави;

3) втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави.

2. Заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, — звернути стяг­нення на предмет застави:

1) у разі порушення заставодавцем правил про наступну заставу;

2) у разі порушення заставодавцем правил про розпоряджання предметом за­стави;

3) в інших випадках, встановлених договором.

1.  Частина 1 ст. 592 ЦК визначає юридичні факти, що породжують право заставо­держателя вимагати від боржника дострокового виконання зобов'язання, забезпече­ного заставою. Але невиконання цієї вимоги не завжди дає права заставодержателю звернути стягнення на заставлене майно. Зокрема, у разі втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив
або не відновив предмет застави, звернення стягнення взагалі є неможливим, оскільки немає предмета застави.

Порушення правил про заміну предмета застави також дає заставодержателю право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання, але не дає права на звернення стягнення на заставлене майно, оскільки в цьому випадку один предмет застави вибув, а новий предмет не з'явився, а односторонні дії заставодав­ця щодо предмета застави не можуть змінити заставне зобов'язання. Що стосується передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним, то воно охоплюється формулюванням п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК («... порушення заставодавцем правил про розпорядження пред­метом застави»).

2.  Відповідно до ч. 2 ст. 592 ЦК заставодавець отримує дві правомочності: 1) ви­магати дострокового виконання зобов'язання; 2) у разі невиконання цієї вимоги за­ставодавець, якщо це можливо, одержує право звернути стягнення на предмет застави.

При зверненні стягнення в судовому порядку чи шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса заставодержатель повинен надати докази пред'явлення до боржника вимо­ги про дострокове виконання зобов'язання. Якщо на день винесення судом рішення у справі про звернення стягнення на предмет застави доказів пред'явлення зазначеної вимоги немає, позов про звернення стягнення на заставлене майно не може бути за­доволено, оскільки матеріальне право звернути стягнення виникає внаслідок відмови боржника виконати вимогу кредитора (заставодержателя).

3. При переданні заставодавцем предмета застави у власність іншій особі без згоди заставодержателя законодавець не визнав за можливе надати перевагу речовому праву заставодержателя перед правом набувача права власності на заставлену річ. Більше того, і в цьому випадку заставодержатель отримує лише право вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання, а права звернення стягнення на за­ставлене майно не отримує. Частина 1 ст. 592 ЦК не виключає права заставодержателя пред'явити на підставі ч. 2 ст. 586, ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК позов про визнання недійсним правочину, відповідно до якого заставодавець здійснив відчуження предмета застави. Але ж суд не може винести рішення про повернення сторін до первинного майнового стану, оскільки це суперечило б ч. 2 ст. 620 ЦК.

4. Виникає питання про співвідношення цих законодавчих положень. Зазвичай фахівці вирішують такі питання, покладаючись на інтуїцію. Рідше використовують правило про переважне застосування спеціального правила (такими є положення п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК, оскільки воно формулює більш широку гіпотезу). Але правило про переважне застосування спеціальних норм підлягає застосуванню у разі логічної не­
сумісності спеціальної норми і норми загальної. Такої несумісності між нормами, що розглядаються, немає. Тож і підстав для висновку про переважне застосування п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК немає.

За таких умов слід здійснити спробу застосувати при тлумаченні цих законодавчих по­ложень висновок від протилежного. Використовуючи цей спосіб тлумачення ч. 1 ст. 592 ЦК, виявляємо правовий припис, відповідно до якого у випадках, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК, заставодавець не має права звернення стягнення на предмет застави. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК в силу най­меншої юридичної сили таких правових приписів. Але на цьому тлумачення законодав­чих положень, що розглядаються, не закінчується. Останній висновок треба перевірити на предмет його відповідності контексту ст. 592 ЦК. У такий спосіб помічається наступне. У межах невеликого за обсягом нормативного тексту законодавець спочатку формулює правову норму, що має вузьку гіпотезу (п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК) і диспозицію (абзац пер­ший ч. 1 ст. 592 ЦК), а потім — норму, що має більш широку гіпотезу (п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК) і більш широку диспозицію (абзац перший ч. 2 ст. 592 ЦК). Унаслідок невеликого обсягу цього нормативного тексту логічний зв'язок між його окремими положеннями має бути настільки сильним, що це повинне виключати висновок про неможливість за­стосування будь-якого із цих положень (не міг законодавець, *який, за логікою речей, діє розумно і професійно, до невеликого законодавчого тексту включити положення, що не підлягають застосуванню взагалі внаслідок суперечності). Більш вірогідним є твердження про те, що законодавець мав на увазі, що застосуванню підлягають обидва законодавчі положення, про які йдеться: п. 1 ч. 1 ст. 592 ЦК — у межах гіпотези, що формулюється у цьому законодавчому положенні, п. 2 ч. 2 ст. 592 ЦК — відповідно до гіпотези, що формулюється в цьому законодавчому положенні, за винятком випадків, що підпадають під дію п. 1 ч. 2 ст. 592 ЦК.

