Стаття 587.   Обов'язки володільця предмета застави

1. Особа, яка володіє предметом застави, зобов'язана, якщо інше не встановлено договором:

1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави;

2) утримувати предмет застави належним чином;

3) негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

2. Заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, по­шкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.

3. Заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний відшко­дувати заставодавцю завдані збитки.

1. Своєрідність зобов'язання між заставодавцем та заставодержателем, що виникає на підставі договору застави, полягає у обмеженому колі способів захисту прав заста­водержателя. Зокрема, використання заставодержателем права на розірвання договору застави (припинення правовідносин) має своїм наслідком лише позбавлення забез­печення того зобов'язання, яке забезпечувалось заставою, що суперечить інтересам заставодавця. Стягнення збитків зазвичай також не захищає права заставодержателя, оскільки порушення зобов'язання, що ґрунтується на договорі застави, як правило, збитків не спричиняє. Воно тільки веде до неможливості звернення стягнення на за­ставлене майно, тобто збитки, які виникають у зв'язку з неможливістю здійснити звернення стягнення на заставлене майно, є малоймовірними. Якщо ж вони виникають, то їх неможливо стягнути, оскільки збитки в таких випадках,не можуть бути стягнені в результаті неплатоспроможності боржника (заставодавця). Лише при майновій по­руці захист права заставодержателя на стягнення збитків, спричинених невиконанням заставодавцем зобов'язання, що ґрунтується на заставі, набуває реального значення. У зв'язку з цим забезпечення прав заставодержателя здійснюється переважно шляхом пред'явлення вимоги про дострокове виконання зобов'язання, яке забезпечується за­ставою, та звернення стягнення на заставлене майно відповідно до ст. 592 ЦК.

2. Оскільки заставодержатель, який володіє предметом застави, несе обов'язки, встановлені ч.  1 ст. 587 ЦК, ч. З цієї ж статті покладає на нього відповідальність за втрату, псування, пошкодження або знищення предмета застави. Ця відповідальність полягає у відшкодуванні збитків. До складу збитків при цьому включаються вартість втраченого, знищеного або зіпсованого майна або та грошова сума, на яку зменшилась вартість пошкодженого майна, а також інші збитки відповідно до ст. 22 ЦК і ст. 225 ГК [42]. Наступає ця відповідальність за наявності вини заставодержа-теля. Проте договором застави відповідно до ч. 1 ст. 580 ЦК на заставодержателя, якому предмет застави передано у володіння, може бути покладено ризик випадкового знищення (псування, пошкодження, втрати) заставленого майна. Не буде суперечити закону встановлення неустойки за незбереження заставодержателем предмета застави та визначення її виду (штрафна, залікова, виключна, альтернативна).

3. Частина 2 ст. 587 ЦК покладає на заставодавця, який володіє предметом застави, обов'язок замінити або відновити заставлене майно, якщо воно втрачене, зіпсоване, пошкоджене або знищене з вини заставодавця. Це правило не виключає виникнення у заставодавця такого ж обов'язку у разі випадкового знищення або випадкового по­шкодження предмета застави, як це передбачено ч. 2 ст. 580 ЦК. Втрата предмета застави тягне припинення права застави (п. 2 ч. 1 ст. 593 ЦК; ст. 28 Закону «Про заставу» [64]). Але зобов'язальні правовідносини між заставодавцем і заставодержа­телем, у межах яких заставодавець вправі вимагати заміни предмета застави, збері­гаються. Слід також звернути увагу, що законодавець чітко не розмежовує і навіть ототожнює поняття втрати (ч. З ст. 587 ЦК), знищення (ч. 2 ст. 580 ЦК) та загибелі (абзац третій ст. 28 Закону «Про заставу») предмета застави.

Стаття 588.   Наступна застава

1. Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не вста­новлено попереднім договором застави або законом.

2. Наступна застава майна не припиняє право застави попереднього заставодержателя.

3. Перший заставо держатель має переважне право перед наступними заставо­держателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення
права застави, крім випадку, передбаченого частиною четвертою цієї статті.

4. Якщо предметом застави є рухоме майно, заставо держатель зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше.

