§ 6. ЗАСТАВА

Стаття 572.   Поняття застави

1. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задо­волення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

1. У цій статті наводиться логічно несуворе визначення застави. В основному воно повторює визначення застави, що міститься в ст. 1 Закону «Про заставу» [64]. Але визначення застави у ст. 572 ЦК удосконалене порівняно з названим Законом. Уточ­нюється, що заставодержатель має переважне право на задоволення своїх вимог перед іншими кредиторами цього боржника. Але це удосконалення виявилось вкрай невдалим. Заставодавцем може бути не тільки боржник, а й майновий поручитель. Визначення застави, що наводиться в ст. 572 ЦК, не охоплює собою відносин з участю майнового поручителя. Цей недолік законодавчого визначення застави стосовно рухомого майна усувається визначенням обтяження у ст. З Закону «Про забезпечення вимог креди­торів та реєстрацію обтяжень» та правилами ст. 12 і 14 того ж Закону про пріоритет обтяжень. Стосовно іпотеки визначенням цього цивільно-правового явища в абзаці третьому ст. 1 Закону «Про іпотеку» [197] зазначений недолік не усувається, а тільки закріплюється. Тому правильне розуміння іпотеки відновлюється тільки спеціальним правилом абзацу п'ятого ст. З Закону «Про іпотеку», що встановлює пріоритет прав чи вимог на передане в іпотеку майно.

2. У зв'язку з прийняттям законів «Про іпотеку» і «Про забезпечення вимог кре­диторів та реєстрацію обтяжень» з'явилось більш широке стосовно застави поняття обтяження, що стосується рухомого майна. Стаття 3 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначає його як право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжу вача на таке майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних чи юридичних осіб. Обтяження рухомого майна заставою є одним із видів забезпечуваль­ного обтяження (ст. 21 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Іпотека визнається способом обтяження нерухомого майна (ст. 4 Закону «Про іпотеку»).

3. Розвиток ринкових механізмів України обумовив прийняття цілої низки законів, що містять положення, які регулюють відносини з приводу застави. У зв'язку з цим, якщо інше не випливає із відповідних законів, треба виходити із таких правил про переважне застосування окремих законів: 1) положення ст. 572 — 593 ЦК підляга­ють переважному застосуванню перед правилами Закону «Про заставу», оскільки із двох нормативно-правових актів одного рівня (однакової юридичної сили) перевага при правозастосуванні надається акту, що прийнятий пізніше (твердження про те, що Закон «Про заставу» формулює спеціальні положення, які підлягають переважному застосуванню перед положенням Цивільного кодексу, було б некоректним, оскільки і названий Кодекс, і Закон «Про заставу», як правило, формулюють норми однакового рівня узагальнення); 2) Закон «Про іпотеку» [146] як акт спеціальний і прийнятий пізніше, а також з урахуванням п. 2 ст. 50 цього Закону («до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові  акти діють у частині, що не суперечить цьому Закону») застосовується стосовно іпо­теки переважно перед Законом «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК; 3) Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [155] в силу п. 2 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону («законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону») підлягає стосовно застави рухомого майна переваж­ному застосуванню перед Законом «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК; 4) положення законів «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати»  [199] і «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» підлягають переважному застосуванню перед відповідними положеннями Цивільного кодексу та Закону «Про іпотеку» в силу зазначення в цих законах на те, що до приведення раніше прийнятих законів у відповідність з названими двома законами раніше прийняті закони застосо­вуються лише в частині, в якій вони не суперечать цим двом законам; 5) сфера, в якій спеціальними правилами названих законів не обмежується чинність Закону «Про заставу» і ст. 572 — 593 ЦК, складається тільки із відносин, в межах яких в заставу передається нерухоме майно з умовою про передання предмета застави у володіння і /або користування заставодержателю.

