Стаття 576.   Предмет застави

1. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, май­нові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

2. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виник­нення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

3. Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання
заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

4. Предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини.

5. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

6. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено до­говором або законом.

7. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.

1. За загальним правилом, предметом застави може бути будь-яке майно, що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Якщо укладено договір застави речі, вважаються заставленими приналежності до цієї речі (ч. З ст. 576 ЦК; частина четверта ст. 5 Закону «Про іпотеку» [197]; п. 1 частини першої ст. 6 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), але сторони вправі в договорі застави передбачити інше. Право застави відповідно до ч. З ст. 576 ЦК поширюється на плоди, продукцію та доходи, отримані від використання застав­леного майна, лише у випадках, встановлених договором. Але спеціальним правилом п. 2 частини першої ст. 6 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» стосовно рухомого майна встановлено, що обтяження, в тому числі і застава, поширюються на продукцію, плоди та доходи, які виробляються, добуваються, одер­жуються від використання предмета обтяження, якщо інше не передбачено законом або договором. Це правило і підлягає переважному застосуванню перед ч. 2 ст. 576 ЦК.

2. Предметом застави може бути майно, якого заставодавець набуде після виникнен­ня права застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Коли після перелічення певних предметів, явищ вживається слово «тощо», логічно зробити висновок про те, що на інші предмети чи явища відповідне висловлювання поширюється за умови, що вони можуть бути поставлені в один ряд з предметами чи явищами, що названі.
Виходячи із цього, положення ч. 2 ст. 576 ЦК не можна поширити на ті об'єкти, що стануть власністю заставодавця в силу правочинів.

3. Предметом застави може бути частина будівлі, споруди, іншого нерухомого май­на, якщо вона виділена в натурі, а право власності на неї зареєстроване як на окре­мий об'єкт нерухомості (частина третя ст. 5 Закону «Про іпотеку» [197]). Без цього частина будівлі, споруди, іншого об'єкта нерухомого майна не може бути предметом іпотеки.

4. Предметом застави можуть бути гроші (готівкові та безготівкові) та цінні папе­ри, в тому числі такі, що посвідчують корпоративні права, якщо інше не встановлено актами законодавства. Правда, гроші на рахунках у банках можуть бути предметом застави за правилами, встановленими для застави майнових прав (п. 33 Роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396]).

5. Предметом застави можуть бути валютні цінності, в тому числі готівкова і без­готівкова валюта. При цьому валюта і валютні цінності відповідно до ст. 9 Закону «Про заставу» [64] можуть знаходитися у володінні заставодавця, заставодержателя або третьої особи. Особа може передавати в заставу валютні цінності, що знаходять­ся в її власності. При цьому слід враховувати, що володіння майном (в тому числі
й коштами) вважається правомірним, поки інше не встановлено судом, господарським судом, третейським судом (ч. З ст. 397 ЦК). Передання валютних цінностей у заста­ву не охоплюється поняттям валютних операцій (п. 2 частини першої ст. 1 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» [231]), тому на заставу валютних цінностей не поширюються обмеження, встановлені названим Декретом.

Тільки у випадку, коли передання валютних цінностей у заставу пов'язане з ввезен­ням, переказом і пересиланням валютних цінностей за межі території України, діють обмеження, встановлені зазначеним Декретом [231].

6.  Предметом застави можуть бути майнові права, в тому числі майнові права інте­лектуальної власності авторів творів науки, літератури, мистецтва, суб'єктів суміжних прав, майнові права на об'єкти промислової власності. Предметом застави можуть бути як абсолютні, так і відносні права (права кредиторів у зобов'язаннях). При цьому на майнові права поширюється загальне правило про те, що предметом застави може бути тільки майно, яке може бути відчужене і на яке може бути звернене стягнення (ч. 1 ст. 576 ЦК).

Якщо заміна кредитора в зобов'язанні не допускається (ст. 515 ЦК), права креди­тора не можуть бути предметом застави. Права, що є предметом застави, мають бути належне індивідуалізовані, зокрема зазначенням на боржника, обов'язки якого корес­пондують праву, що передається в заставу. Предметом застави можуть бути права, що виникнуть у заставодавця після виникнення застави. Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] (ст. 32) визначає порядок позасудового звернення стягнення на право грошової вимоги, що є предметом застави (іншого за­безпечувального обтяження), та його (права) реалізації. Звідси не слід робити висно­вок про те, що предметом застави може бути тільки право грошової вимоги. Будь-яке право, що може бути відступлене, може бути предметом застави. Зазначений Закон допускає позасудовий порядок звернення стягнення лише на право грошової вимоги. Загальні правила щодо цього сформульовані в ст. 23 Закону «Про заставу» [64].

7. Цивільний кодекс визнає можливість укладення договорів щодо «єдиних майнових комплексів підприємств». Прямо передбачається можливість передання їх у заставу (ч. 4 ст. 191 ЦК). Але така можливість передбачалась ще до прийняття нового Ци­вільного кодексу. Частина четверта ст. 11 Закону «Про заставу» передбачає можли­вість передання в заставу цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів за згодою і на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним майном. Застава цілісного майнового комплексу структурного підрозділу підприємства передбачає складання розподільчого балансу і облік доходів,
оборотних матеріальних коштів, поліпшень майна і прав, одержаних, набутих або зро­блених після укладення договору застави. Оскільки підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю (ч. З ст. 191 ЦК), застава єдиного майнового комплексу має здійснюватись відповідно до Закону «Про іпотеку» [197]. Але на цей час названий Закон неможливо застосовувати до правовідносин щодо іпотеки підприємств як єдиних майнових комплексів.

8. Відповідно до ч. 4 ст. 576 ЦК і частини четвертої ст. 4 Закону «Про заставу» не можуть бути предметом застави національні, культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності, якщо вони занесені чи повинні бути занесені до Державного реєстру національної культурної спадщини.

9. Звернення стягнення на корпоративні права, що не посвідчені цінними папера­ми, законодавство України не передбачає. Отже, ці права не можуть бути предметом застави. Але предметом застави можуть бути майно, яке має право одержати учасник при виході з господарського товариства, як майно, що стане власністю заставодавця після укладення договору застави (частина третя ст. 5 Закону «Про забезпечення ви­мог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), тобто виділене відповідно до ст. 131, 140 ЦК, ст. 57 і 73 Закону «Про господарські товариства» [53], а також право учасника товариства на одержання частини прибутку господарського товариства на підста­ві ст. 116 ЦК. Чинне законодавство не допускає також застави паю у виробничому чи споживчому кооперативі, паю, що належить учаснику споживчого товариства, але майно, на яке член кооперативу отримає право при виході із кооперативу, може бути предметом застави.

