§ 3. Соціальна політика держави. Справедливість та соціальний захист

Соціальна політика — це державне регулювання, спрямоване на формування гідної якості життя кожної людини, її розвиток і захист прав, а також урахування й узгодження інтересів усіх соціальних груп населення при виробленні загальної економічної політики.

Сформувалися три моделі соціальної політики. За допомогою кон­сервативної моделі держава лише формує умови для того, щоб сам громадянин вирішував проблеми власного добробуту. На себе вона бере лише ті функції, які власними силами не може виконувати ні конкретна особа, ні сім’я. Соціал-демократична модель має на меті досягнення соціальної справедливості в суспільстві, пом’якшення не­рівності шляхом бюджетного перерозподілу коштів, забезпечення державних гарантій рівня доходів та соціальної допомоги. У радян­ському суспільстві панувала патерналістська модель соціальної по­літики. Держава брала на себе регулювання всіх умов життя людей і не допускала невиправданого їх розшарування за рівнем життя. Зво­ротний бік патерналізму — це зрівнялівка, зниження стимулів до праці, існування непосильного бюджетного тягаря для уряду.

До основних напрямів соціальної політики держави відносять: державну політику зайнятості; державну політику доходів; державну політику розвитку соціально-культурної сфери.

Загальні основи регулювання ринку праці ми розглядали у главах 12 та 17. Тут лише додамо, що найактуальнішими напрямами політи­ки зайнятості в Україні визначені: всебічне стимулювання економіч­ного зростання малого бізнесу, що забезпечує додаткові робочі місця; скорочення структурного безробіття і забезпечення підготовки кадрів; точний статистичний облік безробітних у віці 15-70 років; правове забезпечення трудових відносин і удосконалення соціального захисту безробітних.

Державна політика доходів спрямована на запобігання невиправ­даній диференціації доходів населення та поляризації суспільства, зняття соціальної напруги, боротьбу з бідністю, мінімізацію конфлікту між ефективністю і соціальною справедливістю.

Існують чотири погляди на соціальну справедливість.

егалітарний — всі члени суспільства отримують рівні блага;

роулсіанський — максимізується корисність найменш забезпечених осіб;

утилітарний — максимізується загальна корисність усіх членів суспільства;

ринковий — справедливість встановлює ринок.

Найбільш суперечливим є останній. Ринок потребує відповідності доходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту від цього фактора і припускає значну нерівність у розподілі доходів. Наслідком цього може бути соціальний вибух, який порушить стабіль­ність суспільного життя, що спостерігалося в Україні восени та взим­ку 2004 року.

Для кількісної оцінки диференціації доходів застосовують різні показники.

Ступінь нерівності в розподілі доходів демонструє крива Лоренца (рис. 24.1). Якби існував абсолютно рівний розподіл доходів між усіма членами суспільства, то його відображала б бісектриса ОА. Насправді ступінь нерівності фіксує заштрихована ділянка ОСА між бісектрисою та кривою Лоренца. Що віддаленіша крива від бісектриси, то більшою є нерівність.

Коефіцієнт концентрації доходів — індекс Джині — показує ве­личину відхилення фактичного розподілу доходів населення від лінії їх рівномірного розподілу. Розраховують його таким чином.

Що вищий коефіцієнт Джині, то більшою є нерівність. Вона змі­нюється від 0 до 1.

Децильний коефіцієнт показує співвідношення між середніми доход ми 10 % найбільш високооплачуваних громадян і середніми до­ходами 10 % найменш забезпечених. У Європейському Союзі дециль- ний к гфіцієнт становить 6:1, а в Україні, за непрямими оцінками із урахуванням тіньових доходів — 30:1. Це дуже велика нерівність, що сформ валася під впливом недосконалості державного управління, напівкримінальної приватизації та лобіювання інститутів влади вели­кими фінансово-промисловими групами з метою перерозподілу дер­жавного бюджету на свою користь. Низька якість життя в Україні пере­плітається із психологічним несприйняттям економічної нерівності, поши зністю бідності серед працюючого населення (майже в полови­ні родин, що бідують, хтось із дорослих працює).

