§ 2. Форми державного регулювання економіки. Економічна політика: сутність, види, заходи

Діяльність держави в економічній сфері має дві головні складові. Перша — це діяльність держави як власника засобів виробництва. Державний сектор економіки утворюють сукупність підприємств, організацій, установ, що перебувають у державній власності й управ­ляються державними органами або призначеними ними юридичними особами.

Державна власність зосереджена насамперед у стратегічних галу­зях економіки, де приватні інвестиції не можуть забезпечити реалізацію довгострокових проектів: аерокосмічна промисловість, атомна енер­гетика, інші капіталоємні та наукоємні виробництва, фундаментальна наука. До державного сектору (у різних формах і масштабах) належать також галузі інфраструктури: залізничний транспорт, пошта, телеко­мунікації. Держава здійснює й виробництво суспільних благ — таких як освіта, оборона, охорона здоров’я та ін.

Країни з розвинутою ринковою економікою демонструють неод­накові підходи до визначення пріоритетних для державного підпри­ємництва галузей. Наприклад, у Австрії, Франції, Німеччині, Швеції. Нідерландах, Великій Британії, Японії, Іспанії 75 % підприємств таких галузей, як пошта та залізниця, є державною власністю. У Швеції державна частка в авіалініях та виробництві електроенергії становить 50 %. У США державна власність дорівнює близько 25 % в автомо­більній промисловості та виробництві сталі, авіалініях, залізничному транспорті.

В Україні частка державного сектору в загальній кількості підпри­ємств різних галузей економіки становить від 0,1 % до 20 %. У 2005 р. держава отримала 1,7 млрд грн дивідендів на частку в капіталі акціо­нерних товариств, зокрема від «Криворіжсталі» — 600 млн грн, «Укр- телекому» — 703 млн грн, «Нафтогазу України» — 102 млн грн. У 2006 р. підприємства цього сектору економіки перерахували до державного бюджету 2,8 млрд грн. На початок 2007 р. в Україні до державного сектору належали 4 тис. господарських товариств, у тому числі 1,7 тис. відкритих акціонерних товариств.

Другою складовою діяльності держави в економічній сфері є регу­лювання економіки — сукупність заходів державного впливу на об’єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяль­ності суб’єктів національної економіки, узгодження їх інтересів і дій для реалізації суспільних цілей.

Нині склалося кілька моделей державного регулювання еконо­міки:

американська — державне регулювання зводиться до використан­ня правових та опосередкованих методів, насамперед податково-бюд­жетних з метою створення сприятливих умов для розвитку конкурен­ції та підприємництва;

японська — система взаємодії державних органів та корпорацій, спрямована на досягнення стратегічних цілей в економіці;

шведська — активне втручання держави у процес розподілу та перерозподілу доходів з метою створення сильної системи соціально­го захисту населення;

німецька — система управління національною економікою з актив­ним використанням ринкових регуляторів та створення на державному рівні ефективної системи соціального захисту громадян. Для Західної Європи взагалі характерне поєднання великої частки державних витрат у ВВП з наявністю значного державного сектору.

Основні напрями державного регулювання економіки виявляються в його функціях (табл. 24.1).

Державне регулювання економіки має кілька основних форм. Пер­ша — бюджетно-податкове регулювання, пов’язане з функціонуван­ням державних фінансів, формуванням державного бюджету та дер­жавними витратами. Маніпулюючи податковими ставками, держава отримує можливість стимулювати окремі напрями підприємництва (малий бізнес, фермерство, інноваційну діяльність), перспективні га­лузі, розвиток науково-технічного прогресу. Регулювання бюджетної сфери надає можливість сприяти вирівнюванню економічного розвитку регіонів, виділяти додаткові кошти окремим підприємствам (субсидії), галузям, соціальним групам. За рахунок засобів державного бюджету можуть надаватися довгострокові кредити великим корпораціям, що потрапили в смугу економічних труднощів. Бюджетне фінансування може стимулювати сукупний попит.

Друга форма — кредитно-грошове регулювання, спрямоване на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною ва­лютою, підтримання рівноваги на грошовому ринку. Держава виступає також активним суб’єктом на ринку цінних паперів, купуючи та про­даючи державні облігації.

Третя форма — регулювання цін та заробітної плати з метою стримування інфляції, регулювання цін на компенсаційній основі (за рахунок засобів державного бюджету, коли сторона, що зазнає збитків, отримує дотації з бюджету).