10. Застава земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, допускається. Щодо земель сільськогосподарського призначення встановлено, що вони можуть бути предметом застави тільки в силу договорів, у яких заставодержателями виступають банки (ст. 133 Земельного кодексу [38]).

11. Застава абсолютних речових прав відповідно до законодавства України є не­можливою, оскільки заставі підлягає відповідне майно, а не ці права. Застава абсо­лютних прав на об'єкти інтелектуальної власності можлива, оскільки мова йде про майнові права. Немайнові права на об'єкти інтелектуальної власності не можуть бути предметом застави, оскільки вони не відносяться до категорії майна, яке є предметом
застави за визначенням.

Право на відшкодування моральної шкоди визнається немайновим, тому воно не може бути предметом застави.

12.  Не можуть бути предметом застави майнові права, що мають особистий характер (право на відшкодування шкоди, заподіяної шляхом ушкодження здоров'я фізичної особи або у зв'язку із заподіянням смерті). Не буде відповідати закону застава тих прав, що не мають цивільно-правового змісту, а передбачені спеціальними галузями законодавства — трудовим (право на заробітну плату, гарантійні та компенсаційні ви­плати, інші матеріальні права в рамках трудових правовідносин), правом соціального страхування і забезпечення, сімейним (право на одержання аліментів) тощо.

Не можуть бути предметом застави й інші права, відчуження яких не допускається. Стаття 824 ЦК і положення Житлового кодексу [29] не передбачають, як правило, відчуження прав наймача за договором найму житла.

13. Не може бути предметом застави майно, що перебуває у власності фізичних осіб, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами. Перелік майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, є додатком до Закону «Про виконавче провадження» [129].

14. Заставлене майно зазвичай залишається у володінні заставодавця. Воно відпо­відно до закону або договору може бути передане заставодержателю (в такому випадку застава набуває правової форми закладу) або третій особі (ч. 6 ст. 576 ЦК; ст. 9 Закону «Про заставу»). Передання предмета застави заставодержателю може випливати із суті укладеного договору застави. Так, якщо в договорі застави зазначається, що він є до­говором закладу, а строк передання предмета застави заставодержателю не визначений, належить зробити висновок про те, що заставодавець зобов'язаний передати предмет застави заставодержателю відповідно до правила ч. 2 ст. 530 ЦК (у семиденний строк з дня пред'явлення заставодержателем вимоги). Якщо заставлене індивідуально визна­чене майно повинне знаходитися у володінні заставодержателя, останній вправі вима­гати передання йому предмета застави на виконання договору застави (зобов'язання)
на підставі ст. 620 ЦК. Пред'явлення при цьому віндикаційного позову (ст. 387 ЦК) було б некоректним, оскільки заставодавця в цьому випадку слід примусити до виконан­ня зобов'язання, що виникло на підставі договору застави. Порушення заставодавцем згодом (після передання предмета застави заставодержателю) права заставодержателя володіти річчю, що знаходиться в закладі, також повинне кваліфікуватися як порушення заставного зобов'язання, а тому і в такому випадку заставодержатель повинен захища­ти право володіння на підставі норм зобов'язального права. Водночас при порушенні третіми особами права заставодержателя володіти предметом застави заставодержатель повинен захищати своє право, посилаючись на ст. 387 ЦК.

Стаття 577. Нотаріальне посвідчення договору застави та реєстрація застави

1. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, вста­новлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.

2. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в по­рядку, встановлених законом.

3. Застава рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

4. Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.

(Із змін, від 18.11.2003)

1. Договір застави відповідно до ч. 1 ст. 547 ЦК повинен бути укладений у письмовій формі, якщо законодавством не встановлена вимога про обов'язкове нотаріальне по­свідчення договору застави. Порушення вимоги закону про укладення договорів щодо встановлення забезпечення виконання зобов'язань у простій письмовій формі тягне їх недійсність (нікчемність). Це передбачено ч. 2 ст. 547 ЦК і (стосовно застави) ст. 14 Закону «Про заставу»  [64]. При укладенні договору застави в простій письмовій формі повинні дотримуватися правила ст. 638 ЦК. Спір, що виникає при укладенні договору застави в простій письмовій формі, може бути переданий на вирішення суду відповідно до загальних правил (ст. 649 ЦК; ст. 181 ГК [42]).

2. Договір застави нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню. Про поняття нерухомого майна див. ч. 1 ст. 181 ЦК та коментар до цієї статті.

Нотаріальне посвідчення договорів застави нерухомого майна провадиться за місцем його знаходження (частина четверта ст. 55 Закону «Про нотаріат» [75]). Лише стосовно іпотечних договорів, що укладаються відповідно до Закону «Про іпотечне кредиту­вання, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [199], допускається нотаріальне посвідчення як за місцезнаходженням нерухомості, що є предметом іпотеки, так і за місцезнаходженням іпотекодержателя чи іпотекодавця (частина четверта ст. 5 названого Закону).

3. Підпунктом 3 п. 7 Розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] до ст. 13 Закону «Про заставу» внесені зміни, відповідно до яких не вимагається нотаріального посвідчення договорів застави транспортних засобів. Але слід враховувати, що в сфері дії Закону «Про іпотеку» [197] на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання поширюється правовий режим нерухомого майна (абзац другий ст. 1 цього Закону). Отже, договори застави перелічених об'єктів підлягають нотаріальному посвідченню відповідно до частини першої ст. 18 Закону «Про іпотеку». А щодо морських торго­вельних суден чинною є ст. 366 КТМ [34], що також передбачає нотаріальне засвід­чення договору про іпотеку судна.

4. Якщо договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, воно здійснюється на підставі правовстановлюючих документів на предмет застави. Перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, наводиться в Додатку 1 до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно [352]. Щодо інших об'єктів правовстановлюючими документами слід вважати документи, що підтверджують право­ мірність їх придбання, зокрема, — свідоцтва про право власності на морські судна (ст. 35 КТМ [34]), реєстраційні свідоцтва на повітряні судна (ст. 25 Повітряного кодексу [32]),
суднові свідоцтва (ст. 27 Статуту внутрішнього водного транспорту [403]).