З метою стримування невиправданого розшарування населення й поля изації рівня життя держава вдається до низки заходів, таких як:

перерозподіл доходів через держбюджет;

встановленім мінімумузаробітної плати та прожиткового мінімуму на місяць;

ув дення прогресивної шкали оподаткування доходів громадян. Ступінь перерозподілу вищий у соціал-демократичних моделях соці­альної політики (до 50 % національного доходу), менший — у консер­вативній моделі;

стримування зростання заробітної плати з метою. зниження витрат виробництва і стимулювання інвестиційної складової (цей напрям характерний для Гонконгу, Тайваню, Південної Кореї, Китаю); забез­печення переважаючих темпів зростання продуктивності праці щодо темпів зростання заробітної плати (Японія);

стимулювання збільшення доходів громадян — як фактор підви­щення внутрішнього попиту і подальшого економічного розвитку (європейські країни). У 1960—1970-ті рр. в Західній Європі широко застосовували антиінфляційну політику доходів, до якої входила індек­сація доходів залежно від зростання цін. Однак згодом від неї почали відмовлятися, бо така політика пригнічує стимули до праці і сприяє інфляції;

виплата адресної допомоги незаможним громадянам. Навіть у США — країні з меншим рівнем соціального регулювання, ніж у Європі, ви­плати й пільги із соціальних фондів становлять приблизно 25 % від реально використаних доходів населення. Середній розмір пенсій пере­вищує середній розмір заробітної плати на 40 %. Частина допомог у доходах матерів сягає 20 %. Третина розлучених американок отримує на дітей державні аліменти. Розвивається безплатна охорона здоров’я. Ця проблема актуальна і для України, де досі панує стара система пільг, яка не сприяє реальному підтриманню громадян, породжує зловжи­вання і гальмує зростання економічної ефективності.

У перехідній економіці України важливим напрямом державного регулювання доходів є боротьба з тіньовою економікою. Існують три групи тіньових доходів: доходи, пов’язані з порушенням обліку норм і стандартів, з усілякими приписками; нелегальні доходи загально- кримінального походження (корупція, наркобізнес, контрабанда, тор­гівля органами людського тіла та ін.); доходи від неврахованої подат­ковими органами діяльності, що не є кримінальною. Відповідно до видів тіньових доходів, можуть бути застосовані різні методи бороть­би з ними — адміністративні (скажімо, програма «Контрабанда — стоп»), правові (удосконалення законодавства, судові системи), економічні (удосконалення податкової, фіскальної, грошово-кредитної політики). Найкращий ефект дає поєднання всіх цих методів. Але для сучасної України найважливішим і найзлободеннішим є політичний метод, а саме — відділення бізнесу від влади і політична воля верхніх владних ешелонів до боротьби з тіньовою економікою.

Однією з найгостріших проблем соціальної політики є бідність. Це така форма соціально-економічного й соціально-психологічного відчу­ження, за якої індивід не може задовольнити мінімальний рівень фізич­них і соціальних потреб, взятий за стандарт у даному суспільстві.

Основними формами бідності є бідність абсолютна і відносна. Аб­солютна бідність означає рівень добробуту, який не забезпечує стан­дартних матеріальних та духовних потреб населення. Відносна бідність притаманна будь-якому суспільству і визначається за майновим розша­руванням населення (наприклад, бідними вважають від 10% до 30% населення з найнижчими доходами). Проблема поділу бідності на абсо­лютну й відносну є одним з найсуперечливіших моментів усієї теорії. Найбільшу увагу її вивченню приділяють у розвинутих країнах.

За характером оцінки бідність поділяється на об’єктивну і суб’єктивну. Перша визначається за прийнятими у країні критеріями доходу та до­ступу до тих чи інших матеріальних і духовних благ: можливості дати дітям освіту, здобути професійну підготовку, якісно лікуватися, мати житло, що відповідає прийнятим стандартам, тощо. Другу розуміють як таку, яка визначається за самооцінкою, тобто людина тоді є бідною, коли вона сама так себе ідентифікує.

Відповідно до своєї тривалості бідність може бути тимчасовою. застійною (довгостроковою) та хронічною (передається з покоління до покоління). За глибиною бідність може набувати таких форм, як мало- забезпеченість, зубожіння (якщо харчове споживання не забезпечує 80 % мінімального раціону або якщо витрати на харчування переви­щують 80 % доходів), люмпенізм і пауперизм. Дві останні форми є край­нім виявом зубожіння, коли люди відчужені від усіх офіційних форм доходів у суспільстві.

