§ 2. Форми міжнародних економічних відносин. Міжнародні економічні організації

Як відомо, суб’єкти світового господарства об’єднуються в єдину цілісну систему міжнародними економічними відносинами. Розрізня­ють такі форми міжнародних економічних зв’язків: міжнародна торгівля товарами й послугами; міжнародний рух капіталу; міжнародні валютні відносини; міжнародна міграція трудових ресурсів.

Міжгосподарські зв’язки починалися зі світової торгівлі, яка про­йшла шлях від одиничних зовнішньоторговельних угод до масштаб­ного торговельно-економічного співробітництва та формування світо­вого ринку — сфери стабільних товарно-грошових відносин між країнами, які пов’язані між собою участю в міжнародному поділі пра­ці. Міжнародна торгівля створює велику кількість переваг, що стиму­лює економічний розвиток окремих країн. Завдяки їй держави дістають можливість імпортувати продукцію, яку вони не виробляють самі. Світова торгівля сприяє поширенню нових ідей та технологій.

Для сучасної світової торгівлі характерні такі риси: у структурі товарообігу збільшується частка обробленої продукції і значно скоро­чується питома вага сировинних товарів; зростає роль наукомістких виробів (комп’ютерна техніка та інше електронне обладнання); у світо­вому господарстві створено не тільки ринок товарів у вигляді продук­ту, але й світовий ринок послуг.

Сучасні держави регулюють торгівлю з іншими країнами. При цьому можуть застосовуватися дві протилежні форми торгової політи­ки — протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Здійснюєть­ся шляхом стимулювання експорту й обмеження імпорту.

Глобальним напрямом розвитку зовнішньої торгівлі протягом ХХ ст. є лібералізація торгівлі. Бо саме вона сприяє розвитку між­народної спеціалізації, котра ґрунтується на певних економічних пере­вагах кожної країни. Свобода торгівлі забезпечує розвиток конкуренції, підтримуючи інноваційні процеси, створює умови для масового ви­робництва в інтересах споживачів.

Звертають на себе увагу надзвичайно високі темпи зростання зов­нішньої торгівлі товарами країн, що розвиваються, та перехідних економік. Починаючи з 2003 р. позитивні зміни щодо темпів зростан­ня торгівлі спостерігаються у всіх регіонах світу. Навіть у найбідніших країнах суттєво зросли обсяги зовнішньої торгівлі як унаслідок стрім­кого зростання цін на традиційні експортні товари, так і завдяки зро­станню виробництва.

Останнім часом наша держава значно лібералізувала зовнішню тор­гівлю. Ця обставина мала як позитивні, так і негативні наслідки для української економіки. До позитивних належать: збільшення обсягу екс­порту; вихід країни на нові ринки, де вітчизняна продукція заповнює вільні «ніші»; суттєве розширення кола експортерів, які формують конку­рентне середовище в експортній діяльності. У 2006 р. експорт товарів з України перевищив 38 млрд дол. США, імпорт — 45 млрд дол. Зовніш­ньоторговельні угоди здійснювалися з партнерами з 213 країн світу. Не­гативними наслідками є: низька ефективність зовнішньої торгівлі; високий рівень неповернення валютного виторгу; сировинно-напівфабрикатний характер експорту, дедалі більше загострення проблеми конкурентоспро­можності українських товарів, особливо машинобудування та інших га­лузей, де необхідний високий ступінь обробки. Подоланню зазначених негативних явищ значною мірою сприяє залучення іноземного капіталу.

Міжнародний рух капіталу являє собою вилучення частки капі­талу певної держави й переміщення його у виробництво або обіг іншої держави з метою отримання прибутку та інших вигод. Результатом переміщення капіталу є створення зустрічного потоку капіталу у ви­гляді доходів, які повертаються на батьківщину. Рух капіталу сприяє розширенню товарного експорту й збільшенню доходів від закордонних інвестицій. З іншого боку, експорт капіталу може позбавити господар­ство необхідних для структурної перебудови коштів і загальмувати темпи економічного розвитку. Саме тому уряди застосовують час від часу обмеження експорту капіталу.

