§ 4. Прекрасне та потворне

Естетичне бачення світу своїм закономірним підсумком має ви­значення сутності й значущості об’єктів споглядання у відповід­ності до духовних цінностей, надання їм оцінки з точки зору гармо­нії, міри, досконалості. Найбільш важливою та жаданою для люд­ства оцінкою світу, символом одвічних прагнень і сподівань було прекрасне. Саме тому кожна історично-культурна доба зверталася до осягнення та інтерпретування сутності прекрасного, специфіки його відбиття в мистецтві.

У давнину в красі бачили сенс буття, а в прекрасному — вищу характеристику світу богів і правителів, світу людей і речей. Універ­сальність прекрасного вже у той час обумовила питання: чи дорівнює воно корисному? Адже людина і створений нею предметний світ гідні найвищої характеристики за умов затребуваності історично-культурною практикою, «вписаності» в неї як соціальної цінності. Так, наприклад, в епічній літературі Давньої Месопотамії прекрасне ототожнюється з корисним.

В античному осягненні сутності прекрасного виділяються декілька варіантів: прекрасне розуміється як Космос, основними ознаками яко­го є гармонія, порядок та симетрія (Геракліт, Арістотель, стоїки); як вираження числової пропорції (піфагорійці, Платон); як відповідність канону (Поліклет); як корисне, благо й доцільне (Сократ, стоїки, Ци- церон). Трактування прекрасного як незмінної, одвічної, універсальної, всеосяжної ідеї належить Платону. Умовами пізнання цієї ідеї був стан особливого, екстатичного натхнення та осягнення всіх щаблів ієрархії прекрасного: краси окремих тіл, фізичної, тілесної краси, кра­си духовної, краси норовів та звичаїв і, нарешті, краси чистого знання. Проблемність пізнання прекрасного відбилася і в поглядах стоїків. Вони стверджували, що сприйняття, пізнання й досягнення прекрас­ного є складною діяльністю, яка потребує напруження духовних сил і підносить людину.

Антропоцентрична культура Античності бачила прекрасне і в людині. Так, поетеса Сафо розрізняла фізичну та більш значущу духовну красу. Арістотель пов’язував прекрасне із шляхетністю, чеснотами, що виявля­лося у взаємній узгодженості душі та тіла, а також визначав прекрасне як домірне людині, особливостям її сприйняття. У зв’язку з цим поставало питання щодо враження, яке прекрасне справляє на людину. Античність не сформувала однозначної відповіді на це питання. Так, софісти вважали прекрасне відносним, залежним від умов сприйняття. Однак традиційно Античність бачила в прекрасному джерело насолоди.

У трактатах Плотина підсумовується античне осягнення прекрас­ного. Ототожнене з красою (в античних традиціях), воно розуміється як ієрархічне начало, яке насичує весь світ. Розум та Душа світу — носії вищої краси, яка складала божественну єдність із благом. Серед­ній щабель ієрархії посідає ідеальна краса природи, душі, чеснот лю­дини, мистецтв і наук, нижній — краса предметів і творів мистецтва.

Естетична думка Середньовіччя наголошувала на неоднозначності та ієрархічності прекрасного. З одного боку, це одвічна, трансцендент­на, абсолютна краса, єдність, яку забезпечують ритм, домірність, си­метрія, пропорційність, ясність. Вона є доказом існування божествен­ного начала, божественного сяяння, об’єктивною якістю світу. З друго­го боку, втілене в природі та тілесності, прекрасне — джерело почут­тєвої насолоди, що відволікає людину від духовного вдосконалення. У поглядах М. Кузанського було заперечено ієрархічність прекрасного й утверджено рівнозначність його різноманітних проявів. Воно об­умовлювалося пропорцією, гармонією, сяянням форми, а також мораль­ним началом, дорівнювало добру, любові й тому притягувало людину. На думку Августина Блаженного, прекрасне має дуалістичну сутність, його єдність обумовлюється наявністю контрастних елементів. Теолог також звертався до проблематики сприйняття прекрасного. Він ставить запитання: ним є те, що подобається, чи подобається тому, що є пре­красним? Відповіддю є висновок: сама сутність прекрасного обумов­лює те, що воно подобається. Фома Аквінський вважав, що прекрасне є не просто приємним, а духовно корисним началом, яке здійснює катарсичний вплив, заспокоює пристрасті та очищує душу людини.

Естетична думка Ренесансу повертає античне бачення прекрас­ного як гармонії, довершеної пропорційності, взаємної узгодженості частин (у поглядах Л. Б. Альберті, А. Дюрера). Теоретично обґрун­товуючи прекрасне, Леонардо да Вінчі увів принцип «золотого пере­тину» — втілення довершеної форми, абсолютну пропорцію, яка може бути відтворена в усіх видах мистецтва. Визначаючи природу як джерело краси, митець також відновив космологічне трактування прекрасного.

Розуміння прекрасного в цю добу урізноманітнюється поняттями прикраси та невірної краси — грації, що порушує симетрію, пропор­ційність, а в людині втілюється в невимушеності, чарівності руху. Показовою стає також індивідуалізація трактування прекрасного та його впливу на людину. Дж. Бруно, наприклад, говорив про відносність прекрасного, а В. Шекспір уважав прекрасне винятково суб’єктивною оцінкою об’єкта.

