Розділ 7. Типологія історичного буття мистецтва PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Естетика ( за ред. Л.В. Анучиної, О.В. Уманець )


Розділ 7. Типологія історичного буття мистецтва


§ 1. Категорії історичного буття мистецтва

§ 2. Першоджерела художнього осягнення світу в добу первісності

§ 3. Особливості середньовічного художнього бачення світу

§ 4. Мистецтво Відродження

§ 5. Мистецтво Нового часу

§ 6. Мистецтво реалізму

§ 7. Мистецтво романтизму

 

§ 1. Категорії історичного буття мистецтва

Мистецтво — один з універсальних засобів пізнання та відтворен­ня світу, в якому панує емоційно-почуттєве начало, творча уява, ці­лісне, всеохоплююче бачення світу і людини та особлива логіка буття. Багато в чому ця логіка обумовлена змінами парадигм світобачення й економічних умов, які нерозривно пов’язані та взаємообумовлені. Наприклад, поява кінематографа була неможлива без соціально- економічного поступу, розвитку науки й техніки. Удосконалення ін­формаційних носіїв дозволило закарбувати принципово одиничне виконання музичного твору; невід’ємним від розвитку техніки є буття архітектури. Однак мистецтво здатне за допомогою фантазії, творчої уяви «підніматися» над соціально-економічним рівнем дійсності. Так, вдосконалення музичних інструментів не призвело до зникнення во­кальної музики, використання в композиторській творчості комп’ютер­них технологій не відмінило значення особистої майстерності та уні­кальності бачення світу композитора. Комп’ютерна графіка розкрила перед кінематографом небачені раніше можливості, але не втратила значення акторська гра, глибина й масштабність режисерського задуму. Комп’ютерна площина існування літератури в наш час не «відмінила» книгу, й жоден із засобів закріплення інформації не зменшить значен­ня спілкування виконавця та глядача в театрі та концертній залі. Таким чином, матеріальне начало є одним із зовнішніх визначальних чинни­ків художнього процесу.

У процесі художнього опанування світу винятково значущими є його внутрішні сили — традиції та новаторство, які надають мистецтву певної незалежності від матеріальної площини. Вони є відцентровим і до­центровим чинниками, співвідношення яких визначає логіку художнього процесу. На відміну від наукового знання, подальші здобутки якого можуть певним чином «перекреслити» цінність попередніх здобутків, художні традиції не втрачають своєї значущості. Вони акумулюють у собі духов­ний досвід певної історично-культурної доби, концентрують її визначаль­ні цінності, які потенційно можуть актуалізуватися в контексті інших парадигм світобачення. Зміна ціннісних орієнтацій, світоглядних опор обумовлює новаторське формування нових художніх настанов. Традиції, орієнтовані на збереження досвіду, та новаторство, спрямоване на їх подолання, реалізуються у своєрідній, спіралеподібній динаміці. Так, на­приклад, художні настанови Античності були відкинуті мистецтвом Се­редньовіччя, але покликані до життя Ренесансом. На межі XVIII-XIX ст. сентименталізм протистояв раціональності класицизму XVII-XVIII ст., повертаючись до емоційності бароко.

Така логіка «заперечення — відновлення» традицій обумовлює питання щодо загальної спрямованості художнього процесу: чи спи­рається він на прагнення прогресу, досягнення все більшої доскона­лості, універсальності? Навряд чи можна стверджувати, що мистецтво класицизму досконаліше за бароко, а романтизм є більш довершеним, ніж мистецтво Відродження. Художні реалії сучасності надають цьому питанню ще більшої дискусійності. Однак творчий шлях кожного митця — це безперервний шлях до висот майстерності, поза цим праг­ненням досконалості митець втрачає своє єство.

Художньому процесу притаманна багатоспрямованість. З одного боку, це обумовлено розмаїттям індивідуальних нюансів світобачення й особливостей творчих стилів митців. З другого — одночасним іс­нуванням різних за світоглядними настановами та тривалістю худож­ніх напрямів і течій, урізноманітненням їх панорами від Нового часу до сьогодення. Ці особливості художнього процесу обумовлюють про­блемність його періодизації.

