Розділ 7. Типологія історичного буття мистецтва - § 4. Мистецтво Відродження PDF Печать
Рейтинг пользователей: / 0
ХудшийЛучший 
Учебные материалы - Естетика ( за ред. Л.В. Анучиної, О.В. Уманець )

 

 

 

§ 4. Мистецтво Відродження


Радикальні зміни в суспільному житті, розвиток науки, домінуван­ня міської культури в добу Ренесансу зумовили формування нового світогляду. Його визначальною опорою стало певне повернення до античного антропоцентризму, складання нового образу людини доби — особистості титанічної, унікальної, спрямованої на мак­симальну самореалізацію, неповторність у всіх проявах творчого духу. Секулярні процеси, що визначали специфіку творчого «облич­чя» доби, вели до панування світської тематики та до світської забарвленості тематики релігійної.

Гуманістична думка доби визнала людину особистістю та найви­щою соціальною цінністю. Це відбилося в новому розумінні сутності й призначення мистецтва та новому образі митця, вільного від усталених догм і канонів, вільного у розпорядженні плодами твор­чості. Загалом мистецтво в цю добу осягається як повноправна, само­стійна сфера діяльності людини. Це підтверджується й формуванням теоретичних засад образотворчого мистецтва, подальшим розвитком теоретичних настанов архітектури. На зміну церкві приходить світ­ський замовник, і мистецтво «переглядає» принципи ставлення до світу. Опора на античний принцип мімезису після багатовікової пере­рви повернула в мистецтво образи дійсності та природи як осередків краси. Такі зміни потребували відпрацювання адекватних творчих прийомів і засобів, зокрема прямої перспективи, яка дозволила від­бити світ у його дійсному, об’ємному баченні людиною. У зв’язку з цим змінюються творчі пріоритети доби: Середньовіччя тяжіло до доміну­вання вербального, Відродження ж — до першості візуального начала. Це обумовило пильну зацікавленість у розвитку образотворчого мис­тецтва, набуття самостійності станковим живописом, формування нового жанрового кола. У ньому на перший план вийшли жанри пор­трета, автопортрета, стверджувалися жанр пейзажу, побутовий жанр (при збереженні значущості релігійної тематики). Звернення до античної культури разом з тим обумовило своєрідний парадокс доби — поряд із сакральною образністю та тематикою утверджується міфологічна.

Мистецтво Відродження відповідно до ідей гуманізму звернене до людини як особистості, а не представника відповідного соціального прошарку. Певний демократизм художнього бачення світу утверджу­ється з розвитком книгодрукування. Воно надало літературі нових обріїв розвитку та водночас зумовило становлення нового виду мис­тецтва — графіки. Книгодрукування також детермінувало прискорен­ня процесу культурної, зокрема художньої, комунікації.

Мистецтво Проторенесансу (XIII-XIV ст.) — час визрівання нових художніх основ бачення світу. У живописі це відбилося у творчості Чимабуе, П. Кавалліні, братів Лоренцетті. Джотто ді Бондоне відродив принцип наслідування природи. Він звертався до творіння з натури та світлового моделювання, завдяки чому живопис набув об’ємності. У літературі світська орієнтованість визначала характер творчості Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, які утвер­дили значущість ліричного, особистісного світобачення та розширили жанрове коло. Дж. Боккаччо став засновником жанрів ренесансної пасторалі, психологічного роману-сповіді, ідилічної поеми, Петрар- ка — жанру коментаря до літературних творів (зокрема, античних). Окрім цього, ці славетні творці, звертаючись до народної італійської мови — вольгари, порушили багатовікову традицію латиномовної творчості. У такий спосіб вони сприяли формуванню власне націо­нального за своїми настановами мистецтва (на відміну від середньо­вічного «інтернаціоналізму» з його опорою на латину).