4. Вказівка у визначенні застави на те, що винятки із правила про переважне право заставодержателя можуть встановлюватись законом, не має реального регулятивного значення: спеціальне положення закону завжди має перевагу при правозастосуванні перед загальним. Але ж ця вказівка має інформаційне значення, вона застережує, що такі закони можуть бути. Сьогодні відомі три таких правила: 1) переважно перед
забезпеченими заставою вимогами підлягають задоволенню привілейовані морські вимоги (ст. 358 КТМ [34]); 2) відповідно до підпункту «а» п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] вимоги, забезпечені заставою, належать до першої черги. Але до цієї ж черги нале­жать численні інші вимоги. А в разі недостатності коштів, одержаних від продажу
майна банкрута, для повного задоволення вимог однієї черги, вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові однієї черги (ч. З ст. 31 того ж Закону). Судова практика послідовна у застосуванні підпункту «а» п. 1 ст. 31 названого Закону,  хоч сформульоване в ньому правило суперечить Закону «Про іпотеку» і Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», по­ложення яких підлягають переважному застосуванню внаслідок застережень, на які вказувалось у попередньому пункті коментаря; 3) Закон «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (ст. 14) щодо рухомого майна визнає всі види
обтяжень, як правило, рівними, надаючи кожному із них пріоритет за критерієм мо­менту реєстрації обтяження в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, якщо інше не встановлено названим Законом. Незважаючи на визначення застави в ст. 572 ЦК і ст. 1 Закону «Про заставу» як правової конструкції, що надає заставодержателю певне переважне право, із спеціального правила частини другої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» випливає, що незареєстрована застава рухомого майна не дає заставодержателю права на переважне задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна, хоч і не виключає дійсності договору за­стави та прав заставодержателя перед заставодавцем, що виникають на підставі такого договору; 4) незареєстроване право притримання має вищий пріоритет перед іншими незареєстрованими обтяженнями  (частина третя ст. 14  Закону  «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»), в тому числі і перед незареєстрованою заставою, хоч би вона і виникла раніше притримання.

5. Елементи застави використовуються в зобов'язаннях, які самі по собі заставними не є. На такі відносини норми законодавства про заставу не поширюються. Так, у силу частини першої ст. 20 Закону «Про бібліотеки і бібліотечну справу» [151] бібліоте­кам надане право визначати при наданні користувачам бібліотеки документів розмір коштів, які повинні передаватися бібліотеці як забезпечення виконання зобов'язань
щодо повернення одержаних у бібліотеці документів. У цій правовій конструкції ви­користовуються елементи застави, але визнати її заставою і поширити на неї норми законодавства про заставу було б неправильним.

6. Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання ви­робництва та розвитку ринку зерна» [259] встановлений механізм заставних закупок зерна у сільськогосподарських виробників у сезон збирання за заставними цінами з гарантуванням їм права наступного продажу цього зерна за ринковими цінами (у випадку, якщо вони будуть перевищувати заставні) за умови відшкодування Держав­ній акціонерній компанії «Хліб України» вартості зберігання зерна. Елементи заста­ви тут полягають в тому, що сільгоспвиробник передає ДАК «Хліб України» зерно на зберігання (зі знеособленням зерна, що зберігається), а зберігай зобов'язується повернути його на вимогу поклажедавця. У забезпечення виконання цього обов'язку поклажедавцю перераховується заставна вартість зерна.

7. Застава розглядається в правовій теорії переважно як правова конструкція, що існує в речових правовідносинах. Але законодавець таку концепцію не сприйняв, хоч і уникає того, щоб називати правовідносини щодо застави зобов'язальними. У застав­ них правовідносинах дійсно є елементи речового права, що поєднуються з елементами зобов'язального права. Коли в законодавстві згадується поняття «застава», під ним
розуміється звичайно весь комплекс правових відносин з приводу застави, а іноді — лише окремі з них.