5. Сторони договору застави можуть домовитися про нотаріальне посвідчення до­говору застави і в тому випадку, якщо законодавством воно не передбачене. Договір застави в такому випадку може бути відповідно до ст. 41 Закону «Про нотаріат» по­свідчений будь-яким нотаріусом незалежно від місця знаходження майна. Нотаріальне посвідчення договору застави, звичайно ж, означає, що законність договору переві­ряв юрист, що має відповідну кваліфікацію. Але президія Вищого арбітражного суду свого часу роз'яснила [396], що сам по собі факт нотаріального посвідчення договору застави не виключає можливості визнання його недійсним чи неукладеним, якщо для цього є матеріально-правові підстави. Це роз'яснення відображає практику, що скла­лася та зберігається. Щодо неукладеного договору див. п. З коментаря до ст. 215 ЦК і коментар до ст. 638 ЦК.

6. Договори застави, в тому числі і іпотечні договори, державній реєстрації не під­лягають. Державна реєстрація застави не є державною реєстрацією договору застави. Про державну реєстрацію іпотеки див. п. 26 коментаря до ст. 545 ЦК.

7. Реєстрація застав рухомого майна здійснюється в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна (далі — Державний реєстр) відповідно до ст. 46 Закону «Про забез­печення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Кабінет Міністрів відповідно до доручення, яке дане йому названим Законом, затвердив Порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна [309].

8. Реєстрація застав рухомого майна не є обов'язковою. Але відсутність реєстрації означає, що застава є чинною лише у відносинах між заставодавцем та заставодержателем. Будь-яких прав на переважне задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна перед третіми особами-кредиторами заставодавця (боржника) заставодержатель незареєстрованої застави не отримує. Такі права він отримує тільки із факту реєстрації застави в Державному реєстрі (ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), якщо інше не встановлено цим Законом.

9. Цей Закон встановлює правила про пріоритет обтяжень, в тому числі застав. Пріоритет надається зареєстрованим обтяженням (заставам) над незареєстрованими. Пріоритет зареєстрованих обтяжень визначається у черговості їх реєстрації. Стосовно кожного із цих випадків в частині першій ст. 14 Закону «Про забезпечен­ня вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» зроблено застереження «якщо інше не встановлено цим Законом». Це слід тлумачити таким чином, що наступна застава шляхом реєстрації легалізується, хоч би вона суперечила ч. 1 ст. 588 ЦК: наступна зареєстрована застава, яка суперечить цьому положенню Цивільного кодексу, може бути визнана судом недійсною лише за умови, що була зареєстрована попередня за­става. Наступна зареєстрована застава має пріоритет над незареєстрованою попере­дньою заставою, хоч би наступна застава суперечила ч. 1 ст. 588 ЦК. Цей висновок ґрунтується на частині другій ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Правила про пріоритет незареєстрованих застав не встановлені. Але такий прі­оритет випливає із ч. З ст. 588 ЦК, що встановлює переважне право попередніх заставодержателів перед наступними.

10.  Реєстрація обтяжень рухомого майна, в тому числі і застав, здійснюється на під­ставі заяви обтяжувача (заставодержателя), в якій повинні бути зазначені відомості про обтяжувача (заставодержателя) і боржника (заставодавця), підставу виникнення обтяження, його зміст, опис рухомого майна, що є предметом обтяження (застави), про заборону чи обмеження права боржника відчужувати предмет обтяження. Більш
детально вимоги до цих відомостей викладаються у частині першій ст. 43 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].

11. Держателем Державного реєстру є Міністерство юстиції. До його функцій на­лежать: 1) організація ведення Державного реєстру; 2) прийняття заяв та внесення записів до Державного реєстру про виникнення, зміну, припинення обтяжень рухо­мого майна, а також про звернення стягнення на предмет обтяження; 3) забезпечення вільного доступу будь-яких осіб до внесених до Державного реєстру відомостей про обтяження цілодобово впродовж семи днів на тиждень; 4) надання витягів з Державного реєстру про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна; 5) стягнення плати за внесення записів до Державного реєстру та надання витягів із нього.

12. Держателю Державного реєстру надається право делегувати повноваження реє­страторів Державного реєстру тільки юридичним особам державної форми власності. Це виключає здійснення функцій реєстраторів приватними нотаріусами.

13. Записи до Державного реєстру вносяться держателем або реєстраторами Дер­жавного реєстру протягом робочого дня, в який подано заяву обтяжувача (заставодержателя). Моментом реєстрації обтяження (застави) є день, година та хвилина вне­сення відповідного запису до Державного реєстру, а моментом припинення реєстрації є день, година і хвилина реєстрації у Державному реєстрі відомостей про припинення обтяження (застави).

14. Записи в Державному реєстрі зберігаються протягом п'яти років з моменту їх внесення. Обтяжувач (заставодержатель) має право в будь-який час подати заяву про припинення обтяження або про продовження строку дії реєстрації, але не більше як на п'ятирічний строк.

На обтяжувача (заставодержателя) покладається обов'язок самостійно або на вимогу боржника (заставодавця) чи особи, права якої порушено записом про обтяження (за­ставу), протягом п'яти днів подати держателю або реєстратору заяву про припинення обтяження (застави). Порушення цього обов'язку тягне відповідальність обтяжувача (заставодержателя) у вигляді відшкодування збитків.

Стаття 578.   Застава майна, що є у спільній власності

1. Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за зго­дою усіх співвласників.

1. Передання в заставу майна, що перебуває у спільній (сумісній або частковій) власності, можливе тільки за згодою всіх співвласників. Це правило ст. 578 ЦК і ст. 6 Закону «Про заставу» [64] є спеціальним. Воно поширюється на спільну часткову і су­місну власність і виключає застосування загального правила ст. 361 ЦК, відповідно до якого співвласник майна має право самостійно розпорядитися своєю часткою у спіль­ній частковій власності. Правило ст. 578 ЦК і ст. 6 Закону «Про заставу» виключає також застосування положень ст. 369 ЦК щодо порядку розпоряджання майном, що є об'єктом спільної сумісної власності. Лише правило абзацу третього ч. 2 ст. 369 ЦК про письмову форму і нотаріальне посвідчення згоди співвласників на вчинення право-чину щодо розпоряджання спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, слід застосовувати щодо форми згоди співвласників на здійснення правочину щодо застави спільного майна. Такий висновок погоджу­ється з частиною другою ст. 6 Закону «Про іпотеку» [197], яка допускає передання в іпотеку майна, що є у спільній власності, лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників. Якщо ж договір застави не підлягає нотаріальному посвідченню, згода співвласників на передання в заставу майна, що є об'єктом права спільної су­місної власності, повинна оформлятись письмово, крім випадків, коли відповідно до п. З ст. 208 ЦК вартість об'єкта права спільної власності не перевищує двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів фізичних осіб. Згода на укладення договору застави одним із співвласників або уповноваженою співвласниками особою може бути надана шляхом підписання договору застави всіма співвласниками (п. 3.1 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону «Про заставу» [396]). Це — найбільш доцільний спосіб оформлення згоди співвласників на передання спільного майна в заставу.

