§ 5. Мистецтво Нового часу

а) Мистецтво бароко

Бароко (італ. — химерний, вигадливий) — художній напрям XVII ст. — першої половини XVIII ст. Цим терміном Т. Готьє у XIX ст. ретроспективно визначив сутність мистецтва, яке відбило якісно нову парадигму осягнення світу. Криза ідеалів гуманізму, розширення ра­ціонального наукового знання сформували уявлення про світ як мін­ливий, несталий, конфліктний і суперечливий. Новим змістом на­повнюється й образ людини. Це особистість, яка втратила гармонію зі світом і сталі ідеали. Велична розумом, вона здатна осягнути найза- гальніші закони буття Всесвіту, але перед його силами виявляється слабкою, нездатною щось змінити у своєму бутті та в бутті соціуму. Тому поряд із контрастністю, антиномічністю однією з показових рис бароко є формування особливої, песимістичної за своїм харак­тером, емоційної атмосфери. Фактично вперше в мистецтві по­стає людина, сповнена розчарування у світі та сенсі свого існуван­ня. Це детермінує водночас й притаманний бароковому мистецтву потяг до створення дистанції між соціумом і світом. Утративши гармонійність, людина намагається знайти своє місце у світі за допомогою звернення до ірраціонального, містичного. Це вагання між почуттями й розумом, раціональним та містичним, реальним та фантасмагоричним, песиміз­мом та оптимізмом, гедонізмом та аскетизмом, у свою чергу, обумовлює й потяг до афектації, надмірної емоційності.

Видовищність, розкіш, надмірність, патетичність, експресив­ність бароко складалися і під впливом інших чинників. ідеології аристократії та реалізації інтересів католицької церкви, яка в такий спосіб привертала до себе паству за умов втрати глобальної значущос­ті церкви як осередку світоглядних настанов.

Пріоритетними формами архітектури стали культові споруди, загальноміський ансамбль, майдан, паркові та палацові ансамблі. Саме в цих формах відбилися такі риси, як монументальність, криволіній­ність, відмова від симетрії. Пишна декоративність, прикрашення скульптурами-алегоріями були обумовлені спрямованістю барокової архітектури до злиття з образотворчим мистецтвом. Це надавало спорудам динамізму, мальовничості. Ілюзію розчинення їх у навко­лишньому середовищі створювала вишуканість, примхливість ліній. Найяскравішим майстром барокової архітектури був Дж. Л. Берніні, автор колонади Собору Святого Петра, фонтана Тритона в Римі. Барокові форми архітектури також відбилися у творчості італійців Ф. Бор- роміні, Г. Гваріні, П. да Кортона, іспанця Х. Чуррігери. У Німеччині барокові спрямування відтворив М. Д. Пеппельман у Дрезденському Цвінгері. Російський варіант бароко було створено Б. Ф. Растреллі — автором Зимового, Царськосельського та Петергофського палаців, од­нієї з перлин українського бароко — Андріївської церкви. У вітчизняній культурі бароковий стиль визначав специфіку творчості С. Д. Ковніра, І. Г. Григоровича-Барського, Г. І. Шеделя, А. Квасова. Специфіка укра­їнського козацького бароко полягала у тяжінні до синтезу власне баро­кових і давніх національних форм дерев’яного сакрального будівництва і найбільш яскраво виражена в архітектурі Покровської та Воскресен- ської церков у Сумах, Преображенського собору в Ізюмі, Троїцького собору в Новомосковску, Покровського собору в Харкові, Георгіївсько­го собору Києво-Видубецького монастиря тощо.

Характерні ознаки скульптури бароко — складність і примхли­вість руху, багатофігурність композицій, прагнення втілити складні психологічні стани — позначилися у творчості Л. Берніні. В україн­ському мистецтві барокові риси виявилися в багатому скульптурному декорі споруд та різьблених іконостасах.