5.  Наступна застава не припиняє право застави попереднього заставодержателя (ч. 2 ст. 588 ЦК). Крім того, перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями (щодо іпотеки і застави рухомого майна переважне право визначається за датою реєстрації застави). І все ж законодавець незалежно від будь-яких обставин в п. 1 ч. 2 ст. 592 ЦК визнає порушення заставодавцем правил про наступну заставу підставою виникнення у заставодержателя права вимагати до­строкового виконання зобов'язання і звернення стягнення на заставлене майно (при невиконанні цієї вимоги). Проте звернення стягнення можливе тільки за умови, що попередня застава була зареєстрована і має пріоритет перед іншими обтяженнями за­ставленого майна. Слід враховувати також, що відповідно до спеціального правила ч. З ст. 12 Закону «Про іпотеку» [197] правочин щодо передання майна в наступну іпотеку без згоди попереднього іпотекодержателя є недійсним (нікчемним).

Стаття 593.   Припинення права застави

1. Право застави припиняється у разі:

1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави.

Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.

2. У разі припинення права застави на нерухоме майно до державного реєстру вносяться відповідні дані.

3. У разі припинення права застави внаслідок виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставо держатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцеві.

1. Формулювання «припинення застави» (ст. 28 Закону «Про заставу» [64]), «при­пинення права застави» (ст. 593 ЦК; ст. 28 Закону «Про заставу») означають припи­нення речових правовідносин з приводу застави, тобто правовідносин, що охоплюються легальним визначенням поняття застави. Зобов'язальна частина правовідносин щодо застави виконанням забезпечуваного заставою зобов'язання не припиняється. Саме з урахуванням цього ч. З ст. 589 ЦК і ст. 45 Закону «Про заставу» покладає на за­ставодержателя, в якого знаходиться предмет застави, обов'язок негайно повернути предмет застави заставодавцю після виконання останнім або третьою особою забезпе­ченого заставою зобов'язання. Отже, зустрічні зобов'язання сторін з приводу застави припиняються виконанням забезпеченого заставою зобов'язання далеко не завжди, оскільки договором застави або законодавством можуть встановлюватися обов'язки сторін договору застави, що і за своєю суттю, і в силу законодавства не можуть при­пинятися з припиненням забезпечуваного заставою зобов'язання (такими, зокрема, є згаданий обов'язок заставодержателя повернути предмет застави, що знаходиться в нього, обов'язок заставодержателя подати заяву про виключення застави з Держав­ного реєстру застав рухомого майна, що встановлений частиною третьою ст. 44 За­кону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], обов'язок заставодавця відповідно до ч. 2 ст. 580 і ч. 2 ст. 587 ЦК надати рівноцінний предмет у разі знищення або втрати предмета застави, хоч в зв'язку з цим застава (право за­стави) припиняється, тощо).

2. Припинення забезпеченого заставою зобов'язання припиняє і заставу як речові правовідносини. Формулювання п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦК і ст. 28 Закону «Про заставу» не залишають сумнівів у тому,  що в момент припинення забезпеченого заставою зобов'язання припиняється і застава. Це формулювання зорієнтоване в першу чергу на забезпечення заставою виконання грошових зобов'язань, факт якого засвідчується елементарно просто (повідомленням банку, що обслуговує заставо держателя, про надходження грошей на поточний рахунок). Однак заставою може забезпечуватися виконання й інших зобов'язань, багато з яких передбачають часом дуже складний по­рядок посвідчення виконання. Так, не виключене забезпечення заставою зобов'язання з поставки, що пов'язане з зустрічним зобов'язанням попередньої оплати товарів. У цьому випадку, якщо сторони не передбачили інше, зобов'язання вважається виконаним у день здачі товарів перевізникові (ч. 2 ст. 664 ЦК). У цей же момент припиняється і застава, що забезпечує виконання зобов'язання постачальником. Однак сторони в на­веденому прикладі не позбавлені права на підставі ч. З ст. 6 ЦК домовитися про інше, тобто про те, що застава діє до належного оформлення актів про приймання товарів за кількістю і навіть до закінчення гарантійного строку, протягом якого можливе пред'явлення до постачальника вимог з приводу поставки недоброякісних товарів, оскільки до цього моменту допустимо встановити факт неналежного виконання і за­жадати виконання належного.