5. Заставодавець незареєстрованої застави зобов'язаний надати кожному із за­ставодержателів інформацію про всі попередні застави майна в обсязі, встановле­ному статтею S84 цього Кодексу. Заставодавець зобов'язаний відшкодувати збитки,
що виникли у будь-кого із заставодержателів внаслідок невиконання ним цього обов'язку.

(Із змін, від 18.11.2003)

1. Частина 1 ст. 588 ЦК формулює загальне правило, відповідно до якого допуска­ється наступна застава майна, яке було передане в заставу раніше. Обмеження щодо цього можуть встановлюватися тільки законом і раніше укладеними договорами застави. Таке ж правило встановлене частиною першою ст. 18 Закону «Про заставу». Положен­ня ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207], що підлягає переважному застосуванню перед ч. 1 ст. 588 ЦК і частиною першою ст. 18 Закону «Про заставу», встановлює наступне. Якщо в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна немає відомостей про обтяження відповідного рухомого майна, на­ступне передання в заставу рухомого майна всупереч попередньому договору застави або закону визнається чинним. Лише за наявності в Державному реєстрі запису про реєстрацію застави договір про встановлення наступної застави, що укладений всупереч попередньому договору застави або закону, має бути визнаний недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 і ч. 1 ст. 203 ЦК.

Наступна іпотека допускається лише за згодою попередніх іпотекодержателів, якщо інше не встановлено попереднім іпотечним договором (частина перша ст. 13 Закону «Про іпотеку» [197]). За відсутності згоди попереднього іпотекодержателя на пере-дання предмета іпотеки в наступну іпотеку наступний іпотечний договір є недійсним (нікчемним), хоча б попередня іпотека і не була зареєстрована (частина друга ст. 12 Закону «Про іпотеку»).

2.  Наступні договори застави одного й того ж майна, якщо вони не визнаються законом або визнаються відповідно до закону недійсними, не впливають на заставні правовідносини, що виникли раніше. За загальним правилом, права попередніх заставодержателів на задоволення їх вимог за рахунок заставленого майна задоволь­няються переважно перед вимогами наступних заставодержателів, якщо попередня
застава набула чинності щодо третіх осіб. Набуття заставою чинності стосовно третіх осіб прямо пов'язується з реєстрацією застави рухомого майна (частина друга ст. 12 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»). Щодо іпотеки такого чіткого правила немає. Але ж з моменту нотаріального посвідчення іпотечного договору виникають лише взаємні обов'язки іпотекодавця та іпотекодержателя (части­на друга ст. З Закону «Про іпотеку»). Заставодержатель за зареєстрованою іпотекою набуває переважного права на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки перед заставодержателями незареєстрованих іпотек. Пріоритет іпотек визначається за моментом їх державної реєстрації.

3. Частина 4 ст. 588 ЦК підлягає застосуванню з урахуванням Закону «Про забезпе­чення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень». Відповідно до частини першої ст. 44 цього Закону моментом реєстрації обтяжень (в тому числі і застав) є день, година і хвилина внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Відповідно до цього моменту і буде визначатись пріоритет попередньої за­стави перед наступною. Закон «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [215] також передбачає визначення дати державної реєстрації речового права або його обмеження (але водночас передбачає фіксацію дати та часу
(години та хвилини) надходження заяви про реєстрацію).

4. Частина 5 ст. 588 ЦК покладає на заставодавця обов'язок надавати заставодержателям інформацію про попередні застави та визначає зміст цієї інформації: вона має надаватись в обсязі істотних умов договору застави (ст. 584 ЦК). Відповідно до ст. 18 Закону «Про заставу» заставодавець зобов'язаний повідомляти про попередні застави кожного із наступних заставодержателів. Невиконання заставодавцем цього обов'язку і навіть пряме підтвердження ним, усупереч правді, у тексті договору застави тієї обставини, що майно, яке заставляється, раніше не було заставлене, не може бути підставою для визнання договору застави недійсним. Законодавець не міг допустити визнання в такому випадку договору застави недійсним, оскільки це було б в інтересах тієї сторони (заставодавця), яка прямо чи побічно прагнула ввести в оману другу сторону. Тому встановлене спеціальне правило про те, що невиконання заставодавцем обов'язку повідомити заставодержателя про попередні застави цього ж майна тягне обов'язок заставодавця відшкодувати збитки, що виникли на стороні заставодержа­телів за наступними договорами застави внаслідок невиконання заставодавцем цього обов'язку. Це — більш сувора санкція, ніж та, яка встановлена ст. 215 ЦК. Крім того, вона виключає визнання договору застави недійсним.