Стаття 579.   Заміна предмета застави

1. Предмет застави може бути замінений лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. Заміна предмета застави може істотно зачіпати інтереси заставодержателя через різну вартість майна і неоднакову його ліквідність. Але навіть і поза зв'язком з цими обставинами заміна предмета застави допускається лише за згодою заставодержателя. Договором або законом може бути передбачено право заставодавця на заміну предмета застави без згоди заставодержателя.

2. Застава товарів в обороті або переробці за визначенням передбачає право заста­водавця на заміну предмета застави в межах, встановлених договором застави.

Стаття 580.   Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави

1. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або зако­ном.

2. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.

1. Укладення договору застави не виключає дії ст. 323 ЦК, відповідно до якої ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження (псування) речі несе її власник, якщо інше не встановлене законом або договором. Під випадковим знищенням (пошкоджен­ням) в ст. 580 ЦК, ст. 8 Закону «Про заставу», як і в ст. 323 ЦК, розуміється знищення (пошкодження) речі внаслідок широкого спектра причин, що виключають вину сторін договору застави (внаслідок дії непереборної сили, інших випадкових обставин).

2. Але навіть у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) предмета застави на заставодавця покладається обов'язок на вимогу заставодержателя надати в заставу рівноцінний предмет. Якщо це можливо, заставодержатель вправі ви­магати відновити знищений або пошкоджений предмет застави. Невиконання заставодав­цем зазначених обов'язків тягне виникнення на боці заставодержателя права вимагати дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання (ч. 1 ст. 592 ЦК).

Стаття 581. Страхування предмета застави

1. Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму.

У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.

1. За загальним правилом, ст. 581 ЦК Страхування предмета застави здійснюється за згодою сторін договору застави на суму, яка цими сторонами погоджена. У разі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика. Заставодержателю буде нелегко здійснити своє право застави на вимогу до страхови­ка. Щоб уникнути труднощів, слід передбачати договором застави, що заставодавець зобов'язаний застрахувати предмет застави на користь заставодержателя. Якщо заста­водавець здійснить заміну предмета застави у зв'язку з його знищенням чи псуванням або виконає зобов'язання, забезпечене заставою, отримання заставодержателем стра­хового відшкодування втрачає підставу, а тому в таких випадках заставодержатель зобов'язаний повернути отримане страхове відшкодування.

2. Предмет іпотеки підлягає обов'язковому страхуванню (п. 35 частини першої ст. 7 Закону «Про страхування» [180]; ст. 8 Закону «Про іпотеку» [197]).

Стаття 582.   Оцінка предмета застави

1. Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, встановлених договором або законом.

2. Оцінка предмета застави здійснюється заставодавцем разом із заставодер­жателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом.

1.  За загальним правилом, оцінка предмета застави може взагалі не проводити­ся. Це — справа сторін договору застави. В описі предмета застави, який (опис) є обов'язковим для договору застави (ч. 1 ст. 584 ЦК), доцільно зазначити вартість цього предмета, яка визначається за погодженням сторін. Але це не охоплюється поняттям оцінки, як воно розуміється в ст. 582 ЦК. У частині шостій ст. 5 Закону «Про іпоте­ку» йдеться про визначення вартості предмета іпотеки за згодою сторін або шляхом проведення оцінки відповідним суб'єктом оціночної діяльності. Але обов'язковість оцінки предмета застави може встановлюватися законом. Обов'язковість оцінки ви­пливає з частини другої ст. 10 Закону «Про заставу» [64] щодо договорів застави, в яких заставодержателями є ломбарди.

2. Обов'язковою є оцінка державного і комунального майна, що передається в заста­ву (частина третя ст. 7 Закону «Про оцінку майна, майнових прав та про професійну оціночну діяльність в Україні» [178]).

3. У тих випадках, коли договір застави укладається на забезпечення повернення кредитів, наданих українським позичальникам іноземними кредиторами під гарантію Уряду України, оцінка вартості майна повинна провадитися Фондом державного майна, а вартості майнових прав і цінних паперів — Міністерством фінансів (п. 2 постанови Кабінету Міністрів «Про додаткове забезпечення гарантій або інших зобов'язань Уряду
України, які надаються іноземним кредиторам щодо погашення кредитів в іноземній валюті, що залучаються українськими юридичними особами» [277]). Це правило було встановлено за часів, коли можливість встановлення обов-язкової оцінки предмета застави підзаконними актами не виключалась. Тому його слід визнати таким, що збе­регло чинність і після введення в дію нового Цивільного кодексу, який передбачає можливість встановлення обов'язкової оцінки предмета застави тільки законом або договором.

Стаття 583.   Сторони у договорі застави

1. Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель).

2. Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

3. Застава права на чужу річ здійснюється за згодою власника цієї речі, якщо для відчуження цього права відповідно до договору або закону потрібна згода власника.

1. Сторонами договору застави можуть бути громадяни, юридичні особи та держава (частина перша ст. 11 Закону «Про заставу»). Автономна Республіка Крим, терито­ріальні громади також можуть бути стороною договору застави. Відсутність вказів­ки в Законі «Про заставу» на можливість участі територіальних громад у договорі застави обумовлена виключно тим, що на момент прийняття Закону «Про заставу»
не існувало такого суб'єкта цивільного права, як територіальна громада. Водночас при встановленні переліку сторін договору застави в ст. 11 Закону «Про заставу» за­конодавець називає всіх суб'єктів цивільного права, що існували на той час. Сторони договору застави мають специфічне найменування — заставодержатель (кредитор) і заставодавець (боржник).

2. Більш широким (родовим) поняттям стосовно поняття заставодержателя як ви­дового є категорія обтяжувача, що вперше введена в нормативний оборот і широко використовується в Законі «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію об­тяжень» [207]. Всі положення цього Закону та інших нормативно-правових актів, що стосуються обтяжу вача у правовідносинах щодо забезпечувального обтяження,
поширюються і на заставодержателів рухомого майна, якщо інше не встановлено спе­ціальними правилами відповідного рівня.

