§ 2. Конституційно-правові норми: загальна характеристика

Конституційно-правова норма — це встановлене або санкціоно­ване державою загальнообов ’язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які становлять предмет конституційного права.

Конституційно-правовим нормам притаманні загальні ознаки юри­дичних приписів, тобто вони регулюють суспільні відносини, встанов­люють обов’язкові правила поведінки, містяться в чинних правових актах держави; охороняються і забезпечуються в разі необхідності примусовою силою держави.

Від норм інших галузей права конституційно-правові норми від­різняються: а) своїм змістом, сферою суспільних відносин, на регулю­вання яких спрямовані; б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції України і мають найви­щу юридичну силу; в) установчим характером своїх приписів, оскіль­ки конституційно-правові норми визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів; г) особливостями внутрішньої структури.

На відміну від інших галузей права, норми конституційного права включають значно більше норм загальнорегулюючого характеру. До таких насамперед належать норми-принципи, норми-поняття, норми- завдання, яких багато в першому розділі Конституції України. Чимало конституційно-правових норм при своїй реалізації пов’язані не з ви­никненням конкретних правовідносин, а з відносинами загального характеру або ж з правовим станом (громадянство, статус Автономної Республіки Крим).

Конституційно-правові норми, як правило, не є класичними, тобто вони не завжди містять у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Є норми, які мають тільки диспозицію: «Пре­зидент України є главою держави і виступає від її імені» (ст. 102 Кон­ституції України). Є такі, що складаються з гіпотези і диспозиції: «Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розді­лу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», попередньо схвалений біль­шістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважаєть­ся прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради Укра­їни за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційно­го складу Верховної Ради України» (ст. 155 Конституції України). У окремих випадках конституційно-правові норми містять у своєму складі і санкцію.

Конституційно-правові норми досить різнорідні і мають свої спе­цифічні риси. Їх можна класифікувати за такими ознаками (критерія­ми): за змістом, юридичною силою, територією дії, характером втілен­ня приписів, призначенням у механізмі правового регулювання, функ­ціональною спрямованістю, терміном дії.

За змістом, тобто колом суспільних відносин, що ними регулю­ються, одні норми пов’язані зі сферою суспільних відносин, у яких встановлюються засади конституційного ладу, другі — із закріпленням основ правового статусу людини і громадянина, треті — з територі­альним устроєм, четверті — із системою органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні, п’яті — із закріпленням вибор­чої системи, референдуму тощо.

Конституційно-правові норми України суттєво відрізняються одна від одної за юридичною силою. Це залежить від того, у якому норма­тивному акті міститься норма і яке місце посідає акт у правовій систе­мі України. Найважливіші норми містяться в Конституції України і конституційних законах. Жодна правова норма не повинна суперечи­ти нормам Конституції України. На основі Конституції, законів Укра­їни в державі видаються інші правові акти: постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України, постанови Кабі­нету Міністрів України, акти органів місцевої виконавчої влади, міс­цевого самоврядування.

За призначенням у механізмі правового регулювання норми консти­туційного права поділяються на матеріальні («Верховна Рада України працює сесійно» — ст. 82 Конституції України) і процесуальні («Ви­борчі бюлетені заповнюються виборцем особисто в кабіні для таємно­го голосування. Під час заповнення виборчих бюлетенів забороняєть­ся присутність у кабіні для таємного голосування інших осіб» — ч. 5 ст. 83 Закону України «Про вибори народних депутатів України»).

На відміну від кримінального, цивільного, адміністративного пра­ва, конституційне право не має спеціальної процесуальної галузі, норми якої встановлювали б загальний, однаковий порядок реалізації матеріальних конституційно-правових норм. Але реалізація багатьох із них пов’язана з необхідністю додержання широкої системи проце­дурних правил, які містяться у відповідних процесуальних (процедур­них) нормах. Особливо це стосується реалізації громадянами України політичних прав (право обирати і брати участь у виборах, референду­мах), процедури діяльності Верховної Ради України. Матеріальні конституційно-правові норми містять приписи щодо правового регу­лювання суспільних відносин, а процедурні норми визначають про­цедури, у межах яких вона повинна бути здійснена.

Протягом останніх років збільшується кількість процесуально- процедурних конституційно-правових норм, наприклад у законах про вибори. Для забезпечення якості законотворчої роботи велике значен­ня має Регламент Верховної Ради України. Однак процесуальні норми таких актів на сьогодні ще не повністю забезпечують застосування матеріальних норм.