8. Правовідносини між заставодавцем і заставодержателем мають зобов'язальний характер. У силу цього, якщо договором застави передбачений обов'язок заставодавця передати предмет застави — індивідуально визначену річ — у володіння (а в перед­бачених законом випадках — і в користування) заставодержателю, а він цей обов'язок не виконує, заставодержатель вправі пред'явити до заставодавця не віндикаційний позов, а позов про примушення боржника (заставодавця) до виконання зобов'язання в натурі (ст. 620 ЦК). Такий же позов пред'являється у випадках, коли заставодавець передав предмет застави у володіння заставодержателю, але згодом став порушувати
право заставодержателя на володіння предметом застави. Позов про звернення стяг­нення на заставлене майно також випливає із зобов'язання між заставодавцем і за­ставодержателем, хоч і спрямований на захист речових прав заставодержате ля. Однак слід враховувати, що законодавча і правозастосовча практика уникають вживання терміну «заставне зобов'язання». Не вживають цей термін в науковій, популярній і навчальній літературі.

9. Укладення договору застави  (або інший юридичний факт,  який передбаче­ний ст. 574 ЦК, ст. 16 «Про заставу» [64] і який є підставою застави), тягне виникнен­ня речових правовідносин, в силу яких: 1) заставодержатель як кредитор має (якщо інше не встановлено законом) переважне право перед іншими кредиторами заставодавця (перед усіма третіми особами) на задоволення своїх забезпечених заставою вимог за ра­хунок заставленого майна; 2) передання заставодавцем права власності на заставлену річ може здійснюватися лише за згодою заставодержателя (ч. 2 ст. 586 ЦК); 3) якщо заставлена річ передана у володіння (а у відповідних випадках — і користування) заставодержателя, останній має право вимагати від будь-якої особи не порушувати це його право; 4) іпотечний заставодержатель має право вимагати від будь-якої особи при­пинення посягання на предмет застави, що загрожує його втратою або пошкодженням. Таке правило із Закону «Про заставу» вилучене. Але воно випливає із законодавчого визначення застави і іпотеки. Заставодержатель вправі пред'явити позов до будь-якої особи, що здійснює зазначене посягання. Викладеним вичерпуються речові елементи заставних правовідносин.

10. Незважаючи на визнання в теорії застави речовим способом забезпечення вико­нання зобов'язань, усе-таки ніхто не заперечує можливості застосування до заставних правовідносин норм ст. 509 — 625 ЦК. Зокрема, на сторінках юридичних видань коментувалися розглянуті судами спори з приводу визнання договорів застави неукладеними (див. Вісник господарського судочинства, 2002, № 2, с. 165 — 170).

11. Виконання зобов'язання, що виникає на підставі договору застави, може забез­печуватися передбаченими законом способами забезпечення виконання зобов'язань, у тому числі неустойкою. Законодавство не перешкоджає забезпеченню заставного зобов'язання порукою або іншою заставою. Зазначення в ч. 1 ст. 548 ЦК на можливість забезпечення виконання основного зобов'язання не виключає забезпечення додаткового зобов'язання з урахуванням правила про диспозитивність норм актів цивільного законодавства. Вищий арбітражний суд свого часу роз'яснив, що в договорі застави може встановлюватися відповідальність заставодавця за збереження предмета застави (п. 6 Інформаційного листа [398]). Крім того, слід враховувати, що поняття основного зобов'язання застосовується до будь-якого зобов'язання, стосовно якого встановлене забезпечення (додаткове зобов'язання).

Частина 1 ст. 576 ЦК, ст. 49 — 52 Закону «Про заставу» передбачають заставу майнових прав. Було б нелогічним вести мову про речовий характер застави майнових прав. Але слід мати на увазі, що стосовно поняття речового права є більш широке (родове) поняття абсолютного права. Застава майнових прав якраз і має абсолютний характер.

