Стаття 27.     Запобігання обмеженню можливості фізичної особи мати цивільні права та обов'язки

1. Правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним.

2. Правовий акт Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб не може обмежувати можливість фізичної особи мати не заборонені
законом цивільні права та обов'язки, крім випадків, коли таке обмеження перед­бачено Конституцією України.

1. Вчинення правочину, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, не допускається. Такий правочин є нікчемним (ч. 2 ст. 216 ЦК), тобто таким, який безпосередньо законом визнається недійсним.

2.   Можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки не може обмежуватись будь-якими підзаконними актами. Такі обмеження можуть встановлюватись підзаконними актами лише у випадках, коли Конституція України допускає встановлення обмежень цивільних прав та обов'язків. Конституція встановлює численні положення, що допускають можливість обмеження конституційних прав, але кожного разу при цьому зазначається на те, що такі обмеження можуть встановлюватись тільки законом. Лише ст. 64 Конституції України [1], допускаючи встановлення обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина в умовах воєнного і надзвичайного стану, не зазначає, що такі обмеження встановлюються тільки законом. Тому в цих випадках обмеження можливості мати цивільні права і обов'язки можуть встановлюватись і підзаконними актами.

3. Частина 2 ст. 27 ЦК дає привід для постановки питання, що має загальне значення для розуміння співвідношення загальних та спеціальних положень за­конів. Із ч. 2 ст. 27 ЦК випливає, що тільки Конституцією можуть визначатись випадки, коли допускається встановлення обмежень можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, в тому числі і випадки, коли такі обмеження можуть встановлюватись підзаконними актами. Але ж тут не повторюється положення Конституції, а встановлюється нова правова норма. Якщо ж це — норма закону, то спеціальною нормою закону можуть встановлюва­тись інші правила. Система законодавства України та практика його застосування не дають підстав для висновку про те, що законом може обмежуватись право Вер­ховної Ради відступати від положень раніше прийнятих законів. Такі обмеження можуть встановлюватись лише Конституцією. Отже, стосовно ч. 2 ст. 27 ЦК слід визнати, що вона не виключає надання спеціальним законом повноваження на встановлення підзаконними актами обмежень можливості громадян мати ци­вільні права та обов'язки.

Стаття 28.     Ім'я фізичної особи

1. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям.

Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається із прізвища, влас­ного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить.

2. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені.

3. Ім'я фізичній особі надається відповідно до закону.

1. Фізична особа як суб'єкт цивільних прав та обов'язків має бути індивідуалізована.Це здійснюється за допомогою імені фізичної особи. Ім'я фізичної особи складається із прізвища, власного імені та по батькові. Допускається, щоб ім'я фізичної особи містило в собі інші зазначення, якщо це випливає із закону або звичаю національноїменшини, до якої особа належить.

2. Ім'я дитині надається відповідно до Сімейного кодексу [39] (ст. 145 — 149).

3. Фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм ім'ям. Для під­твердження особистості, а також з метою ідентифікації фізичної особи при укладенні договорів, вчиненні інших правочинів, при здійсненні прав використовуються доку­менти, передбачені нормами публічного права, — паспорт, свідоцтво про народження, а також інші документи.

4. Використовувати псевдонім (вигадане ім'я) або діяти без зазначення імені фізична особа може при здійсненні тільки окремих цивільних прав, якщо це допускається за­коном. Зокрема, Закон «Про авторське право та суміжні права» [176] (ст. 14) надає автору право вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені, забороняти під час публічного використання твору згадувати своє ім'я (якщо автор бажає залишитись анонімом).

Стаття 29.     Місце проживання фізичної особи

1. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше при­міщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповід­ному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або
тимчасово.

2. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце про­живання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

3. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я
тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за зго­дою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

4. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце про­живання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому
вона проживає.

5. Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або міс­цезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.

6. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

1. Із ч. 1 ст. 29 ЦК випливає, що під місцем проживання тут розуміється житло, хоч повної відповідності між цим визначенням місця проживання та визначенням жит­ла у ст. 379 ЦК немає. Отже, місце проживання — це приміщення, яке призначене та придатне для постійного проживання. У частині п'ятій ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» [209] місце проживання визначається як адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа про­живає строком понад шість місяців на рік. Адміністративно-територіальна одиниця визначається в абзаці третьому ст. 1 Закону «Про місцеве самоврядування в Украї­ні» [112] як область, район, місто, район в місті, селище, село. Ці одиниці відповідно до ст. 133 Конституції України утворюють систему адміністративно-територіального устрою України. Незважаючи на досить широке розуміння місця проживання, із ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» випливає, що реєстрація місця проживання (чи місця перебування) полягає у вне­сенні відповідних відомостей до паспортного документа і до реєстраційного обліку відповідного державного органу із зазначенням адреси житла особи. При зміні місця проживання в межах адміністративно-територіальної одиниці на фізичну особу покла­дається обов'язок письмово повідомити про це відповідний орган реєстрації (частина восьма ст. 6 названого Закону). Таким чином, цей Закон також визнає можливість зміни місця проживання в межах тієї адміністративно-територіальної одиниці, де міс­це проживання особи зареєстроване. Тобто незважаючи на суперечність у визначенні місця проживання між згаданим Законом та Цивільним кодексом, врешті-решт обидва закони визнають необхідність індивідуального визначення житла як місця проживання шляхом зазначення адреси.