Г. В. Ф. Гегель, періодизуючи художню практику людства, спирав­ся на поняття художньої доби. На його думку, в історії мистецтва ви­окремлюються три надмасштабні доби — символічна, класична та романтична.

Сучасне естетичне знання, використовуючи поняття «художній світ», періодизує історичний шлях мистецтва таким чином:

-    давнє мистецтво, спрямоване на осмислення загальних, поза­часових основ світобудови і відповідно — поняття простору (від доби первісності до Середньовіччя включно);

-   мистецтво доби Відродження й Нового часу, спрямоване на осягнення саме процесу буття і часу;

-   мистецтво Новітнього часу й сучасності, позначене свободою в оволодінні часом і простором.

Дана періодизація фіксує глобальні ознаки творчого мислення й «нівелює» внутрішню різнобарвність художнього процесу, якій біль­шою мірою відповідають категорії—художні метод, напрям, течія, школа, стиль тощо.

Основа художнього методу — система світоглядних орієнтацій, у цілому притаманна мистецтву певної доби (або індивідуальному світобаченню митця). Ця система визначає добір життєвих явищ, специфіку їх осягнення, відтворення та оцінки. Якщо художній ме­тод — «призма» художнього світобачення доби, то художній напрям характеризує як концепцію світобачення, так і коло пріоритетної про­блематики та засобів виразності. Художній напрям — узагальнене поняття, що визначає найбільш показове, типологічне в художній практиці окремого періоду поза можливими розбіжностями вті­лення національно (регіонально) та індивідуально інтерпретованих загальних настанов. Як художні напрями зазвичай визначають баро­ко, класицизм, реалізм, романтизм, модернізм, кожен з яких існує в «множинності». Класицизм, наприклад, у французькому, російському, українському «варіантах», у контексті віденської класичної симфоніч­ної школи має низку вельми специфічних ознак. Загальний світогляд­ний фундамент і сферу виразності романтизму особистісно інтерпре­товано у творчості кожного з його представників.

В естетиці часто ототожнюються художній напрям та історично- культурна епоха. Наприклад, виділяють міфологічний реалізм Антич­ності, середньовічний символізм, реалізм доби Відродження. Посту­пове урізноманітнення художньої практики в подальшому демонструє невідповідність художнього напряму та доби. Новий час містив різні за світоглядними опорами та сферою виразності бароко, класицизм і реалізм, мистецьку панораму XIX ст. складали романтизм, імпресіо­нізм і реалізм, художню панораму XX ст. складали модернізм, реалізм та специфічна художня ситуація постмодернізму.

З межі XVII-XVIII ст. художній процес урізноманітнюється фор­муванням художніх течій, які варіюють світоглядні опори напрямів і відповідні системи їх творчого втілення та, як правило, нетривало реалізуються в окремих видах мистецтва. Зазвичай як художні течії визначають рококо, сентименталізм, примітивізм, пуризм, фовізм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм і т. ін.

Єдність світоглядних і стилістичних опор у контексті певної національної спільноти (регіону) або групи митців, часто також поєднаних теоретичними деклараціями, характеризує поняття «художня школа». Так, як власне художні школи в музиці XVII ст. постають англійська верджинальна, німецька органна, італійська скрипкова, французька клавесинна, у мистецтві XIX ст. — російське об’єднання композиторів «Могутня купка», французька барбізонська школа живопису, у XX ст. — об’єднання композиторів «французька шістка» тощо.

Категорія «художній стиль» характеризує «опредметнення» творчого світогляду, матеріально закріплену, відносно сталу сис­тему принципів його художнього відтворення. Художній стиль функціонує на різних рівнях. На рівні художньої доби можна визна­чати особливості стилю символічного мистецтва або мистецтва Дав­нього Єгипту. Безперечним є самостійне стилістичне оформлення ху­дожніх напрямів і течій. Таким же повноправним буде використання даної категорії відносно національного аспекту осягнення мистецтва та особистісного творчого світобачення.