12. Про відмінність зобов'язальних правовідносин між заставодержателем і заставо­давцем, що виникають на підставі договору застави, і речових правовідносин, що ви­никають між заставодержателем та всіма третіми особами на підставі реєстрації застави (інших обтяжень), особливо наочно свідчать положення законів, що були прийняті останнього часу. Відповідно до частини другої ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] взаємні права та обов'язки між заставо­держателем (обтяжувачем) рухомого майна та заставодавцем (боржником) виникають на підставі відповідного правочину (договору застави) з моменту набрання чинності
цим правочином. Права у відносинах з третіми особами заставодержатель (обтяжувач) набуває з моменту реєстрації застави (обтяження) рухомого майна. Такі ж правила встановлюються ч. 2 та 6 ст. З Закону «Про іпотеку» [197]. Отже, зобов'язання між заставодавцем і заставодержателем виникає на підставі договору, а речові права заставодержателя виникають на підставі реєстрації застави.

13. Заставою може бути забезпечена цивільно-правова вимога будь-якого змісту. У практиці заставою найчастіше забезпечуються зобов'язання позичальників за кре­дитними договорами з банками. Однак немає перешкод для укладення договору за­стави з метою забезпечення виконання будь-якого іншого зобов'язання (грошового або зобов'язання щодо передання майна, виконання роботи, надання послуг). У ст. З
Закону  «Про заставу»  прямо зазначається на можливість забезпечення заставою зобов'язань купівлі-продажу, оренди, перевезення тощо.

14. Заставою може бути забезпечене як основне, так і додаткове зобов'язання. Зокрема, заставою може бути забезпечена порука. У такому разі порука припиня­ється припиненням забезпечуваного нею зобов'язання, а також закінченням строків, встановлених ч. 4 ст. 559 ЦК. Припинення поруки, забезпеченої заставою, припиняє і заставу, хоча б забезпечене порукою зобов'язання і не припинилося. На це слід
звернути увагу, оскільки в практиці мають місце випадки невиправданого укладення і договору поруки (на забезпечення основного зобов'язання), і договору застави (на забезпечення зобов'язання щодо поруки), якщо заставодавцем є майновий поручитель.
Такі випадки не слід змішувати із ситуаціями, коли основне зобов'язання забезпечу­ється безпосередньо і порукою і заставою.

15. Оскільки заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога, недійсність цієї вимоги тягне недійсність застави. Недійсність вимоги означає, що вона ґрунтується на правочині,  що визнається недійсним (нікчемним)  безпосередньо законом,  або на правочині, що визнаний недійсним судом. До набрання чинності рішенням суду про визнання заперечуваного правочину недійсним застава, що забезпечує основану на заперечуваному правочині вимогу, зберігає чинність. Якщо заставою забезпечується вимога, що ґрунтується на нікчемному правочині, вона (застава) є нікчемною, такою, що не має юридичної сили. Формулювання ч. 2 ст. 548 ЦК «недійсність основногозобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення...» слід тлумачити як пряме встановлення законом недійсності правочину, що вчинений на забезпечення основного зобов'язання.

16. Податкова застава є інститутом публічного права. Пункт 1 частини першої ст. 37 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] прямо визнає податкову заставу як вид публічних обтяжень. Відносини з приводу подат­кової застави регулюються ст. 8 — 10 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]. Пунктом 19.4.4 ч. 19.4 ст. 19 цього Закону внесені доповнення до ст. 13 і 15 Закону «Про заставу» [64], відповідно до яких виключається поширення на відносини з при­воду податкової застави названих статей. Таким чином, визнано, що за зазначеними виключеннями і за винятком випадків, коли це суперечить Закону «Про порядок по­гашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» та суті податкової застави, на податкову заставу поширюється чинність Закону «Про заставу», що набув у такий спосіб значення комплексного нормативно-правового акта, який включає в себе норми публічного (податкового) і приватного (цивільного) права.