Мистецтво Проторенесансу ще зберігало спадкоємний зв’язок із Середньовіччям. Мистецтво Раннього Відродження (XV ст.) від нього відмовляється, остаточно утверджуючи культ краси земної людини та значимість митця. Це відбивається в явищі меценатства, у заснуван­ні Л. Медічі першого художнього музею. Піднесення митця, який від­криває світові красу, водночас оберталося високими вимогами до нього як професіонала. Це певним чином спонукало відпрацювання теоретичних настанов мистецької творчості, усвідомлення значущос­ті професійної освіти. Так, Л. Б. Альберті в трактатах «Про живопис», «Про зодчество», «Про ліплення» виклав математичні засади пропор­ційності та перспективи.

Одна з характерних рис часу — формування місцевих художніх шкіл, тосканської, венеціанської, ломбардської — в архітектурі, вене­ціанської, умбрійської, флорентійської — у живописі.

Архітектура — у творчості Ф. Брунеллескі та Л. Б. Альберті — відзначалася пропорційністю, домірністю, опорою на античну ордерну систему та такі форми, як портик, аркада, колона. Надання скульптурі самостійності, незалежності від архітектури відрізняє творчість Дона- телло.

Живопис цього періоду — панорама винятково індивідуальних творчих стилів. Попри розбіжності творчість Мазаччо, П. делла Фран- ческо, Фра Анджеліко, П. Учелло, А. Мантеньї, Ф. Ліппі, С. Боттічел- лі була спрямована на відтворення провідного образу — тілесної (з анатомічно вірними пропорціями) та духовної краси людини в емо­ційно наповненому русі. Найповніше це відобразилося в жанрі пор­трета у творчості митців венеціанської школи — А. де Мессіни та Дж. Белліні. «Реабілітація» природи, увага митців до навколишнього середовища відбилася у творчості В. Карпаччо — у багатофігурних композиціях на тлі архітектурних пейзажів.

Особливості літератури обумовлювалися специфічною двомовніс­тю (поряд із латиною утверджувалася італійська мова), поєднанням міфологічних мотивів із мотивами народної лірики. Також літературі було притаманне жанрове розмаїття — діалог, байка, алегорія, новела, епістола, елегія, еклога, поема, дидактична поема, сатиричний діалог у прозі. На початку XV ст. постає новий жанр комедії та відроджений жанр римської комедії. Найвидатніші творці — А. Поліціано, Л. Пульчі, Дж. Понтано, Л. Медічі — остаточно утвердили світське начало в літе­ратурі, домінування в ній ідеалу людини та її гармонійного буття.

Високе Відродження (90-ті pp. XV ст. — 30-ті pp. XV! ст.) піднесло гуманістичний ідеал людини з безмежними можливостями, визначило образ титанічної особистості як своєрідну норму. Соціум того часу підтримував творчі прагнення митців завдяки меценатству та традиції державного замовлення (у республіках Флоренції та Венеції). Однак вже на цій висоті гуманістичних настанов звучать кризові ноти — по­шук ідеалу наштовхувався на поступове усвідомлення неможливості його досягти. Саме тому цей період поряд із декларацією краси, вели­чі, гармонійності людини містить у собі драматичну напруженість, дисгармонійність і зародки майбутнього розчарування.

Найвизначніша фігура на творчому обрії доби, Леонардо да Вінчі, фактично випередив час винаходами та творчими передбаченнями. Усвідомлення художнього образу як наповненого рухом одночасно із заснуванням прийому «сфумато» (розмивання контурів зображення) створило новий ракурс мистецького осягнення світу як мінливого. Творіння Леонардо да Вінчі («Благовіщення», «Поклоніння волхвів», «Таємна вечеря», «Мадонна в скелях», «Джоконда»), як і творчість Рафаеля Санті («Мадонна Конестабіле», «Сикстинська мадонна», «Мадонна в зелені», фрески-алегорії у Ватикані), повною мірою від­творили світську спрямованість мистецтва доби. Світські та релігійні образи в їх полотнах сповнені психологічної глибини, реалістичності та водночас одухотвореної життєвості.