3. Оскільки грошове зобов'язання може виконуватися внесенням грошової суми в депозит, застава, якою забезпечується виконання грошового зобов'язання, припиня­ється також внесенням відповідної грошової суми в депозит нотаріуса (ст. 29 Закону «Про заставу» [64]). Маються на увазі випадки такого способу виконання, передба­чені ст. 537 ЦК. При цьому застава припиняється, якщо внесена в депозит грошова
сума повністю покриває суму боргу.

4. Втрата заставленого майна відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 593 ЦК припиняє заставні правовідносини. У контексті зазначеної статті втрату належить розуміти як такі ви­падки, коли предмет застави зник або втратив споживчі якості у результаті дії людей, тварин або сил природи, тобто виключається економічно доцільне його відновлення. Однак втрата предмета застави сама по собі далеко не завжди припиняє зобов'язання з приводу застави. На заставодавця, з вини якого заставлене майно було втрачене, зіпсоване, пошкоджене чи загинуло, якщо договором застави не встановлено інше, покладається обов'язок замінити його чи відновити (ч. 2 ст. 587 ЦК). Навіть у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави (ч. 2 ст. 580 ЦК).

Ясно, що цей обов'язок заставодавець несе в рамках заставних зобов'язальних пра­вовідносин. Таким чином, втрата предмета застави тягне припинення застави тільки тоді, коли заставодержатель не дав згоди на заміну предмета застави. Застава припи­няється також, якщо відповідно до договору заставодавець не виконує свій обов'язок замінити заставлене майно. Але заставодержатель у такому випадку не позбавлений права вимагати заміни заставленого майна і пред'явлення в суді позову про примушен­ня заставодавця до виконання цього обов'язку і внесення відповідних змін у договір. Задовольняючи позовні вимоги, суд може внести зміни до договору застави у зв'язку із заміною предмета застави в редакції, наданій заставодержателем, якщо в позовній заяві новий предмет застави описаний відповідно до вимог ст. 584 ЦК і ст. 12 Закону «Про заставу». Суд також може зобов'язати заставодавця або обидві сторони, якщо це необхідно, надати опис того майна, що буде заставлене в порядку заміни предмета застави, що втрачений.

5.  Набуття заставодержателем права власності на заставлене майно припиняє заставу. Це правило п. 4 ч.  1 ст. 593 ЦК і ст. 28 Закону «Про заставу» стосовно зобов'язальної частини застави є лише конкретизацією щодо застави ст. 606 ЦК, що формулює загальне правило про припинення зобов'язання поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

6.  Правило п. З ч. 1 ст. 593 ЦК і ст. 28 Закону «Про заставу», що передбачає при­пинення застави у разі реалізації (примусового продажу) заставленого майна, викликає інтерес як таке, що виражає позицію законодавця з питання про момент припинення заставних правовідносин. Законодавець виходить з того, що звернення стягнення на за­ставлене майно не припиняє застави (тобто речових і зобов'язальних правовідносин з приводу застави). Застава припиняється тільки з моменту реалізації (примусового продажу) заставленого майна. Це правило слід за аналогією застосовувати і до ви­падків, коли на виконання заставного зобов'язання заставлене майно передається у власність заставодержателя: до моменту такого передання застава зберігається.

Це спеціальне правило про момент припинення застави узгоджується зі зробленим у цьому виданні загальним висновком про те, що присудження до виконання в натурі не припиняє зобов'язання, оскільки воно припиняється тільки виконанням рішення суду про присудження до виконання зобов'язання в натурі.

7. Закон допускає (за встановленими винятками) заставу майнових прав. Багато з них зі спливом часу припиняються. Припинення заставленого права, природно, при­пиняє речові та зобов'язальні правовідносини з приводу застави, предметом якої є ці права. Слід, однак, враховувати, що закінчення строку позовної давності, встановленого для захисту заставленого права, не припиняє ні заставленого права, ні застави, пред­метом якої є ці права (але воно зазвичай виключає захист суб'єктивного права).

8. Особливою підставою припинення застави є скасування її ухвалою господарського суду. Воно можливе в тих випадках, коли предмет застави входить до складу ціліс­ного (єдиного) майнового комплексу підприємства-боржника, що підлягає продажу відповідно до плану санації (п. 1 ст. 19 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134]).

9.   Сплив позовної давності за забезпеченою заставою вимогою не припиняє цю вимогу. Не припиняє цей сплив і застави. Але позов про звернення стягнення на за­ставлене майно не може бути задоволений, якщо позовна давність за вимогою, забез­печеною заставою, минула. Нотаріус також не вправі видати виконавчий напис, якщо минула позовна давність. За наявності поважних причин пропуску позовної давності
кредитор (заставодержатель) повинен пред'явити позов про примушення до виконання забезпеченого заставою зобов'язання в натурі і про звернення стягнення на заставлене майно. Одночасно слід надати докази наявності поважних причин пропуску позовної давності. Якщо позовна давність пропущена з поважних причин, суд має задовольнити вимогу про примушення до виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, і вимогу про звернення стягнення на заставлене майно.