Запровадження податкової застави тягне цивільно-правові наслідки: 1) обмежується право платника податків розпоряджатися майном (активами), що знаходяться в подат­ковій заставі. Відповідні договори платник податків вправі укладати лише за наявності згоди органу державної податкової служби; 2) укладення договорів застави майна (активів), що знаходиться в податковій заставі, не допускається. Платник податків зобов'язаний письмово повідомити наступним кредиторам про те, що його активи знаходяться в податковій заставі. У іншому випадку платник податків зобов'язаний відшкодувати збитки, що виникли на стороні наступних кредиторів у результаті не­виконання ним зазначеного обов'язку. Право податкової застави не має пріоритету перед іншими обтяженнями. Відповідно до ст. 39 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] пріоритет податкової застави пов'язується з її реєстрацією в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Стаття 573. Забезпечення майбутньої вимоги

1. Заставою може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбут­ньому.

1. У Цивільному кодексі 1963 р. стосовно кожного виду забезпечення виконання зобов'язань формулювалось окреме правило про можливість забезпечення тільки дійсної вимоги. Формулювалось воно і стосовно застави (частина друга ст. 181 ЦК 1963 p.). Положення про можливість забезпечення майбутньої вимоги було відірваним від наведеного правила про можливість забезпечення лише дійсної вимоги. Це обумо­вило непослідовність судової практики з цього приводу. У цьому сенсі показовою є позиція арбітражного суду, викладена на сторінках преси. Закрите акціонерне това­риство звернулося до науково-виробничого підприємства з позовом про примушення до виконання договору застави — передання заставленого майна заставодержателю. Суд відмовив у позові, посилаючись на те, що заставою забезпечувалася вимога за­критого акціонерного товариства про повернення суми позики, але на день прийняття судом рішення в справі вимога про повернення суми позики не мала ознаки дійсності, оскільки сума позики на рахунок заставодавця не перераховувалася (п. 2 Оглядового листа «Про практику вирішення окремих спорів, пов'язаних із забезпеченням виконан­ня зобов'язань» [398]). Це відповідало загальній позиції Вищого арбітражного суду: «Якщо таке (забезпечуване заставою. — Авт.) зобов'язання ще не виникло, право застави не виникає, незважаючи на укладення договору застави і навіть передання предмета застави заставодержателю. Наприклад, за договором банківського кредиту право застави виникає після фактичного одержання суми кредиту боржником» (п. 8 роз'яснення Вищого господарського суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з застосуванням Закону України «Про заставу» [396]).

2.  У новому Цивільному кодексі положення про забезпечення лише дійсної вимоги (ч. 2 ст. 548 ЦК) також відірване від правила про можливість забезпечення заставою майбутньої вимоги (ст. 573 ЦК). Це могло б і надалі ускладнювати тлумачення від­повідних положень законів. Запобігти цьому допомагають найновіші закони. Частина третя ст. З Закону «Про іпотеку» [197] передбачає можливість забезпечення іпоте­кою «виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності». Отже, укладення іпотеч­ного договору до набрання чинності договором, що є підставою забезпечуваного іпо­текою зобов'язання, може бути підставою для оспорювання іпотечного договору, але зобов'язання, що виникло на підставі уже чинного договору, може забезпечуватись іпотекою.

Більш ліберальні правила встановлені стосовно забезпечення майбутньої вимоги частиною першою ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Тут зазначається можливість забезпечення обтяженням (в тому числі за­ставою) рухомого майна «виконання боржником дійсної існуючої вимоги або вимоги, яка може виникнути в майбутньому», що не виключає укладення договору про вста­новлення забезпечення, в тому числі шляхом застави рухомого майна, до набрання чинності (до укладення) договором, на підставі якого виникає забезпечуване заставою зобов'язання.