Стаття 589. Правові наслідки невиконання зобов'язання, забезпеченого заста­вою

1. У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

2. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в пов­ному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, вклю­чаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням
зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено догово­ром.

1. Частина 1 ст. 589 ЦК значно більш вдало, ніж частина перша ст. 20 Закону «Про заставу» [64], визначає момент, в який у заставо дер жате ля виникає право звернен­ня стягнення на заставне майно. Таким моментом є момент, коли настав юридичний факт — невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою. Слід враховувати, що при визначенні порушення зобов'язання в ст. 610 ЦК зазначається на невиконання зобов'язання і неналежне його виконання (з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання). Але ж підставою звернення стягнення на заставлене майно називається тільки невиконання зобов'язання. У визначенні застави у ст. 572 ЦК також вказується
на переважне право заставодержателя отримати задоволення за рахунок заставленого майна «у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання». Стосовно ін­ших видів забезпечення в ч. 1 ст. 549 (щодо неустойки), ч. 1 ст. 553 (щодо поруки),ч. 1 ст. 563 ЦК (щодо гарантії), ч. 1 ст. 571 ЦК (щодо завдатку) зазначається на за­стосування відповідних заходів забезпечення виконання зобов'язань у разі порушен­ня зобов'язання, що повністю погоджується з визначенням порушення зобов'язання у ст. 610 ЦК.

У зв'язку з цим при тлумаченні ч. 1 ст. 589 ЦК належить враховувати наступне. Заставою зрештою забезпечуються тільки грошові вимоги. Якщо така вимога забезпе­чена заставою, то несплата грошової суми у встановлений строк і є тим невиконанням зобов'язання, яке є підставою для звернення стягнення на заставлене майно. Інша справа, що склалася судова практика, яка допускає звернення стягнення з метою за­безпечення виконання і тих обов'язків, термін виконання яких не настав, оскільки такий строк взагалі не було встановлено (це стосується неустойки, збитків, строки чи терміни оплати або відшкодування яких зазвичай не встановлюються, а також деяких інших платежів, що мають бути здійснені на користь заставодержателя). Стаття 20 Закону «Про заставу» враховує викладені обставини і пов'язує момент виникнення права звернення на заставлене майно з терміном виконання зобов'язання. Але при цьому була допущена помилка. Було встановлено, що право звернення стягнення на за­ставлене майно виникає в момент «настання терміну виконання зобов'язання». Час­тина 2 ст. 590 ЦК виправляє цю помилку і встановлює, що заставодержатель набуває права звернення стягнення на заставлене майно, коли зобов'язання не буде виконане у встановлений строк (термін). Це правило пізніше прийнятого закону (Цивільного кодексу) і підлягає переважному застосуванню перед частиною першою ст. 20 Закону «Про заставу».