3. За загальним правилом, суб'єкти цивільного права мають право укладати дого­вори застави і як заставодавці, і як заставодержателі. Юридичні особи вправі укла­дати договори застави майна, якщо це не суперечить їх спеціальній цивільній право­здатності. В окремих випадках у законодавстві передбачаються спеціальні правила, якими забороняється юридичним особам укладати договори про заставу свого майна.
Зокрема, така заборона встановлена для благодійних організацій (ст. 19 Закону «Про благодійництво та благодійні організації» [116]).

4. Заставодавцем у заставному зобов'язанні зазвичай є боржник, виконання обов'язків якого в основному зобов'язанні забезпечується заставою. Заставодавцем може бути і тре­тя особа, яка одержала найменування майнового поручителя. Цивільне законодавство
байдуже щодо того, якими мотивами керувалася третя особа при укладенні договору застави як заставодавець — майновий поручитель. Навіть визнання недійсним договору між боржником та майновим поручителем, на підставі якого майновий поручитель уклав договір застави, не є підставою для визнання договору застави недійсним, оскільки по­милка в мотивах правочину не є підставою для визнання його недійсним (ч. 1 ст. 229 ЦК). Якщо майнова порука надається суб'єктом підприємницької діяльності за плату, не повинні додержуватися вимоги Закону «Про фінансові послуги та державне регу­лювання ринків фінансових послуг» [177] до суб'єктів, що надають фінансові послуги,
оскільки майнова порука не є різновидом поруки. Верховний Суд України в постанові в одній із справ зазначив, що майнова порука не є комплексним інститутом, до якого входять норми про поруку і заставу. Отже, правила про поруку (цивільно-правові і публічно-правові) на майнову поруку не поширюються.

5. Майновий поручитель не є стороною в забезпечуваному заставою зобов'язанні, не є він і поручителем у розумінні ст, 553 — 559 ЦК, тому його зобов'язання перед заставодержателем не можуть перевищувати суму, виручену від реалізації заставле­ного майна (п. 4 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питан­ня практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396]). Будь-яких винятків щодо цього законодавство не встановлює. Але на підставі договору майновий поручитель може взяти на себе перед заставодержателем відповідальність і в більшому розмірі. У такому випадку до договору застави повинні бути включені умови про поруку (звичайну, а не майнову), хоча більш доцільним було б укладення окремого договору поруки.

6. Вживання терміну «майнова порука» не дає підстави для висновку про те, що до заставного зобов'язання за участі майнового поручителя слід застосовувати норми, що регулюють відносини поруки (зокрема, ст. 553 — 559 ЦК). Не слід також вважати, що укладення договору застави майновим поручителем можливе тільки після того, як він підписав договір поруки. Навпаки, укладення договору поруки, а потім договору застави, яким будуть забезпечуватися зобов'язання поручителя за договором поруки, може тягти для кредитора (заставодержателя) найнесприятливіші майнові наслідки. Справа в тому, що договором застави за участі майнового поручителя безпосередньо забезпечується основне зобов'язання. Основне зобов'язання може забезпечуватися одночасно і порукою, і майновою порукою (договором застави за участі майнового поручителя). Це створює для кредитора (заставодержателя) більш широкі можливос­ті для забезпечення його права (він може звернути стягнення на заставлене майно, а при недостатності заставленого майна для задоволення своєї вимоги заставодержатель може пред'явити до поручителя вимогу, що ґрунтується на договорі поруки). Однак можливий і такий варіант, при якому на забезпечення основного зобов'язання укладається договір поруки, а договір застави укладається в забезпечення виконання
зобов'язання поруки. Такий варіант містить у собі велику небезпеку для кредитора через обмежені строки дії поруки (ст. 559 ЦК). Як правило, кредитор повинен уникати таких варіантів, коли б третя особа укладала договір поруки на виконання основного зобов'язання, потім — договір застави, яким забезпечувалася б порука.

7. Заставодавцем, як правило, є власник майна. Предметом розгляду в арбітраж­ному суді була справа про визнання недійсним договору застави. За цим договором у заставу була передана сільськогосподарська техніка. Згадана техніка була отримана заставодавцем за договором лізингу, яким передбачено, що право власності до лізингоодержувача на предмет лізингу переходить після оплати його вартості та внесення
всіх інших лізингових платежів з моменту підписання акта переходу права власності. За відсутності доказів переходу права власності на сільськогосподарську техніку суд дійшов висновку про те, що заставодавець не є власником предмета застави, а тому договір застави був визнаний недійсним. Касаційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції (п. 5 Оглядового листа «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов'язань» [398]).

У ст. 11 Закону «Про заставу» [64] підкреслюється, що заставодавцем може бути тільки власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, перед­бачених законодавством. Випадки обмеження прав власників на відчуження майна непоодинокі. Вони встановлені, зокрема, ст. 11 Закону «Про заставу», ч. 8 ст. 27 За­кону «Про приватизацію державного майна» [110]. Обмеження на відчуження майна, які випливають із правила про те, що набуття права власності на певні види майна провадиться з додержанням спеціального порядку, не може перешкоджати укладенню договору застави цього майна.

8.  Заставодавцем може бути особа, якій власник передав майно і право застави на нього. При укладенні договору застави на підставі довіреності представник діє від імені довірителя. Отже, стороною договору застави (заставодавцем) є в такому випадку не представник, що діє на підставі довіреності, а довіритель, від імені якого діє представник. При переданні власником права застави іншій особі, ця остання набуває права від власного імені укладати договір застави майна, переданого їй влас­ником у володіння.

9.  Заставодавцями можуть бути юридичні особи, в тому числі приватні підприєм­ства, підприємства, засновані на колективній власності, інші юридичні особи, в тому числі неприбуткові (за встановленими винятками).

Державні комерційні підприємства вправі передавати в заставу тільки те майно, яке не належить до основних фондів. Решту майна такі підприємства вправі передавати в заставу лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого ці підпри­ємства входять (ч. 2 ст. 75 ГК [42]). У силу ч. 9 ст. 78 ЦК це правило поширюється на комунальні комерційні підприємства.

Казенні підприємства (навіть за наявності згоди відповідного державного органу) не мають права передавати в іпотеку будь-яке майно, що належить їм на праві опера­тивного управління. Це правило в силу ч. 9 ст. 78 ГК поширюється і на комунальні некомерційні підприємства. Воно поширюється і на бюджетні установи, оскільки у за­ставу (іпотеку) може передаватись тільки майно, що належить заставодавцю на праві власності або господарського відання.

Не виключається передання в заставу нерухомого і рухомого майна, що належить зазначеним вище юридичним особам на праві оперативного управління, безпосередньо власником — державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громада­ми, якщо закон і установчі документи відповідної юридичної особи не виключають вилучення майна у юридичної особи.