3.  Викладене потребує деякого коригування господарської практики, що склалася стосовно застави нерухомого майна. Багато кредиторів вважають за необхідне укладати договори застави до того, як буде укладено договір, що стане підставою зобов'язання, яке забезпечується заставою.  Це стосується в першу чергу банків, які укладають в якості кредиторів кредитні договори з позичальниками. Укладення договорів за­стави до того, як виникне забезпечуване нею зобов'язання, обумовлене, зокрема, небезпечністю використання в таких випадках правової конструкції правочину під відкладальною умовою. Можна було б укладати кредитний договір з умовою про те, що зобов'язання на його підставі виникає з моменту настання відкладальної умови — укладення договору застави (ст. 212 ЦК). Але ж відкладальною умовою може бути лише така умова, стосовно якої невідомо, наступить вона чи ні. Укладення договору застави після укладення кредитного договору залежить від сторін. То можна стверджу­вати, що їм відомо, наступить ця обставина чи ні, а це буде виключати застосування в такому випадку ст. 212 ЦК. Доцільно було б кредитний договір і договір застави нерухомого майна на забезпечення виконання зобов'язанню позичальником укладати одночасно (це прямо передбачено частиною п'ятою ст. 18 Закону «Про іпотеку»). Інший варіант —  передбачити в кредитному договорі умови про обов'язки сторін укласти договір застави нерухомого майна та зазначити, що ці умови є попереднім договором (ст. 635 ЦК). Якщо ці умови відповідають вимогам ст. 635 ЦК, можливе спонукання до укладення договору застави нерухомого майна або пред'явлення вимо­ги про розірвання кредитного договору на підставі ч. 2 ст. 651 ЦК. Ще один варіант передбачається частиною четвертою ст. 18 Закону «Про іпотеку» [197]: оформлення іпотечного договору та договору, що є підставою основного зобов'язання, у вигляді одного документа. Насамкінець найбільш прийнятним було б встановлення в кредитному договорі обов'язку банку передати (перерахувати) суму кредитору, наприклад, не пізніше п'яти днів після укладення договору застави. Тоді зволікання заставодавцем укладення договору застави відповідно затримувало б виникнення на боці кредитора (банку) обов'язку перерахувати суму кредиту.

Нагадаємо, що викладене в цьому пункті коментаря стосується лише застави неру­хомого майна, оскільки стосовно рухомого майна ні ст. 573 ЦК, ні ст. З Закону «Про заставу» [64] не обмежують можливості укладення договору застави на забезпечення майбутньої вимоги.

4. Щодо вимог, які можуть виникнути в майбутньому, у частині другій ст. З Закону «Про заставу» міститься застереження про те, що в договорі застави повинна міститися умова про розмір забезпечення заставою таких вимог. Зазвичай у договорах застави повинна міститися умова про розмір забезпечуваної заставою вимоги (ч. 1 ст. 584 ЦК). Оскільки визначити розмір майбутньої вимоги може бути неможливо, законодавець спеціально передбачив, що в цьому випадку в договорі застави повинна міститися умова про розмір забезпечення. Умова про розмір забезпечення майбутньої вимоги є для такого роду договорів застави істотною, як і умова про розмір забезпечуваного зобов'язання для інших договорів застави.

5. Забезпечувана заставою майбутня вимога має бути належно індивідуалізована в договорі застави, але закону не буде суперечити визначення в договорі застави рухомого майна лише видових ознак забезпечуваної заставою майбутньої вимоги (за умови, що буде визначено розмір забезпечення). Допустимо, щоб одним договором застави забезпечувалося кілька майбутніх вимог одного чи кількох видів, зазначених у договорі застави.

Стаття 574. Підстави виникнення застави

1. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

2. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

1. Підставою виникнення застави зазвичай є договір застави. Проте неправильним було б стверджувати, що з моменту укладення договору виникає весь комплекс застав­них правовідносин — як зобов'язальних, так і речових. Див. про це коментар до ст. 585 ЦК. Договір застави підпорядковується загальному правовому режиму, встановленому для цивільно-правових договорів. Оскільки договір застави є двостороннім правочином, до нього застосовуються норми цивільного законодавства про правочини, в тому числі й правила про визнання правочинів недійсними та про нікчемні правочини.