2.   Право заставодержателя на переважне задоволення за рахунок заставленого майна в повному обсязі усіх своїх вимог стосується лише вимог, забезпечених за­ставою. Зовсім неправильним було б стверджувати, що відповідно до ст. 19 Закону «Про заставу» заставою можуть забезпечуватися будь-які вимоги заставодержателя, у тому числі і ті, що виходять за межі вимог, зазначених в договорі застави. У ст. 19 Закону «Про заставу» і ч. 2 ст. 589 ЦК перелічені всі можливі вимоги, що можуть випливати із забезпечуваного заставою зобов'язання або із правовідносин, які ви­никають при здійсненні заставодержателем права застави. Але щодо співвідношення цього переліку з договором виникає питання, пов'язане з тим, що остання із пере­лічуваних вимог (про відшкодування витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги) відокремлена від попереднього переліку словами «а також». За наявності та­кого відокремлення додаткове речення («якщо інше не встановлено договором») слід відносити тільки до вимоги, що відокремлена словами «а також». Проте відповідно до ч. З ст. 6 ЦК в договорі застави сторони вправі в будь-який спосіб визначити види вимог заставодержателя до заставодавця (боржника), що підлягають задоволенню за рахунок заставленого майна. Зокрема, в договорі застави можуть передбачатися такі варіанти визначення видів вимог, забезпечених заставою: 1) заставою забез­печується виконання лише зобов'язання щодо повернення (сплати) грошової суми, щодо передання майна та ін.; 2) заставою забезпечується виконання зобов'язання щодо повернення (сплати) грошової суми, щодо передання майна, а також сплати відсотків, передбачених договором; 3) заставою забезпечується виконання не тіль­ки основного зобов'язання, але і сплата неустойки і (чи) відшкодування збитків. Разом з тим за відсутності в договорі переліку вимог, що забезпечуються заставою (видів забезпечуваних заставою зобов'язань), належить вважати, що заставою за­безпечені всі зобов'язання, які випливають із певного договору, або зобов'язання, на які міститься посилання в договорі застави (основне зобов'язання, зобов'язання щодо сплати неустойки і відшкодування збитків тощо). Викладене особливо важли­во враховувати тоді, коли заставодавцем є не боржник у забезпечуваному заставою зобов'язанні, а третя особа (майновий поручитель).

При визначенні кола вимог, що підлягають задоволенню за рахунок заставленого майна, слід враховувати, що у відповідних випадках переважному застосуванню під­лягають відповідні положення ст. 7 Закону «Про іпотеку» [197] і ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Зокрема, частина пер­ша ст. 7 Закону «Про іпотеку» встановлює, що за рахунок предмета іпотеки задоволь­няється вимога, що випливає із збільшення основної суми боргу. Під це формулювання підпадають суми індексації заборгованості за грошовим зобов'язанням (ст. 625 ЦК). При укладенні інших договорів застави слід прямо зазначати на забезпечення заста­вою обов'язку боржника щодо сплати суми індексації основної суми боргу. В іншому випадку задоволення вимоги про стягнення суми індексації за рахунок заставленого майна буде неможливим.

3. Під процентами, сплата яких відповідно до ст. 19 Закону «Про заставу» забез­печується заставою, розуміються проценти, що підлягають сплаті згідно зі ст. 536 ЦК, відповідно до зобов'язання позики (ст. 1048 ЦК), кредитного зобов'язання (ст. 1054 ЦК); проценти, що підлягають сплаті за товарний або комерційний кредит (ст. 693; ч. 5 ст. 694; ст. 1057 ЦК)); проценти, передбачені ст. 625 ЦК.

4. Стаття 19 Закону «Про заставу» обмежує види збитків, що можуть бути стягнені за рахунок заставленого майна. У ній прямо передбачено, що за рахунок заставле­ного майна стягуються збитки, заподіяні простроченням виконання. Але ч. 2 ст. 589 ЦК не містить таких обмежень. Будь-які збитки, завдані порушенням зобов'язання, що забезпечується заставою, можуть бути відшкодовані шляхом звернення стягнення
на заставлене майно, якщо договором застави не встановлено інше. Це правило, що випливає із ч. 2 ст. 589 ЦК, підлягає переважному застосуванню перед ст. 19 Закону «Про заставу». Пункт 5 частини другої ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кре­диторів та реєстрацію обтяжень» також передбачає задоволення за рахунок предмета обтяження «збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов'язання або умов обтяження».

5. Спеціального аналізу потребує формулювання «на момент фактичного задоволен­ня» («на час виконання цієї вимоги»), що міститься в ч. 2 ст. 589 ЦК, ст. 19 Закону «Про заставу» [64], ст. 7 Закону «Про іпотеку» [197], ст. 22 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Воно означає, що за рахунок за­ставленого майна повинні бути задоволені вимоги заставодержателя в повному обсязі, який (обсяг) визначається не на момент звернення стягнення на заставлене майно, а на момент фактичного задоволення. Зокрема, в силу цього положення заставодержатель має право на відшкодування за рахунок заставленого майна необхідних витрат на утримання заставленого майна, витрат на здійснення забезпеченої заставою вимоги. Під останнім видом витрат маються на увазі всі витрати, які здійснив заставодержатель у зв'язку зі зверненням стягнення на заставлене майно (судові витрати, оплата послуг нотаріуса, послуги адвоката тощо).