Базисний комплекс індикаторів бідності об’єднує характеристики масштабів, рівня та глибини бідності, сукупного дефіциту добробуту бідних домогосподарств, якості харчування та структури витрат.

Масштаби бідності (Q) — загальна кількість домогосподарств, які визнаються бідними згідно з обраними критеріями. Масштаби зубожіння (R) — загальна кількість домогосподарств, які визнаються зубожілими згідно з обраними критеріями.

Рівень бідності (Р₀) — питома вага населення, яке визнається бід­ним відповідно до прийнятих критеріїв:

де Q — чисельність населення (домогосподарств), визнаного бід­ним відповідно до прийнятих критеріїв; n — загальна чисельність населення (домогосподарств).

0  < Р₀ < 1, Р₀ = 0, якщо у країні бідності немає (Q = 0); Р₀ = 1, якщо у країні все населення отримує доходи, нижчі за межу бідності (Q = n).

Глибина бідності (Р₁) визначається як відношення величини серед­нього дефіциту добробуту до межі бідності:

0   < Р₁ < 1, Р₁ = 0, якщо середній добробут бідних домогосподарств збігається з межею бідності, тобто немає дефіциту добробуту (а = 0); Р₁ = 1, якщо у бідних домогосподарств немає доходів.

В основі бідності лежить нерівність, яка породжується цілим комп­лексом причин. Ми виокремлюємо глобальні причини, серед яких можна назвати: існуючий економічний порядок, панування фінансово­го капіталу, міжнародних фінансових інститутів, глобальні економічні та екологічні катаклізми та ін. Загальноекономічні причини пов’язані з типом економічного зростання, обмеженістю ресурсів, конкуренто­спроможністю національної економіки та ін. Ринкові причини пов’язані з механізмом розподілу доходів, ступенем розвиненості системи со­ціального захисту населення та ін. Велику групу причин можна відне­сти до групи трансформаційних: глибина та тривалість трансформа­ційної кризи, диференціація доходів населення, порушення фінансових зобов’язань державою та іншими фінансовими інститутами, інститу- ціональні пастки та ін. Бідність може бути зумовлена особистими причинами: слабким здоров’ям, природними здібностями, кількістю утриманців та ін.

Методи визначення бідності різноманітні. До них належать:

абсолютні:

метод використання мінімального споживчого бюджету (прожит­кового мінімуму);

калорійність харчування (менш як 2100 ккал за добу — бідність; менш як 1680 ккал за добу — зубожіння);

структурні:

за питомою вагою витрат на харчування в сукупних доходах (ви­тратах) домогосподарства (більш як 60 % — бідність, більш як 80 % — зубожіння);

за питомою вагою найнеобхідніших витрат у сукупних доходах (витратах) домогосподарства;

відносні:

за фіксованою часткою середньодушового/еквівалентного доходу в країні;

за фіксованою часткою середньодушових/еквівалентних витрат в країні;

суб’єктивні:

за самооцінкою;

ресурсні:

виходячи з реальних бюджетних можливостей надання допомоги.

Орієнтація на ті чи інші критерії визначення рівня та поширення бідності у країні залежить також від поставленої мети та політичної складової.

У розвинутих країнах існують державні програми боротьби з бід­ністю. Вони містять як засоби, що запобігають її виникненню, так і грошову та речову допомогу, що підтримує дохід. Велика увага приді­ляється розвиткові освіти, створенню умов для зростання зайнятості, регулюванню диференціації доходів населення.

Наступний напрям соціальної політики — розвиток соціально- культурної сфери (охорона довкілля, культура, освіта, охорона здоров’я, фізкультура і спорт, житлово-комунальне господарство, соціальне об­слуговування й соціальне забезпечення населення та ін.), яка має своїм безпосереднім адресатом людей, їхні матеріальні, фізичні та духовні потреби. Проте загальною тенденцією перехідної економіки є поступо­ва її адаптація до ринкового середовища, зняття надмірного наванта­ження з державного бюджету і підвищення відповідальності самих громадян за якість життя, тобто скорочення патерналізму.