Живопис бароко часто містив ознаки реалістичного світобачення. Таке поєднання притаманне творчості італійців П. де Кортона, М. Ка- раваджо, фламандців Я. Йорданса і А. ван Дейка, іспанських митців Х. Рібери, Ф. Сурбарана. Глибокий психологізм і життєва достовірність образів відбивалися в багатофігурних, колористично довершених ком­позиціях Д. Веласкеса. Певна реформаторська спрямованість прита­манна полотнам П. П. Рубенса. Ним було створено особливий тип іс­торичної картини з поєднанням реальних та алегоричних персонажів, що відбивало антиномічну сутність барокового світогляду. Драматизм, сакральна тематика та водночас життєвість образу простої людини, утвердження жанру психологічного портрета утворюють синтез баро­кового та реалістичного світобачення у творчості Рембрандта ван Рейна.

В українському образотворчому мистецтві доба бароко пов’язана з активним розвитком книжкової графіки, станкового живопису, зо­крема портретного, історичного та побутового жанрів у творчості Л. Тарасевича, Й. Кондзелевича, А. П. Лосенка, І. Саблукова та ін. Суперечливість осягнення світу, поєднання земного і небесного втілює іконопис доби, однією з ознак якого є наявність одночасно сакральних та світських персонажів.

Література бароко сповнена метафорами, символами, алегоріями, асоціаціями, грою слів, що утворювало містично-потаємний шар змісту. Провідними стали «малі» жанри — епіграма, гербовий вірш, панегірик, набула розвитку емблематична поезія, що наочно втілювала синтез мистецтв. Поряд із жанровим різноманіттям, одна з ознак літе­ратури бароко — формування національних шкіл. італійського мари­нізму (Д. Маріно), французької преціозної поезії (М. Скюдері, Ф. Кіно), декларативно-елітарного іспанського гонгоризму (Л. Гонгора-і-Арготе), англійської школи (Дж. Донн, Дж. Мільтон). В українському бароко до­мінувала напрочуд багатожанрова поезія (Д. С. Туптало, І. Величков- ський, С. Полоцький та ін.), історіографічна проза та особливо полеміч­на література, в якій протиставлялися православні та католицькі наста­нови (Л. Баранович, І. Гізель, І. Галятовський, Ф. Прокопович).

Видовищність, потяг до синтезу мистецтв, атмосфера гри обу­мовили бурхливий розвиток драматичного та музичного театру. «Класичні» зразки драматургії бароко створили А. Гріфіус, П. Кальде- рон, Т. де Моліна, твори яких сповнені драматизму, неоднозначності образів, поєднання філософської проблематики та інколи «простона­родної» сатири. Український театр бароко розвивався у декількох ви­дах. кріпацькому та професійному (де панувала народна та міфологіч­на тематика, трагедії, комедії, водевілі), шкільному (з опорою на жанр шкільної драми), народному (балаган, райок і вертеп).

Однією з художніх домінант часу став оперний театр. Орієнтуючись на міфологічну та ліричну тематику, проголошуючи культ особистос­ті та відбиваючи спрямування до синтезу мистецтв, жанр опери дістав блискучого розвитку у творах К. Монтеверді, Ф. Каваллі, М. Честі, українських митців М. С. Березовського та Д. С. Бортнянського. Вер­шини досягла поліфонічна музика у творчості І. С. Баха й Г. Ф. Генде- ля в жанрах меси, пасіону, ораторії, кантати.

Своєрідним продовженням бароко стало рококо (фр. «рокайль» — мушля). Відмовою від філософської проблематики, культом почуттів і розваг, примхливістю, асиметричністю воно склало опозицію раці­оналізму і домірності класицизму. Тематичне та образне коло образо­творчого мистецтва рококо (галантні свята, карнавал, катання на гой­далці) закарбувало куртуазну аристократичну атмосферу королівсько­го двору Франції першої половини XVIII ст. Граціозність, витонченість, кокетливість, грайливість і манірність, чарівність стали основними характеристиками образу людини, що відбилося у творах французьких композиторів Л. Куперена й Ф. Куперена, опосередковано — у творах літераторів Вольтера та Д. Дідро. У живописі ці риси було втілено в асиметричних композиціях, ретельно виписаних найдрібніших деталях, пастельно-перламутровому колориті з униканням яскравих, контрастних кольорів у творчості живописців Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж. О. Фрагонара. Блискучого розвитку набуває рококо в декоративно- прикладному мистецтві, де виявляється у надбагатому прикрашенні, вигадливості, живописності, в оформленні інтер’єрів, для яких пока­зовим стало створення ілюзорного простору за допомогою дзеркал.