Уславлений живописець, поет, скульптор, архітектор Мікеландже- ло Буонарроті надав образу людини титанічності, драматизму, напру­женості (скульптури «День», «Вечір», «Ніч», «Мойсей», фреска пла­фона Сикстинської капели). Посилені ноти песимізму, певна втрата рівноваги характеризує творчий світ митців венеціанської школи — Джорджоне («Юдиф», «Спляча Венера»), Тінторетто («Спасіння Ар- сіної», «Чудо св. Марка»). Тяжіння в полотнах Тінторетто до драма­тичних сюжетів, багатофігурних композицій, у яких кожен із персона­жів має свою логіку руху, стало певним передбаченням естетичних настанов доби бароко. Такі ж риси відзначають творчість Тіціана Ве- челліо. Урізноманітненням жанру портрета (парадний та камерний варіанти жанру), самодостатністю пейзажу, винятковим багатством колориту та тематики, зверненої до античних міфологічних, релігійних, світських — ліричних, драматичних, алегоричних — сюжетів, він за­кріпив самостійність станкового живопису.

Ідеали гармонійності, домірності зберігають визначальну значу­щість в архітектурі. Творчість Д. Браманте, Мікеланджело, Рафаеля закарбувала риси загального національного архітектурного стилю: опору на ордерну систему, пропорційність і узгодженість, потяг до синтезу мистецтв та ансамблевості.

Інтенсивний розвиток італійської літературної мови, жанрова різно­барвність, певний демократизм (завдяки книгодрукуванню) характе­ризують розвиток літератури. Одним із поширених жанрів стала ко­медія — у творчості Л. Аріосто, Н. Макіавеллі, П. Аретіно, Рудзанте. Епічний ракурс бачення світу створює Л. Аріосто в поемі «Несамо­витий Орландо». Ліричну лінію розвиває П. Бембо, звертаючись до жанрів діалогу, ліричного вірша, листа. Розуміння суперечностей доби формує досить своєрідний напрям у літературі — комічний жанр (у творчості Т. Фоленго, Рудзанте), який набуває рис пародійності, гротесковості, наповнюється інколи брутальними образами, що «пере­вертають» ідеали гуманізму.

Перегляд ціннісних орієнтацій гуманізму в Пізньому Відродженні (30-ті pp. XVI ст. — кінець XVI ст.) відбився в літературі зверненням до драматичних, психологічно складних образів у творчості М. Бан- делло, Чінтіо, В. Колонни, Т. Тассо. Жанровими новаціями часу стали пасторальна драма та автобіографія.

Бурхливого розвитку набуло театральне мистецтво. Орієнтую­чись на античні зразки, драматурги звернулися до трагедії та комедії (у творчості Л. Аріосто, П. Аретіно, Дж. М. Чекьї, Д. Д. Порта), жанру пасторалі (у творчості Т. Тассо і Дж. Гваріні). Продовженням комедій­ної лінії Високого Відродження став жанр комедії дель арте. Прита­манні їй грубуватий гумор, опора на народну мову, гротескове, сати­ричне змалювання аристократії, функціонування типових персонажів- масок формували демократичну, масову площину театру.

Радикальні зміни відбуваються в музиці. Вираженням антропоцен- тричного світогляду наприкінці доби став новий стиль музичного мислення — гомофонно-гармонічний. Домінування в ньому головної мелодичної лінії (на відміну від рівноправності голосів у середньо­вічній поліфонії) привело до перегляду настанов музичного мистецтва. На перший план вийшов співак-соліст (на відміну від хориста), фор­мувалися нові жанри концерту, сонати і особливо опери. Її творці, представники флорентійської камерати Дж. Барді, Я. Корсі, Дж. Кач- чіні, В. Галілей, намагалися відродити дух античного театру із синте­зом музики, слова та жесту, опорою на міфологічну тематику та лірич­ну образність. У той же час зберігають актуальність середньовічні жанри музики, зокрема меса, до якої звертаються Дж. П. Палестрина,

А. та Дж. Габріеллі. Багатство тематики (з домінуванням світської) та звернення до сучасної поезії було притаманно жанру мадригалу (у творчості А. Вілларта, Л. Маренціо, К. Джезуальдо).