2. Заставні правовідносини можуть виникнути також у силу закону. У частині дру­гій ст. 4 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] обтяження (застава — це різновид обтяжень), що виникають на підставі закону або договору, називаються публічними. Це загальне положення суперечить спеціальним правилам частини першої ст. 37 названого Закону, що називає види публічних обтя­жень. Тому відносини між заставодавцем і заставодержателем з приводу застави, що виникли на підставі закону чи судового рішення в забезпечення цивільно-правових вимог, завжди є цивільно-правовими (крім правовідносин щодо податкової застави).

3. Цивільний кодекс передбачає значне розширення кола випадків, коли застава ви­никає безпосередньо із закону незалежно від волі сторін, які вступили в зобов'язання, що забезпечується заставою. Право застави на товар, який продано в кредит, належить продавцеві з моменту продажу товару до його (товару) оплати (ч. 6 ст. 694 ЦК). Відповідно до ст. 694 ЦК продаж товарів в кредит може здійснюватись з відстроченням або розстроченням платежу. Ця стаття не перешкоджає продажу товарів в кредит юридичним особам, що відповідає ч. 6 ст. 265 ГК [42], яка передбачає реалізацію суб'єктами господарювання негосподарюючим суб'єктам товарів на підставі договорів купівлі-продажу та застосування до відносин поставки, не врегульованих цим Кодек­сом, відповідних положень Цивільного кодексу про договори купівлі-продажу.

Разом з тим на договори з участю покупців — юридичних осіб не можуть поширю­ватись Правила торгівлі у розстрочку [289]. У силу юридичного факту — передання товару продавцем покупцеві виникає заставне зобов'язання між цими сторонами. У межах цього зобов'язання продавець (заставодержатель) отримує весь комплекс прав, встановлених законодавством щодо застави, в тому числі і право звернення стягнення на предмет застави (за наявності умов, передбачених ч. 2 ст. 590 ЦК). Але і в цьому випадку речові права щодо третіх осіб на рухоме майно, що було предметом договору купівлі-продажу і стало предметом застави, виникають на підставі реєстрації заста­ви в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. За відсутності такої реєстрації суб'єкти інших обтяжень цього рухомого майна, якщо такі обтяження зареєстровані, мають переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.

У разі продажу нерухомого майна за умов, встановлених ст. 694 ЦК, зобов'язальні і речові правовідносини щодо застави виникають із факту передання майна, а реєстра­ція застави законом не передбачена.

4. Одержувач ренти набуває право застави на земельну ділянку чи інше нерухоме майно, передане відповідно до договору ренти (ч. 1 ст. 735 ЦК). У цьому разі з мо­менту передання набувачеві земельної ділянки або іншого нерухомого майна виникає весь комплекс заставних правовідносин. Така застава реєстрації не підлягає, оскільки вона не підпадає під дію законів «Про іпотеку» та «Про забезпечення вимог кредито­рів та реєстрацію обтяжень», що передбачає реєстрацію іпотек та обтяжень рухомого майна (в тому числі і застави).