10. Правочини застави майна юридичних осіб вчиняють їх органи (ст. 92 ЦК). Як правило, закон не перешкоджає тому, щоб право так званих органів управління підприємств та інших юридичних осіб (органів юридичних осіб) на укладення до­говорів застави обмежувалося їх статутами. Мається на увазі, що право ухвалення рішення про укладення таких договорів (і навіть їх підписання) статутом може бути залишене за засновником (власником) приватного підприємства, зборами засновни­ків (учасників, акціонерів, членів) підприємства або іншої юридичної особи, що є корпоративним утворенням, та відповідними посадовими особами. Але обмеження статутами юридичних осіб, повноваження їх органів укладати договори застави має бути внесене до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — під­приємців (ч. 2 ст. 17 Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» [192]).

11. Відкриті акціонерні товариства, створені в процесі корпоратизації, відповідно до законодавства не повинні визнаватися такими, що діють на підставі державної або кому­нальної власності. Однак законодавець не позбавлений права встановлювати особливості здійснення їх дієздатності при укладенні договорів застави майна, що належить їм на праві власності. З урахуванням цього в частині четвертій ст. 11 Закону «Про заставу» перед­бачено, що такі відкриті акціонерні товариства, якщо всі їх акції перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюють заставу майна за погодженням із засновником цього товариства. З моменту ухвалення рішення про приватизацію відкритого акціонерного
товариства, створеного в процесі приватизації, і до перших зборів акціонерів застава їх майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації.

Стаття 584.   Зміст договору застави

1. У договорі застави визначаються суть, розмір і строк виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, подається опис предмета застави, а також визначаються інші умови, погоджені сторонами договору.

2. Опис предмета застави у договорі застави може бути поданий у загальній формі (вказівка на вид заставленого майна тощо).

1. Договір застави, як і будь-який цивільно-правовий договір, вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди з усіх істотних умов (ст. 638 ЦК). Істотними для договору застави належить вважати ті умови, що зазначені в ст. 584 ЦК і ст. 12 Закону «Про заставу» [64]. Правила цих статей у частині істотних умов договору за­стави не поширюються на договори іпотеки та морської іпотеки, оскільки щодо таких
договорів встановлені спеціальні правила (ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197]; ст. 365 КТМ [34]).

2. Зазначення на суть забезпечуваної заставою вимоги — це перша з істотних умов договору застави. Суть забезпечуваної заставою вимоги повинна бути описана в до­говорі таким чином, щоб ця вимога могла бути належно ідентифікована. На заставодержателя, що пред'являє в суді вимогу про звернення стягнення на заставлене майно, покладається обов'язок довести, що юридичний факт, який дає йому право вимагати виконання забезпеченого заставою зобов'язання, настав, що боржник порушив саме те зобов'язання, яке забезпечене заставою. Якщо забезпечене заставою зобов'язання на момент укладення договору застави існує, слід указати в договорі на це зобов'язання та його підставу. Якщо підставою забезпечуваного заставою зобов'язання є договір, доцільно вказати його номер і дату укладення. Але це лише рекомендації авторів щодо того, як відобразити суть зобов'язання, забезпечуваного заставою, у договорі. Зокрема, суть забезпечуваного зобов'язання в договорі застави не обов'язково пови­нна виражатися вказівкою на підставу зобов'язання і на відомості про цю підставу.
Але наявність такої вказівки може мати вирішальне значення у випадку виникнення спору про те, яке саме зобов'язання забезпечене заставою. Складніше описати в до­говорі застави суть такого забезпечуваного заставою зобов'язання, яке виникне лише після укладення договору застави. Оскільки заставою може забезпечуватися вимога, яка може виникнути в майбутньому, у договорі не обов'язково слід вказувати на дату договору, на підставі якого виникло забезпечуване заставою зобов'язання. Не слід залишати в тексті договору застави на момент його підписання будь-які прогалини, що будуть заповнені після підписання того договору, на підставі якого виникне за­безпечуване заставою зобов'язання. Все-таки закон вимагає не повної індивідуалізації забезпечуваної заставою вимоги, а лише вказівки на її суть.

Але суть таких вимог повинна бути виражена, зокрема, зазначенням на те, що за­ставою забезпечується виконання основного зобов'язання (наприклад, щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування ним), обов'язку сплатити пеню, відшкодувати збитки та ін. Не може бути задоволена за рахунок заставленого майна вимога, яка не застережена в договорі застави як така, що забезпечується заставою. Навіть зазначення в ч. 2 ст. 589 ЦК на те, що за рахунок предмета застави заставодер-жатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, включаючи проценти, неустойку, відшкодування збитків і витрат, ще не означає, що всі ці вимоги будуть задоволені за рахунок заставленого майна. Усе залежить від того, як суть забезпеченого заставою зобов'язання визначена договором. Не буде суперечити закону встановлення договором застави умови про те, що за рахунок заставленого майна задовольняються всі вимоги заставодержателя до боржника, що випливають із певного договору.

3.   Істотною умовою договору застави є розмір забезпеченої заставою вимоги (ч. 1 ст. 584 ЦК; частина перша ст. 12 Закону «Про заставу»). Посилаючись на це положення Закону «Про заставу», заставодержатель пред'явив позов про визнання договору застави неукладеним, оскільки в ньому не містилися вказівки на розмір про­центів за користування кредитом, сплата яких забезпечується заставою. Ця вимога була задоволена. Але Вищий господарський суд прийняті у справі рішення і постанову скасував, визнавши, що договір застави містить всі істотні умови, оскільки в дого­ворі застави міститься посилання на кредитний договір, у якому визначений розмір процентів за користування кредитом, сплата яких забезпечується заставою (Вісник господарського судочинства, 2002, № 2, с. 166 — 168). Отже, Вищий господарський суд не вважає за необхідне визначення забезпечуваної заставою вимоги вказівкою на грошову суму, а допускає таке встановлення цього розміру, що дозволяє обчислити цей розмір на підставі фактичних обставин. У випадках, коли предметом застави є рухоме майно, слід враховувати положення частини першої ст. 22 Закону «Про забез­печення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], відповідно до якої обтяжувач і боржник повинні досягти згоди про максимальний розмір вимоги, яка забезпечується обтяженням. Збільшення максимального розміру забезпеченої обтяженням вимоги під­лягає реєстрації і має пріоритет (у частині збільшення) з моменту реєстрації.