Нове бачення світу складається в образотворчому мистецтві. Маньєризм позначився в особливій наповненості бурхливим, експре­сивним рухом, контрастності, тяжінні до багатофігурності, масштаб­ності. Ці тенденції відбилися у творчості Я. Тінторетто, Ф. Парміджа- ніно, П. Веронезе, у скульптурах Б. Челліні та Л. Берніні, естетичні принципи яких вже формували ґрунт світогляду бароко.

Італійське Відродження, безпосередньо спираючись на античне надбання, формувало образ гармонійної людини, ідеалізувало її, утвер­джувало культ духовної та тілесної краси. Північне Відродження (XV-XVI ст., у країнах на північ від Італії) було генетично пов’язане з готикою. За умов переосмислення сутності та ролі церкви й релігії в цілому воно закарбовувало передусім духовну красу, тонкий психоло­гізм образів. Прагнення утвердити національне начало надало особ­ливої багатобарвності, різноспрямованості художнім пошукам на­ціональних шкіл, відзначених і різними темпами становлення та утвер­дження естетичних принципів у різних видах мистецтва.

Проблемна ситуація, обумовлена активним формуванням націо­нальної мови, складається в літературі. У Німеччині цей процес був пов’язаний із Реформацією і тому часто набував сатиричного бачення ролі та місця церкви (у творчості Е. Роттердамського, Т. Мургера, Г Бебеля, С. Бранта). Дидактичний напрям літератури утвердився в таких жанрах, як шванк і шкільна латинська драма. У Франції нові гуманіс­тичні ідеали були підготовлені творчістю Ф. Війона, зосередженою на тематиці конфлікту особистості та соціуму. Високий статус національ­ної літературної мови утвердився завдяки творчому об’єднанню «Пле­яда» (Ж. Дю Белле, П. Ронсар та ін). Тенденції сміхової культури Се­редньовіччя та водночас піднесення образу незалежної людини напов­нили гротескний роман у творчості Ф. Рабле.

Література та театр Нідерландів багато в чому набули нових об­ріїв розвитку завдяки творчості рідерейкерів, які на аматорських за­садах організовували творчі зустрічі літераторів, постановки філософсько-повчальних «дійств» К. ван Рейсселя, А. Бенса, М. Кас- телейна. Ренесансні тенденції в літературі Англії вперше відбилися в реалістичній творчості Дж. Чосера, пронизаній світською тематикою, пізньоантичними та східними мотивами. Поряд з цим небувалого роз­квіту набуває лірична поезія. її провідним жанром став сонет у твор­чості Б. Джонсона, М. Дрейтона, Е. Спенсера, В. Шекспіра.

Різноспрямованість естетичних пошуків того часу повністю від­била іспанська література. Творчість М. де Сервантеса Сааведри від дзеркалила усвідомлення прийдешньої кризи ідей гуманізму та образу гармонійної людини. Гротескна пародія на лицарський роман і водно­час сатиричне бачення сучасності, «Дон Кіхот» став сумним підсумком втрати віри в безмежність людських можливостей.

Живопис Північного Відродження — масштабна палітра творчих стилів та естетичних засад. Становлення нідерландського живопису пов’язане з іменами Яна та Губерта ван Ейків. Вони вдосконалили ви­користання олійних фарб, що надало полотнам блиску та життєвості. В їх творчості переконливо заявили про себе готичні традиції — у звер­ненні до середньовічного жанру поліптиха. Традиційно сакральний жанр в їх творчому доробку став виразником пантеїстичних тенденцій Північного Відродження, відбиваючи єдність людини й природи, кра­су і велич навколишнього світу. Інтенсивний культурний діалог, що складається у цей час в Європі, обумовив і потяг до опанування іта­лійського досвіду. Полотна Г. ван дер Вейдена, Г. ван дер Гуса, Г. Мемлінга переконливо довели плідність поєднання різних націо­нальних традицій. Особлива увага до людини, такої як вона є, увага до реального, земного життя з усіма його суперечностями й конфліктами відбилася у пейзажі та побутовому жанрі у творчості П. Брейгеля Старшого. Інше бачення світу, як гротескного, сповненого примхливих, інколи жахливих образів, та образу людини, як «малої», незначущої, відтворилося у своєрідному художньому парадоксі доби — у творчос­ті І. Босха (ван Акена).