2. Поряд з терміном «місце проживання» у ст. З Закону «Про свободу пересуван­ня та вільний вибір місця проживання в Україні» [209] визначається поняття місця перебування. Критерієм розмежування цих двох понять є строк проживання. Місце проживання визначається як таке, де фізична особа проживає понад шість місяців на рік. Місце перебування визначається як таке, де особа проживає менше шести місяців на рік.

3. При встановленні віку, з досягненням якого особі надається право на вільний вибір місця проживання, в законодавстві не вдалося уникнути суперечностей. Час­тина 2 ст. 29 ЦК надає таке право особам, які досягли чотирнадцяти років. Частина друга ст. 13 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачає обмеження вільного вибору місця проживання щодо осіб, які не досягли 16-річного віку. При правозастосуванні перевагу слід надавати ч. 2 ст. 29 ЦК, оскільки названий Закон, як і інші закони, не встановлює, які ж саме обмеження на вибір місця проживання встановлюються для осіб, які не досягли 16-річного віку. Застосування за аналогією до осіб віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років правил ч. З ст. 29 ЦК, що стосуються осіб віком від десяти до чотирнадцяти років, було б
неправильним. Оскільки діти віком від 15 до 18 років подають заяву про реєстрацію особисто (частина друга ст. 7 Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»), для них реалізація права вибору місця проживання без згоди батьків, усиновлювачів (піклувальників) є можливою. Для осіб віком від 14 до 15 років реалізація цього права ускладнюється, оскільки реєстрація їх місця проживання здійснюється за заявою, яку подають їх батьки, усиновлювачі (піклувальники).

4. Здійснення права мати декілька місць проживання буде блокуватися тим, що місце проживання відповідно до ст. З Закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначається за об'єктивним критерієм, яким є строк, впродовж якого особа проживає на даному місці. Проте це не перешкоджає тому, щоб особа періодично проживала в різних житлових будинках, квартирах тощо.
Але місця, де особа проживає менш як шість місяців протягом року, визначаються названим законом як місця перебування. Отже, відповідно до названого Закону особа може бути зареєстрована тільки за одним місцем проживання, а інші місця перебуван­ня (де особа перебуває менше шести місяців впродовж року) не можуть бути визнані місцями проживання.

Стаття 30.     Цивільна дієздатність фізичної особи

1. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відпо­відальність у разі їх невиконання.

2. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється цим Кодексом і може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом.

1. В абзаці першому ч. 1 ст. ЗО ЦК критерієм, з яким пов'язується визнання фізичної особи дієздатною, називається усвідомлення нею своїх дій та здатність керувати ними. Але це — змістовний критерій, що використовується законодавцем при встановленні формально чітко виражених критеріїв дієздатності, а також судом при прийнятті рішень про визнання фізичної особи недієздатною чи обмежено дієздатною. Є деякі інші ви­падки, коли зазначені критерії використовуються безпосередньо. Якщо ж вирішується питання про дійсність чи недійсність правочину, вчдненого фізичною особою, стосовно якої є сумніви в її здатності усвідомлювати юридичне значення своїх дій чи керувати ними, то одного змістовного критерію для висновку про недієздатність фізичної особи недостатньо. Для цього необхідний ще один — формальний — критерій. У цьому можна впевнитись, порівнявши абзац перший ч. 1 ст. 30 ЦК із ст. 31 — 36, 39 ЦК. Цей формальний критерій встановлюється безпосередньо законом. В інших випадках закон передбачає наявність рішення суду, що вступило в законну силу.

2. Відповідно до ст. 30 ЦК цивільна дієздатність фізичної особи — це здатність такої особи своїми діями: 1) набувати для себе цивільних прав; 2) самостійно здійснювати свої цивільні права; 3) створювати для себе цивільні обов'язки; 4) самостійно вико­нувати ці обов'язки; 5) відповідати у разі невиконання цих обов'язків. Із спеціальних правил ст. 1178 — 1186 ЦК слід зробити висновок про те, що цивільна дієздатність передбачає також і здатність особи нести відповідальність за спричинену нею шкоду, а не тільки за невиконання обов'язків, які особа створила для себе.