Ідеалізуючи людину як вінець творіння та найвищу соціальну цінність, доба Відродження надала їй значущості центрального образу мистецтва. Надметою ж художнього опанування світу стало відтворення прекрасно­го, оскільки мистецтво повертається до принципу мімесису і тому перш за все спрямоване на відбиття одвічно притаманної світові краси.

В естетичних поглядах Нового часу прекрасне дорівнює доверше­ному. Як науку про довершене визначав естетику О. Г. Баумгартен, розділяючи красу на природну та художню. У XVIII ст. прекрасне по­стає як предмет і головна категорія естетики — філософії краси та мистецтва (яке спрямоване на втілення прекрасного). Е. Бьорк запо­чаткував психологічне трактування прекрасного як джерела приємнос­ті, що викликає симпатію та некорисливу любов. Як вищу гармонію людини та соціуму в суспільно-соціальному дусі інтерпретувало пре­красне Просвітництво. Класицизм також пов’язував із прекрасним такі якості, як домірність, співзвучність, певною мірою статичність.

Основою концепції прекрасного І. Канта у «Критиці здатності су­дження» є поняття смаку — здатності судити про об’єкт на основі не розуміння, а гармонії духа, на основі задоволення або незадоволення, вільного від утилітарної зацікавленості. Прекрасне, на його думку, є неутилітарним, споглядальним судженням про об’єкт, який подоба­ється всім сам по собі, викликає почуття насолоди у зв’язку з усвідом­ленням впорядкованості його форми. І. Кант також розрізняв красу вільну — красу форми, яка осягається на основі судження смаку, та таку, що привходить, — красу доцільності, призначеності об’єкта.

У поглядах І. Ф. Шиллера, І. Г. Гердера та особливо Г. В. Ф. Гегеля прекрасне — почуттєве явище, почуттєва видимість ідеї. На думку Г. В. Ф. Гегеля, природа містить у собі опосередковане прекрасне, яке виражається в правильності, симетрії, гармонії. Дійсно ж прекрасне у формі ідеалу постає тільки в мистецтві.

Ціннісні орієнтації XIX ст. змістили прекрасне на периферію уваги дослідників, обумовили суб’єктивізацію його трактування в поглядах Ф. Ніцше, А. Шопенгауера. Розмаїтість інтерпретацій прекрасного притаманна й естетиці XX ст. Одна з них — ототожнення його з інди­відуальними переживаннями, почуттями. Інша — об’єктивний ракурс усвідомлення прекрасного в контексті «формальної естетики». її пред­ставники — Е. Ганслік, І. Ф. Гербарт та інші — формальну сутність прекрасного бачили в пропорціях, структурі, композиції.

Історія осягнення сутності й специфіки прекрасного містить декілька проблем. Перш за все — проблему співвідношення краси та прекрасного, які часто ототожнюються. Але краса більшою мірою пов’язана з правильністю, домірністю обрисів і структури об’єкта, який справляє приємне враження. Крім того, в естетиці також часто роз­різняли красу «внутрішню» та «зовнішню». Чимало прикладів невід­повідності таких різновидів краси демонструє мистецтво: античні образи сирени, домінування духовної краси при певному порушенні пропорційності людської фігури в живописі Північного Відродження і т. ін. Прекрасне ж масштабніше за красу — воно містить її в собі, однак нею не обмежується. Прекрасне, на відміну від краси, фіксує не тільки довершеність форми, структури об’єкта, певну його відповід­ність уявленням про гармонію, міру, досконалість. Прекрасне визначає позитивний зміст, позитивну значущість об’єкта, виступає як його найвища оцінка.

Питання щодо масштабності цього значення та характеру такої оцінки — індивідуального чи загальнолюдського — пов’язане з пробле­мою визначення сутності прекрасного. Краса (у певній мірі втілення) дійсно міститься в об’єкті, виявляючись у так званих законах краси — пропорційності, домірності, симетричності тощо. Однак їх суб’єктивне сприйняття — ще не запорука визначення об’єкта як прекрасного. Такої оцінки він набуває при індивідуальному осягненні, «входженні» до духовного світу людини. З цієї точки зору показовим є одне з ви­значень прекрасного як події, в якій реалізується свідома орієнтація людини на бачення краси, її здатність до неутилітарного осягнення світу. Критерієм оцінки при цьому стає не тільки (і не стільки) пози­тивний емоційний відгук на об’єкт, приємність враження від нього (адже оцінка враження на побутовому рівні естетичної свідомості фактично замінює оцінку об’єкта). Критерієм стають також узгоджені індивідуальні та історично-культурні уявлення про вищі людські цін­ності — гармонію, міру, досконалість, красу. Таким чином, суб ’єктивне визнання об ’єкта як прекрасного (на основі об ’єктивних його якостей) постає на ґрунті об’єктивно наявної історично-культурної системи цінностей.