Життєвим втіленням ідеалу титанічної особистості був фундатор німецького образотворчого мистецтва Альбрехт Дюрер. У своїх творах геніальний митець на практиці втілював власні теоретичні розробки щодо перспективи й пропорційності. Поєднуючи доробок гуманістич­ної думки Італії та Німеччини, А. Дюрер відбив їх різноспрямованість увагою до жанру автопортрета, експресивних, динамічних образів, раціональних і водночас містичних трактувань релігійної тематики. Точний розрахунок, композиційна єдність, довершена майстерність малюнка стали основою графіки, самостійність якої утвердив А. Дюрер (у зв’язку із винайденням книгодрукування та необхідністю ілюстру­вання великих тиражів). Антропоцентричні ідеали Ренесансу втілили­ся і в портретному живописі Ганса Гольбейна Молодшого. У той же час живопис Німеччини зберігає і спадкоємний зв’язок із готикою, що демонструє творчість Лукаса Кранаха Старшого.

Емоційністю, контрастністю та психологічною достовірністю ви­різнялася творчість іспанського художника Ель Греко (Доменіко Теотокопулі), своєю антиномічністю прогнозуючи світоглядні, естетичні шукання Нового часу.

Піднесення музики та визнання її значущості на рівні держави у Франції привело до заснування у 1570 р. Академії поезії та музики (за ініціативи поета Л. Баіфа та композитора Т. де Курвіля). Жанрове та тематичне розмаїття відрізняло музичне мистецтво Англії XVI ст. Поряд з канонізованими релігійними співами латиною, месою (у творчості Дж. Данстейбла) постали нові жанри — псалми англій­ською мовою, мадригали (у творчості У. Бьорда, Т. Морлі, Д. Уілбі). Музика також була обов’язковою складовою театральних вистав, особливо англійського жанру маски. В інструментальній музиці не тільки виникли нові жанри, зокрема національні танці, поступово відбувся перехід від середньовічного поліфонічного до нового гомофонно-гармонічного мислення. Інтернаціональним явищем ста­ла музика для лютні та віуели. Удосконалення конструкції органа в добу Відродження обумовило бурхливий розвиток органної музики в Німеччині, в Іспанії, в Італії. Вершиною нідерландської музики стала творчість Орландо Лассо, який синтезував традиції минулого (у традиційних середньовічних жанрах меси, мотету) та сучасності (у жанрах мадригалу, канцони, морески, значущості ліричної тема­тики тощо).

Театральне мистецтво Північного Відродження найяскравіше представлене в іспанській та англійській художніх культурах. В Іс­панії театр існував у різноманітних формах: склався жанр релігійної драми, набула усталеності традиція релігійних процесій, театралі­зованих придворних свят і урочистостей. Основними жанрами іс­панського театру були драма на античні та вітчизняні історичні сюжети та комедія в опорі на гротескові, фарсові образи. «Золотий час» в іспанській драматургії пов’язують з іменем Лопе де Вега. Він заклав фундамент театральної реформи, намагаючись відмовитися від принципу єдності місця, часу та дії, насичуючи твори напруже­ністю, трагізмом і вперше надаючи селянину статусу головного героя.

Вершини сягнуло англійське театральне мистецтво у творчості

В. Шекспіра. Неоднозначність образів, їх психологічний реалізм, по­єднання трагічного й комічного начал, звернення до кардинальних проблем буття людства в його творах утворили міцний спадкоємний зв’язок між Північним Відродженням і наступною добою бароко.