Розділ 7. Типологія історичного буття мистецтва - § 3. Особливості середньовічного художнього бачення світу PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Естетика ( за ред. Л.В. Анучиної, О.В. Уманець )

 

 

 

§ 3. Особливості середньовічного художнього бачення світу


Надмасштабний відрізок історії людства, Середньовіччя (V-XV ст.), позначене формуванням, розквітом і розпадом феодального суспільства та радикальною зміною культурної парадигми. Це відбилося в пану­ванні теоцентричного світорозуміння, глобальній значущості христи­янського світогляду, ієрархічності й символічності картини світу, зо­середженості духовного життя навколо церкви. Наслідком стала диференціація мистецтва на сакральне й світське, першість релігійної те­матики й образності. Мистецтво, яке раніше слугувало людині, со­ціуму, державі, тепер «належить» церкві та є надважливим засобом виховання й чинником формування християнських настанов. Таким чином, мистецтво виконує перш за все ідеологічну, сугестивну та виховну функції. Зосередженість мистецької освіти в лоні церкви, як і єдність церкви й християнських настанов, обумовлює єдність, кано­нічність засобів і прийомів виразності. За цих умов у мистецтві фор­мується новий образ людини, спрямованої на духовне вдосконалення.

Людина в контексті доби — не творець світу й себе, а творіння Бога. Саме тому змінюється ставлення до творчості, зокрема художньої. Вона стає вираженням божої волі, що відбивається в анонімності митця.

Мистецтво Візантії (395 p. — XV ст.) було позначене своєрідніс­тю ціннісних орієнтацій, художніх ідеалів, обумовленою православ’ям, а також синтезуванням східних рис і особливо значимих античних традицій, а також важливістю світської тематики й образності.

Архітектура Візантії у зв’язку з імперським характером культури відзначена великою увагою до розвитку міст. З V ст. у Константинопо­лі архітектори починають застосовувати нове радіальне планування міст, за римськими традиціями зводяться багатоповерхові будинки з аркадами. Потреба в обороні міст відбилася в розвиненій системі захисних споруд, що складалася зі стін, башт, ровів, в’їзних брам, масштабність і міцність яких була адекватна величі імперії.

Центром архітектурних шукань стала сакральна сфера. Античне зодчество приділяло увагу не тільки власне храмовій будівлі, а й нав­колишньому простору, де здійснювалися релігійні обряди. Християн­ський же храм — частка неба на землі, місце соборного єднання па­стви — потребував організації внутрішнього простору, принципово відмінного від зовнішнього. Основними формами стають базиліка та хрестово-купольний храм. Їх конструкція та внутрішнє декорування сповнюються символічного змісту. Найяскравіший приклад купольної базиліки — Собор Святої Софії в Константинополі (архітектори Ан- фімій та Ісідор). Сакральна архітектура ґрунтувалася на принциповій єдності з монументальним живописом, декоративно-прикладним мис­тецтвом, літературою та музикою. Її відрізняла й концептуальна роз­біжність між пишним внутрішнім оздобленням, яке символізувало багатство душі християнина, і зовнішнім аскетизмом, у чому відбива­лася вторинна значущість мирського начала. Це співвідношення змі­нюється в XIV-XVct. з розвитком містицизму. Інтер’єри храмів втрачають розкіш — вони не повинні відволікати людину від молитви. Зовнішнє «вбрання», навпаки, набуває пишноти — як передування духовної розкоші молитви. Ускладнення конструкції храму, збільшен­ня розмірів, багатокупольність, декоративне цегляне мурування, при­крашення фасаду рельєфами, кам’яним різьбленням, легкість, витон­ченість споруд відбивають цю зміну ціннісних орієнтацій та художніх ідеалів.

Тематика та образність живопису обумовлювалися християнським світоглядом. Поряд із мозаїкою та фрескою постає іконопис. Сутнісни- ми ознаками цього здобутку візантійського мистецтва були символічність зображення, багатошаровість, площинність, золоте тло, символічність, канонічність іконографічних типів і відмова від дійсності, руху. Кано­нічним було й розташування певних іконографічних типів у храмі. Це відбивало даність, непорушність створеного Богом світу та водночас його ієрархічність. У IX-X ст. ікони прикрашаються різьбленням і по­золотою.

Літературі Візантії була притаманна своєрідна цілісність, відсут­ність розподілу на наукову та художню. Особливого значення в ній набула патристика. Твори отців церкви — Василя Великого, Немесія Емеського, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нісського, Іоанна Златоуста, філософські трактати «Ареопагітики» обґрунтовували теоцентричну картину світу, роль і місце людини в ній. Історичні твори Прокопія Кесарійського, Іоанна Малали також подавали історію людства в хрис­тиянському дусі. Переважно сакральна сутність літератури обумовила першість у жанровому колі нових, сповнених символізму жанрів — агіографії, гімну, проповіді, кондака, ікосу, канону, тропаря.