6. Вказівка в ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу» на те, що обсяг вимог, що задовольняються за рахунок заставленого майна, повинен визначатися на момент фактичного задоволення, повинна розумітися таким чином, що до дня фактичного задо­волення повинні нараховуватися проценти і пеня, передбачені законом або договором. До дня фактичного задоволення здійснюється індексація грошового зобов'язання, забез­печеного заставою. Аналогічним чином і при присудженні до виконання зобов'язання в натурі, за загальним правилом, з моменту набрання законної сили рішенням суду зобов'язання не припиняється, хоча право на стягнення реалізується у відповідних публічно-правових формах. Наявність цих форм не виключає, за чинним законодав­ством, нарахування процентів, пені і відшкодування збитків за період до дня фак­тичного задоволення.

7. При зверненні стягнення на заставлене майно існують основні правовідносини (ті, що забезпечуються заставою) і додаткові (забезпечуючі, заставні). Звернення стягнення на заставлене майно не тягне припинення ні забезпечуваного заставою зобов'язання, ні заставних правовідносин. Звернення стягнення на заставлене майно не впливає на основне (забезпечуване заставою) зобов'язання. Закон не перешко­джає одночасному пред'явленню позову про присудження до виконання зобов'язання в натурі і про звернення стягнення на заставлене майно. Присудження до вико­нання основного зобов'язання в натурі не тягне його припинення з дня набрання законної сили рішенням суду і не виключає стягнення процентів, пені і збитків до дня фактичного задоволення. Разом з тим, пред'явлення зазначених двох вимог тягне обов'язок заставодержателя нести судові витрати за кожною з них. Тому при пред'явленні позову про звернення стягнення на заставлене майно не слід одно­часно пред'являти вимогу про присудження до виконання в натурі зобов'язання, забезпечуваного заставою.

8. Закон «Про виконавче провадження» [129] не визначає порядку реалізації норм ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу», яка надає право заставодержателю за­довольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна в повному обсязі до моменту фактичного задоволення, включаючи проценти, неустойку і збитки. Відповідно до п. 5.3.3 Інструкції про проведення виконавчих дій [336] питання про розмір додат­кових вимог заставодержателя, передбачених ч. 2 ст. 589 ЦК і ст. 19 Закону «Про заставу», повинен вирішувати державний виконавець на підставі доказів, поданих заставодержателем. Тим часом із Закону «Про виконавче провадження» право держав­ного виконавця на збільшення розміру стягнення не випливає. Про загальний підхід цього Закону до такого роду питань можна судити на підставі його ст. 33, відповідно до якої державний виконавець не вправі самостійно (без рішення суду) вирішувати навіть питання відстрочення чи розстрочення виконання, зміни способу і порядку ви­конання. З урахуванням цього, а також того, що ні Закон «Про виконавче проваджен­ня», ні Положення про Міністерство юстиції України не надають повноваження цьому Міністерству видавати нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини, які виникають з приводу виконання зобов'язань, в тому числі в публічно-правових формах на стадії виконавчого провадження, слід зробити висновок про те, що п. 5.3.3 Інструкції про проведення виконавчих дій не повинен застосовуватися.

Звернення стягнення на заставлене майно за зобов'язаннями заставодавця, що ви­никли після набрання законної сили рішенням суду або видачі нотаріусом виконав­чого напису, повинне здійснюватися на підставі нового рішення суду. Воно повинне прийматися за позовом заставодержателя, який відповідно до виконавчого напису чи рішення суду одержав право на задоволення за рахунок заставленого майна своїх ви­мог, обсяг яких був визначений нотаріусом на день видачі виконавчого напису, або судом — на день винесення рішення. Після задоволення цих вимог за рахунок застав­леного майна заставодавець може пред'явити в суді вимоги в частині процентів, не­устойки та збитків, що нараховані (виникли) за період до дня фактичного задоволення (тобто до дня виконання раніше одержаного виконавчого напису чи раніше винесеного рішення суду), не враховані у виконавчому написі, рішенні суду. Саме такою була позиція Вищого арбітражного суду, виражена в абзаці другому п. 8.9 Роз'яснення «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України «Про заставу» [396].