б) Мистецтво класицизму

Настанови класицистичного мислення були закладені в XVI ст. Академією братів Караччі з притаманним їй академізмом, спрямованим на вивчення античних зразків і відродження античного принципу мі- мезису. Зразком для класицизму XVII ст. (лат. classicus — зразковий) стали принципи античного художнього світобачення — домінування порядку, гармонійності, розумового начала й бачення людини як гро­мадянина, що було адекватно ідеології французької абсолютної монар­хії. Саме тому концептуальним центром класицизму став образ розум­ної, високоморальної, освіченої людини. Тематичним стрижнем на­пряму стали взаємини людини і соціуму, в яких громадянин віддає перевагу розуму перед почуттями, емоціями та соціальному обов’язку перед особистими бажаннями.

Домінування ідеологічного начала й осягнення мистецтва як по­тужної виховної сили обумовило офіційне його визнання на рівні держави. У 1634 р. було створено Французьку академію, що об’єднала письменників і філософів, у 1648 р. — Королівську академію живо­пису й скульптури.

Значущості теоретичного фундаменту для класицистів набула «По­етика» Арістотеля, власну ж теоретичну базу напряму сформували

Н. Пуссен і Н. Буало. Раціоналізм, потяг до типізації образів та водночас сувора жанрова регламентованість визначали художнє «обличчя» на­пряму. Доробком класицизму стало обґрунтування поняття жанру як єдності змісту та форми і створення жанрової ієрархії. «Високі» жан­ри — трагедія, ода, поема, історична картина на героїчну, античну, мі­фологічну або релігійну тематику — були розраховані на елітарну пу­бліку й фактично заперечували можливість відтворення сучасності. Щаблем нижче в цій ієрархії розташовувалися жанри портрета, пейзажу. «Низькі» жанри зверталися до нижчих прошарків соціуму, образи яких (часто в комічному забарвленні) втілювалися в комедії, сатирі, байці. У цій системі жанрів були відсутні побутовий жанр і натюрморт. Регла- ментованість цієї жанрової системи виражалася також у декларації ви­няткової значущості правила трьох єдностей — місця, часу та дії.

Симетрія, гармонія, домірність, пропорційність — характерні ознаки архітектури класицизму, спрямованої перш за все на впоряд­кування, «олюднення» природи. Це відбилося у домінуванні такої форми, як палацовий комплекс з парком. Одними з найкращих зразків класичного прагнення раціонально перетворити природне середовище, надати йому впорядкованості є палацовий комплекс Во де Віконт (Л. Лево, А. Ленотр), Версальський палац (Л. Лево, А. Мансар,А. Ленотр). Звертаючись до ідеалів Античності, класицизм поновлює таку архітектурну форму, як тріумфальна арка.

У живописі класицизм позначився урівноваженістю композицій і колориту, зосередженістю на темах античної міфології та своєрідним трактуванням релігійних образів як античних. Зразкові герої — грома­дяни, що офірують собою заради суспільства, — стали головними персонажами фундатора класицистського живопису Н. Пуссена.

Провідні майстри французького театру XVII ст. П. Корнель, Ф. Расін орієнтувалися на зразки античної трагедії. Вони зверталися до тематики пожертви індивідуальним заради суспільного, конфлікту честі та обов’язку, в якому перемагає останній. Комічна, «низова» площина театру була реформована й піднесена до рівня високого мис­тецтва Ж. Б. Мольєром. Його комедії при збереженні правила трьох єдностей поєднували критику вищого стану, типізацію, узагальненість із безпосередньою життєвістю, яскравим індивідуалізмом образів про­стого народу. Своєрідною інтерпретацією настанов класицизму стала оперна творчість Ж. Б. Люллі. Заснований ним жанр французької лі­ричної трагедії поєднав античну міфологічну сюжетику, тематику ко­хання й казкові, чудесні елементи (втручання богів у перебіг подій, перетворення героїв), містив масштабні балетні номери, синтезуючи оперу та хореографію.