Слід зазначити, що іноземний капітал значною мірою забезпечив економічне зростання як промислово розвинених країн, так і нових індустріальних держав, бо сприяв створенню конкурентоспроможного експортного капіталу й розвитку наукомістких галузей. Для країн- імпортерів іноземний капітал стає джерелом індустріального розвитку, але одночасно існує небезпека сировинної спеціалізації цих країн, економічної та політичної залежності від країн-постачальників капі­талу, погіршення платіжного балансу.

Міграція капіталу здійснюється в таких основних формах: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, середньо- та довгострокові кредити позичкового капіталу. Прямі інвестиції дають право прямого контролю за іноземними підприємствами та компаніями. Експорт капіталу в роз­мірах, що не дають права прямого контролю, веде до створення порт­фельних інвестицій.

Швидкий прорив на міжнародні ринки та високі темпи економіч­ного зростання багатьох країн світу обумовлені саме залученням капі­талу у формі прямих іноземних інвестицій. У ролі прямого інвестора частіше виступають транснаціональні корпорації, які використовують ресурси й конкурентні переваги багатьох країн світу і стрімко поши­рюються. Найзначніші експортери капіталу — Японія, США, Франція, Німеччина, Велика Британія. Географічно майже 80 % прямих зару­біжних інвестицій переміщується серед розвинених країн світу, інші направляються в країни, що розвиваються, та в держави з перехідною економікою.

Досвід багатьох країн із перехідною економікою (Китаю, нових членів ЄС) доводить, що позитиви щодо іноземного інвестування на­багато перевищують загрози цієї форми міжнародних економічних зв’язків. Інвестиційний режим спрямовувався на максимально повне включення прямих зарубіжних інвестицій у стратегію економічного розвитку та зростання. Протягом останніх п’ятнадцяти років велика кількість країн не тільки скасувала більшість обмежень для іноземних інвестицій, але й розробляла стимулюючі заходи, спрямовані на їх за­лучення.

Беручи до уваги розміри держави й рівень її індустріального роз­витку, обсяг іноземних інвестицій, направлених в Україну, надзвичай­но малий. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій на 1 січня 2007 р. становив 21 млрд дол. Країна посідає одне з останніх місць у Європі з фінансування інвестиційних проектів на душу населення — 454 дол., це значно менше, ніж у країнах Центральної Європи. Куму­лятивний обсяг інвестицій з України в економіку країн світу дорівню­вав 221,5 млн дол. (46,3 % від загального обсягу в країни СНД, 53,7 % — в інші країни світу).

Останнім часом спостерігається різке збільшення попиту на прямі іноземні інвестиції з боку всіх категорій країн, що утворюють світове господарство: розвинених країн, країн, що розвиваються, країн із пере­хідною економікою. Однак інтенсивне залучення іноземного капіталу стає можливим тільки на основі сприятливого інвестиційного клімату: системи політичних, економічних, юридичних, соціальних, організацій­них умов, в яких здійснюється функціонування іноземного капіталу.

Створення зазначених умов в Україні має відбуватися в таких на­прямах:

обов’язкове виконання міжнародно-правових зобов’язань України щодо двосторонніх міжнародних угод про взаємний захист інвести­цій;

широке запровадження такого методу іноземного інвестування, як концесія;

створення умов для залучення іноземних банків у процес інвесту­вання;

посилення контролю за використанням кредитів, наданих під га­рантію держави;

застосування цілеспрямованих стимулюючих заходів для забез­печення інноваційного характеру іноземного інвестування.

Розвиток міжнародної економічної діяльності передбачає посилення міжнародної міграції робочої сили. Вона виявляється в еміграції (виїзді за кордон) й імміграції (приїзд трудящих із-за кордону). Зовнішня мігра­ція населення охоплює практично всі континенти й країни, всі соціаль­ні прошарки населення. Сучасними центрами тяжіння мігрантів є: США, Канада, Західна Європа, нафтодобувні країни Близького Сходу, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Росія.

Вихід із ізоляції регіону Центральної та Східної Європи, включаючи простір колишнього СРСР, значно вплинув на геополітичну ситуацію в зазначеному регіоні й спровокував нові потоки й напрямки міграцій, але не змінив тих глобальних закономірностей міграції, які склалися у світі до кінця 80-х років: посилення ролі трудової міграції, постійне збільшення масштабів міграції, значне зростання нелегальної міграції, збільшення серед мігрантів частки висококваліфікованих спеціалістів.