Викладене стосується і меж стягнення на підставі морської іпотеки відповідно до ст. 369 Кодексу торговельного мореплавства [34].

9. Принциповий підхід до проблеми «уточнення» у процесі виконавчого проваджен­ня суми, стягненої з боржника за рішенням суду, виражений у постанові Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» [385]: «У випадку, коли на час виконання рішення про від­шкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням суду кошти збільшилися ціни на майно або роботи, на придбання або проведення яких воно було присуджене, потерпілий з цих підстав може висунути додаткові вимоги до особи, від­повідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання провадилося вже після збільшення цін і тарифів». Таким чином, Верховний Суд не визнає можливим стягнення збитків, що виникли після набуття законної сили рішенням суду, на стадії виконавчого провадження без пред'явлення додаткового позову.

Стаття 590.   Звернення стягнення на предмет застави

1. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

3. У разі ліквідації юридичної особи — заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку ви­конання зобов'язання, забезпеченого заставою.

4. У разі часткового виконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі.

5. Якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставо держателя.

Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його ви­могу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.

1.  Частина шоста ст. 19 Закону «Про заставу» [64] формулює загальне правило, відповідно до якого заставодержатель реалізує своє право на звернення стягнення на заставлене майно шляхом подачі позову до суду або шляхом одержання виконавчого напису нотаріуса. З введенням в дію нового Цивільного кодексу підлягає застосуванню правило ч. 1 ст. 589 ЦК: якщо інше не передбачено законом або договором, звернен­ня стягнення на заставлене майно здійснюється шляхом звернення заставодержателя з позовом до суду.

Звідси непрямо випливає і методом логічного доповнення нормативного тексту вияв­ляється правовий припис, відповідно до якого звернення стягнення на предмет застави не може здійснюватись на підставі виконавчого напису нотаріуса. Але цей правовий припис застосовуватись не може внаслідок двох причин. По-перше, у ч. 1 ст. 590 ЦК міститься застереження «якщо інше не встановлено договором або законом». По-друге, Цивільний кодекс не містить застереження про те, що в зв'язку з набранням ним чинності раніше прийняті законодавчі акти діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу. Тому правовий припис, який непрямо випливає із ч. 1 ст. 590 ЦК та виявля­ється методом логічного доповнення нормативного тексту, застосовуватись не може.

2. Правовий припис, відповідно до якого звернення стягнення на заставлене ру­хоме майно на підставі виконавчого напису нотаріуса неможливо, непрямо випливає також із Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207]. Цей правовий припис також виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту (ст. 24 названого Закону). Це законодавче положення не містить будь-якого застереження щодо можливості використання не передбачених цим Законом способів звернення стягнення на заставлене рухоме майно. Одночасно п. 2 розділу IX «При­кінцеві та перехідні положення» цього Закону містить застереження про неможливість застосування положень раніше прийнятих законодавчих актів, які суперечать цьому Закону. Тому правовий припис, який непрямо випливає із ст. 24 названого Закону, виявляється методом логічного доповнення нормативного тексту та виключає інші способи звернення стягнення на заставлене рухоме майно, крім передбачених цією статтею, підлягає застосуванню.

3. Альтернативою судовому порядку звернення стягнення на заставлене майно є по­дання нотаріусу заяви про видачу виконавчого напису. Можливість звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса передбачена частиною третьою ст. 33 Закону «Про іпотеку» [197]. Це правило не можна поширювати на ви­падки звернення стягнення на морське торговельне судно, оскільки стосовно такого предмета іпотеки чинними є спеціальні правила ст. 370 КТМ [34].

4. Перешкоджати зверненню стягнення на предмет застави на підставі виконавчого напису нотаріуса мрже і договір застави, який не передбачає звернення стягнення на заставлене майно шляхом отримання виконавчого напису нотаріуса.