Література X-XI ст. звертається до античного доробку. Антична трагедія досліджується літераторами як така, що має позитивну ви­ховну роль, поновлюються традиції елліністичного любовного роману. У цьому світському жанрі було «реабілітовано» красу людини, підне­сено чисте земне кохання. На перетині живопису й літератури сфор­мувалося мистецтво книжкової мініатюри.

Музика була невід’ємною частиною християнської обрядовості. У відповідності до сакральних потреб сформувалися нові жанри хоро­вого співу без супроводу — кондак, ікос, акафіст, тропар. Відсутність точного нотопису обумовлювала існування музичного мистецтва на усному рівні.

Художнє життя Західної Європи середніх віків традиційно умовно поділяють на дороманський (476 р. — X ст.),романський (XI-XII ст.) і готичний (XIII-XIV ст.) періоди. Порівняно з мистецтвом Візантії західноєвропейське, зберігаючи всі ознаки середньовічного худож­нього мислення, мало специфічні риси. Анонімне мистецтво зосере­джувалося не тільки в монастирях і церквах, а також у цехах, що свідчило про його ремісничий статус. Тільки в XVI ст. митець на­буває статусу власне художника (аджеста). Багатошаровості надава­ла художньому осягненню світу наявність також сміхової культури. Особливою була й емоційна атмосфера мистецтва, певна похмурість і екзальтованість якої багато в чому обумовилась есхатологічними очікуваннями.

У дороманський період теоцентричні орієнтації доби обумовили потребу змін у сакральній архітектурі, урахування римського та ві­зантійського досвіду. Наприклад, для палацової капели Карла Велико­го прообразом став собор Сан-Вітале Юстініана, було відроджено форми тріумфальної арки, базиліки. Водночас із ретроспективною тенденцією архітектура збагачується такими новаціями, як монастир­ський ансамбль і вестворк.

Особливого розвитку набуло декоративно-прикладне мистецтво поліхромного та в подальшому «звіриного» стилів. Надзвичайна зна­чущість письмово закріпленого святого слова обумовила надвелику увагу до створення рукописної книги і книжкової мініатюри. її най­кращими зразками стали Євангеліє архієпископа Ебо, Утрехтський псалтир, Аахенське Євангеліє. Розвиток музичного мистецтва того часу також був обумовлений пануванням релігійного начала, канонізацією сакральних співів і формуванням так званого григоріанського хоралу (одноголосного чоловічого співу латиною).

Романський період став часом становлення єдиного загальноєвро­пейського художнього стилю. Свою назву він дістав завдяки певній близькості архітектури римським зразкам. Саме тому основні архітек­турні форми — церква, монастирський ансамбль і феодальний замок — відзначалися монументальністю та поєднанням сакрального й обо­ронного призначення. Розвиток міст у цей час зумовив розвиток світ­ського будівництва й формування архітектурних шкіл — бургундської, цістеріанської тощо.

Загальним для романської архітектури було поєднання з образо­творчим, декоративно-прикладним, музичним мистецтвом і літера­турою. Головна мета живопису й скульптури полягала у відтворенні духовного начала, страждань, есхатологічних образів як перестороги для кожного християнина. У живописі (зокрема, фрескових розписах) це відбилося в площинності, схематичності, відмові від пропорційнос­ті, об’ємності, процесуальності, руху.

Бурхливий розвиток відрізняє літературу цього періоду. її знако­вим явищем стає героїчний епос. Найкращі його зразки — французька «Пісня про Роланда», англійський «Беовульф», іспанська «Пісня про Сіда», німецька «Пісня про Нібелунгів». Вони закарбовували нові цінності лицарства, новий образ людини, ідеалом для якої було вірне служіння сеньйору, хоробрість, шляхетність тощо. У контексті без­умовної значущості релігійних опор світорозуміння своєрідним ес­тетичним парадоксом доби був жанр лицарського роману. «Персе- валь» Кретьєна де Труа, «Трістан та Ізольда», «Ерек та Еніда» під­носили земне кохання (осягнене, втім, як трагічне), були сповнені казкових, чудесних мотивів. Міська, бюргерська література орієнту­валася на життєві образи городян. Комізм у баченні суперечностей доби відбився у жанрах віршованої новели, байки, жарту (фабліо у Франції та шванк у Німеччині).

Комічним началом було сповнене таке явище Середньовіччя, як карнавал. Перегортаючи картину світу, карнавали та міські театральні дійства утворювали атмосферу свободи людини від канонів і догм. Вони були специфічним зв’язком із діонісійськими дійствами Антич­ності та з майбутнім торжеством вільного, розкріпаченого світорозу­міння доби Відродження.

