Печать
PDF

Глава 25 Сутність, структура та закономірності розвитку світового господарства

Posted in Учебные материалы - Основи економічної теорії ( Л.С. Шевченко )

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Глава 25 Сутність, структура та закономірності розвитку світового господарства

§ 1. Поняття світового господарства. Головні сфери світової економіки

 

Сучасне світове господарство являє собою сукупність національ­них господарств окремих країн, об’єднаних участю в міжнародному поділі праці й системою міжнародних економічних відносин. За по­казниками галузевої структури економіки, рівня соціально-економічного розвитку (ВВП на душу населення, стан освіти та здоров’я громадян) у ньому визначаються такі групи держав:

країни з розвиненою ринковою економікою;

країни з перехідними економічними системами (на території Схід­ної Європи та колишнього СРСР);

країни, що розвиваються.

До групи промислово розвинутих країн із ринковою економікою належать Країни Північної Америки (США, Канада, Мексика), Японія, країни Західної Європи. Зазначені держави мають групу лідерів: Ве­лика Британія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія. Країни з розвиненою ринковою економікою посідають провідне місце у світі щодо головних макроекономічних показників. Вони мають суттєвий вплив на стан світових ринків товарів, послуг, капіталу, валют, визначають домінуючі напрями світової науки та техніки.

У 80-90-х роках ХХ ст. у світовому господарстві відбулася подія надзвичайного значення — держави з командно-адміністративною системою почали ринкове реформування економіки. Ця обставина дала змогу об’єднати посткомуністичні країни в групу держав із перехід­ними економічними системами. До цієї групи належать усі колишні соціалістичні країни, крім Північної Кореї та Куби.

Слід зауважити, що перехідні країни не є однорідними. Серед них вирізняються три групи держав із різними можливостями участі в глобальних процесах. У першу групу входять Латвія, Польща, Словач­чина, Словенія, Угорщина, Чехія, де склалися сприятливі умови для швидкого завершення перехідного етапу. Незважаючи на суперечності та труднощі перехідного періоду, у цих країнах з 1994 р. почалось економічне зростання. В Естонії, Литві падіння економіки припини­лося в 1995 р. Саме ці держави стали першими претендентами на вступ до ЄС, який відбувся у травні 2004 року. У цих країнах зберігаються високі темпи економічного зростання, динаміка прямих іноземних інвестицій, зростання частки наукомісткого сучасного обладнання для розвитку інноваційних процесів.

Друга група країн із перехідною економікою представлена балкан- ськими державами, які не мали розвинутої промисловості. Крім того, воєнні події, що відбувалися на їх території, не могли не позначитися на стані економіки й створенні передумов до включення у процес гло­балізації. Втім, балканські країни в умовах командно-адміністративної системи у значних масштабах зберегли приватний сектор. Ця обстави­на відчутно прискорила процес ринкових перетворень і час виходу з економічної кризи.

До третьої групи перехідних країн увійшли республіки колишньо­го СРСР за винятком країн Прибалтики. Оскільки режиму, який би відповідав сучасним критеріям ринкової демократії, не знала й доре­волюційна Росія, то завдання розбудови ринкової економіки в цьому регіоні було дуже важким. Головна проблема країн, що переходять до сучасної ринкової економіки, полягає в деформованому розвиткові їх промисловості, диспропорції у співвідношенні виробництва засобів виробництва й товарів широкого вжитку. Це призвело не тільки до не­узгодженості окремих секторів економіки, але й до фактичної стагна­ції таких галузей, як сільське господарство, легка й харчова промис­ловість. Тож першочерговими завданнями країн із перехідною еконо­мікою є раціоналізація структури народного господарства, розвиток приватного підприємництва, відкритість економіки.

Неоднорідність соціально-економічного та історичного розвитку зазначених країн викликала застосування ними різних моделей вклю­чення їх економік у світове господарство. Однак становлення країн із трансформаційними економіками як самостійних суб’єктів світового господарства тільки починається. Незважаючи на початковий характер теорії й практики розвитку міжнародних економічних відносин, у за­значеній групі країн зростає усвідомлення необхідності прискорення їх участі у світових економічних процесах. Адже тільки спираючись на тісне співробітництво із суб’єктами світового господарства, можна успішно долати соціально-економічні труднощі перехідного періоду, розбудовувати економіку, забезпечуючи високі темпи економічного зростання і достойний рівень життя народу.