5. Подача позовної заяви про звернення стягнення на заставлене майно до третей­ського суду можлива, якщо сторони передбачили таке в договорі застави або уклали щодо цього спеціальну угоду.

6. З метою забезпечення прав кредиторів-заставодержателів ч. З ст. 590 ЦК перед­бачає можливість звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, або порушення цього строку, у разі ліквідації юридичної особи — заставодавця. Це положення не перешкоджає застосуванню частини другої ст. 20 Закону «Про заставу», що надає заставодержа-телю право звернути стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання забезпеченого заставою зобов'язання при реорганізації юридичної особи (злитті, приєднанні, поділі, перетворенні).

Слід також враховувати, що як при злитті, приєднанні, поділі і перетворенні, так і при виділі, кредиторам надається право вимагати дострокового виконання зобов'язання (ч. 1 ст. 107 ЦК), а отже, і право вимагати відшкодування збитків, за­вданих невиконанням цієї вимоги. Невиконання цієї вимоги є підставою для звернення стягнення на заставлене майно відповідно до договору застави.

7. Закон «Про заставу» не вирішує питання про момент виникнення права зверну­ти стягнення на заставлене майно у разі смерті боржника-заставодавця. Відповідно до ст. 1281 ЦК кредитори спадкодавця вправі пред'явити свої претензії до спадкоємців (спадкового майна) незалежно від настання строку вимоги. Тому моментом виникнення права звернення стягнення на заставлене майно у разі смерті боржника-заставодавця слід визнати день його смерті, оскільки основна (забезпечена заставою) вимога при цьому може бути пред'явлена в будь-який час протягом шести місяців із дня смерті боржника (ст. 1281 ЦК).

8. Заставодержатель на свій розсуд вибирає речі (права), на які слід звернути стягнення у зв'язку з невиконанням боржником забезпеченого заставою зобов'язання, якщо предметом застави є кілька речей (прав). Якщо заставодержатель звернув стяг­нення на одну із заставлених речей (одне з заставлених прав), він не позбавляється права згодом звернути стягнення на інші речі (права), що є предметом застави, якщо
до цього часу забезпечене заставою зобов'язання не припинене.

9.   Спеціально встановлено  (ч.  6 ст. 20 Закону  «Про заставу»),  що звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (під державним тут розумі­ється і підприємство, в статутному фонді якого не менше 50 відсотків акцій (часток, паїв) є об'єктом права державної власності) провадиться тільки за рішенням суду. Заставодержателі можуть одержати відомості про розмір частки паїв, акцій або про кількість акцій, що перебувають у власності держави, із Єдиного державного реєстру юридичних осіб і фізичних осіб — підприємців. Належить враховувати, що ст. 20 За­кону «Про заставу», яка встановлює особливості реалізації майна підприємств, майно (акції) яких знаходиться повністю або частково в державній власності, змінювалася вже після введення в дію Конституції України. Отже, поняття державної власності, що міститься в цій статті, не може бути поширене на комунальну власність.

Слід, однак, визнати, що Закон «Про іпотеку», що не допускає застосування по­ложень раніше прийнятих законодавчих актів всупереч цьому Закону, не передбачає будь-яких особливостей звернення стягнення на майно державного підприємства. Тому суворо відповідно до букви названого Закону звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства можливе і в позасудовій формі.

10. Стаття 590 ЦК не передбачає прямо можливості звернення стягнення на за­ставлене майно поза публічно-правовими формами, але ж не виключає такої можли­вості. Така можливість передбачається ст. 36, 37 Закону «Про іпотеку» (див. п. 24 коментаря до ст. 575 ЦК), ст. 26 — 29 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень».

