Печать
PDF

Глава 11 Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення

Posted in Учебные материалы - Основи економічної теорії ( Л.С. Шевченко )

Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 

Глава 11 Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення

§ 1. Економічні витрати фірми: сутність, види. Витрати фірми в короткостро­ковому та довгостроковому періодах

Виробництво товарів потребує певних витрат економічних ресур­сів: землі, капіталу, праці, інформації, підприємництва. Обмеженість економічних ресурсів та обумовлена цим можливість їх альтернатив­ного використання пояснюють існування економічних витрат, які пов’язані з відмовою економічного агента від можливості виробництва інших (альтернативних) товарів і відображають цінність ресурсів в умовах найкращого варіанта їх використання.

Економічні (альтернативні) витрати — це ті витрати, які фірма повинна зробити, або ті доходи, які вона змушена забезпечити поста­чальникам ресурсів, щоб дістати можливість використовувати ресурси у своїх виробничих цілях і не допустити їх використання в альтерна­тивних виробництвах.

Необхідні фірмі для виконання виробничої функції економічні ресурси можуть належати як її власникам, так і незалежним постачаль­никам ресурсів. Цілком слушно, що витрати фірми на залучення у виробництво власних та чужих ресурсів мають різний економічний зміст. Відповідно до критерію власності на економічні ресурси (неза­лежний постачальник або підприємець — власник фірми), економічні витрати розподіляються на:

зовнішні (явні) витрати — витрати на залучення ресурсів, що не належать фірмі, сплачуються й ураховуються в бухгалтерському обліку. До їх складу можна віднести платежі постачальникам сировини, пали­ва, матеріалів, транспортних послуг, орендну плату за виробничі при­міщення, устаткування, заробітну плату, яка виплачується найманим працівникам тощо. До зовнішніх витрат належать також амортизацій­ні відрахування, що відображають вартість зношування основного капіталу фірми;

внутрішні (неявні) витрати — витрати на власні ресурси підпри­ємця, що самостійно використовуються фірмою. Внутрішні витрати — це неявні, умовно-розрахункові, неоплачувані витрати, які не відобра­жаються в бухгалтерському обліку фірми; їх вартість вимірюється гі­потетично, стосовно доходів, що їх могла б отримати фірма від пере­дачі власних ресурсів підприємця альтернативним користувачам. Слід пам’ятати, що альтернативне використання — найкращий серед мож­ливих варіант використання власного ресурсу.

Наприклад, якщо підприємцю для ведення бізнесу потрібен авто­мобіль, то можливі такі варіанти його залучення: оренда автомобіля у його власника або використання власного автомобіля. Кожний із варі­антів потребує від підприємця певних витрат на залучення зазначено­го ресурсу. У першому варіанті у підприємця виникають зовнішні витрати — орендна плата за користування автомобілем. Це явні гро­шові витрати на виробництво. У другому варіанті орендної плати сплачувати не треба, бо автомобіль належить підприємцю. Але витра­ти є — це внутрішні витрати. Базою визначення їх вартості є концепція альтернативних витрат: неотримана підприємцем орендна плата, якби він передав автомобіль в альтернативне використання.

До внутрішніх належать і витрати підприємця, пов’язані з викорис­танням у власному бізнесі його підприємницького ресурсу. Ці внутріш­ні (неявні) витрати мають назву нормального (безумовного) прибутку — плата за підприємницький ресурс, який підприємець використовує, якщо самостійно керує власним бізнесом. Вартість зазначених внутрішніх витрат вимірюється не отриманою підприємцем заробітною платою менеджера при альтернативному використанні його підприємницького ресурсу. Якщо доходи від бізнесу не компенсують підприємцю внутріш­ніх витрат з урахуванням нормального прибутку, це свідчить про те, що його власні ресурси використовуються неефективно.

Між витратами фірми та обсягом виробництва існує певна залеж­ність. Розкриваючи її зміст, слід враховувати, що діяльність фірми здійснюється в короткостроковому та довгостроковому періодах. Ко­роткостроковий період — це проміжок часу, протягом якого фірма не може змінити всі задіяні у виробництві ресурси, їх через це можна по­ділити на постійні (фіксовані) і перемінні. Наприклад, у короткостро­ковому періоді фірма не має можливості змінити свої виробничі по­тужності, технології виробництва, бо це потребує значних витрат фі­нансових ресурсів і часу. Довгостроковий період — це проміжок часу, достатній для того, щоб фірма була спроможна змінити всі ресурси, тому в цьому періоді всі ресурси перемінні.

Оскільки в короткостроковому періоді ресурси фірми поділяються на постійні (фіксовані) та перемінні, то і витрати на їх залучення у цьому періоді поділяються на:

постійні витрати (TFC — total fixed cost) — витрати, розмір яких не залежить від зміни обсягу виробництва (це, як правило, орендна плата, амортизаційні відрахування, страхові внески, оклади управлінців);

перемінні витрати (TVC — total variable cost) — витрати, розмір яких змінюється залежно від змін обсягу виробництва (це витрати на
сировину, матеріали, паливо, транспортні послуги, відрядну оплату виробничого персоналу). Перемінні витрати — це витрати, якими під­приємець спроможний керувати, впливаючи на обсяг виробництва. Зазначимо, що динаміка перемінних витрат нерівномірна і має, як правило, три етапи: на першому етапі зростання обсягу виробництва обумовлює певний темп зростання перемінних витрат, на другому етапі цей темп уповільнюється, що пов’язано з перевагами масового виробництва, економією від масштабу, на третьому етапі перемінні витрати зростають швидше, ніж обсяг виробництва.