Здобутком часу стало мистецтво мандрівних музик. Творчість труверів і трубадурів у Франції, гістріонів в Італії, менестрелів в Англії, у Німеччині мінезингерів і в подальшому мейстерзингерів поєднувала поезію і музику, театр і цирк. Однак головна її риса — орієнтація на втілення особистісних переживань, домінування чуттєвого начала, значущість світського світобачення. У такий спосіб складалося лірич­не начало, відсутнє в сакральному «офіційному» мистецтві та героїч­ному епосі. Це демократичне мистецтво зверталося до нових жанрів (канцона, пасторела, терсена, серена), до народної мови на противагу «офіційній» літературі латиною. Багато в чому це було передбаченням тенденцій, які визначать сенс і спрямування художніх процесів доби Відродження.

Сакральне музичне мистецтво тяжіло до всеохоплюючої каноні­зації, міцний ґрунт якої створювався завдяки реформі нотопису Гвідо Аретинського. Нові можливості фіксування музичного твору обумо­вили розвиток багатоголосся в монастирських школах Франції (осо­бливо в школі Нотр Дам) та Іспанії.

Готичне мистецтво, позначене особливою пишністю, декоратив­ністю, урочистістю, на відміну від романського перш за все було пов’язане з розвитком міської культури. Складання міської інфраструк­тури та посилення світських тенденцій стали причиною пильної уваги до нових типів будівель суспільного призначення — біржі, суду, лікарні, ратуші, митниці. Поступова втрата першорядної значущості собору відбилася у «перегляді» його функцій. Готичний собор, окрім сакраль­них, виконував і світські функції: символізував велич і багатство міста, був місцем проведення університетських лекцій, наукових диспутів, демонстрації містерій, засідань органів державного управління, укла­дання торговельних угод тощо. Готика відрізнялась і великою кількіс­тю нових конструктивних прийомів архітектури, зокрема новою каркасною системою. її конструктивними складовими стали стріль- часта арка (запозичена з ісламського Сходу внаслідок хрестових по­ходів) й склепіння, яке спирається на стовпи. Стіни при цьому не ви­конують опорної функції, отже, споруда «полегшується», набагато збільшується у висоту — у готичному храмі на відміну від романсько­го наочно домінує вертикаль. Нова конструкція також давала можли­вості прорізати стіну великою кількістю вертикально витягнутих вікон, загалом нібито розчинити стіну в зовнішньому просторі за допомогою багатих, рясних рельєфів.

Велика кількість вікон як символ відкритості, єдності світу сакраль­ного й світського вирішила проблему освітлення та водночас утворила проблему внутрішнього декорування. «Переривчастість» стін пере­шкоджала створенню масштабних цілісних фрескових розписів. їх замінили вітражі, які разом із тим утворювали специфічну багатоко­льорову, містично-ірреальну світлову атмосферу. Зразками готики є собори Паризької Богоматері, Реймський, Кельнський, Ам’єнський, Шартрський, Стразбурзький. Скульптура, традиційно спираючись на символізм образів спокути, страждання, каяття, виконувала в готично­му соборі не тільки функцію декорування. Вона набула також допо­міжної конструктивної ролі, яка відводиться статуям-колонам, нерідко сповненим образної індивідуалізації, драматизму, емоційно наповне­ного руху.

Готика наочно тяжіла до видовищності на основі синтезу різних видів мистецтва, що активізувало розвиток театру. Провідними театральними жанрами стали міракль (віршована драма про чудеса, створені святими або Дівою Марією), містерія (релігійна драма на сюжети з Біблії), світські, комічні фарси та мораліте. Не втратила своєї значущості літургійна драма (сформована в дороманському періоді), яка інколи виконувалася поза церквою. Театральним жанрам того часу була притаманна алегоричність і водночас дидактичність.

Новим явищем у літературі стала поезія вагантів — мандрівних студентів, покликана до життя формуванням нової, переважно світ­ської, університетської освіти. Вокально-поетична творчість вагантів була сповнена оптимістичних образів, різкої критики й пародіювання церкви, піднесення вільного, чуттєвого життя, що передбачало есте­тичні ідеали Ренесансу.

Сакральний модус розвитку музичного мистецтва був спрямова­ний на розвиток багатоголосся в таких жанрах, як кондукт, мотет, рондель. У цей же час складається й канонізується атрибутивний для католицької церкви жанр меси. Ознакою доби стає те, що композитори вже працюють одночасно як у сакральній, так і світській сфері. Такою різноспрямованою за естетичними й ідеологічними принципами була творчість представників французької музики періоду «Аге nova» — Філіпа де Вітрі, Гійома де Машо та ін.