За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на по­стійні та тимчасові. Більшість норм конституційного права України є постійними. Строк їх дії невизначений. Тимчасові норми, наприклад, містяться в пунктах 2-10 та 12-14 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, які діють на території: всієї України; Автономної Республіки Крим; окре­мих адміністративно-територіальних одиниць.

За характером приписів, що містяться в конституційно-правових нормах, норми поділяються на уповноважуючі, зобов’язуючі і заборо­няючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів державно- правових відносин виконувати певні дії, визначають межі їх повно­важень. Такий характер мають норми, які встановлюють компетенцію України, Автономної Республіки Крим, усіх державних органів. До категорії уповноважуючих норм належать також норми-принципи, норми-цілі, норми-завдання тощо.

Зобов’язуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти певним чином. До цієї групи належать насамперед норми, які закріплюють конституційні обов’язки громадян: захищати Вітчизну, неухильно додержуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні символи (статті 65, 66, 67 Конституції України). До цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов’язки органів державної влади: «Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом де­сяти днів» (ч. 4 ст. 94 Конституції України).

Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб’єктів порушувати правові приписи. Наприклад: «Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом» (ч. 3 ст. 126 Конституції України).

За характером втілених приписів норми конституційного права поділяються на імперативні та диспозитивні.

До імперативних належать норми, які не надають суб’єктам державно-правових відносин свободи вибору своєї поведінки. У них однозначно вказуються варіант поведінки, дії суб’єкта у відповідних обставинах. Так, ч. 12 ст. 18 Закону України «Про громадянство Укра­їни» встановлює, що вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою. Тому вихід дітей із громадянства без їхньої згоди не допускається.

Диспозитивні норми дають можливість суб’єктам державно- правових відносин вибирати варіант поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин.

За функціональною спрямованістю норми конституційного права України поділяють на регулятивні і охоронні.

Більшість із них є регулятивними. Охоронні конституційно-правові норми являють собою заборону. Так, наприклад, відповідно до ч. 6 ст. 17 Конституції України, «на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених за­коном».

Установчі норми формують фундамент правового регулювання суспільних відносин і правового статусу людини в Україні, закріплю­ють основи конституційного ладу, права, свободи і обов’язки громадян, основоположні ідеї й цінності правової системи суспільства. Вони містяться в Конституції і законах України.

Забезпечувальні норми — це норми, які містять гарантії реалізації суб’єктами конституційно-правових відносин прав і обов’язків.

Декларативні норми визначають завдання правової регламентації окремих видів суспільних відносин.

Дефінітивні норми — це визначення конституційно-правових явищ і категорій. Наприклад: «Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади» (ч. 1 ст. 113 Конституції Украї­ни).

Колізійні норми — це норми, що призначені для усунення супе­речностей між конституційно-правовими приписами.

Оперативні норми визначають дату вступу в дію нормативно- правового акта, припинення його дії.

Конституційно-правові норми — це загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою для регулювання і охорони державно-правових відносин, які реалізуються через права і обов’язки суб’єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави. Ці норми мають установчий характер. Вони встанов­люють форму правових актів (закони, укази, постанови) державних органів, порядок їх прийняття, компетенцію державних структур у сфе­рі правотворчості, порядок зміни і скасування нормативних актів. Для норм цієї галузі специфічним є механізм їх застосування.

Конституція містить багато узагальнених приписів (норми-цілі, норми-зобов’язання, програмні норми). Природно, виникає питання про їх нормативність. Наявність у Конституції загальних положень, принципів, дефініцій не тільки не позбавляє її нормативності, а, нав­паки, свідчить про широке використання в ній нормативності. Нор­мативність конституційних принципів зумовлена тим, що вони аку­мулюють, узагальнюють найбільш важливі, соціально значущі явища і вводять їх у межі прийнятих у державі нормативів. Так, у статті 1 Конституції України встановлено, що Україна є демократичною, правовою, соціальною державою. На сьогодні це, по суті, програмна норма.

Важливою ознакою, притаманною виключно конституційним нор­мам, є їх найвища юридична сила. Вони є також, як правило, досить стабільними, і це має суттєве значення для стабільності конституцій­ного ладу, забезпечення законності й правопорядку, стабільності право­вої системи України. Суттєве значення для характеристики конститу­ційних норм має положення про те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, що гарантує можливість звернення до суду для захисту прав і свобод людини і громадянина на основі норм Консти­туції України.

Таким чином, конституційні норми мають свою специфіку, яка ви­пливає з особливостей суспільних відносин, які вони регулюють.