3. За логікою речей, цивільна дієздатність має охоплювати собою здатність набувати цивільних прав лише шляхом здійснення правочинів (юридичних актів — дій з на­міром створити для себе цивільно-правові наслідки) та внаслідок правопорушення. Але із ст. 30 ЦК випливає, що до змісту дієздатності включається здатність набува­ти цивільних прав будь-якими діями, тобто як правомірними діями, спрямованими
на досягнення певних юридичних наслідків (юридичних актів, правочинів), і право­порушеннями, так і юридичними вчинками — діями, що об'єктивно тягнуть юридичні наслідки (незалежно від спрямованості волі суб'єкта на їх досягнення).  Стосовно малолітніх і неповнолітніх обсяг дієздатності встановлюється шляхом перелічення юридичних дій, які вони вправі вчиняти. Ці дії (ст. 31, 32 ЦК) є правочинами, тому
решту юридичних дій, що охоплюються поняттям дієздатності (ч. 1 ст. 30 ЦК), ма­лолітні і неповнолітні здійснювати не вправі. Зокрема, виготовлення неповнолітнім речі, відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦК, не тягне виникнення у нього права власності. За особами до чотирнадцяти років визнається право здійснювати особисті немайнові права на твори науки, мистецтва, об'єкти промислової власності та інші результати
творчої діяльності, але ж за ними ст. ЗО ЦК не визнається можливість набувати цих прав власними діями.

Звичайно, кращим виходом із суперечливої ситуації, що склалася, було б внесення змін до ст. 30 ЦК, виведення фактичних дій щодо створення речей (об'єктів речового права) та результатів творчої діяльності (об'єктів інтелектуальної власності) за межі категорії дієздатності та визнання їх такими, що охоплюються поняттям правоздат­ності. Оскільки здійснити це скоро не вдасться, доцільно було б враховувати на­ступне. Стаття 331 ЦК визнає за особою право власності на річ, що створена нею. Ця стаття повинна тлумачитись як спеціальна порівняно зі ст. 30 ЦК і така, що підлягає переважному застосуванню. Отже, всупереч ст. 30 ЦК неповнолітня (малолітня) особа повинна визнаватись власником створеної нею речі. Неповнолітня (малолітня) особа також повинна визнаватись суб'єктом права інтелектуальної власності на створений нею об'єкт такого права в силу спеціальної ст. 421 ЦК. Ця стаття визнає суб'єктом права інтелектуальної власності творця відповідного об'єкта. Крім того, невизнання права неповнолітньої (малолітньої) особи на створений нею об'єкт інтелектуальної власності суперечило б ст. 31 та 32 ЦК, що визнають за такими особами право само­стійно здійснювати особисті немайнові права на об'єкти інтелектуальної власності. Більш чітко визначити право неповнолітньої (малолітньої) особи на об'єкти інтелекту­альної власності не дозволяють ні національне законодавство, ні міжнародно-правові документи.

4.  Цивільна дієздатність включає у себе відповідальність за невиконання обов'язків, які особа створила для себе. Це правило слід тлумачити буквально: якщо від імені недієздатної особи укладено договір, то застосовувати заходи відповідальності до недієздатної сторони, від імені якої правочин вчинив представник, не можна. Підстав для цивільної відповідальності представника (що діє на підставі закону чи на іншій підставі) в таких випадках також немає, якщо тільки він не вчинив дії, що виходять за межі даних правовідносин.

Відповідальність за невиконання обов'язків, які фізична особа для себе своїми ді­ями не створювала (позадоговірна відповідальність), в ч. 1 ст. 30 ЦК до складу діє­здатності не віднесена. Але відповідні питання досить чітко вирішуються на підставі спеціальних правил ст. 1178, 1179 ЦК.

5. Інакше, ніж у випадках та в порядку, що встановлені законом, обсяг дієздатності фізичної особи, встановлений Цивільним кодексом, обмежуватись не може. Цей висно­вок випливає із ч. 2 ст. 30 ЦК і має таку ж юридичну силу, як і прямо встановлений цим законодавчим положенням правовий припис, унаслідок наявності в формулюванні цього положення слова «виключно».

Стаття 31.     Часткова цивільна дієздатність фізичної особи,  яка не досягла чотирнадцяти років

1. Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:

1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

2. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

1. Особа, яка не досягла чотирнадцяти років, визначається в ст. 31 ЦК як мало­літня. Такі особи визнаються частково дієздатними.