4. Строк виконання забезпеченого заставою зобов'язання також визнається істотною умовою договору. Це необхідно враховувати, оскільки загальні правила ч. 2 ст. 530 ЦК допускають існування зобов'язань, строк виконання яких не визначений. Із ч. 4 ст. 559 ЦК також випливає можливість забезпечення порукою зобов'язання, строк якого не визначений або визначений моментом вимоги. Однак заставою не може бути забез­печене зобов'язання, строк виконання якого не визначений, оскільки строк виконання забезпечуваного заставою зобов'язання є істотною умовою договору застави. Разом з тим при розгляді конкретної справи Вищий господарський суд дійшов висновку про те, що умова про строк виконання забезпеченого заставою зобов'язання в договорі застави може бути визначена шляхом відсилання до договору, на підставі якого ви­никло забезпечене заставою зобов'язання (Вісник господарського судочинства, 2002, № 2, с. 166 - 168).

5. Щодо опису предмета застави в ч. 2 ст. 584 ЦК формулюється застереження про те, що він може бути поданий у загальній формі, тобто шляхом зазначення на вид заставленого майна. Але пізніше прийнятий Закон «Про забезпечення вимог кредито­рів та реєстрацію обтяжень» вимагає (ст. 7), щоб опис предмета обтяження, в тому числі і застави, дозволяв ідентифікувати рухоме майно як предмет обтяження. Опис
окремого об'єкта повинен надаватись за індивідуальними ознаками. Якщо об'єктом обтяження (застави) є сукупність об'єктів рухомого майна, опис може надаватись за родовими ознаками (ст. 7 названого Закону). Відсутність опису предмета обтяження, неможливість ідентифікувати предмет обтяження за допомогою існуючого опису тягне недійсність (нікчемність) обтяження (застави) відповідно до частини першої ст. 7 на­званого Закону.

Стаття 585.   Момент виникнення права застави

1. Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, — з моменту його нотаріального посвідчення.

2. Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставо держателя, право застави виникає в момент передання йому пред­мета застави. Якщо таке передання було здійснене до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.

1. Текст ст. 585 ЦК є недостатньо чітким унаслідок того, що в Цивільному кодексі не диференціюються в комплексі заставних правовідносин зобов'язальні та речові елементи. Це призвело до того, що положення цієї статті увійшли в суперечність з пізніше прийнятими законами, якими визнана необхідність такої диференціації. Досить складно на підставі статті, що коментується, витлумачити навіть зміст поняття права застави. Автори дійшли висновку про те, що під правом застави тут (а також у ст. 16 Закону «Про заставу» [64]) розуміється весь комплекс прав заставодержате ля — як права, що входять до змісту зобов'язання між заставодавцем і заставодержате лем, яке (зобов'язання) виникає на підставі договору застави, так і речові права, підставою чи, принаймні, передумовою яких є договір застави.

2. З урахуванням викладеного в попередньому пункті коментаря ч. 1 ст. 585 ЦК слід тлумачити як таку, що встановлює найбільш загальне правило. Це правило за­стосовується лише в тій частині, в якій воно не суперечить спеціальним положенням законів «Про іпотеку» [197] та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Зокрема, воно застосовується щодо застави нерухомого майна, що
передається у володіння (у відповідних випадках — і у користування) заставодержателю. Необхідно враховувати, що ч. 1 ст. 585 ЦК не конкретизує і повторює загальне положення ч. 1 ст. 638 і ст. 640 ЦК про момент укладення договору та набрання ним чинності, а встановлює момент виникнення як зобов'язальних, так і речових право­відносин з приводу застави.

3. Частина 2 ст. 585 ЦК також формулює загальне правило, яке застосовується в частині, що не суперечить законам «Про іпотеку» та «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», зокрема, стосовно застави, на яку не поши­рюються ці закони (див. попередній пункт коментаря). Так, якщо договір застави передбачає передання нерухомого майна у володіння заставодержате ля, а фактично
таке передання не відбулося, заставодержатель не отримує права звернути стягнен­ня на нерухоме майно, що є предметом договору, хоч би і настав юридичний факт, що дає заставодержателю право звернути стягнення (ч. 2 ст. 590 ЦК). У таких ви­падках заставодержатель на підставі укладеного договору застави вправі вимагати передання йому нерухомого майна у володіння. Тільки після фактичного отримання
цього майна у володіння заставодавець може відповідно до ч. 2 ст. 590 ЦК звернути стягнення на нерухоме майно, що є предметом застави, бо до цього право застави не виникає.

4. Відповідно до частини першої ст. З Закону «Про іпотеку» договір визнається підставою іпотеки в самому широкому розумінні поняття підстави. З моменту укла­дення (нотаріального посвідчення) іпотечного договору виникають лише взаємні права і обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя. До складу цих прав входить і право заставодержателя за наявності встановлених законом умов (ч. 2 ст. 590 ЦК) звернути
стягнення на предмет іпотеки. Це право не виходить за межі зобов'язання між іпотекодавцем та іпотекодержате лем. Не виключається навіть конкуренція між двома чи більше іпотекодержателями, іпотеки яких не зареєстровані у встановленому порядку, за наявності якої (конкуренції) питання про переважне право звернення стягнення на предмет іпотеки має вирішуватись на підставі частини першої ст. 13 Закону «Про іпотеку», відповідно до якої попередня іпотека має вищий пріоритет перед наступною (це можливо, якщо передання нерухомого майна в наступну іпотеку було здійснено за згодою попереднього іпотекодержателя).

5. Частина перша ст. 4 Закону «Про іпотеку» передбачає, що іпотека підлягає дер­жавній реєстрації. Проте відсутність державної реєстрації ніякою мірою не впливає ні на дійсність договору застави, що належне укладений, ні на права іпотекодержателя у правовідносинах з іпотекодавцем, у тому числі і на право звернути стягнення на за­ставлене майно. Державна реєстрація іпотеки має тільки речово-правове значення: за датою державної реєстрації визначається пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно неза-реєстрованих або зареєстрованих пізніше прав чи вимог інших осіб щодо предмета іпотеки.

6. Відповідно до частини першої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» взаємні права і обов'язки між заставодавцем та заставодержателем рухомого майна виникають з моменту набрання чинності договором застави (згідно з ч. 2 ст. 631 ЦК договір набирає чинності з моменту його укладення). До таких прав заставодержателя, зокрема, належать права вимагати передання предме­та застави, якщо це передбачено договором або законом, право звернення стягнення на заставлене майно.