Четверта форма — адміністративно-економічне регулювання, яке передбачає створення умов для функціонування ринкової системи та реалізації соціальних цілей суспільства. Складовою частиною зазна­ченої форми є правове регулювання економічних і соціальних проце­сів — держава встановлює на базі законотворчої діяльності правові засади економічної поведінки суб’єктів господарювання, сприяє фор­муванню правового середовища підприємницької діяльності.

Державне регулювання здійснюється за допомогою методів, серед яких:

1) економічні та адміністративні;

2) імперативні та індикативні;

3)  прямі та непрямі (опосередковані).

Економічніметоди державного регулювання пов’язані зі створен­ням державою фінансових або матеріальних стимулів, здатних впли­вати на економічні інтереси суб’єктів господарювання й обумовлюва­ти їх поведінку. До інструментів економічних методів належать ставки податків, облікова ставка, митні тарифи, норми амортизації тощо.

Адміністративні методи базуються на використанні сили дер­жавної влади, засобів заборони, дозволу або примусу. До них належать і правові методи, за допомогою яких держава регламентує діяльність суб’єктів господарювання. Адміністративні методи необхідні в таких сферах, як контроль держави над монополіями, охорона навколишньо­го середовища, соціальний захист населення та захист національних інтересів у світових господарських зв’язках, реалізація державних програм. Інструментами адміністративних методів державного регу­лювання є укази, декрети, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, економічних, харчових, фармацевтичних, соціальних, екологічних стандартів і нормативів, контроль за додержанням законів та правил, а також санкції за їх по­рушення.

Імперативні методи державного регулювання — це владні, адмі­ністративні методи. На відміну від них, індикативні методи мають орієнтований, рекомендаційний характер (наприклад, індикативні ціни). Як правило, це економічні методи.

За допомогою прямих методів держава безпосередньо втручаєть­ся в економічні процеси. До них можна віднести адміністративні ме­тоди (крім правових методів, які є непрямими методами державного регулювання економіки), а також такі інструменти, як держконтракт і держзамовлення, субсидії, субвенції, дотації, прямі витрати уряду. Не­прямі методи — це сукупність опосередкованих засобів державного впливу на економіку.

Державне регулювання економіки відбувається згідно з економіч­ною політикою держави — системою практичних заходів, що здійс­нюються державою, урядом у сфері управління економікою з надання економічним процесам спрямованості відповідно до мети, завдань та інтересів країни.

Відомі вчені-суспільствознавці по-різному розуміли сутність еко­номічної політики. Дж. М. Кейнс розглядав її як загальну волю, втіле­ну в державному регулюванні економіки. Вільгельм Ойкен розумів її як сукупність державних заходів впливу на економічні процеси. Дж. Б’юкенен, нобелівський лауреат, вважав економічну політику про­цесом обміну між суб’єктом та державою, за якого кожен добровільно погоджується обмінювати свою частку витрат з утримання державних служб на послуги, що споживаються спільно. М. Фрідмен відносив економічну політику до мистецтва ухвалення рішень, що надає мож­ливості виявляти єдність кінцевої мети у представників різних еконо­мічних течій і сприяє подоланню розбіжностей.

Економічна політика держави може бути макроекономічною (на­ціональною), регіональною (спрямованою на розвиток окремих тери­торій країни), галузевою, зовнішньоекономічною та ін.

За своїм спрямуванням економічна політика може бути антицикліч- ною, конкурентною (антимонопольною), структурною, інвестиційною, науково-технічною, інноваційною, амортизаційною та ін. Держава здійснює також фіскальну (бюджетно-податкову), монетарну (кредитно- грошову) та цінову політику.

Макроекономічна політика може мати властивості стабілізаційної політики та політики економічного зростання. Стабілізаційна політи­ка — це діяльність держави, спрямована на відновлення реальних об­сягів виробництва за умов наближення до повної зайнятості (або при­родного рівня безробіття), тобто до рівня потенційного ВВП, та забез­печення помірної інфляції. Іноді під стабілізаційною політикою розумі­ють заходи держави, що спрямовуються на вирівнювання циклічних коливань в економіці. Тому стабілізаційну політику можна назвати анти- циклічною, антиінфляційною. Економічна стабілізація включає також фінансову стабілізацію, яка виявляється через стан державного бюдже­ту та платіжного балансу, а також через параметри грошового ринку.

Політика економічного зростання передбачає: 1) стимулювання сукупної пропозиції шляхом збільшення потенційного ВВП на базі залучення в економічний обіг більшої кількості ресурсів, науково- технічного та технологічного прогресу; 2) утримання темпів зростан­ня сукупного попиту на рівні темпів зростання сукупної пропозиції і потенційного ВВП, оскільки від цього залежить рівень інфляції.