Дуже велику частину економіки світу становлять колишні колонії. Це близько 140 країн світу. Вони обіймають понад 70% території пла­нети, в них проживає понад 80% населення світу, саме тут зосереджена більшість розвіданих запасів корисних копалин. У світовій економічній літературі зазначену групу держав називають країнами, що розвива­ються. Попри значні відмінності, ці держави мають спільні характер­ні риси: багатоукладність їхніх економік; значне відставання виробни­чих сил порівняно з передовими країнами; наявність традиційного сектору економіки, зорієнтованого на просте відтворення в багатьох країнах; низький рівень життя та освіти; масове безробіття; значний вплив традицій і релігії на економічний розвиток.

З часом посилюється відмінність у соціально-економічному роз­витку між державами, що становлять цю групу. Вирізняють високо- розвинуті країни, середньорозвинуті і найменш розвинуті. Для най­розвинутіших країн цієї групи характерна експортна орієнтація ви­робництва, висока конкурентоспроможність, перехід від видобувної до обробної промисловості та високотехнологічного виробництва. Представниками зазначеної групи країн є Аргентина, Бразилія, Гонконг, Індія, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань. Економісти розрізняють також середньорозвинуті і найменш розвинуті країни регіону, що розглядаєть­ся. Протягом останніх двох десятиліть відбуваються позитивні зрушен­ня в структурі матеріального виробництва країн, що розвиваються. Серед колишніх колоній уже вирізняється певна група країн, які, почи­наючи з 80-х років, за темпами зростання ВВП на душу населення більш ніж удвічі випереджають промислово розвинуті країни.

Зазначені позитивні зміни у світовому господарстві суттєво не вплинули на соціально-економічний розвиток 49 найбідніших країн світу, де мешкає 10,4% населення планети, яке не може скористатися можливостями, наданими їм міжнародним поділом праці, де з усією повнотою розкриваються суперечності розвитку сучасного світового господарства. Для їх розв’язання світове співтовариство здійснює від­повідні заходи: найбідніші країни світу отримують суттєву допомогу з різних міжнародних джерел (безоплатна допомога, пільгові кредити, списання боргів, зниження митних тарифів).

Слід зауважити, що світове господарство розвивається суперечливо. Розв’язуються суперечності шляхом переходу до нового типу економіч­ного зростання, який ґрунтується на принципово нових формах поєднан­ня науки з виробництвом, створенні нових елементів продуктивних сил (ЕОМ, мікроелектроніка, лазерна техніка), на якісно новому рівні вико­ристання людського фактора виробництва. Крім високого рівня середньої освіти, сучасні промислово розвинені ринкові країни забезпечують без­перервне підвищення рівня кваліфікації протягом усього життя працюючої людини. Така концепція була схвалена ЮНЕСКО як генеральний напрям підвищення ефективності освіти, найбільш наближений до життя. Реалі­зація цієї концепції висувала нові вимоги до середньої й вищої школи, а також забезпечувала додаткове навчання у сфері виробництва, тобто пере­підготовку робітників та службовців, спрямовану на врахування вимог «інформаційно-технологічної» революції.

Таким чином, новий тип економічного зростання ґрунтується на поєднанні досягнень НТР із творчим розвитком людини, із соціально орієнтованим ринковим механізмом, розвитком науки, освіти. Сучас­ний тип економічного зростання супроводжується перебудовою на­родногосподарських комплексів: відбувається перехід від структури, в якій домінувало промислове виробництво, до структури, де визна­чальним є інформаційний сектор суспільного виробництва.

Унаслідок структурної перебудови економіки промислових країн, значного підвищення продуктивності праці відбувається скорочення чисельності зайнятих у сільському господарстві розвинутих країн світу. За останні 50 років кількість працюючих у цій галузі зменшилась у п’ять разів. Аналогічні процеси відбуваються й у видобувній та обробній про­мисловості. Тут чисельність робітників скоротилася відповідно в чоти­ри й у два рази. Одночасно значно збільшилася кількість працюючих у сфері послуг. У Сполучених Штатах відсоток зайнятих у цій сфері вже перевищив 70 % і є найбільшим у світі. Особливо високими темпами зростала зайнятість у фінансовій і страховій справі, у сфері особистих професійних та ділових послуг, у державному управлінні.