Поділ економічних витрат на постійні та перемінні є умовним, за­лежить від характеру виробництва, цілей підприємця, його підходу до вирішення проблем забезпечення ефективності та конкуренто­спроможності бізнесу.

Деякі витрати фірми неможливо класифікувати ні як постійні, ні як перемінні — це постійно-перемінні витрати, частина яких змі­нюється щодо зміни обсягу виробництва, а частина залишається фік­сованою. Наприклад, плата за послуги зв’язку складається з постійної суми абонентної плати та суми, яка змінюється залежно від кількості та тривалості розмов по телефону. Надалі, для спрощення подання матеріалу, ми такі витрати розглядати не будемо.

Сукупність постійних і перемінних витрат становить валові, або загальні, витрати фірми (TC — total cost):

 

Якщо обсяг виробництва дорівнює нулю, то валові витрати дорів­нюють постійним витратам.

Для обліку витрат та управління виробництвом обчислюються середні витрати (AC — average cost) — витрати на одиницю виро­бленої продукції.

Розрізняють середні валові (ATC — average total cost, або просто AC), середні постійні (AFC — average fixed cost) і середні перемінні витрати (AVC — average variable cost). Формули для їхнього розрахун­ку мають такий вигляд:

Середні постійні витрати із зростанням кількості виробленої про­дукції знижуються. Середні перемінні витрати змінюються в залеж­ності, що зазначена вище стосовно перемінних витрат. Динаміка серед­ніх валових витрат залежно від обсягу виробництва відображає зміни середніх постійних та середніх перемінних витрат.

Значну роль в економіці фірми відіграють граничні витрати (MC — marginal cost) — додаткові витрати на виробництво додаткової одиниці продукції:

 

Граничні витрати показують, скільки потрібно додаткових коштів для виробництва ще однієї одиниці продукції, або скільки коштів можна зекономити при зменшенні виробництва на одну одиницю продукції.

Граничні витрати можна підрахувати на базі перемінних витрат. Це обумовлено тим, що валові витрати відрізняються від перемінних ви­трат на фіксовану суму постійних витрат, тобто для додаткової одини­ці продукції зміна валових витрат дорівнює зміні перемінних витрат (табл. 11.1).

 

У довгостроковому періоді фірма спроможна змінити всі задіяні ресурси, тому всі її економічні витрати є перемінними.

Залежність між обсягом виробництва і середніми валовими витра­тами фірми в довгостроковому періоді характеризується ефектом масштабу виробництва. Він полягає в тому, що протягом певного періоду послідовне збільшення виробничих потужностей супроводжу­ється зниженням витрат виробництва на одиницю продукції до 0Q1 (позитивний ефект масштабу), а з певного моменту — підвищенням середніх витрат, починаючи з 0Q2 (негативний ефект масштабу). Зниження середніх валових витрат пов’язане із зростанням віддачі ресурсів унаслідок спеціалізації та високої кваліфікації працівників, ефективного управління виробничим процесом, використанням новіт­ніх технологій. Зазначені чинники дають можливість фірмі певний час ержувати економію за рахунок збільшення масштабів виробництва. Але з якогось моменту збільшення кількості ресурсів призводить до уповільнення зростання обсягу виробництва, обумовлює зростання середніх витрат (рис. 11.1).

Можливий також і постійний ефект, який виникає, якщо існує різниця між обсягом виробництва, за якого закінчується позитивний ефект масштабу (0Q;), і обсягом виробництва, за якого починається негати вний ефект масштабу (0Q2).

 

Якщо ж мінімальні середні загальні витрати (min ATC) досягають­ся за акого значного обсягу виробництва 0Q що фірма своєю про­дукціє повністю задовольняє ринковий попит, фірма стає єдиним виробником і продавцем продукції на ринку, або природною моно­полією (рис. 11.2). Підірвати її існування може розширення ринку і збільшення ринкового попиту.

 

Згі що з економічною роллю, в процесі виробництва витрати поді­ляються на основні — витрати, які безпосередньо пов’язані з техноло­гічним процесом виробництва, і накладні — витрати на організацію, обслуговування виробництва та управління ним.

Ви юнання фірмою виробничої функції охоплює не тільки сферу вироб ицтва, а й сферу обігу, тому фірма несе витрати, пов’язані з реалізацією продукції — витрати обігу. Витрати обігу бувають до­даткові, пов’язані з удосконаленням споживчих якостей товару (збе­рігання, транспортування, запакування тощо), і чисті — витрати на торговельні операції, маркетинг, рекламу.

В економіці фірми витрати виробництва та обігу відображає показник собівартості продукції. Це вартісна оцінка витрат фірми на виробництво та реалізацію продукції. її елементами є такі ви­трати, як витрати на сировину, матеріали, паливо, амортизація основ­них засобів, заробітна плата та нарахування на неї та ін. Затрати на виробництво продукції утворюють виробничу собівартість, затра­ти на виробництво та реалізацію продукції — повну собівартість. Відповідно до способу включення до собівартості, витрати бувають прямі — такі, що належать до виробництва певного товару, та не­прямі — загальновиробничі витрати, що розподіляються між ви­дами продукції.