Оцінку «прекрасне» об’єкт отримує тільки за умов повноти, цін­ності існування в суспільно-історичній практиці, домірності людським силам, гармонії з ними. Саме тому як прекрасне постають ті об ’єкти та явища, в яких виявляється довершеність людини, свобода прояву її сил та умінь, свобода відносно світу. Показовим тому є метафорич­не визначення прекрасного І. Ф. Шиллером як політичної свободи, що демонструє досконалість розвитку людського суспільства, гармоній­ність відносин людини та соціуму, шляхів самореалізації та соціаліза­ції індивіда.

Осягнення сутності прекрасного пов ’язане також із проблемою його ототожнення з мистецтвом. Однак мистецтво завжди тяжіло не тільки до втілення краси, а й до цілісного образу світу на основі від­творення всіх сторін буття, зокрема й негативних. До того ж сучасна художня культура дає безліч прикладів «краси зла» — суперечливого поєднання довершеної зовнішньої краси з негативним змістом. Пре­красне в мистецтві — не тільки високий рівень художньої доскона­лості як специфічне відбиття свободи митця у володінні засобами виразності. Це і високий позитивний зміст, що обумовлює значущість твору мистецтва як осередку духовних цінностей людства.

Отже, прекрасне — категорія естетики, якою визначається від­повідність об’єкта уявленням про довершене, ідеальне, його найвища загальнолюдська позитивна та неутилітарна значущість, осягнення якої дає людині духовну насолоду.

Естетичне бачення світу звернене й до усвідомлення не тільки позитивних, а й негативних явищ, які визначаються як потворні.

Діалектичний зв’язок позитивного й негативного начал, природ­ність процесів старіння, руйнації, втрати гармонійності, краси осмис­лювався ще з давнини — один із давньоєгипетських міфів розповідає про Ісіду, яка за допомогою заклинань оберталася старою та навпаки. Негативної значущості в добу Античності надавали тому, що в будь- чому «заперечувало» красу, домірність, порядок. Первинне уявлення про гармонійність і красу Космосу формувало також думку про те, що потворне це ніщо, небуття, відсутність ідеї (у платонівському розумінні). У цей час також піднімається проблема відтворення не­гативного, потворного в мистецтві. На думку Арістотеля, мистецтво наслідує дійсність у цілісності, тому може звертатися і до негативних явищ, майстерність художнього втілення яких дає людині духовну насолоду.

Неоднозначне розуміння зв’язку потворного з прекрасним демон­струє естетична думка Середньовіччя. Світ у цілому є прекрасним, по­творне — його складова частина, що характеризує гріховність і відсут­ність краси, впорядкованості, домірності. У Середньовіччі розрізняли дві форми потворного. Абсолютна пов’язувалася з небуттям як відсут­ністю форми, суттєвих ознак або елементів об’єкта, відносна — з недо­ліками, що в цілому об’єкт не спотворювали. Надання першорядного значення саме духовній красі дозволило сформувати уявлення про те, що вона може поєднуватися з потворним зовнішнім виглядом.

Естетична думка доби Відродження також відзначена суперечли­вістю розуміння сутності потворного та можливостей його художньо­го втілення. Як недолік, похибка, до якої мистецтво звертатися не по­винно, воно постає в поглядах Л. Б. Альберті. Леонардо да Вінчі, на­впаки, бачив у ньому дієвий засіб підкреслення сутності прекрасного та створення художньо переконливого контрасту.

Світоглядні настанови класицизму унеможливлювали звернення мистецтва до потворного. Доба Просвітництва, навпаки, відстоювала його значущість у сфері художнього бачення світу. Право потворного на втілення в мистецтві, але до певної межі, визнавали І. Кант і І. Ф. Шиллер. У романтичній картині світу XIX ст. потворне набуло і повноправного значення, і самостійного теоретичного осягнення. В «Естетиці потворного» (1853) І. Розенкранц визначив його як «заперечно-прекрасне». Потворне, на його думку, має відносну сут­ність, виявляється в безформності (втрата гармонії, симетрії, структу­рованості), неправильності, хибності, а також виродливості, має такі рівні буття — природа, сфера духовності, мистецтво та окремі його види (з яких поезія найбільш здатна до відтворення потворного).

Подальша «переоцінка цінностей» обумовила твердження Ф. Ніц- ше про «ілюзорність прекрасного», а також перегляд значущості по­творного в естетичному осягненні світу та надання йому статусу основ­ної категорії в «Естетичній теорії» Т. Адорно (1970). Водночас із цим Ш. Лало виключає потворне із системи категорій естетики як таке, що заперечує естетичне пізнання світу.

Значущість потворного в естетичному осягненні світу безперечна. Воно дозволяє уникнути досить традиційної орієнтації естетики на позитивне, усвідомлення естетичного осягнення світу як такого, що дає людині лише естетичну насолоду. Поряд із цим потворне у формі заперечення містить у собі уявлення про ідеал і осягнення того, на­скільки згубною для людини та людства в цілому може бути його втрата. Отже, потворне — категорія естетики, яка характеризує негативну значущість явищ, об’єктів, які не відповідають уявлен­ням про гармонію, міру, досконалість і в прихованій формі містять у собі загрозу для людства.