Розглянемо функціонування освіти й охорони здоров’я як галузей, що відіграють вирішальну роль у формуванні людського капіталу й розвитку людства. Воно має певні особливості. До них належать зов­нішні позитивні ефекти (екстерналії) від споживання. Надання освіт­ніх та медичних послуг має сприятливі наслідки не лише для тих, хто їх купує, але й для всього суспільства. Що більше освічених і культур­них людей, то меншою є злочинність, вищою політична активність під час виборів, а також правова обізнаність, ширшою доброчинність, а також залучення інших цінностей, які консолідують суспільство. Що здоровіші люди, то меншими є втрати на лікарняні листки, якіснішим людський капітал, помітнішим економічний прогрес, не такою напру­женою демографічна ситуація.

Друга особливість — традиційно висока роль держави в регулюван­ні розвитку освіти й охорони здоров’я. Вона так само пояснюється наявністю зовнішніх ефектів. Однак не лише цим. Конституційне за­кріплення рівного доступу громадян до освіти й медичного обслуго­вування водночас висуває вимоги й до фінансового забезпечення цих прав. Володіючи монополією узаконеного насильства, держава має можливість коригувати розподіл соціальних благ шляхом розширення їх доступності для малозабезпеченої частини населення. Крім того, ринковим медичним послугам властиві, наприклад, невизначеність виникнення попиту, інформаційна асиметрія про їхню якість і локаль­ний монополізм виробників, що вимагає більш високого рівня держав­ної присутності в цій сфері економіки.

Третя особливість — активність некомерційного недержавного сектору економіки. Роль громадських інститутів є подвійною: вони коригують ринок, пом’якшуючи його вади і підсилюючи переваги, і одно­часно коригують хиби державного регулювання. Представники цього сектору заповнюють неприбуткові ніші ринку освітніх, медичних і куль­турних послуг на регіональному рівні і виявляють солідарність з особ­ливими споживачами — тими, хто з об’єктивних чи суб’єктивних при­чин неспроможний конкурувати з іншими членами суспільства в одержанні таких послуг (це, наприклад, інваліди, злидарі, а в медици­ні — хворі на СНІД, наркомани, приречені на смертельну недугу). Вони забезпечують соціальній сфері додаткове, недержавне фінансування — за рахунок урядових субсидій, членських внесків, доброчинних по­жертв, коштів від підприємницької діяльності, спрямованих на су­спільно корисні цілі.

В удосконаленні соціально-культурної сфери у світі простежують­ся дві основні тенденції:

суттєве зростання витрат на ці потреби, в тому числі й бюджет­них. Так, за період з 1960 по 2003 р. частина витрат на охорону здоров’я у ВВП країни зросла: в Канаді — в 1,8 разу, Швейцарії — у 2,3, Фран­ції — у 2,7, США — у 3 рази. Як наслідок, виникає гостра необхідність якомога раціональнішого використання цих коштів. Виникає конку­ренція виробників соціальних послуг у межах громадського сектору за бюджетні та позабюджетні кошти, поєднання переваг ринку і дер­жавного регулювання.

Споживачам також надається можливість вибору. Наприклад, в Англії оплата лікування державними ваучерами й сертифікатами забезпечила доступ до більш якісної і технологічно досконалої при­ватної медицини тих людей, які не належать до багатіїв. У США в такий же спосіб оплачується продовольча допомога населенню, дошкільна освіта, міський транспорт і т. ін. Часто держава фінансує програми підвищення кваліфікації і підготовку кадрів, надаючи самому праців­никові право вибору щодо варіанта навчання.

Розширюється також контрактний механізм взаємодії держави і приватного бізнесу. В США, приміром, за контрактами з місцевою владою університети керують системою шкільних закладів, приватні фірми опікуються закладами стаціонарної медичної допомоги. Участь приватного бізнесу в сумісній з державою діяльності на ринку соціально-культурних послуг гальмує витратний механізм, посилює зворотний зв’язок попиту і пропозиції;

посилення ролі неринкового сектору. Такий процес — закономірна реакція на зростання втрат від наслідків негативних екстерналій при­ватного ринку, зростання значущості соціально-культурної сфери в інноваційному розвитку суспільства, формування громадянського суспільства, ускладнення й виклики соціально-економічних процесів у постіндустріальному суспільстві, а також соціальні наслідки глоба­лізації.