11. Заставодержатель рухомого майна на власний розсуд вправі обрати один із позасудових способів звернення стягнення на предмет застави (це право не може бути обмежене договором): 1) вимагати передання йому заставодавцем рухомого майна, що є предметом застави, у власність; 2) вимагати надання йому можливості продати предмет застави шляхом укладення договору купівлі-продажу предмета застави з третьою особою або шляхом проведення публічних торгів; 3) вимагати відступлення права грошової суми, яка забезпечена заставою; 4) вимагати від заставодавця здійснення пе­реказу грошової суми, що є предметом застави, або здійснити списання такої грошової суми з поточного рахунка заставодавця, якщо така можливість передбачена договором застави. Використання названих позасудових способів звернення стягнення на пред­мет забезпечувального обтяження не позбавляє заставодержателя права звернутись до суду з заявою про звернення стягнення на заставлене рухоме майно. Це випливає із частини другої ст. 24 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207].

12. Якщо заставодержатель має намір здійснити у позасудовому порядку звернен­ня стягнення на рухоме майно — предмет застави, він повинен письмово повідомити боржника та всіх обтяжувачів такого майна, обтяження яких належне зареєстровані, про порушення боржником зобов'язання, забезпеченого заставою. Одночасно заста­водержатель зобов'язаний зареєструвати в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомості про звернення стягнення.

13. Боржник або третя особа мають право припинити звернення стягнення на застав­лене рухоме майно шляхом виконання забезпеченого заставою зобов'язання (частини зобов'язання, виконання якої було прострочено) разом з відшкодуванням заставодержателю витрат, понесених у зв'язку із зверненням стягнення. Таке виконання можливе до моменту переходу права власності на заставлене майно до заставодержателя або до продажу заставо держателем предмета застави.

14. Якщо впродовж 30 днів з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення зобов'язання, забезпечене заставою, залишається невикона­ним, а предмет застави знаходиться у заставодавця, останній зобов'язаний на вимогу заставодержателя негайно передати йому предмет застави у володіння. Невиконання цієї вимоги тягне застосування судової процедури звернення стягнення на заставлене рухоме майно.

15. Одержавши предмет застави у володіння, заставодержатель має право задоволь­нити вимогу, що забезпечена заставою, шляхом набуття права власності на предмет застави. Для цього заставодержатель зобов'язаний надіслати боржникові та іншим обтяжувачам предмета застави письмове повідомлення про намір набути право влас­ності на предмет застави.

16. Боржник та обтяжувачі, на користь яких встановлене зареєстроване обтяження предмета застави, протягом 30 днів вправі заперечити проти переходу права власності до заставодержателя. Якщо проти набуття заставодержателем права власності на за­ставлене рухоме майно заперечує інший обтяжувач, заставодержатель може набути право власності лише за умови задоволення вимоги цього обтяжувача до боржника. Якщо проти набуття права власності на заставлене рухоме майно заставодержателем заперечує боржник, набуття заставодержателем права власності на заставлене майно можливе за рішенням суду.

17. Набуття заставодержателем права власності на заставлене рухоме майно в по­рядку звернення стягнення на нього припиняє зобов'язання, яке забезпечувалось за­ставою цього майна. Після цього заставодержатель не вправі пред'являти боржнику інші вимоги, що входили до змісту забезпеченого заставою зобов'язання.

18. Набуття заставодержателем права власності на заставлене рухоме майно в поряд­ку звернення стягнення на нього в позасудовому порядку не припиняє усіх обтяжень відповідного рухомого майна з вищим пріоритетом, але припиняє обтяження цього ж майна з нижчим пріоритетом.

19. Інший варіант вирішення питання про звернення стягнення на заставлене рухоме майно за наявності заперечень з боку інших обтяжувачів або боржника — продаж пред­мета застави. Статті 30, 31 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» встановлюють порядок продажу предмета застави заставодержателем та розподілу доходів від продажу цього предмета.

20. Статті 32, 33 названого вище Закону встановлюють досить складний порядок звернення стягнення на право грошової вимоги, що є предметом застави, а також на грошові кошти і цінні папери, що є предметом застави. У зв'язку з введенням в дію згаданого Закону ст. 23 Закону «Про заставу» [64], що встановлює загальні правила про реалізацію предмета застави, яким є майнові права, зберегла чинність, а частина друга цієї ж статті втратила чинність стосовно права грошової вимоги, оскільки ст. 32 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» передбачає інший (несудовий) порядок звернення стягнення на право грошової вимоги, що є предметом застави.