У XVIII ст. естетичні настанови класицизму було урізноманітне­но становленням його академічного та просвітительського варіантів, які поєднує значущість розумового начала, певний інтернаціоналізм. Академізм визначав особливості переважно італійського живопису. Порушуючи класицистичну ієрархію жанрів, А. Локателлі, Дж. Пан- ніні, Л. Калеваріс, Дж. А. Каналетто зверталися до максимально реа­лістичного й раціоналізованого (інколи навіть схематизованого) пей­зажу. Просвітительський варіант на ґрунті французької культури утвер­джував новий образ суспільства, в якому освіченість людей буде запо­рукою подолання соціальних конфліктів. Величний його представник Ф. Вольтер утверджував активну роль митця в соціумі, викривав вади суспільства. Ж. Ж. Руссо вважав причиною виникнення цих вад циві- лізаційні настанови, нерівність суспільства, недоліки виховання, а шля­хом їх подолання — повернення до природи.

В архітектурі XVIII ст. вимога впорядкованості поширюється і на локальний простір палацового комплексу, і на цілісне міське середови­ще. Наочний доказ цьому — перепланування Парижа, спеціально для чого у 1793 р. було засновано Комісію художників. Головним естетич­ним принципом архітектури стає центрація міста навколо головної площі (а не палацового, аристократичного ансамблю), що водночас відбиває певним чином демократичні спрямування доби й потреби третього стану.

Різні модуси класицистських спрямувань демонструє музичне мистецтво XVIII ст. З одного боку, показовою для естетичних вимог доби стає реформа оперного театру К. В. Глюка. Логічна драматургія, визначальна значущість громадянської тематики, природність вокаль­них партій надали опері класичної врівноваженості. З другого боку, віденська класична симфонічна школа (В. А. Моцарт, Й. Гайдн, Л. ван Бетховен) створює класичні за раціональністю структури та розвитку музичного матеріалу жанри — симфонію, сонату й квартет.

Наприкінці XVIII ст. класицизм наповнюється новими, демокра­тичними тенденціями, відповідними до потреб нового, масового спо­живача, представника третього стану. Звертаючись до революційної тематики, живописець Ж. Л. Давід інтерпретує сучасні образи й сю­жети як античні, надаючи проблематиці доби позачасового значення. Іншим втіленням демократичних спрямувань стають масштабні, ма­сові майданні дійства, які спираються на синтез мистецтв.

У російському мистецтві з другої третини XVIII ст. класицизм на­буває теоретичного обґрунтування у працях О. П. Сумарокова та осо­бливо М. В. Ломоносова, який фактично створив єдину російську літе­ратурну мову. Спираючись на традиційний розподіл жанрів у французь­кому мистецтві, Ломоносов виклав правила творів високого стилю (ге­роїчні поеми, оди, прози), середнього (театральні твори, елегії) та низь­кого (комедії, епіграми). Однак у літературній практиці ці класичні на­станови поєднувалися з реалістичними тенденціями, рисами сентимен­талізму та певним передбаченням романтичних спрямувань, що відби­лося у творчості І. О. Крилова, О. М. Радіщева, Г. Р. Державіна.

В архітектурі класичні тенденції виявилися у творчості О. Ф. Кокорінова, В. І. Баженова, М. Ф. Казакова, І. Є. Старова, Дж. Кваренгі,

Ч. Камерона. Російський живопис класицизму звертався передусім до історичного жанру на національний і міфологічний сюжет. Майстрами історичної картини були А. П. Лосенко, І. А. Акімов, П. І. Соколов, Г. І. Угрюмов. У творчості М. Шибанова постав побутовий жанр, звер­нений до народного життя, становлення й розвиток пейзажу пов’язані з іменами Ф. Я. Алексєєва, С. Ф. Щедрина, М. М. Іванова. Поступову відмову від узагальнення та типізації продемонстрував також україн­ський живопис, виявившись у психологізації жанру портрета, урізно­манітненні його варіантів — камерний, парадний, костюмований, мі­фологічний, ліричний тощо у творчості Д. Г. Левицького, В. Л. Боровиковського та ін.