7. Реєстрація застави рухомого майна в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна тягне не лише речово-правові наслідки (за датою реєстрацію визначається пріоритет даної застави перед іншими обтяженнями предмета застави). Вона впливає на дійсність наступних обтяжень (ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

8. У випадках, коли рухоме майно, що є предметом застави, відповідно до договору застави підлягає переданню заставодержателю, правовідносини між заставодавцем і заставодержателем розвиваються у такий спосіб: 1) заставне зобов'язання між сто­ронами виникає з моменту укладення договору, що є і моментом набрання чинності договором (ч. 2 ст. 631 ЦК); 2) настання встановленого договором застави строку передання предмета застави заставодержателю перетворює відповідне суб'єктивне право заставодержате ля у право вимоги; 3) до передання предмета застави заста­водержателю реєстрація застави є неможливою, оскільки не виникає право застави (ч. 2 ст. 585 ЦК), тобто немає того явища, яке підлягає реєстрації (немає застави, обтяження); 4) передання предмета застави (рухомого майна) заставодержателю
закінчує накопичення на боці заставодержателя всього комплексу заставних прав перед заставодавцем і відкриває можливість реєстрації застави; 5) реєстрація за­стави породжує пріоритет заставного права заставодержателя перед правом інших осіб на заставлене рухоме майно.

9. Значення моменту виникнення права застави є обмеженим. Виникнення права застави не впливає на дійсність вже укладеного договору застави. Тому при відмові заставодавця передати заставодержателю майно, що є предметом застави, якщо від­повідно до договору застави воно повинне знаходитися у володінні заставодержателя, останній вправі вимагати передання йому цього майна (виконання зобов'язання в на­турі). Така вимога підлягає задоволенню з застосуванням ч. 1 ст. 620 ЦК.

Не сповна відповідає ст. 585 ЦК і ст. 16 Закону «Про заставу» твердження, від­повідно до якого при забезпеченні заставою зобов'язання щодо надання банківсько­го кредиту право застави виникає після укладення договору застави і фактичного одержання боржником суми кредиту (п. 8 роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язанихлз застосуванням Закону України «Про заставу» [396]). Навіть твердження про те, що право застави виникає з моменту укладення кредитного договору (якщо він укладається після укладення договору застави), викликає заперечення. Що стосується твердження про те, що за­става виникає після фактичного одержання суми кредиту, то це прямо зачіпає інте­реси кредитодавця, а при відкритті кредитної лінії на основі кредитного договору, підписаного після укладення договору застави в забезпечення повернення кредиту, змушує зробити висновок про те, що застава то виникає (при одержанні чергової суми кредиту), то припиняється (при поверненні грошової суми, одержаної в кредит), що не відповідало б змісту закону.

Стаття 586.   Користування та розпоряджання предметом застави

1. Заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі здобувати з нього плоди та доходи, якщо інше не вста­новлено договором і якщо це випливає із суті застави.

2. Заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в ко­ристування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою за­ставодержате ля, якщо інше не встановлено договором.

3. Заставодавець має право заповідати заставлене майно. Правочин, яким обме­жується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним.

4. Заставо держатель має право користуватися переданим йому предметом застави лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставо держателя може бути покладений обов'язок здобувати з предмета застави плоди та доходи.

1. За загальним правилом, заставодавець має право користуватися предметом за­стави, в тому числі здобувати з нього плоди та доходи. Цього права він може бути позбавлений лише договором. Із суті застави також може випливати неможливість для заставодавця використовувати предмет застави.

2. Стосовно розпоряджання предметом застави на цей час створилось певне нагро­мадження законодавчих положень.

Чинна редакція ст. 17 Закону «Про заставу» [64] надає заставодавцеві право роз­поряджання предметом застави, якщо воно не обмежене законом або договором. Лише відчуження заставодавцем заставленого майна потребує згоди заставо держателя.

Частина 2 ст. 586 пізніше прийнятого Цивільного кодексу допускає будь-яке роз­поряджання предметом застави з боку заставодавця лише за умови наявності згоди заставодержателя. Інше може бути встановлене лише договором. Це правило і під­лягає переважному застосуванню перед ст. 17 Закону «Про заставу». Слід зробити висновок про те, що ч. 2 ст. 586 ЦК підлягає переважному застосуванню і перед ст. 9 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Від­повідно до п.2 розділу IX цього Закону законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Це є підставою для переважного застосування положень названого Закону перед правилами Цивільного кодексу. Але частина перша ст. 9 згаданого Закону, що, за загальним правилом, дає боржникові право відчужувати предмет обтяження, передбачає встановлення іншого не тільки договором, а і зако­ном. Таким законом і є ч. 2 ст. 586 ЦК, яка забороняє заставодавцеві в будь-який спосіб розпоряджатися предметом застави без згоди заставодержате ля, якщо інше не передбачене договором.

3.  Порушення заставодавцем викладених вище меж розпоряджання заставленим май­ном, за загальним правилом, є підставою для визнання судом недійсними відповідних правочинів (ч. З ст. 215; ч. 1 ст. 203 ЦК). Такі ж наслідки тягне вчинення правочинів з приводу заставленого майна заставодержате лем або третьою особою, у володінні якої знаходиться предмет застави. Але стосовно відчуження заставодавцем рухомого майна викладене є правильним лише за умови, що застава зареєстрована в Державному реє­стрі обтяжень рухомого майна. Якщо ж застава не зареєстрована, особа, що придбала майно, яке є предметом застави, вважається його добросовісним набувачем. При цьому
вона набуває права власності на рухоме майно без обтяження. За обтяжувачем (за­ставодержателем), права якого порушені діями боржника щодо відчуження предмета обтяження (застави), визнається лише право на відшкодування збитків (ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

4. Частина 3 ст. 586 ЦК визнає за заставодавцем виключне право заповідати застав­лене майно. Умови договору застави або спеціальний правочин, якими обмежується це право заставодавця, є нікчемними.

5. Заставо держатель отримує фактичну можливість користування предметом застави, якщо цей предмет переданий йому у володіння. Але право користування предметом застави заставодержатель має лише за умови, якщо це встановлено договором.

6. Допускаючи покладення договором застави на заставодержателя обов'язку здо­бувати з предмета застави, який переданий йому у володіння, плоди і доходи, за­конодавець прагнув підштовхнути сторони договору застави до встановлення більш доцільного змісту правовідносин щодо застави. Але право сторін включити до договору застави таку умову випливає уже із ч. 2 ст. 6 ЦК, відповідно до якої сторони вправі врегулювати свої відносини, якщо вони не врегульовані актами цивільного законодав­ства. Отже, встановлення дозволу, що розглядається, є рудиментом соціалістичного дозвільного методу регулювання цивільних відносин.