10.  Оскільки заставні правовідносини, що виникають між заставодавцем і заставодержателем на підставі договору застави, є зобов'язанням, вони (так само, як і речові правовідносини з приводу застави) припиняються відповідно до ст. 559 ЦК належним виконанням.

Наприклад, якщо договором застави за відсутності законодавчої заборони на це передбачено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється шляхом односторонньої заяви про це кредитора (заставодержателя), а реалізація предмета застави здійснюється шляхом передання заставодавцем предмета застави у власність заставодержателя, немає необхідності в публічно-правових формах реалізації заста-водержателем права звернути стягнення на заставлене майно. Заставодавець може добровільно належним чином виконати заставне зобов'язання — передати предмет застави заставодержателю.

Аналогічним чином підписання заставодавцем і заставодержателем договору про відступлення заставодержателю заставленого права (частина перша ст. 23 Закону «Про заставу») означає належне виконання заставодавцем заставного зобов'язання. В обох наведених випадках заставне зобов'язання припиняється виконанням, здійсненим на­лежним чином, відповідно до ст. 599 ЦК.

11. Не виключається припинення заставного зобов'язання угодою сторін, зокрема угодою про розірвання договору застави. Спори про розірвання договорів застави підлягають розгляду в судах на загальних підставах. Заставодавець одержує право вимагати розірвання договору застави, наприклад у випадку, якщо заставодержатель, якому предмет застави переданий у володіння, неналежне здійснює його збе­рігання. Можливе припинення заставного зобов'язання шляхом укладення нового договору застави, зокрема при заміні предмета застави за згодою заставодержателя. Така заміна може бути оформлена не тільки шляхом внесення відповідних змін до раніше укладеного договору застави, але і шляхом укладення нового договору, тобто новації.

12. Водночас відповідно до ст. 27 Закону «Про заставу» [64] заставні правовідно­сини зберігають свою силу в разі переходу права власності на заставлене майно до іншої особи. Воно зберігає силу також при переході до іншої особи майнових прав, які є предметом застави. Однак у силу імперативного правила частини другої ст. 17 Закону «Про заставу» заставодавець вправі відчужувати заставлене майно тільки за згодою заставодержателя (це правило слід поширити і на заставлені майнові права). Перехід права власності на заставлене майно, перехід заставленого права не вимагає переоформлення (переукладення) договору застави. Але сторони не позбавлені права укласти з цього приводу новий договір.

13. Спеціально вказується в частині другій ст. 27 Закону «Про заставу» на те, що застава зберігає юридичну чинність у разі відступлення заставодержателем забезпеченої заставою вимоги. Це формулювання містить у собі і правило про перехід до нового кредитора прав заставодержателя. Однак, щоб уникнути спо­ру, доцільно було б при переході забезпеченої заставою вимоги в договорі про відступлення вимоги вказувати і на те, що до нового кредитора переходять права заставодержателя. Боржник (заставодавець), а у відповідних випадках — і борж­ник, і заставодавець (при майновій поруці) повинні бути лише повідомлені про відступлення вимоги.  Новому кредитору в такому випадку слід передати один примірник договору  застави  та  примірник договору,   зобов'язання  боржника за яким забезпечені заставою.

14. До третьої особи, що задовольнила в повному обсязі вимоги заставодержате­ля, переходить право застави (частина п'ята ст. 20 Закону «Про заставу»). Вказівка на те, що «до третьої особи... переходить... застава у встановленому законодавством порядку», передбачає, що такий порядок буде встановлений. Але законодавством ніякого спеціального порядку не встановлено. Це не повинно бути перешкодою для
застосування правила, що коментується, оскільки можна вважати, що порядок пере­ходу права застави при цьому встановлений п. 4 ч. 1 ст. 512, ст. 514, 516 — 519 ЦК. Перехід застави відбувається на підставі одного юридичного факту — задоволення в повному обсязі вимоги заставодержателя.

15. При заміні боржника у зобов'язанні, яке забезпечене заставою, заставні пра­вовідносини зберігають юридичну чинність (ч. 2 ст. 523 ЦК). При цьому заставода­вець набуває статусу майнового поручителя. Але застава, встановлена іншою особою (майновим поручителем), при заміні боржника припиняється, якщо тільки майновий поручитель не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником. Це
правило ч. 1 ст. 523 ЦК поширюється на всі випадки заміни боржника, а не стосується тільки переведення боргу на підставі правочину.