5. Перевізник, що уклав договір морського перевезення, має право застави на ван­таж, що перевозиться (ст.  164 Кодексу торговельного мореплавства [34]). У силу застави, що ґрунтується на ст.  164 КТМ, перевізник має право на переважне за­доволення за рахунок заставленого майна (вантажу, що перевозиться) вимог щодо відшкодування витрат,  які підлягають відшкодуванню за рахунок вантажу,  щодо
оплати простою судна в порту навантаження, щодо сплати фрахту та оплати простою судна в порту вивантаження (якщо це передбачено в коносаменті або іншому доку­менті, на підставі якого перевозився вантаж). У випадках загальної аварії вантаж, що перевозиться, вважається заставленим у забезпечення обов'язку внести аварійний внесок.  Правовідносини щодо застави між перевізником та вантажовідправником
(фрахтувальником, вантажоодержувачем) виникають з моменту передання вантажу перевізникові. Що стосується речово-правових відносин, в силу яких перевізник на­буває переважного перед іншими кредиторами вантажовідправника (фрахтувальни­ка, вантажоодержувача) на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна (вантажу), то вони можуть виникнути лише на підставі реєстрації застави вантажу.
Спеціальні правила Кодексу торговельного мореплавства не передбачають реєстрації застави вантажу в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. До відносин з при­воду застави вантажу не застосовуються положення Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], що передбачають реєстрацію обтяжень, оскільки цей Закон при визначенні видів забезпечувальних обтяжень не називає за­ставу вантажу, що перевозиться морським транспортом. Зазначення у п. 4 частини першої ст. 21 цього Закону на те, що до забезпечувальних обтяжень належать «інші обтяження рухомого майна, які кваліфікуються як забезпечувальні», не є достатнім для висновку про те, що застава вантажу є забезпечувальним обтяженням, бо вона (застава вантажу) так не кваліфікується ні Законом, про який йдеться, ні Кодексом торговельного мореплавства [34].

Перевізник у силу частини третьої ст. 164 КТМ має право, попередньо повідомив­ши про це відправника або фрахтувальника та одержувача, реалізувати заставлений вантаж, а з виручених у результаті реалізації сум задовольняються вимоги перевізника (після оплати судових витрат, витрат, пов'язаних зі зберіганням і реалізацією ванта­жу). Слід, однак, звернути увагу на те, що перевізник у силу частини третьої ст. 164 КТМ має право продати вантаж у порядку, «передбаченому законодавством». Спеці­альний порядок реалізації вантажу, що перевозиться морським торговельним судном, не встановлений. Тому реалізація вантажу має здійснюватись з додержанням правил, передбачених Правилами перевезень вантажів [340] (див. наступний пункт коментаря), чинність яких підтверджена ч. 4 ст. 310 ГК [42].

6. Статтею 51 Статуту залізниць [288] також передбачене право застави підпри­ємств залізничного транспорту на передані їм для перевезення вантажі. Вантажі вважаються заставленими у забезпечення зобов'язання щодо внесення провізної оплати та інших платежів. Право застави діє доти, доки вантаж перебуває у віданні залізниці. У силу права застави залізниця вправі реалізувати вантаж після закін­чення встановленого Правилами перевезень вантажів граничного строку зберігання, який не повинен перевищувати ЗО діб. Слід, однак, враховувати, що Статут за­лізниць України є підзаконним актом. Тому виникнення заставного права на під­ставі Статуту залізниць і права на реалізацію заставленого вантажу в силу факту закінчення встановленого строку зберігання вантажу суперечило б ч. 1 ст. 574 ЦК, частині третій ст. 1 Закону «Про заставу» [64] (застава виникає в силу договору, закону або рішення суду).

Не допомагає вирішенню цього питання і перекваліфікація правовідносин, що при цьому виникають, як правовідносин щодо притримання. Правовою підставою для цього є ч. 4 ст. 916 ЦК, відповідно до якої перевізник вправі притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших плате­жів. Справа в тому, що ст. 597 ЦК встановлює, що права кредитора, який притримує річ, реалізуються відповідно до ст. 591 ЦК, тобто предмет притримання підлягає реалізації з публічних торгів в порядку, встановленому законом. Але ж закон не вста­новлює порядку проведення публічних торгів за відсутності виконавчого документу. Так фактично виключається реалізація права перевізника на притримання вантажу. Нормативне вирішення цієї проблеми є тільки стосовно зобов'язань перевезення, що кваліфікуються як господарські. Частина 4 ст. 310 ГК дає перевізникові право реалізувати у встановленому законодавством порядку (мається на увазі, Правилами перевезення вантажів) вантаж, не одержаний протягом місяця після повідомлення перевізником одержувача про прибуття вантажу на його адресу.