2. Часткова дієздатність малолітніх включає право вчиняти тільки ті юридичні дії, що перелічені в ст. 31 ЦК. Інші юридичні дії такі особи вчиняти не вправі.

3. Дрібні побутові правочини, що їх вправі вчиняти малолітні, раніше чинним Ци­вільним кодексом не визначались. Таку кваліфікацію правочинів здійснювали суди. Визначення дрібних побутових правочинів, надане в ст. 31 ЦК, не встановлює чітких меж цього поняття, але ж дає досить ясні орієнтири з цього приводу.

4. Малолітні вправі здійснювати особисті немайнові права автора на твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності або інші результати творчої діяльності, що охороняються законом. Здійснювати майнові права щодо таких об'єктів малолітні не вправі. Та і можливість здійснювати особисті немайнові права обмежується матеріально-правовими відносинами. Із ч. 1 ст. 31 ЦК не випливає право малолітнього звертатися до суду з позовом про захист особистих немайнових прав автора. Цивільне процесуальне законодавство цього права малолітніх також не передбачає.

5. У ч. 2 ст. 31 ЦК формулюється правило, відповідно до якого малолітні не несуть цивільно-правової відповідальності за завдану ними шкоду, що відповідає ст. 1178 ЦК. Це, правило зачіпає одну із складних проблем тлумачення правових норм, що формулюється питанням: якщо диспозицією правової норми встановлюється право (обов'язок), що діє за наявності визначених гіпотезою цієї ж норми умов, то чи можна
стверджувати, що за межами цієї гіпотези завжди діє протилежне правило? Стосовно ч. 2 ст. 31 ЦК це питання є таким: якщо малолітня особа не несе відповідальності (диспозиція) у випадках завдання шкоди (гіпотеза), то чи несе вона відповідальність у інших випадках (що не охоплюються гіпотезою)? На нашу думку, відповідь на це питання не може бути однозначною. Вона вимагає систематичного тлумачення право­вих норм. Ось спроба буквального тлумачення ч. 2 ст. 31 ЦК. Усі абстрактно можливі гіпотези для диспозиції ч. 2 ст. 31 ЦК, що не допускає цивільної відповідальності малолітньої особи, охоплюються формулюванням «якщо малолітня особа припустилась цивільно-правового порушення». Але законодавець звільняє таку особу від цивільно-правової відповідальності не у всіх випадках цивільного правопорушення, а тільки тоді, коли завдана шкода (тобто виключається виникнення з участю малолітньої особи зобов'язань щодо відшкодування шкоди). У решті випадків відповідальність малоліт­ньої особи при буквальному тлумаченні ч. 2 ст. 31 ЦК є можливою.

Інша (правильна) відповідь випливає із систематичного тлумачення норм, сфор­мульованих в ст. 31 ЦК і (частково) в ст. ЗО ЦК. Часткова дієздатність малолітньої особи визначається в ч. 1 ст. 31 ЦК за дозвільним принципом (можна діяти тільки так, як дозволено), тобто загальним є правило: дії малолітньої особи з наміром і без наміру створення юридичних (цивільно-правових) наслідків для цієї особи не викли­кають. Це стосується і відповідальності, оскільки ч. 1 ст. ЗО ЦК включає її до змісту дієздатності. І тільки у випадках, коли це дозволено ч. 1 ст. 31 ЦК, малолітня особа може своїми діями набувати для себе прав і приймати на себе обов'язки. При такому тлумаченні ст. 31 ЦК положення її частини 2 лише уточнюють загальне правило про те, що дії малолітніх осіб не викликають цивільно-правових наслідків для цих осіб. Тому вони не несуть відповідальності не тільки за завдану ними шкоду, а і за неви­конання будь-яких цивільно-правових обов'язків.

6. Відсутність у малолітніх повної цивільної дієздатності заповнюється у відповід­ній частині дієздатністю батьків. Управління майном дитини батьки здійснюють без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та ви­користання майна дитини в її інтересах. Питання управління майном батьки повинні вирішувати спільно. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого із батьків, а спори між батьками з цього приводу вирішуються органом опіки і піклування або судом. Другий із батьків має право звернутись до суду з вимогою про визнання правочину недійсним, якщо правочин здійснено стосовно майна малолітнього за згодою другого із батьків (ст. 177 СК [39]). Сімейний кодекс розширив повноваження батьків на розпоряджання май­ном малолітніх дітей, він не містить правила про те, що при розпоряджанні батьків майном неповнолітніх дітей на них поширюються правила про опіку та піклування (таке правило містилося в ст. 78 КпШС), тобто батьки не повинні отримувати згоду органів опіки та піклування на здійснення правочинів щодо майна малолітніх дітей. Така згода потрібна лише у випадках, передбачених ч. 2 ст. 177 СК.