Міжнародна міграція існує в різних формах: трудова, сімейна, рекреаційна, туристична. Міжнародна трудова міграція є формою транскордонного руху населення з метою працевлаштування та по­шуку більш вигідних умов праці. Країни, що приймають мігрантів, мають значну економію на підготовці працівників, їх навчанні за кошти держави та підприємств. Мігранти є фактором підвищення сукупного попиту і відповідно зростання виробництва. Шляхом залучення робіт­ників молодого віку деякі держави намагаються вирішити демографіч­ні проблеми.

Але приплив іммігрантів має й негативні моменти для сторони, яка приймає. Вони пов’язані з посиленням конкуренції між місцевою та іноземною робочою силою на ринку праці. На ньому зростає пропо­зиція праці, і за відсутності збільшення попиту відбувається зниження оплати праці місцевих працівників. Масова присутність людей з іншою культурою, релігією, менталітетом може суттєво впливати на форму­вання економічної політики держави і навіть стати однією з реальних загроз безпеці держави.

Країни, що експортують робочу силу, також мають враховувати як позитивні, так і негативні наслідки цього процесу. По-перше, емігран­ти стають джерелом постачання на батьківщину вільно конвертованої валюти, яку вони переказують своїм сім’ям. Практика підтверджує, що доходи від експорту робочої сили можуть бути не меншими, а іноді й більшими, ніж доходи від товарного експорту.

Від’їзд в іншу країну на заробітки зменшує напруження на ринку країни еміграції, але стає причиною несприятливих наслідків мораль­ного характеру і зумовлює економічні, соціальні, психологічні втрати: кваліфікованих спеціалістів, що мають першочергове значення для ба­гатьох країн (науковці, інженери, програмісти, медики); значні кошти, вкладені в освіту, підвищення кваліфікації тощо. При цьому втрачаєть­ся інтелектуальна цінність цих кадрів, плоди їх майбутньої творчої ді­яльності; скорочення можливостей розвитку сучасних видів виробни­цтва, структурної перебудови економіки, підйому національної науки. Еміграція висококваліфікованих кадрів має і суттєві соціальні наслідки. Це є скороченням кількості представників інтелектуальної еліти, здатної бути носієм національної культури і прогресивних тенденцій. Під впли­вом цих обставин ускладнюються й гальмуються процеси демократиза­ції суспільства, становлення, розбудови незалежних держав.

На основі розглянутих вище форм міжнародних економічних зв’язків складаються міжнародні валютні відносини — повсякденні зв’язки між приватними особами, фірмами, банками на валютних та грошових ринках із метою здійснення міжнародних розрахунків, кре­дитних та валютних операцій. Співвідношення між сумою платежів, одержаних із-за кордону, і сумою платежів, переказаних за кордон за певний проміжок часу, називається платіжним балансом держави.

Платіжний баланс складається з трьох розділів: рахунок поточних операцій; рахунок операцій з капіталом; розрахунки за офіційними міжнародними резервами (рух ліквідних коштів країни). Стан платіж­ного балансу держави є важливою характеристикою її ролі в системі міжнародних економічних відносин.

Інтенсивний розвиток міжнародних економічних зв’язків підтвер­джує, що глобалізація господарського життя стає головною тенденцією розвитку сучасного світового господарства. Цьому сприяє діяльність міжнародних організацій. До міжнародних економічних організацій належать організації, які на основі міжнародно-договірних відносин проводять роботу, спрямовану на організацію та здійснення міжнарод­ного економічного співробітництва. Правоздатність, яку мають між­народні економічні організації, дає їм можливість укладати різні до­говори як із окремими державами, так і з міжнародними організаціями в межах завдань і цілей, закріплених у їх установчих документах.

Найбільш значну роль у розвитку міжнародного економічного співробітництва відіграють такі міждержавні структури: Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), до якої належать усі промислово розвинені держави; Європейський Союз (ЄС); Між­народна торговельна організація (МТО); Міжнародний валютний фонд (МВФ); Світовий банк (включає чотири міжнародних фінансових ін­ститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Між­народну асоціацію розвитку (МАР), Міжнародну фінансову корпорацію (МФК), Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (БАГІ); Євро­пейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР); Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО); Організація Об’єднаних Націй з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД).